Керівник будинку ветерана "Бандерівській схрон" Ігор Чернецький: "Ми ніколи не знаємо з ким, коли і в якій формі "вилізуть" наслідки війни"
Ігор родом з Хмельниччини. Юрист за освітою. У 2014 зазнав важких травм на Майдані, попри це долучився до військових на сході.
У 2016 році разом з дружиною створив унікальний центр психологічної адаптації для ветеранів АТО і чинних військових "Бандерівський схрон" .
МАЙДАН
КОЛИ ТЕБЕ КИДАЮТЬ НА ЗЕМЛЮ, А ЗВЕРХУ, М’ЯКО КАЖУЧИ, КЛАДУТЬ АРМАТУРУ, ВИЖИТИ ВЖЕ НЕ СПОДІВАЄШСЯ
22 листопада 2013 року я вийшов на Майдан у Хмельницькому. А буквально через два дні став комендантом на ньому. Коли влада остаточно вирішила не підписувати асоціацію з ЄС, ми з хлопцями взяли квитки на Київ. Приїхали на Майдан під ранок 30 листопада - під кінець розгону студентів. А потім потрапили до Михайлівського собору. І так вийшло, що через годину-півтори я вже взяв на себе охорону внутрішнього периметру, почав збирати хлопців.
На території собору ми залишались весь період Майдану. У нас були і склади, і свій окремий шпиталь. Загалом ми тримали територію, щоб собор не закрили, і, щоб людям було, куди тікати. Вперше прихистили людей після розгону 10-11 грудня.
Ми з хлопцями створили ГО. Співпрацювали з Самообороною. А в моменти загострень бували на передовій Майдану. Коли було гаряче на Грушевського, ми тримали периметр з боку "Укрдому". Тобто всі шляхи, які йшли через нього на Майдан. Не пропускали машини, зустрічали "тітушок". Взагалі, ми щодня готувалися, що буде ще гірше. Були впевнені, що або ми скинемо Януковича, або нас загребуть і посадять. На гроші, які прислала українська діаспора, купили бронежилети, шоломи. Почали самі робити щити зі скловолокна. Воно досить серйозно тримало гумові кулі, і ті, які пробивають автотранспорт.
Не проходило ночі, щоб ми не відловили когось з "тітушні". Вони ж відповідно полювали на нас. Групами по 3-4 людини ми патрулювали далеко за межами Михайлівського.
А 18 лютого, коли всі пішли під ВР, ми були на Грушевського і розуміли, якщо зараз сотні оголять Майдан, то буде те, що в результаті таки сталося - нас просто змели. Багатьох прийняли у відділки міліції. Декому поперебивали руки, ноги. І це робили правоохоронці. А коли ми дізналися, що в Маріїнському парку орудують "тітушки", розуміли, що під вечір їх збереться дуже багато. Коли на барикадах біля Будинку профспілок нам на зміну прийшла 14 сотня, нас було всього шестеро – це всі, хто залишились в строю з 50 людей.
Ми піднялися до себе на Михайлівський, вже чітко знаючи, що біля головного управління МНС (ДСНС) повно "тітушок". І що вони стріляють з вогнепальної зброї. Зібравши групу людей, вночі ми пішли спробувати їх розігнати, бо вони перекрили в’їзд швидких на Майдан. Це була та сама група, що вбила журналіста Веремія. Вони поранили мене і інших хлопців, взяли нас в полон. Це був момент, коли я попрощався з життям: якщо тебе кинули на землю, а зверху, м’яко кажучи, кладуть арматуру, вижити не сподіваєшся. Але все перекрутилося буквально за хвилину.
Річ у тому, що увесь їхній натовп був поділений, так би мовити, на групи. Були, як я їх називав, ідейні, були ті, що контролювали процес, ще справжні уркагани, яким було по барабану кого вбивати, і останні – проплачені для масовки. Саме масовка здебільшого розбіглася. Ну, а били нас урки. Але в якийсь момент хтось із них сказав: " С них хватит!" Далі під’їхала швидка - і ідейні нас туди погрузили.
Картина, яку я пам’ятаю з тих подій: перед обличчям замість носка у мене була п’ятка. Одна рука перебита, друга порвана – з неї тече кров. Голова теж розбита.
В лікарні я пробув до 6 березня. Далі мене забрали бортом в Чехію. В Празі зробили ще три чи чотири операції. В перших числах квітня поставили на милиці. А 16 числа я з успіхом втік додому.
Після Майдану я відчув дуже сильну відповідальність за того, хто коло тебе, а ще готовність вбивати і загинути за Україну. За те, щоб держава почала змінюватися саме в тому напрямку, за який ми стояли. Воно настільки укорінилося в голові, серці, що я просто по-іншому себе вже не бачу.
Вдома я тривалий час був у інвалідному візку - і це найбільше, що мене розривало. Мій брат вже був на війні, швагро теж. А я не міг. Але коли у мене трапилася перша можливість, я це виправив - хоч і з волонтерським грузом, але поїхав на схід. Це було на початку жовтня 2014 року. А в другу поїздку я потрапив до майданівських побратимів, що воювали. І з листопада 14 аж до 16 року я почав працювати з одним зі спецпідрозділів ЗСУ. Безпосередня участь в АТО у мене є. Були заїзди в сіру зону Дебальцевого, Спартака, район ДАПу. Коли в 2016 почали набирати серйозний офіцерський склад, прийшли молоді хлопці з багатьох підрозділів, які хотіли служити, і в принципі, мої послуги були вже не потрібні.
БАНДЕРІВСЬКИЙ СХРОН
СКІЛЬКИ В УКРАЇНІ ЩЕ БУДЕ ЙТИ ВІЙНА – НЕВІДОМО, ЯК І НЕВІДОМО, СКІЛЬКИ ЩЕ КРИЗОВИХ ВЕТЕРАНІВ ВОНА ПРИНЕСЕ
Зародки ідеї зробити центр адаптації для атовців у мене були вже в кінці серпня 14 року. Коли ті хлопці, які були зі мною на Майдані, розбрелися по батальйонах. Переважна більшість була в "Донбасі", який потрапив в Іловайськ. Перший загиблий – Вадік Антонов, позивний Самольот. Когось поранило під час виходу з коридору, хтось ішов полями через лісосмуги. І коли вони всі повернулися в досить важкому стані, ми з дружиною, Наталею, забрали їх на дачу під Києвом. Їхнє повернення з фронту виявилось дуже важким. Саме тоді я побачив, що в цьому напрямку терміново потрібно працювати. А потім я сам потрапив під Дебальцеве в кінці лютого 15 року. Тоді за декілька днів ми об’їхали всі "резервації", як я їх тоді називав, - місця, куди повиводили підрозділи, що виходили з міста. Там були і 44ка, і 128, і 30ка, і 25ка "Київська Русь". В сенсі морального стану це було дуже страшно.
Моя дружина киянка, і спочатку ми почали шукати місця для центру адаптації в столиці. Хоча я розумів, що це не має бути великий населений пункт, а щось тихе з лісом поряд і поближче до води – місця, які дійсно заспокоюють. І якось взимку 16 року ми приїхали до друзів у Франківськ. Там буквально за три дні я знайшов чотири приміщення, які нам могли надати безоплатно. Ми зупинилися на цікавому місці, де зараз і знаходиться наш центр "Бандерівський схрон".
На сьогодні ми - ветеранська організація, яка працює за принципом "рівний рівному". Нас цікавить одне, щоб ветеран повернувся до нормального життя. Оформлені, як ГО.
Коли ми тільки починали в 16 році, планували, що у нас будуть заїзди по 10 днів. І ми їх зробили, але всього вісім. Бо зрозуміли, що заїзд - це відпочинок, а не адаптація. На третьому заїзді два хлопці лишилися у нас, бо просто не мали куди їхати. Це був березень 17 року. Потім до мене почали дзвонити священники з історіями, що от такого-то ветерана вивели з алкоголю або наркотиків, прокапали, але додому йому вертатися не бажано. Може, ми відправимо його до тебе? І так вийшло, що на початок 18 року ми майже повністю переключилися на посттравматичний стресовий розлад, на залежності - на те, з чим ніхто не хоче мати справу.
Ми почали співпрацювати з третьою психоневрологічною лікарнею, зараз це Прикарпатський центр психічного здоров’я. І головний лікар, і заступник – це люди, які до теперішнього часу сильно переймаються темою адаптації хлопців і дівчат, що пройшли війну. Вони виділили нам психолога, який перекваліфікувався на військового. За нашим центром закріплені психіатри. Є психологи, які їздили в будинки ветеранів в Сполучені Штати і переймали їхню практику роботи.
Зараз у нас ветерани перебувають довго: пів року, рік, півтора. Це залежить від того, скільки потрібно на соціалізацію. До кожного – індивідуальний підхід. Бо терапія – це досить тривалий процес. І ми зосередилися саме на цьому – поєднання роботи психологів і медикаментозного лікування, плюс підтримка побратимів.
На сьогоднішній день в процесі завершення адаптації у нас дві людини, які потрапили в центр ще в 17 році. Ще я переживав за трьох хлопців, думав, що вони будуть "вилазити" весь 21 рік. Але зараз можу сказати з впевненістю, що свою травму вони подолали настільки, наскільки це можливо. Точніше буде сказати – навчилися з нею жити. Один з них деколи продовжує вживати алкоголь. Інші прийняли, що вони є алкоголіками і пити їм не можна. А коли люди це розуміють, налагоджується сон, відносини в сім’ї - життя.
З 90 людей, що пройшли через нас в 16-17 роках, всього одна людина не має посттравматичного росту, як ми його називаємо. Цей хлопець просто не хоче. Він проходив лікування, ми відправляли його на роботу до Польщі, ним займалися його товариші, побратими, тобто ми використовували усі методи. Важливо, якби родина почала ним цікавитись, можливо, воно було б краще. Але, може, і ні. Бо він пив ще до того, як його мобілізовували.
В США кажуть, якщо є 40% позитивної динаміки, значить ваш заклад успішний. За 17-18 роки у нас позитивних випадків понад 80%. Якщо брати статистику включно з 20 роком, виходить десь 75%. Ті люди, з якими під кінець 20 року було ще не ясно щодо змін, начебто теж в нормі. Я слідкую за їхнім життям. Вони постійно дзвонять, консультуються, радяться. Одного зустрів нещодавно в місті – хлопець одружився, народилася дитина. А інший повернувся з-за кордону, роздав половину боргів. Кожні пів року лягає в психіатрію, але для декого це теж нормальний процес. Головне, що з цим можна повноцінно жити.
Якщо брати статистику: з 16 року до середини літа 21 через схрон пройшло 300 людей. А, так би мовити, через мої особисті руки – 700, це ті ветерани, які можуть долати кризу вдома, не маючи потреби перебувати в нашому центрі. Я займаюся ними особисто.
Ми намагалися до певного моменту робити так, щоб в центрі одночасно не перебувало більше ніж 8 людей. Бо коли перенавантаження - це надзвичайно важко психологу, і плюс фінансово ми цього не витягуємо. На сьогодні у нас черга близько 100 ветеранів. І зараз ми збільшили кількість перебування у нас до 12 людей.
Наш центр не має стабільного фінансування. Був момент, коли ми зупиняли роботу – якщо у тебе вичерпуються фінансові можливості, далеко не розженешся. Наші надходження – це те, що ми можемо заробити самі, плюс те, що я випрошу у області. В 17 році ми запустили соціальне підприємство - "Кава зі схрону". А в 19 "Іграшки зі схрону" - це столярна майстерня, де ветерани роблять екологічно чисті вироби з дерева для дітей. Прибуток з них іде на утримання нашого центру.
Ми досі залишаємось єдиними в Україні, які в цьому напрямку якось ще копирсаються. До нашого схрону направляють людей з Департаменту соціальної політики, з психлікарень – я вже навіть не знаю, чи ми ще ГО, чи якась державна установа (Жартує). Буває так, що коли у мене немає місця я відправляю ветеранів та ветеранок у госпіталь "Лісова Поляна" . А буває, коли є необхідність, вони відправляють людей до мене.
І мені б дуже-дуже хотілося, щоб по Україні почали створюватися подібні центри. Чи то буде держава, чи волонтери – немає різниці. Але такі заклади дуже потрібні. Начебто Миколаївська область на стадії завершення подібного закладу. Щоб перейняти досвід до нас зверталися з Львівщини, Житомирщини, щось там планували. Але планування і реальна робота – це різні речі. Ми почали робити "Бандерівський схрон", маючи в кишені 1000 доларів і 10 тисяч гривень. На сьогодні на проживання, харчування і комуналку у нас іде 3,400 гривень на день.
Ми маємо чіткий план роботи, відпрацьований алгоритм дій. Розробили систему, як пройти усі етапи адаптації безболісно для родини і для підопічного. З проханням передати знання до нас звертаються вже в тому числі і з-за кордону. І тому ми б дуже хотіли, щоб наш напрямок працював і розвивався. Але для цього необхідно мати стале фінансування, щоб бути забезпеченим спеціалістами і скинути хоча б якийсь незначний вантаж з себе. Зараз в центрі я і керівник, і людина, яка миє туалети, проводить вечірнє коло, і все на світі. А окрім того, я ще тато і чоловік. Деякі обов’язки просто необхідно перекласти на інших, але за це людям треба платити - волонтерство вже давно закінчилось.
Ми розглядаємо будь-яку фінансову допомогу. Ті ж гранти. Проблема в тому, що в нашому напрямку грантові програми існують в більшості для сходу. Якщо на рік буває хоча б одна, до якої ми можемо себе хоч якось приліпити, – це добре. Перший великий грант ми отримали у 18 році від канадської діаспори. І розтягнули ми ті гроші на період у два рази довший, ніж було заплановано.
В 2019 році ми подавалися на фінансування громадських організацій у Мінвет. Посіли друге місце, а в 2020 почався карантин. Ми мали отримати 630 тисяч – не отримали ні гривні. Але, коли у нас стається повна "ж", обов’язково знайдеться якась людина, яка допоможе. І я не стидаюсь усім говорити про те, що нам необхідна допомога. Бо хоч я і жебрачу, але не для себе.
Ідей у нас багато, планів теж, а сили на нулі. Хотілося б хоча б десь місяць відключитися, але поки це нереально. Центр - це наше життя. І ми по-іншому жити вже не будемо. Скільки в Україні ще буде йти війна невідомо, як і невідомо скільки вона ще принесе кризових ветеранів. Наприклад, сьогодні у мене було 8 звернень – це люди, які вже потребують допомоги. Один з батьків сказав, що син повернувся з війни ще в 15 році, а от зараз накрило. Ми ніколи не знаємо, з ким, коли і в якій формі "вилізуть" наслідки війни. І, дай Боже, щоб людина не зробила біди ані собі, ані тим більше оточуючим. Я постійно наголошую, що проблема реадаптації ветеранів - це проблема суспільства, при чому всього. Однак люди навколо бояться, не хочуть про це чути, визнавати. Але ж війна навіть у такій формі все більше і більше стосується кожного з нас.
Реквізити для фінансової допомоги:
Картки Приватбанк на Чернецького Ігоря Йосиповича
гривня: 5363542307893306
Реквізити Громадської організації "Центр для учасників АТО та їхніх сімей " Бандерівський Схрон":
ГРИВНЯ
Код за ЄДРПОУ 41292835
Номер рахунку 26005658301100 ПАТ "УкрСиббанк" МФО 351005
USD
Номер рахунку 26005658301100 ПАТ "УкрСиббанк" МФО 351005
Код за ЄДРПОУ 39711850
Банк бенефіціара 020061151200138
Ukrsibbank
Andriivska street 2/12
Kyiv, Ukraine
Swift KHABUA2K
Банк-посередник BNP Paribas U.S.A- New York Branch
New York, USA
Swift-code BNPAUS3N
EURO
Номер рахунку 26005658301100 ПАТ "УкрСиббанк" МФО 351005
Код за ЄДРПОУ 39711850
Банк бенефіціара 07205696
Ukrsibbank
Andriivska street 2/12
Kyiv, Ukraine
Swift-code KHABUA2K
Банк-посередник BNP Paribas SA
Paris, France
Swift-code BNPAFRPP
та
ПАТ КБ "Приватбанк" ЄДРПОУ 14360570, Код банку 336677
Гривні
Р/Р 26006052510963
ЄДРПОУ/ДРФО 41292835
Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
