Мер Маріуполя Вадим Бойченко: Росіяни вже кілька днів не випускають людей з міста, а натомість тіла загиблих везуть до Харцизька, щоб спалити в крематорії

Маріуполь – найбільша воєнна рана на тілі України. Місто, яке росіяни намагаються захопити вже 48 діб, і де люди намагаються вижити без їжі і води. Днями росіяни вдались до ще одного способу вбивства – розпилили невідому отруту. Мешканців міста не випускають з міста, а тіла тисяч загиблих намагаються спалити в крематорії в Харцизьку чи закопати у братських могилах.

Про все це Цензор.НЕТ поговорив з мером Маріуполя Вадимом Бойченком.

-Я хочу спитати про ті останні новини, які ми отримали з Маріуполя, які прийшли від воїнів "Азова" про можливе застосування хімічної зброї в місті. Чи є у вас якась додаткова інформація, що це було? Що застосовували?

-Є інформація, я не хочу розповсюджуватись про те, від кого я її отримав, але від наших захисників. Я теж вчора був дуже стурбований тим, що ми почули і побачили, написав і спитав, що відбулось. І отримав таку відповідь: дійсно, була така спроба, зайшов якийсь БПЛА, щось скинув. Отрута потрапила до тих хлопців, які тримають оборону нашого міста. На жаль, троє хлопців зазнали тих чи інших ушкоджень різного ступеня.

На сьогодні немає можливості зробити аналізи, що це було. Але я вважаю, що це спроба з’ясувати, що можна зробити, щоб хлопці, які тримають оборону міста вже 47 днів, як їх вибити. Спочатку росіяни це робили артилерією, потім залповими системами, "Солнцепеком", потім авіацією, далі гасили по хлопцях з кораблів. А зараз вже ось така спроба застосувати отруту. Бо ніякі їхні спецпідрозділи, які пробували наших вибити, вони не досягли успіху – ні кадирівці, ні інші їхні спецпризначенці.

-Чи відомо вам, на скільки відсотків росіяни захопили місто?

-Така інформація вона змінюється по кілька разів на день – наші воїни обороняються, відходять, потім ідуть у контрнаступ, щоб зберігати і боєкомплекти, і хлопців у підрозділах. Бо кожен захисник зараз важливий живий. І головне їхнє завдання триматися живими і захищати місто. Їм дуже важко, бо сили росіян більші в кілька разів. Але наші хлопці тримаються, бо вони на своїй землі і дуже мужні. Вони - справжні герої!

60-70 ТИСЯЧ СЬОГОДНІ ЖИВУТЬ І ЧЕКАЮТЬ НА ЕВАКУАЦІЮ НА ОКОЛИЦЯХ МІСТА, НА УЗБЕРЕЖЖІ АЗОВСЬКОГО МОРЯ І В БЕРДЯНСЬКУ

-Що в цих умовах відбувається в останні тижні з евакуацією людей – чи дають росіяни коридори в Україну, чи випускають лише на Росію та на раніше окуповані території?

-Я трошки розширю рамку відповіді, щоб у людей було розуміння, що було в місті і що відбувається зараз.

Від початку березня, коли ми зрозуміли, що місто в облозі і що треба щось робити, були певні переговорні сили, зокрема Ірина Верещук, яка намагалась розпочати цю евакуацію з Маріуполя до інших міст України. У нас в місті були нові автобуси, придбані на гроші ЄБРР, і ми їх готували для евакуації, призначили декілька міст, куди хочемо евакуювати і дали цю інформацію російським військам. Ми чекали режиму тиші, а вони натомість нищили наші автобуси. Їх було 100, стало 50, потім 30, 20, 9, 6, 0. І так до 10 березня вони зруйнували все. Ті, хто планував виїжджати на своїх автівках, вони з 3 березня зібрались на околицях міста, бо ми казали готуйтеся і люди приїхали. Але якщо наші Збройні сили випускали з міста, то люди доїжджали до першого російського блокпосту і там їм казали, що у нас нема команди випускати вас з міста.

І от, щоб ви розуміли, ми отримуємо від міністерства оборони РФ інформацію, що евакуація можлива, що діє режим тиші, а насправді це обман. І я спілкуюсь з нашими оборонцями, я кажу, щоб вони відкривали місто для евакуації, а в цей час російські вриваються в Маріуполь. І як я в цей момент виглядаю перед нашими військовими?

І в цю гру Росія грала з нами з першого дня війни, не випускаючи жодної автівки з міста.

-Але зрештою процес зрушився..

-Так, 11 березня були перемовини на дуже високому рівні, президент України і світова спільнота об’єднались, щоб це стало можливим. До цього також долучились і священослужителі різних рівнів. 12 березня був перший евакуаційний маршрут, який вирушив до Запоріжжя з Маріуполя. І я особисто очолив цей маршрут, зі мною було 2 мої заступники і 11 священнослужителів, ми проїхали всю цю лінію, дуже складну – десь 120 кілометрів, де 15 блокпостів. На кожному блокпосту нас зупиняли, допитували і грабували. Грабували всю гуманітарну складову.

Ми приїхали до Бердянська і чекали дозволу проїхати до свого міста. Маріуполь в цей час відкрили, можна було проїхати безперешкодно. Але ми опинились у полоні спецпризначенців, які тримали нас під дулами автоматів. Нас привезли до Бердянської тюрми, де нас "розквартирували", якщо це так можна назвати. Щодня ми приїздили на Луначарське кільце, де чекали дозволу. Водночас без режиму тиші оголосили, що є евакуація і на свій ризик люди, під залпами ворожої артилерії, поїхали з міста. Хтось до Мелітополя, хтось до Бердянська, хтось до Запоріжжя. Але ми бачили, що машини поїхали.

І з того часу ця місія і тримається на коридорі Бердянськ-Запоріжжя. Зараз з певними перешкодами вона працює. За цей час, без режиму тиші, вже десь 100 тисяч населення виїхало на підконтрольну частину нашої держави. Десь 60-70 тисяч сьогодні живуть і чекають на евакуацію на околицях міста, на узбережжі Азовського моря і в Бердянську. Тобто вдалось врятувати десь 170 тисяч населення. А на початку війни, коли ми все ще бачили картинками 2014 року, коли не було такої жорстокості, таких руйнувань, геноциду, які сьогодні робить Росія, люди теж виїхали. Загалом врятувалось 250-270 тисяч населення. Але в місті все одно залишається десь 120 тисяч населення. На жаль, більше ніж 10 тисяч вже загинули, це те, що ми змогли зафіксувати на 21 березня. Ці люди загинули від ворожої артилерії та авіації, яка 2 тижні працювала по місту без упину. Кожні 30 хвилин ворожі літаки скидали на місто бомби. Спочатку один, потім другий, і так 5 разів.

-Ви казали про руйнування 90% інфраструктури…

-Вони зруйнували місто повністю, особливо центрально частину. Зруйновано 90% інфраструктури, 60% з прямим влученням артилерії або авіації, 40% ми вже зовсім не відновимо. Отака сумна статистика і до неї хочу додати, що є ще примусова депортація. І сьогодні вже верифіковані списки цих людей -33,5 тисячі депортовані до РФ чи так званої ДНР.

-Чи відомо, що відбувається там з цими людьми – куди їх відправляють, у яких умовах вони перебувають?

-Сьогодні, щоб ви розуміли, вони навколо міста створили таке гетто, де концентрують людей. З 16 березня вони вже не випускають за спрощеною процедурою. У містах Мангуш, Нікольске, Сартана, Новоазовськ вони створили гетто. Люди мають отримати там довідку, щоб їх випустили. Це дуже складно. Цю процедуру люди чекають, хтось кілька тижнів, хтось місяць. Наприклад, один наш знайомий отримав номер 3600 якийсь. Він каже, що якщо за день 10-20 людей в цих чергах обслуговують, то це добре. Він порахував, що йому так доведеться чекати до грудня 2024 року. Але чоловік каже, що там працює корупція, тому він сподівається так прискорити свою чергу.

-Це він платить російським солдатам чи колаборантам?

-Це він платить владі так званої ДНР і тим колаборантам, які до них долучились. Зокрема, це зрадники поліцейські, які перейшли під їхні прапори. І вони там страшно лютують – якщо ти колись був держслужбовцем, то ти одразу отримуєш місяць тюрми. Тебе везуть у цю тюрму, тебе допитують, примушують до співпраці, використовують тортури. Якщо ти звичайний містянин, то в тебе забирають твої документи і ти їдеш з цією довідкою або до так званої ДНР, або до РФ. До так званої ДНР вони вивозять більше літніх людей, а в РФ – працездатних. Відправляють у "глубінку", де треба руки працювати. Люди їдуть у Томськ, Тамбов. Деякі вириваються до Грузії, а потім прориваються до України, і тут вже свідчать про всі ті злочини і тортури. Є серед них і десенесники, і працівники муніципалітету.

-Ті люди, які лишились в місті, чи є в них якась змога залишити місто, якщо в них немає власного автомобіля?

-Є. Допомагає волонтерський рух, який ми особисто підтримуємо. Але в останні 4 доби стало складно і це робити. Вони зовсім закрили місто і у вівторок проводять так звану зачистку, тобто вони збирають тіла загиблих маріупольців і хочуть ці злочини приховати. До цього долучились колабораціоністи, вони допомагають окупаційним військам. Людей ховають у братських могилах, підігнали мобільні крематорії. Але тіл так багато, то вони сьогодні ще знайшли третій варіант – у вантажних фурах тіла везуть до Харцизька, щоб там спалити у великому крематорії.

Через це людей не випускають, вони змушені іти пішки до околиць міста і там чекати волонтерів, які можуть туди ще доїхати. Звідти волонтери якось домовляються і вивозять їх до Бердянська, а звідти ми вже їх витягуємо на підконтрольну нам територію, до Запоріжжя. Але це дуже складно. Бо вже 4 доби ми стоїмо в напрямку Бердянська, там є таке містечко Василівка, чекаємо команду від РФ на пропуск гуманітарної місії, але вона не їде, на жаль. Чому? Та просто нема команди.

-Якщо 90% інфраструктури міста знищено, то де зараз знаходяться люди? Де вони беруть воду і харчі, не питаю вже про ліки?

-На жаль, вони живуть там, де й жили – у бомбосховищах та підвалах будинків, які зруйнували. Є декілька будівель, які лишились цілими, але їх дуже мало. Тому люди виходять до околиць.

Ті гуманітарні конвої, які ми хотіли довезти, вони у нас забирали і ці покидьки вже роздавали допомогу від РФ чи так званої ДНР. Воду теж складно дістати, люди беруть її в річці.

В місті ще працюють дві лікарні, які частково зруйновані, але там знаходяться мешканці міста з різного роду ушкодженнями. Більшість лікарень було цілеспрямовано зруйновано і лікарям і пацієнтам тоді запропонували евакуюватись на окуповані у 2014 році території.

Лікарів також примушували їхати, але вони відмовились і лишились в лікарні.

-Це яка лікарня?

-Перша лікарня. Це відділення, які ми не так давно побудували у рамках Великого будівництва. Це були сучасні відділення хірургії та приймальне відділення, але їх спалили системами залпового вогню.

-З наших служб – ДСНС, поліція – хтось ще є в місті?

-У різний час, коли ще була така можливість, ці служби виходили з міста. Бо їм було дуже небезпечно лишатись, адже ми розуміли, що почнеться велика чистка. Тому хлопці з ДСНС і поліції вийшли коридором з 13 по 16 березня, коли не було ще жорсткої фільтрації.

Ті хлопці, які не вийшли, вони зараз, на жаль у тюрмі і їх треба визволяти. Жодного держслужбовця не випускають з міста.

-Не так давно у нас вийшло інтерв’ю керівника патрульної поліції міста Вершиніна. Він не дуже схвально говорить про вас і звинувачує, що ви поїхали в перший же день. Що місто не було готове до війни, що людей можна було евакуювати з лівого берега на правий? Що можете сказати на це?

-Перше, на що хочу відповісти, що місто не готове до війни. А хто знав, що 24 лютого буде війна? Можна було до такого підготуватись? Я війну зустрів у ліжку в Маріуполі і особисто в перший день приїхав до командувача обороною міста, і від нього отримував накази, що робити з точки зору оборони. Бо з першого дня був введений воєнний стан і місцева влада згідно з законом взаємодіяла з військовими. Я не називатиму прізвища цих людей, бо вони ще в місті, але ми з першого дня працювали разом. Ці люди – справжні герої.

Ми готували місто з точки зору оборони і виконували всі накази командувача оборони Маріуполя. Я безпосередньо перейшов під керівництво голови Донецької військової адміністрації Павла Кириленка і отримував від нього накази особисто. Отак ми працювали і продовжуємо працювати. І там я не бачив тих, хто сьогодні коментує ситуацію з точки зору евакуації, оборони.

МАМА ЗАПАМ’ЯТАЛА НАЙБІЛЬШЕ ПРИСМАК КИП’ЯЧЕНОЇ ВОДИ. БО ЗРАНКУ ВОНИ ОТРИМУВАЛИ СКЛЯНКУ КИП’ЯЧЕНОЇ ВОНИ І ПАРУ КРЕКЕРІВ

-Найстрашнішими для українців були новини про бомбардування полового та драматичного театру, басейну "Нептун"? Що розповідали ваші рідні, які також були в драмтеатрі?

-Там була моя мама, мій тато, мій брат зі дружиною та синочком. На жаль, ніхто не готувався до такої війни, не чекав таких руйнувань, що будуть такі жертви. В Маріуполі напевно кожен другий вважав себе росіянином, люди російськомовні. Ніхто не уявляв, що таке може бути.

Тому, коли почалась війна, вона почалась з лівого берега міста, і в мій дім прилетів один з перших снарядів. Я залишився без квартири. Тоді я подзвонив до мами і попросив її переїхати до нашої бабусі, в центр. Вона поїхала і була якийсь час там. Але коли почались бомбардування, вони перейшли в бомбосховище в драмтеатр, де вони ховались від ворожої артилерії і авіації.

Я теж питав маму, що найбільше запам’яталось. Вона сказала про три речі.

Перше – мама зрозуміла, що найстрашніша зброя скидається з літаків. Якщо спочатку ми боялись градів, смерчів, то від цього ще можна сховатись. Але коли на тебе скидають півтонну бомбу, від цього немає можливості врятуватись. І не можна уявити, де наступний літак скине бомбу.

Друге – це присмак кип’яченої води. Бо зранку вони отримували склянку кип’яченої вони і пару крекерів. А в обід вони гуртувались і варили з чого можна суп, і кожен отримував склянку супу. Але в батьків були привілеї – оскільки тато рубав дрова і ходив по воду, то вони могли отримати свій суп без черги. Увечері вони теж отримували склянку води і якесь печиво. Такий був раціон.

Третє, що запам’ятала мама, це як плакав її онук і казав, що хоче сосиску.

Я, до речі, маму зустрів випадково під час гуманітарної місії у Бердянську, вона там була у третій школі. Мама потім ще казала, що ніколи не уявляла, що буде так плакати, коли почула на нашому блокпосту українську мову.

-З початку війни чи не найбільшим розчаруванням виявилась позиція міжнародного Червоного хреста? Чи допомагав він якось гуманітарним місіям? І хто зрештою з політиків, міжнародних лідерів допоміг?

-Скажу зразу, що дуже важко давати оцінку. Бо в місті був Червоний хрест і він долучався до гуманітарних місій з початку березня. Але російські війська не давали такої можливості. І перші перемовини, які були у березні у нашого міністра закордонних справ Кулеби з цим злочинцем Лавровим, він 80% часу говорив про евакуацію Маріуполя. Але Лавров йому відповів: "У мене немає повноважень дати таку відповідь". Це щоб ви розуміли, наскільки важливий для Путіна Маріуполь. Тобто була мета створити цю гуманітарну катастрофу і спекулювати на цьому, щоб тримати як терористи людей в заручниках. Щоб шантажувати нашу владу.

І ви пам’ятаєте, що просили про Маріуполь і Макрон, і Ердоган, і Папа Римський, щоб Путін дав можливість вийти людям з цього міста, яке він так ненавидить.

-Чому саме Маріуполь, на вашу думку?

-Може, через нескореність. Тому що їм не вдалось його отримати ще у 2014 чи 2015. І ця злість переросла в такі злочини. Путін не мав бажання випускати людей з міста, тому тут складно говорити про якусь вину Червоного хреста.

Щоб ви розуміли, що тиждень тому Червоний хрест отримав листа від Міноборони РФ, де сам Шойгу дав команду, щоб їхав не Червоний хрест України, а Міжнародний Червоний хрест, щоб очолити місію. І вони доїхали до цього гетто в Мангуші і їх там затримали на 4 дні, і ми їх звідти визволяли з полону. До цього була евакуаційна місія, яку очолили наші ДСНСники, і яких також затримали. І їх ми три дні витягували з тюрми в Докучаєвську. Це було складно і на дуже високому рівні велись перемовини, щоб їх визволили.

І ми розуміємо, чому міжнародні місії не пускали в місто. Тому що вони б побачили там всі ті злочини, які вчинила Росія. Коли люди лежать на вулицях десятками тисяч. І вони хотіли прибрати Маріуполь від слідів цих злочинів. Бо, якщо ми бачили злочини в Бучі, то в Маріуполі їх треба помножити щонайменше на 10.

МАРІУПОЛЮ ПОТРІБНА ДЕБЛОКАДА, І БЕЗ ЗБРОЇ ЦЕ НЕ МОЖНА ЗРОБИТИ

-Можете розповісти, що в місті робить влада колабораціоністів?

-Я хочу, щоб ви розуміли, що вони будували свої плани ще з 2014 року. Їхнє керівництво те саме, що в 2014 році. Всі ці люди відомі. У 2014 такий собі Петро Іванов уявив, що може бути "ДНР" в Маріуполі. І він запропонував такий собі переворот. Вони хотіли змінити міську владу - тодішній мер Юрій Котлубей пішов на тиждень на лікарняний, а вони хотіли змінити секретаріат міськради. Але їм це не вдалось, Маріуполь лишився українським і Збройні сили його повернули нашій державі.

Ця нескореність стала для них образою. На жаль, на виборах у 2020 році вони отримали реванш – вони придбали франшизу у партії ОПЗЖ і в міськраду пройшли 19 їхніх депутатів. У 4 з них були свої плани, а от ці 15 – чекали команду з Росії. І вже зараз ми розуміємо, що ті руйнування складів їжі, які ми створили у бомбосховищах, знищення автобусів та руйнування електромереж, водопостачання і зв’язку, вони робились за допомогою коригувальників. І це робили ці покидьки. Бо вони були при владі до 2014 і вони були в курсі, як все влаштовано. А потім один з них запропонував себе на посаду мера. Вони звернулись з цим до Пушиліна. І тепер що він робить? Він збирає вбитих і ховає злочини РФ.

-Чи намагається Росія через цих людей поширювати в Маріуполі свою пропаганду?

-Вони це роблять з початку війни. На 5 добу вони зруйнували майже весь зв'язок, і лише в декількох людей з цих колаборантів був інтернет і вони писали пости про те, яка місцева і центральна влада погані, що всі кинули Маріуполь напризволяще. В місті також працювало Русское радио, і теж поширювало російські наративи – що всі вас кинули, Київ, Запоріжжя захопили, Зеленський втік. Вони намагались заволодіти розумом людей, але люди не повірили. Втім, і зараз вони продовжують це робити.

-На вашу думку, які плани Росії на найближчі тижні щодо Маріуполя?

-Росія сформувала свої плани ще на початку війни, вони хотіли швидко захопити наше місто. Але наші воїни-герої його мужньо захищають, як це не складно їм робити. Вони тримаються. І я розумію, що Росія дуже хоче захопити наше місто, але керівництво нашої держави має іншу думку і працюють в цьому напрямку. Тому ми чекаємо впевнених кроків по Маріуполю і по Донецькій області в цілому. Чекаємо на допомогу ЗСУ нашим хлопцям.

-Якби ви могли звернутись до світових лідерів, то що би ви просили в них зараз?

-Прошу тільки одне – ми маємо розуміти, що якщо впаде Маріуполь, то впаде наша держава. Тому треба підтримувати Маріуполь і Україну, підтримувати наше прагнення до суверенітету і допомагати нашим Збройним силам, щоб вони переходили в наступ і забирали своє. Бо чужого нам не треба. Треба розуміти, що Маріуполю потрібна деблокада, але без зброї це неможливо зробити. Треба швидше приймати рішення і об’єднуватись заради України.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ