Розвідник В’ячеслав Правдивий: "Прокидаєшся і перша думка: "Де автомат?...". Я не міг спати, коли тиша. На війні, якщо гупає, значить, нормальна обстановка"
Історія бійця, що створив бренд українських дитячих ліжок "Правдива майстерня". Про війну, дембель, пошук ким бути і столярство як справу, що реабілітує і приносить задоволення.
Війна
До того, як я пішов на війну, у мене була своя будівельна компанія. А коли їхав на Схід, фірму продав.
Я підтримував Майдан. Потім почалася мобілізація - чекав на повістку, не дочекався - і сам пішов у військкомат. Це був початок 15 року. Мотиви у мене були найбанальніші – Батьківщину треба захищати. Тим більше, що у 99 році я закінчив військовий інститут, тепер вже неіснуючий КВІРТУ ППО (Вищий військовий навчальний заклад, що існував в Києві з 1953 по 1999 рік). Спеціальність - радіоелектронна розвідка, хоча за нею я ніколи не працював. А ще мій батько був військовим.
У військкоматі мені сказали, що ми вам зателефонуємо, але ніякого дзвінка так і не було. А десь приблизно через пів року прийшла повістка. На гроші від продажу фірми я купив собі спорядження високого класу.
Я не хотів служити, як радіоелектронний розвідник, це не моє - сидіти в навушниках. Напросився в "Десну", в розвідку. Тоді була шоста хвиля мобілізації. В учебку приїхали психологи з Києва і 4 години писали з нами тести. З приблизно 80 людей відібрали 20. З цих 20, включаючи мене, зробили спецгрупу, яку закинули на полігон з танками. Там ми і жили.
Взагалі, нас готували на інструкторів – і хотіли, як нам вже потім сказали, залишити в "Десні". Але четверо з цієї двадцятки таки вирвались на війну. Правда, відпускати нас дуже не хотіли. До нас приїхали з окремого 131 розвідбата, як їх називають, покупці. Питали, хто хоче до них на службу – ось так я і потрапив у розвідку.
Під кінець 15-го року ми приїхали під Маріуполь. Мені подобалось, що батальйон у нас маленький і дружній. Було багато киян, з якими ми спілкуємось і досі. Про розвідку багато не розповіси – така вже специфіка. Але я потрапив саме туди, куди і хотів. Навіть мої друзі з військового інституту казали, що тобі ж це і у вузі подобалося.
Коли було звільнення Широкиного і ворог трохи відійшов з позицій, нас як розвідбат закинули туди першими. І одне – це ходити зачищати у посадках, інше - селище. Там все було закидано ПТУРами, а у нього є сталька, яка дуже схожа на розтяжку. І коли ти її бачиш – не зрозуміло, що саме перед тобою. Складність в тому, що ПТУРи там валялись на різних рівнях, бо село обстрілювалось купу разів. Попрацювали ми тоді, слава Богу, нормально. Обійшлося без "двохсотих" і "трьохсотих".
Під Маріуполем ми пробули пів року, а потім наша перша рота стояла в Станиці Луганській, а сам бат був розтягнутий по області.
В цілому службу я сприймав нормально, бо був до цього психологічно готовий. Найважче, коли твій друг пішов на вихід, а тебе не взяли. І ти постійно в очікуванні, чи повернеться ця група з завдання.
"Весело" було, коли ми виходили на завдання через один КПП, від морпіхів, і через пів дня заходили назад з іншого боку. Морпіхи тоді дивилися на нас великими очима і запитали: "А вас, що, не попередили, що там не можна йти?" Кажемо, що ні, не попередили. " Та ми вчора там все замінували". Коротше, нам просто повезло пройти по мінному полю - і залишитись цілими.
Під Водяним (село під Маріуполем) були і досить напружені моменти, коли нашу групу "спалили" - і нас накрили вогнем. Причому дуже конкретно. Всі попадали в полі, а до посадки було приблизно метрів 150. Треба повзти, але ж ти в броніку, зі зброєю, тому спочатку трохи повзли, а потім вже пересувались накарачках, поки нас прикривали наші. Потім просиділи дотемна в посадці, і через поле відійшли. Звісно, після такого починаєш аналізувати, чому ми пів дня ходили і все було нормально, а під кінець сталося ось так. Але на війні дуже багато відіграє фактор везіння: коли ми повзли, за мною, між двома товаришами, упав ВОГ - не розірвався.
Я прослужив рік і два місяці. Звільнився в жовтні 2016. Важко було перелаштуватися. Зранку прокидаєшся і перша думка: "Де автомат? Немає – ну, все!" Я не міг спати, коли тиша. На війні, якщо гупає, значить, нормальна обстановка – можна поспати, а от якщо тиша – всі сидять на стрьомі, чекають, що щось має бути. І я вдома просив дружину, що, Оля, піди на кухню чимось постукай (Сміється). Вона у мене психолог, але я її попередив, щоб свої практики на мені не відпрацьовувала(Сміється). А якщо без жартів, родина мене підтримала. І в цілому у мене як такого посттравматичного синдрому не було. Хоча після дембеля досить довго хотілося назад. Дружина була проти, казала, якщо знову поїдеш туди - це білет в один кінець. Можеш тоді і не повертатись, бо я не витримаю ще рік жити в очікуваннях: подзвонить, чи ні.
Проте мене крило вдома. Так було і під час відпусток, коли ще служив - там війна, а тут неможливо машину припаркувати. Морально було важко. Там простіше – чітко знаєш, де ворог. Тут сєпарів теж чимало, але з ними нічого не можна зробити. Тому на фронті якось легше дихалося. І коли я туди повертався, думав, о, нарешті я на війні.
Коли вдома думав, чим мені тепер займатися - до будівництва вже не було сенсу повертатися. Бригади за півтора року порозбігалися хто куди. І клієнтів теж вже не було. Навесні 17-го року хотів потрапити в спецпідрозділ "Омега". Прийшов, кажу, що у мене є бойовий досвід. Мені тоді було вже під сорок, а вони: "У нас тільки до 35". Але сказали, що давайте здасте фізо - і побачимо. Звісно, воно у них розраховане на 20-річних. І хоча більшу частину я здав - трохи не дотягнув до кінця. Мене не взяли. В "Омезі" служив мій друг і здивувався, що я не пройшов. Сказав: "У нас з таким досвідом, як у тебе і половини загону немає". Цікаво, що через рік мені таки подзвонили з цього підрозділу. Говорю так ви ж мені відмовили через фізо. У відповідь почув, що командир сказав закрити очі на це, а фізо дотягнемо. Але на той момент я вже не хотів у спецпідрозділи, бо займався своєю майстернею.
Правда, коли не вийшло з "Омегою" я звернувся ще до одного товариша, що служив в "Альфі", чи можна до них. А там свої правила – потрібна була повна вища освіта, а я мав бакалавра. В результаті я пішов вчитися заочно в університет Драгоманова на реабілітолога. Закінчив - і отримав магістра з фізичної реабілітації плюс спеціальність ерготерапевт. Потім я закінчив ще декілька курсів з масажу. Тому, як варіант я ще можу працювати масажистом, правда, мало практики – на дружині хіба що тренувався (Сміється).
Щодо столярства - почалося все з того, що у мене є знайомі, у яких свій інтернет-магазин. Вони і запропонували мені зробити дитяче ліжко на замовлення. Зробив. Заплатили. Мені сподобалась ця робота руками, яка відволікала від стану, що у мене був на той момент. Це було щось на зразок реабілітації. Далі пішло друге, третє ліжко, а коли у знайомих змінився напрямок роботи, я все одно продовжив займатися цією справою.
Цікаво, що після служби я зрозумів, що більше не хочу керувати людьми. Тобто не хочу бути директором фірми. Мені хотілося працювати самому на себе. Так зараз і є - працюємо з моїм батьком і товаришем, але я не директор.
В сенсі клієнтів дуже допомогло сарафанне радіо. Якось ми зробили ліжко для трійні, а мама виявилась блогеркою – і від неї до нас почали звертатись її куми, сусіди, друзі і так далі. Замовлень, певно, десять було точно. Але стабільності в цьому ділі немає. Сьогодні клієнтів більше, завтра менше – і сидиш, чекаєш на роботу.
Щодо ідей – найчастіше замовники самі скидають фотографії того, що вони хочуть, і питають, чи я можу таке зробити. Буває, що ідеї - так собі з точки зору надійності, тому я пропоную, як буде краще. Як правило 95% клієнтів погоджуються з тим, що я кажу.
Працюємо ми в старому гаражі, який переобладнали під майстерню. Зі станками і інструментами допомогли "МОМ" (Міжнародна організація з міграції). Я виграв грант.
Працюємо вже п’ятий рік, удосконалюємося і модернізуємося. Зараз в основному усі ліжка йдуть складні, двоповерхові, зі сходами збоку. Хоча починали ми, звісно, з простого. Навіть фарбували пензликами. Зараз я вже по-іншому дивлюся на ті роботи, але людям до сих пір подобається. Тепер у нас є компресор. Не так давно виконали замовлення, де фарбування було прозорим. Це ефект вибіленої сосни.
Проте не обходиться без складнощів. Моя недоробка – недостатня реклама. Коли у тебе 5-6 замовлень – розслабляєшся, бо роботи є на декілька місяців вперед. А треба навпаки – постійно продумувати надовго вперед, як заохотити клієнтів купувати у тебе. Ось попросив Рому Синіцина (Громадський діяч, співзасновник волонтерського об'єднання "Народний тил", колишній голова атестаційної комісії МВС України) , якого знаю ще з полігону, написати про наш бізнес. Після його публікації додалося підписників в інстаграмі. Правда, поки нічого не замовляли, але за ціну багато хто питав. Були цікаві коментарі, типу, а де ж ви були два місяці тому? Я вже ліжко в "Ікеї" купив. І чиясь відповідь на це: "То поїдь і здай, а потім замов у Слави" (Сміється).
Звісно, що у нас є конкуренти, але часто це фабричний рівень, а ми - не фабрика. У нас повністю ручна робота – і про неї 95 % позитивних відгуків. За 4 роки було всього декілька неприємних моментів. Сосна має структуру, як і будь-яке дерево, а коли людина проводить по дереву і питає, чого воно не гладеньке, а потім показує мені шафу-купе з ДСП, важко пояснити, що дерево таким не буває. Ми принципово використовуємо деревину і не працюємо з ДСП або МДФ, бо робимо це для дітей. Матеріал закупаємо у тих, з ким давно налагоджені відносини. Ліжка встановлюємо самі.
На роботу дуже надихають позитивні відгуки, і їх чимало. Деякі мами навіть відео знімають про наші вироби: наприклад, що чотирирічна дитина не хотіла спати окремо, а після того, як встановили ліжко від "Правдива майстерня", тепер спить сама. Або коли приїжджаємо, встановили ліжечко і малеча каже: "Як довго я на тебе чекала" (Сміється). Останнє замовлення робили для двох дуже шустрих пацанів. Ще не зібрали виріб, а вони вже залазять на ліжко, аж, батько зупиняє, що почекайте ще трохи, дайте майстри його дозбирають.
Наші вироби здебільшого розраховано на середній клас. Багато замовлень роблять люди, що селяться в новобудови, але часто в невеликі квартири. Поряд з ліжком тих пацанів, що згадував вище, було батьківське. А бували і такі малі кімнати, що ліжко займало половину приміщення.
Середня ціна ліжечка - 14 тисяч. Найдешевше - 7, а є ліжка і за 20 тисяч. Комусь це забагато, а бували і такі випадки, коли мені казали, що дешево – ми бачили дорожче. Але попри все, ми працюємо за принципом, якого нас вчили в МОМі – знайте собі ціну і не спускайте її нижче, ніж ви коштуєте.
Деревина за останні пів року подорожчала в три рази. Якщо раніше куб сосни був 2500 гривень, зараз - 6500. Але наш виріб не може коштувати в три рази дорожче, ніж був, тому ми підняли ціни на тисячу гривень і зараз дохід менше, ніж раніше.
Мені б хотілося виходити і на експорт, але ж як бути з доставкою? Навіть Україною вона недешева. Хоча я моніторив Прибалтику і на такого роду вироби, як наші, ціни там навіть включно з доставкою все одно набагато вищі, ніж у нас.
Взагалі, щоб малому бізнесу триматись на плаву, було б дуже добре, якби в нашій країні зменшили податковий тиск. У мене тесть бізнесмен і каже, що, Слава, я просто виживаю. Колись в 2003-2004 роках я працював у Португалії. Запам’яталось, що при реєстрації фірми тебе звільняють на три роки від податків – це щоб ти став на ноги, а далі був спроможним платити державі. Але у нас з цим поки дуже важко. А ще були карантини. Хоча перший для мене минув непомітно. Я живу за містом у приватному будинку, працюю вдома, тому труднощі великого міста пов’язані з обмеженнями, пройшли повз мене.
Плюс роботи вдома ще в тому, що у мене мала дитина – 6 місяців, і я завжди поряд. Якщо дружина не справляється, кличе – я допомагаю. А ще я бачу, як росте доня, – це дуже важливо.
Я мрію про окремий цех і розширення асортименту. Але тоді мені потрібно більше інструменту і станків, а на них відповідно кошти. Розвиток дуже залежить від фінансування. Кредит в нашій країні – це точно не той шлях, який я бачу. Тому просто потроху будемо накопичувати гроші – і вкладати в улюблену справу.
Віка Ясинська, Цензор. НЕТ
