Операція "Влаштуватися на роботу": як ветерани використовують на "цивілці" свої фронтові "скіли"

Після повернення із зони бойових дій окрім відшукування у собі сил повернутися до родини, ветерани і ветеранки роблять спроби адаптуватися до цивільного життя і або продовжити роботу, якою займалися до фронту, або спробувати себе у чомусь новому. Більшість екскомбатантів (а за даними "Центру зайнятості вільних людей" це — не менше 80%) не задумуються і відповідно не вказують у резюме та під час співбесіди саме свій військовий досвід. Найчастіше причина — страх, що через статус ветерана роботодавець відмовить.

Згідно з даними дослідження "Реінтеграція ветеранів", проведеного IREX , 32% екскомбатантів відчули, що роботодавці не хотіли брати їх на роботу через статус ветерана. У цьому матеріалі ветерани діляться власним досвідом, коли вони змінили сферу діяльності чи піднялися по кар'єрній драбині зокрема через навички, здобуті чи "прокачані" на фронті. Ці ветерани не бояться говорити про свій військовий досвід, але категорично проти того, щоб ним хизуватися.

Віктор: Просто бути ветераном — ще не професія

- Снігу випало… - каже співвласник кав'ярні у Парку культури до Віктора, начальника загальнопаркового відділу. — Ото роботи в твоїх підлеглих тепер буде.

- Все під контролем, — усміхнувся Віктор. — вони взяли чергову висоту (високий пагорб, який прибрали від снігу працівники відділу, яким він керує у парку, - ред.).

Віктор Андріянов — 39-річний учасник бойових дій на Сході України. Він, старший сержант 24 бригади піхотинців, вижив після сумнозвісного обстрілу у Зеленопіллі (11 липня 2014-го) і після поранення свого командира сам став командиром близько десятка побратимів. У Львівський Парк Культури Віктор не прийшов одразу на керівну посаду. Після демобілізації, маючи досвід лише у торгівлі, він спробував себе в електротехніці, закінчивши курси електрика-інженера. А тоді подався в парк на цю посаду.

За даними IREX, попри те, що 60% працевлаштованих і 61% непрацевлаштованих ветеранів загалом були відкриті до отримання професійної допомоги з кар’єрного розвитку, дослідження виявило мало згоди щодо конкретних типів послуг вони хотіли б отримати. Так під час опитування ветеранів попросили оцінити користь від таких послуг за шкалою від 0 (зовсім не корисна) до 10 (надзвичайно корисна). Таблиця наводить результати ветеранів, які оцінили різні послуги за 10-бальною шкалою

Роботодавець Віктора, а за сумісництвом фронтовий волонтер Олександр Молодий, — директор Парку Культури, наголошує, що попри його повагу і особливе ставлення до ветеранів, Віктора він наймав не за цей факт, а власне за його скіли: "Я на фронті з 14-го року, зараз і сам резервіст одного з підрозділів ЗСУ, але попри це я — противник того, аби наймати на роботу ветеранів тільки за той факт, що вони — ветерани. Діє кілька факторів прийняття на роботу ветеранів. Перший: у зв'язку із регулярними поїздками на фронт і проходженням навчання резервістів я більш-менш усвідомлюю, які навички ветерани можуть здобувати і вдосконалювати в умовах бойових дій і чим вони можуть бути корисні на певній посаді.

Мова, зокрема, про пунктуальність, відповідальність і критичне мислення — це якщо говорити про "софт скілс", якщо про "хард", то це і розбиратися в електриці, бухгалтерії, документації, вміти, приміром, правильно тримати електропилу в руках, за дві хвилини завести генератор чи трактор, який "барахлить", — то все вимоги до працівників у Парку Культури. Віктор зумів працівниками управляти, при тому, що вони — не ветерани, але він вміє їх скомунікувати, передбачити конфлікт, бо усі вони люди з різним статусом і характерами, і швидко вирішити проблему, яка виникає в парку, скерувавши кожного у свій бік, русло, з яким та людина швидко впорається. З фронту він навчився, що часу зволікати нема ніколи і ніде: ані коли летить міна, ані коли падає сухе дерево. Друге — це принцип "брат за брата": коли ти береш людину, в якій впевнений, мова про хлопців, до яких я регулярно їздив як волонтер, Віктор — серед них. І третій момент — це повага до ветеранів. Коли є дві людини із приблизно однаковим резюме, я радше віддам перевагу ветерану, принаймні так я можу сказати йому дякую".

Водночас, Олександр зазначає: будь-хто, хто займатиме керівну посаду, повинен мати випробувальний термін, незалежно від того ветеран він чи ні. Але це, додає, не стосується тільки ветеранів: "та будь-хто може виявитися недостатньо професійним, може мати проблеми з алкоголем не тільки ветеран, а й працівник, який, приміром, усе життя пропрацював інженером і ніколи не був на фронті. Тому оце от "контужений, алкоголік, агресивний" — це точно упередження щодо ветеранів. Натомість, у них є дуже круті якості, яких вони здобули в таких умовах, де на кону — життя. І насамперед це — емпатія до людей, взаємодопомога, побратимство і відповідальність за свою ділянку роботи, бо на фронті помилки переважно фатальні й ветерани рідше припускатимуться з огляду на це помилок і на цивілці. Бачу це із досвіду, бо в парку, де працює трохи менше сотні людей, є ветерани і вони усі насамперед професійні і відповідальні на своїй ділянці. Що є у Віктора як керівника: вміння управляти командою, контроль за дотриманням робочого процесу, кризовий менеджмент, коли треба швидко і якісно впоратися із екстренною ситуацією".

"Я сам страшенно злюся, коли зустрічаю ветеранів, які вважають, що усі навколо їм щось винні: роботу, гроші, поміч, та будь-що, — зізнається Віктор. — Тебе можуть взяти на роботу, якщо ти виконуєш свій професійний обов'язок. Тут як на фронті: ти не можеш стати за АГС, якщо ти з нього ніколи не стріляв і тебе ніколи не відправлять на евакуацію людей на МТЛБ, якщо ти не вмієш ним кермувати.

Після поранення командира у Зеленопіллі і його евакуації мені довелося стати командиром групи. І це ти свідомо береш на себе відповідальність за кожну людину, з якою якщо щось трапиться, то винним будеш вважати себе. Навіть якщо тільки дотично. Але… там люди були дорослі і переважно свідомі того, що коли є дисципліна, то є більше шансів зберегти життя чуже і своє. Але звісно, я намагався ту дисципліну контролювати і зберігати. Бо я командир. Зараз я теж по суті командир, начальник відділу і під моєю відповідальністю близько 40 людей. Але я намагаюся ними не командувати, а скеровувати, знову ж, розраховуючи на те, що усі дорослі і свідомі люди і розуміють "вартість" і наслідки своєї помилки чи халатності. Кожна людина відповідальна насамперед сама за себе, а в мене є відповідальність — "має бути зроблено", бо є вказівка, завдання, наказ від вищого керівництва, наприклад, від директора Парку. Воно в мене власне від армії. Але не від тієї, в яку я потрапив у 18 років на строкову службу у ще не сильно європейську країну кінця 90-х, а власне тієї, яка на фронті. На фронті я мав виконати наказ і зберегти людей, тут - те саме, я маю виконати поставлене директором завдання, але відстежити, аби ніхто не травмувався (коли пиляють дерево, яке впало під час буревію, коли ремонтують дитячий майданчик, коли мова про електрику чи роботу коваля із гарячим металом, чи столяра тощо) - мова про такі навички як організація процесом та моніторинг якості".

До речі, відповідно до уже згаданої статистики, серед ветеранів, які змінили роботу, 40% мали труднощі у пошуку роботи та більше половини (60%) ветеранів, які не продовжують службу, відчували певні труднощі, переходячи до цивільного життя загалом.

"Рота, взвод чи відділення, як і відділ на підприємстві, в моєму випадку в парку, - це частина великого організму і як командир я розумів, що якщо моя група, як діючий орган того організму, десь відмовляє чи працює погано, то страждає весь організм. Бо непрацюючий орган тягне за собою інвалідність організму, — ділиться набутим на фронті і на цивілці Віктор. — На війні я навчився приймати швидкі, але при тому обдумані, рішення. Тобто, ти маєш дуже мало часу, аби обдумати, чим може закінчитися та чи інша ситуація, яка склалася чи наказ, який надійшов. Звісно, коли я в парку керую 40 людьми, мені щодня треба швидко продумувати, яке завдання кожному дати сьогодні (з огляду на їхній вік чи фізичні можливості) — це швидкі рішення. Загальна стратегія — це продумування наперед, складання плану, я це роблю, аби уникнути зайвих приймань рішень нашвидкоруч. Продумувати завчасно я теж навчився на фронті. Бо не можна приймати необдумані і невиважені рішення. Але буває, що доводиться їх приймати за 20 хвилин.

Якщо якась одиниця мого "підрозділу", скажімо так, "хоче схалявити", я намагаюся пояснити, що так не вийде, що хтось виконує її роботу, бо вона працює в колективі і в кожного свої завдання, і невиконання їх "провалять" спільну працю колективу. Якщо людина не хоче — ми з нею мусимо прощатися. Армія ж — зріз суспільства і там представлені усі верстви населення, часто дуже різних професій і звісно, характерів. Тому таке ж і в армії: якщо ти не справляєшся, то тебе відсторонюють від виконання обов'язків, від несення служби тощо. Будь-яке недбальство може призвести до біди. Більш-менш я розумію, куди рухається цей парк і якщо люди не хочуть виконувати наказів і робити парк кращим, то це не їхня робота.

Двічі у Віктора були фідбеки від фронту на цивілці, коли він не розгубився і діяв, як на фронті: швидко і рішуче. Один раз — коли в парк, переповнений людьми, дивним чином заїхало таксі без розпізнавальних маячків, вдруге, коли довелося надавати першу допомогу своєму підлеглому. Про це він сам розповідає.

"Візьмімо блокпост. Якщо ти стоїш на блокпості, через який можна спокійно проїздити далі, якщо в машині нічого не знайдемо, ти пропускаєш далі, якщо ти на нулі — далі не можна з певних обставин безпеки. Те саме в парку. Коли працюють атракціони, в парк не можна заїжджати автомобілям, тому коли я побачив посеред літнього вихідного у парку машину, то миттєво зреагував, провів розмову і перевірку (все як і там). Бо під час роботи атракціонів, може заїздити лише, не дай Бог, швидка, поліція чи пожежна служба. Все. Екстрені ситуації. Як на війні, коли з нуля мають вивезти поранених, то лише машина евакуації чи медична "таблетка" може "проскочити" блокпост. Такі правила, бо така має бути дисципліна, дотошність, перестрахування. І не має значення ані там, ані тут — чи ти депутат, чи міністр, чи ще хтось: якщо проїзд заборонений — він заборонений для всіх.

Інший випадок: коли я надавав першу допомогу своєму ж підлеглому: перемкнулася ота частка в голові, що побратим в небезпеці. Це було після буревію в парку і я коли побачив, що він лежить — рвонув до нього. Миттю в голові прокрутилися усі правила домедичної допомоги — положення тіла, його дихання, мої дії. Не скажу, що я реанімувати навчився прямо таки на фронті, але там я навчився діяти миттєво, бо там два кольори — чорне і біле — життя чи смерть і я такими принципами живу тут. Не можу говорити про роботодавця, але влаштовуючись на роботу я позиціонував оце вміння миттєво приймати рішення як свій сильний бік, якщо говорити про так звані "софт скілз". Хоча вміти надавати допомогу людині, яка в біді чи поранена, - це "хард скіл", яку я покращив на війні, наголошу, що саме на війні, а не в армії.

І ще один важливий момент, який я згадав… Картографія і розвідка. Звісно, коли ми приїздили на позиції — насамперед треба дізнатися все про цю позицію: зрозуміти, грубо кажучи, де копати, а де виставляти пости, де техніку, де розташування особового складу. Оця дотошність мені дуже допомагає сьогодні у парку: коли я тільки прийшов до парку, я одразу став "розвідувати", що де тут знаходиться, де доступ до електрики, як працюють атракціони, яку потужність може видавати кожен блок живлення у парку. Відтак, коли до нас звертаються організатори подій, мені вже є що їм сказати по їхніх запитах: якої площі територію вони хочуть орендувати, скажімо, під фестиваль, яку апаратуру використовуватимуть і де її можна підключити, як розташувати екран, де фудкорт тощо. І такі речі я теж вважаю своєю сильною стороною, вдосконаленою чи навіть набутою на фронті "м'якою навичкою", яку я впевнено використовую сьогодні у цивільному житті на займаній посаді".

Вчитися цінувати чужий час, гроші і зусилля. Звісно, людина із здоровими цінностями має запас таких якостей загалом, але на фронті, переконаний Віктор, все це посилюється: "От, приміром, щодо волонтерки. Коли нам її привозили, то я чітко усвідомлював, що це чиясь праця, чиїсь гроші, чийсь час. І вони ним пожертвували заради нас, щоб віддати нам. То як я можу цього не цінувати? Хтось щось робить заради мене і мого комфорту. Бабця могла купити черешні собі на базарі, а вона купила нитки і сплела бійцям на осінь шкарпеток. От вам і почуття емпатії — сильної, яке перенеслося у цивільне життя і роботу: ти цінуєш працю своїх працівників і шкодуєш навіть тих, хто дуже повільно і неохоче працює, але працює. Ну і я люблю правила! Чіткі, визначені межі, а на фронті полюбив їх ще більше. І навіть коли трапляються дискусії, я волію почути інших і нагадати їм про правила і факти. Бо є речі, які мають бути, бо від них, приміром, залежить людське життя і здоров'я. Цього я навчився у зоні АТО/ООС".

Кирило: "Офіцер, в якого немає бійців, сам стає бійцем"

Кирило Недря, який отримав на фронті позивний Доцент — оборонець ДАПу у складі 93-ої мехбригади. В АТО йшов "замполітом", а на ділі був командиром роти, з якою і боронив летовище. Попри пекельні бойові дії, які Кирило пережив, він повернувся до мирної професії викладача університету Внутрішніх справ у Дніпрі і сьогодні виховує курсантів. Ба більше — тепер він завідує кафедрою. Каже: бойові дії удосконалили усі його навички, які він мав раніше, але сьогодні вони будують і роблять його і його роботу.

"Я — завідувач кафедри університету, тому насамперед — це наукова робота і робота виховна із курсантами, бо крім того, що ми маємо випустити професіонала своєї справи, то ми маємо випустити передусім людину. — каже Кирило. — Методична робота, пов'язана із впровадженням нових методів навчання. Це — робота із персоналом, оскільки я очолюю кафедру (7 людей, не просто робочих одиниць, а людей освічених, із науковими ступенями, рисами характеру і емоціями), як колись очолював роту, де теж були різні люди. І левова частина — це робота із діючими співробітниками, оскільки моя робота як тренера-інструктора, людини, яка розробляє і впроваджує методики підвищення кваліфікації і підготовки початкової поліцейських під час прийому на службу і вже під час їхньої служби. І це вже "hard skill".

Розуміння ціннісності і вартісності людей як основного пріоритету для будь-якого керівника — це певно один із перших скілів, яких я навчився на війні. Бо ключове — це люди, ті, хто роблять з тобою спільний результат. "Офіцер, в якого немає бійців, сам стає бійцем", — то була моя фраза на війні і її я вивчив ще у своїх наставників.

Самоконтроль, планування, зокрема, часу, а зрештою — всього, навіть їжі. От привезли на фронті підрозділу їжу із запізненням у три дні, а ти не врахував такої похибки, і їжі немає.

Управління конфліктами і внутрішніми, зокрема. То скоріше такий менеджерський скіл. Бо усі люди на фронті — різні, за віком, освітою, досвідом, та за усім власне. І між ними треба знайти отой консенсус лише для того, аби усі вижили, а ще й аби успішно виконати завдання. І коли ти починаєш розбиратися у деталях, хто кого поважає, любить-не любить і хто кого слухає, хто з ким може чи не може нести службу. І от це все пофіксити і звести тих людей правильно — це важливо. А тим паче для мене, який повинен був мати посаду замполіта, а по суті керував ротою.

Вирішення конфліктів — це однозначно, це вкрай необхідно, переконаний ветеран-"кіборг", але важливо ще й вміти передбачити той конфлікт: вивчити людей настільки добре і детально, що ти наперед знаєш, що і від кого чекати і кого з ким стикувати: "Садити в екіпаж, ставити спільне завдання чи на спільну позицію. Тобто ти підбираєш людей за їхніми характерами і якостями, складаєш таким чином цілий пазл, аби люди в команді ефективно працювали, доповнюючи одне одного, а не заважаючи своїми конфліктами чи просто якоюсь несумісністю характерів. Ну чим це не корисний скіл на посаді керівника чи, приміром HRа?"

Лише 54% ветеранів, які працювали за наймом, повернулися на попередню роботу, - такі дані наводить виконавча директорка ГО "Центр зайнятості вільних людей", засновниця проєкту "Воїну — гідна праця", експертка з працевлаштування ветеранів Оксана Філоненко.

Зараз, коли Кирило обіймає керівну посаду і щодня спілкується із десятками людей — і персоналом, і студентами (курсантами), саме управління людським ресурсом і якісний менеджмент, відпрацьований на фронті в екстремальних ситуаціях, особливо став йому в нагоді, і саме цей скіл особливо цінують у ньому керівники як працівника. Зрештою, впевнений "Доцент", на будь-якій посаді, яка передбачає спілкування із багатьма різними за навичками і характерами людьми,такі скіли стають у нагоді: "Бо один ти всього не подужаєш, не здолаєш, тому треба вміти налагоджувати контакт із іншими людьми, будувати команду однодумців, — це і будуть твої побратими у цивільному житті. Там ми могли покластися на побратима, бо ми йому довіряємо, бо ми з ним перейшли через важкі ситуації, екстремальні. Довіру треба вміти вибудувати і тут. А вона - за спілкуванням".

Кирило згадує багато історій, коли він у цивільному житті, зокрема, під час робочого процесу, думав не як цивільна людина, а саме як вояка, і де саме військові навички з фронту, дали свій якісний результат: "Приміром, в один день треба запхати дуже велику кількість справ. Якщо на фронті усі більш-менш "під боком", то тут треба планувати маршрут по місту. І от я вранці коли прокидаюся, п’ю каву, то одразу розплановую свій маршрут на день, по мірі важливості, нагальності, напрямку, зрештою. Іноді підключав знайомих, які мені допомагали щось зробити, аби оптимізувати роботу. А самі маршрути містом я будую вже не з точки зору цивільного, а як військовий - де я можу застрягнути в заторі, де я можу порушити ПДД, але я встигну, бо я маю встигнути. Таке було неодноразово. І от з точки зору мене як тренера із психологічної і стрес-підготовки - такі речі - пріоритетні, бо це те, що я там здобув. Якщо я не знаю про стрес все, то я знаю майже все".

А от стереотип "ветеранів не приймають на роботу" Кирила дивує і навіть дратує, адже, каже, часто справа не лише в роботодавцеві, а й в самому екскомбатанті: "Ветеран не рідко претендує на роботу "не таку як усі" і в них з'являється, я називаю це доволі просто "корона участі" і людина вже сама собі створює переконання, що "мені винні"/"мені повинні..". Наприклад, він мовляв може менше робити і більше отримувати, чи дозволити собі загуляти і не вийти на роботу і наче нічого страшного, чи претендує тільки на якісь керівні посади. З мого власного досвіду — це більше половини так думає, із тих, з ким я мав справу чи знаю про такі випадки. Для того, хто реально хоче отримати роботу, його статус ветерана не виголошується передусім. Людина приходить як фахівець, все. А ветеранський досвід лише може бути дуже важливою складовою із вартісними навичками. Приміром, водій-механік, який був в АТО/ООС приходить на СТО і каже про свій досвід на фронті. Звісно, це надважливо.

"Але коли ветеран влаштовуватиметься, приміром, на кафедру біля мене, навіть якщо його резюме буде ідеальне, а навички з війни на папері будуть  саме те, що треба, я всеодно поцікавлюся і в нього, де він воював, і в своїх друзів, побратимів, інших ветеранів, яким я давно довіряю, — розтлумачує свою позицію до ветеранів, які у пошуку роботи і викликають запитання під час розгляду резюме чи співбесіди, Кирило. — Тобто в межах принципу "брат за брата" працює і така опція. І якщо ти прибрехав, то я долучуся і до того, аби тебе перевірили на усіх інших роботах, до яких ти надаватимеш резюме. І власне я знаю щонайменше три ветеранські бізнеси, які через це перестали позиціонувати себе як "ветеранський для ветеранів". От саме через таких ветеранів, які вимагають, яким винні, яким треба знижки, яким більше платити".

Павло Білоус: Не проблема, що мною командує молодший, якщо він більше за мене знає

Павло все життя займався найрізноманітнішими професіями: "стрибав" від вчителя до рекламного агента і до бармена, жодна робота не здавалася йому непопулярною, непрестижною чи не гідною. Усюди вчився і працював. Під час свого бойового шляху, Павло Білоус із позивним Кабул бував у двох підрозділах: батальйоні "Гарпун" і 25-му мотопіхотному батальйоні "Київська Русь". А після повернення, каже, зрозумів, що в нього "як було, так і лишилося шестеро дітей". Тому став пробувати себе в усьому.

"Ще студентом я пішов працювати вчителем, але грошей тоді платили мало (8 доларів на місяць) і я пішов працювати в газету рекламним агентом. Дослужився до редактора в газеті, потім в журналі. А тоді поїхав до родичів у Молдову, де працював барменом і пивоваром. Тоді повернувся і пішов у видавництво. Трохи часу минуло і я — директор комунального підприємства. Тоді сам став підприємцем… було дуже різне і всяке до війни. Тому зміна робіт і занять мене не лякала: чим буде, тим займусь далі. — пригадує бурхливе минуле Кабул. — А далі — війна. З якої я повернувся до Кам'янця-Подільського, але жити там вже не зміг, бо як політичний діяч я посварився з усією "регіональною" тамтешньою владою, бо не міг цього бачити, а вони чомусь не помінялися. Це зараз от проголосували нарешті не за "регіонала", але я тоді вже під Києвом мешкав із дружиною і дітьми, бо отримав там землю. І власне став займатися фермерством: кози в мене є, сир робимо, який доволі гарно і успішно продається. Але я навіть не певен, чи то бізнес. Не люблю я діловедення і планування, але армія власне трохи до того змусила, та й курси з ведення бізнесу я завершив і щось з виготовленням тих сирів і їхнім замовленням мені таки вдається. Ну, принаймні я можу розрахувати, що до Великодня замовлень буде вп'ятеро більше". Але цим не заробиш на дітей (у мене троє дорослих дітей і троє малих). Тому подався і в наймані працівники.

А тут, певен Павло, уже спрацювала його власна особливість: у нього ніколи в житті навіть як в найманого працівника, не було 8-годинного робочого дня, а завжди вільний графік (хоча бувало, що й на трьох роботах працював). Та й на фронті, додає, не треба відстояти без потреби 8-10 годин на одному місці: "Там постійно на сторожі і самі розуміли, коли можна подрімати.

"Мене взяли вчителем у школу, вчитель фізики і математики. А з дітьми я працювати люблю ще здавна, бо я — пластун (член НСОУ Пласт, — ред.). — Розповідає "Кабул". — Окрім того, на фронті в мене вдосконалилася навичка організації людей, комунікування з різними людьми, знаходження компромісу. В мене на уроках спокійно. Навколо усі жінки вчителюють, вони ніжніші, а я можу "нависнути" і суворо сказати "вчитися я тебе не змушу, але пристойно поводитися на уроці — так". І коли ти їх вважаєш підрозділом і дослухаєшся до них, то і вони дослухатимуться до тебе як до командира. Хоча від школи в мене більше стресу, аніж від армії і вояків на війні: на фронті я міг за день навчити з АГСу стріляти чи за годину з АК, а тут у 8-му класі не знають таблиці множення. В "Гарпуні" ж, в 25-му були чудові люди і кожен розумів, чому він тут, на цьому місці, воює. З дітьми непросто, але їх можна навчити, вони точно краще даються до навчання, аніж дорослі".

З практичного, констатує Павло, він навчився ставити внутрішньовенно уколи і крапельниці, надавати першу екстрену медичну допомогу: "В 45 років я на фронті не міг навчитися чогось нового, але покращити свої навички міг. Приміром, для мене не може бути проблемою, що мною командуватиме молодший за мене, головне, що він це краще за мене знає. Викопати яму, побудувати будинок (читай — бліндаж) — це звідти: проєктування, організація роботи особового складу і виконання спеціальних технічних робіт: інженерних, будівельних. Прийшов додому з фронту — збудував будинок, облаштував ферму. А діловедення от — ні, це не моє.

Але коли масово будуть зневажати ветеранів, не брати на роботу, ігнорувати, то це насамперед погано не для самих ветеранів, а для тих, хто думав і вагався чи йти до війська. Коли вони бачитимуть зневагу до ветеранів, вони сядуть і подумають "от поїду я на війну, ще ногу чи руку там втрачу… і потім таке ставлення, чи воно мені треба? Краще в Польщу на клубніку поїду".

А ще пішов Павло в озвучку фільмів та мультиків як найманий працівник до… дружини. Там, каже, люди за інтересами, з якими спілкується, організовується, вирішує якісь виробничі питання: "Там мені комфортно. Чи зміг би я працювати ще кимось — не знаю. Бо я став менш толерантний до дурнів. З дітьми, які не хочуть вчитися, можна розмовляти, пояснювати. А з дорослими - важче. Чи варто  наймаючись на роботу говорити, що я воював? Не знаю. Про сам факт — точно ні, а от якщо ти там покращив свої навички — факультативно. Просто чому має бути упереджене ставлення чи навпаки надто добре до ветерана? Ну от прийду я і скажу, що я одружений чи що в мене 6 дітей, і що? Хіба другий фактор — от коли йшов до школи, до дітей. Я сам контужений, я побратимів контужених відкопував, які говорити не могли одразу, але вони брали себе в руки і давали собі раду після демобілізації".

Взаємодія з людьми, стресостійкість, відповідальність, швидке прийняття рішень, командна робота і передбачення та вміння вирішити конфлікт — все це навички, які шліфує фронт і бойові дії завдяки своїм екстреним умовам. Тому наші спікери наполегливо радять замислюватися не тільки над професійними вміннями, складаючи резюме і йдучи на співбесіду.

Цей матеріал створений завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яка реалізується IREX за підтримки Державного департаменту США, а також сайту "Цензор.НЕТ". Вміст не обов’язково відображає погляди "Цензор.НЕТ", IREX та Державного департаменту США.

 Ірина Вовк, для Цензор.НЕТ