Антон Колумбет: "Ми стоїмо і дивимося, як загорілися два вертольоти та падають у Київське море. З них ще випадають покоцані російські десантники. Тоді весь страх пішов"

Автор: Ольга Москалюк

З початку повномасштабної війни росії проти України Муніципальна Варта Києва виконувала бойові завдання у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

 Сьогодні вони формують свій батальйон у форматі окремого підрозділу цієї ж ОМБр. У підборі кадрів задіяний заступник голови Муніципальної Варти Антон Колумбет. Розміщуючи "оголошення" про набір бійців у себе на сторінці уФейсбуці, описав вимоги до кандидатів: "Ми шукаємо піхоту. Залізну, чітку, ровну піхоту, яка вгризатиметься в кожен сантиметр. Не вмієш? Навчимо, не бійся… Коротко про нас: Потрапити до нас можна виключно на добровільній основі. Пріоритетно розглядаються кандидати з ОР-1, учасники бойових дій в АТО/ООС. У нас нульова толерантність до алкоголю та інших вад. У нас відсутнє поняття "невиконання бойового наказу". Ми зневажаємо нитиків, боягузів, конфліктних чи проблемних людей. Обов'язкове відмінне знання військової справи та належний рівень фізичної підготовки".

- По суті, вкомплектували батальйон за чотири дні, - розказує мені в інтерв’ю у середу. - Зараз триває бойове злагодження, отримання техніки, боєкомплектів, зброї. Після цього чекаємо наказ.

"БІЛЬШІСТЬ РОСІЙСЬКИХ СОЛДАТІВ – КОНТРАКТНИКИ. ДЛЯ НИХ ПОЇХАТИ ВБИТИ КОГОСЬ, ЩОСЬ ЗРУЙНУВАТИ, СПАЛИТИ – ЦЕ КРУТО І ВЕСЕЛО"

- У березні ви визволяли від окупантів Київщину, зокрема Ірпінь, Романівку, Лютіж та Мощун. Що вас тоді найбільше вразило?

- Передусім хотів би звернути увагу, що я був частиною чималої рушійної сили, яка складається з величезної кількості людей, значна частина яких більш героїчні, аніж я (посміхається. – О.М.). Я не відчуваю, що зробив щось надзначне. А вони зробили.

Що стосується особистих вражень як частини цього процесу, можу сказати, що тут були докладені надзусилля тими, хто боронив Київ. Тому що битва за столицю була дуже запеклою. Зрозуміло, що її захоплення було головною метою супротивника. Це було видно й зрозуміло. Але спрацював наш потяг до самоорганізації, що стало ключовим. Знаєте, "ватні совки" завжди натикаються на одне й те саме – не вірять, що люди можуть самоорганізовуватися. Вони самі – безініціативні та інертні, тому не розуміють: як люди здатні зібратися та вступити в бій. Росіяни критично недооцінили цю нашу якість – таку "Майданівську козаччину", коли 15-20 друзів збираються, беруть в руки якісь карабіни, вливаються в протистояння і стають солдатами, а ветеранські організації вступають до діючих бойових бригад цілими взводами та ротами. Усі ці люди самостійно налагоджують горизонтальні зв’язки між собою і воюють, як у них вдається - більш чи менш успішно, але "гризуть" ворога, знищують його та наносять шкоду. У них росіяни вперлися, загрузли та зав’язли. Після цього "посипалися".

- Ви випередили моє запитання. Хотіла пригадати ваше висловлювання про те, що росіяни планували воювати з армією, а виявилося, що проти них – увесь український народ. Очевидно, що й їхнє керівництво це побачило. Чи був у них шанс "здати назад", коли вони відчули такий супротив?

- З військової точки зору, безумовно, був. Але не з медійної. Росіяни об’єктивно "поставили на карту" все. Єдиним шансом перемогти в цій війни для них було зробити все швидко. Їхній план тут ґрунтувався на багаторічній підтримці антиукраїнських сил. Тому що неможливо окуповувати територію, не маючи підтримки населення (бодай його частини), та захоплювати міста без окупаційних адміністрацій. Хтось же має керувати цими територіями, налагоджувати побутові умови для населення, слідкувати за громадською безпекою, ловити партизанів та гасити пожежі. Ми у повсякденному житті якось не помічаємо усі ці державні структури (посміхається. – О.М.). Але ж вони є! Хтось організовує те, що у нашому магазині з’являється хліб, якщо горить будинок – приїжджає червона машина і гасить його, а коли хтось грабує жінку на вулиці – їде поліція та затримує його. Все це і є держава. Зазвичай ці сотні тисяч людей, які організовують життя країни належним чином (з різним ступенем успішності, але то інше питання), непомітні. Так от росіяни розраховували, що будуть просто заходити в якесь село, а їх тут чекатимуть антиукраїнські сили…

- І навіть зустрічатимуть з квітами, як стверджувала їхня пропаганда.

- Так. Це така доволі дивна історія, коли країна настільки якісно побудувала систему власної брехливої пропаганди, що в результаті сама у неї повірила (сміється. – О.М.). Це як наркоман під дією наркотичних речовин намалював собі уявний світ, повірив у нього і в реальності почав робити дії, скеровані уявою. Тобто увірував, що вміє літати, і, грубо кажучи, "вийшов у вікно". Так і росіяни. Але не так сталося, як гадалося. Насправді, Київщина чинила лютий опір. Я особисто переконаний, що причиною поразки росіян в битві за Київ став не тільки військовий компонент, а і цивільний. Якби російські війська не відступили і затрималися ще на тиждень, їх би усіх познищували. Це була б просто військова катастрофа. Тому вони врятували хоча б свої залишки та і все.

- До речі, наприкінці березня ви якраз писали про те, що на Київщині - повноцінне Дике Поле: "Це Козаччина. Це той самий вітер з Холодного Яру, в якому відсутній центр координації та постачання – звідки всі ці люди беруться, де вони озброюються і куди діваються, не знають навіть вони самі". Це добре чи погано?

- Це дуже складне запитання… Звичайно, будь-який професійний військовий скаже, що це погано. Тому що так не можна воювати. Це, як кажуть, не за підручником (посміхається. – О.М.). Але якби армії протистояла армія, наслідки для України були б гіршими, аніж ми маємо. Зрештою, російські військові воювали не лише із ЗСУ, а й з українським народом. Однак таке майже неможливо! Тому, мабуть, в цій конфігурації, коли не було іншого виходу, це добре. Адже армії завжди можна нанести поразку. Просто потрібно більше ресурсів, техніки, авіації та солдат. Це якби вийшов боксер, який важить 100 кілограмів, проти того, хто має вдвічі менше. Звісно, його шанси на перемогу значно вищі. Але якщо ми другого боксера підсилимо 15 людьми, які вибігають на ринг, б’ють по ногах першого і тікають (всміхається. – О.М.), то результат очевидний. Безумовно, зграя вовків завжди загризе лева, яким би сильним він не був. Тому, повторюся, з цієї точки зору Дике Поле, про яке ви згадали - це добре. А істина завжди десь посередині. Зараз добровольчі формування та підрозділи вливаються у Збройні Сили, то тут і знаходиться оця унікальна суперпозиція, яка поєднує Козаччину і регулярні війська.

- Зараз багато говориться про те, що ворогу не вистачає мотивації...

- Дійсно, багато хто говорить про низьку мотивацію противника. Але я б не був настільки оптимістичним в цьому питанні. Так, у ворога немає мотивації якихось високих ідеалів. Але це не означає, що вона у нього взагалі відсутня. Мотивація у російського солдата є, але вона доволі викривлена. Тут треба розуміти, що це спрацьовує не просто якийсь елемент пропаганди, що вони там – якісь тупорилі бидлани, хоча це факт. Справді, більшість з них – неосвічені, низького соціального статусу і рівня вихідці із забутих російських сіл. Їхнє життя було і буде жахливим. Вони це повністю усвідомлюють. Для багатьох з них війна є найкращою пригодою в їхньому житті та свідченням того, що воно набуває якого сенсу. Вони ж весь час жили у тій жахливій російській реальності. Тим паче, що більшість з них – молодші за віком, контрактники. То для них поїхати вбити когось, щось зруйнувати, спалити - це круто і весело. Така загарбницька емоція. Не в ідеологічному сенсі, тому що їм плювати на якісь геополітичні інтереси путіна. А от приїхати повбивати людей, постріляти по них, їм подобається. Вони від цього кайфують. Коли ж їхні друзі починають масово помирати, мотивація спадає. Але все ж присутня. Хоч і така дурнувата.

- Водночас, ми все ж зруйнували міф про другу найсильнішу армію світу. Але ж вони ще намагаються взяти Україну кількістю, адже їхнє керівництво керується принципом, озвученим маршалом СРСР Георгієм Жуковим: "Бабы новых нарожают". Це дуже яскраво помітно не тільки з перехоплених розмов окупантів із мамами та дружинами, але й у публічних висловлюваннях росіян. Як спинити цей "потік кадрів"? Чи варіант один – вбивати?

- Саме так, іншого виходу немає. Протистояння росії та України у тій чи іншій формі триває 400 років. Я не бачу жодних причин, чому воно має раптово припинитися. Тим більше, у них, дійсно, все "поставлено на карту". Вони, справді, ніколи не пробачать своєї найжахливішої поразки. А вона - саме у медійній пропагандистській площині. Весь світ побачив, що дезорганізована, роздерта політичними протиріччями з економічними проблемами Україна просто "надавала по сусалах" цій хваленій другій армії світу, яку так довго плекали, вирощували, і на яку покладали такі надії. Оце найсуттєвіша поразка! Їм байдуже, скільки російських солдат загине, тому що їх ще багато (всміхається. – О.М.). Людські ресурси ворога, в принципі, наближені до безмежних. Але цю поразку з ганебними відступами, яку висвітлювали міжнародні ЗМІ майже в прямому ефірі, вони не пробачать ніколи. Це закінчиться лише якоюсь докорінною зміною політичного керівництва російської федерації. Але, знову ж таки, я ніколи не повірю в якісь миролюбні наміри росіян. Тому що покладаю відповідальність за те, що відбувається, на весь російський народ. Мені не подобаються оці розмови, що лише путін – безумовне зло. Так, він є саме таким. Однак він би не зміг робити те, що зараз, якби у нього не було такої підтримки населення. Я бачив із яким захопленням, обожнюванням та радістю середньостатистичний росіянин насолоджується стражданнями середньостатистичного українця. Тому ця війна завжди тривала й триватиме у тій чи іншій формі.

""КАДИРІВЦІ" СМАЖИЛИ ШАШЛИКИ І В БІЙ НЕ ВСТУПАЛИ"

- Розкажіть, у якому із населених пунктів Київської області було "найспекотніше" в боях?

- Із тих, де довелося побувати нашій Київській муніципальній варті, це був Мощун.

- Поділіться найяскравішим спогадом.

- Мощун же знаходиться неподалік Гостомельського аеропорту. Звідти весь час вилітали російські гвинтокрили. "Кошмарили" нас. Адже авіація у них значно більша, аніж наша. Це запам’яталося.

А найяскравіший спогад… Те, що відбулося у перший день, коли все почалося. Ми з побратимами приїхали до Київської ГЕС. Тільки пошикувалися. У нас ще навіть не було зброї. І тут нам довелося спостерігати, як росіяни висаджують свій десант. Через Київське море летить стрій гвинтокрилів. Попереду – Ка-52 (російський бойовий вертоліт, який здатний вражати броньовану і неброньовану техніку, живу силу і повітряні цілі. – О.М.), позаду теж. Скажімо так, в АТО ми ніколи такого не бачили. Це така серйозна військова сила. От на хвилину стало дуже страшно. Здавалося, що з такою силою буде надзвичайно важко боротися. Але з іншого боку Київського водосховища відбувся пуск ракети (я так і не зрозумів, якої саме – чи протиповітряної, чи протитанкової) і збив два вертольоти з десантом. Ми стоїмо і дивимося, як вони загорілися та падають у Київське море. З них ще випадають покоцані російські десантники і теж туди валяться. Ми почали радісно кричати. Тоді весь страх пішов. Одразу стало зрозуміло: так, у вас краща авіація, більше спорядження, але ще подивимося, хто кого!

- Чи брали участь у боях, де ви були, "кадирівці"?

- Ні. Завжди принципово вперед штовхали російських морпіхів та десантників, а самі залишалися десь позаду. Здається, Ворзель – це найближче місце у Київській області, де вони були. І то, смажили там шашлики і в бій не вступали.

- Тобто великої користі російській армії від них немає?

- Та вони загалом – це грандіозний фейк! Я так розумію, їх використовують, як якісь медійні війська для зйомки пропагандистських роликів. Вони від бою всіляко ухиляються. А російське командування їх в цьому підтримує. Тому що будь-яке зіткнення – це втрати. Якщо на смерті "русских ванек" їм плювати, то за втрати у гвардії Рамзана Кадирова їх потім сваритимуть. Тому і не намагаються відправляти їх туди, де йдуть бойові дії.

- Сьогодні часто виникають розмови про те, що ворог не відмовився від ідеї взяти Київ. Мовляв, досі можливий повторний наступ на столицю. Ви як вважаєте?

- Ми між собою також обговорюємо цю тему. До того, як нас вивели із Київської області на доукомплектування, постійно про це говорили. Тим більше, що усі – кияни, у яких є сім’ї. Особисто я взагалі припинив будувати якісь прогнози в голові, тому що розумію: ми маємо справу не з раціо, а з емоціями, напівбожевільним диктатором та його слухняними полководцями, яким на все плювати. Якщо він вирішить ще раз рвонути на столицю, то може це зробити. Така небезпека існує кожного дня. У цій операції не буде жодного військового компоненту. Просто от він захотів, і російська армія знову поїхала "на другу серію" помирати на Київщині. Окей. Тому немає сенсу щось передбачати та намагатися зрозуміти ворога. Він керується не логікою, а власними медійними моментами – приурочення до якоїсь дати чи ще щось. Він нас щиро ненавидить. Це факт, про який ветерани АТО і ООС говорили всі вісім років. Але ж їх ніхто особливо не слухав. Насправді, російському солдату не потрібно довго пояснювати, навіщо він має поїхати в Україну вбивати українців. Його не цікавить ніяка геополітика. Середньостатистичний росіянин щиро ненавидить Україну як державу, і українця як людину. Зробити йому боляче, пустить йому кров – завжди приємно. Це емоція. Абсолютно можливо, що вони зараз "залижуть рани" і ще раз рвонуть. Але, знову ж таки, зроблять це не для того, щоб досягнути якогось військового успіху. В основі цих дій буде елементарне бажання повбивати ще українців. Це треба усвідомлювати. Тому все може бути.

- Через цю ненависть, про яку ви сказали, росія продовжує обстрілювати Україну ракетами. Адже влучають не лише в інфраструктурні об’єкти, а й в цивільні. У деяких містах просто "поливають" житлові будинки…

- Це теж демонстрація злоби. Просто безсилої. От змоделюйте процес прийняття рішень в нормальній армії та у них. У першому випадку, припустимо, сидить якийсь генерал, приходить начальник артилерії і говорить: "Є 15 цілей. Ураження першої, де склад боєприпасів, знизить боєготовність супротивника на 4 відсотки. Наступна – казарми батальйону, у разі знищення яких боєздатність знизиться на 8 відсотків. Потім атакуємо, відбувається дезорганізація, і ми досягаємо військового успіху". І вони планують операцію. А от в російській армії як? "Добрий день, існує можливість змусити їх страждати. От лікарня, де поранені. Якщо ми її бомбитимемо, вони повмирають. Є ще вокзал, на якому скупчується багато людей, які намагаються виїхати. Якщо його роздовбаємо – взагалі вогонь, тому що знищимо купу народу". Там отака ситуація. Це маніяки, які насолоджуються стражданнями. Тому я й говорю про те, що немає сенсу щось прогнозувати. От всі говорять про можливе застосування тактичної ядерної зброї. Якщо дехто керується емоціями, дуже сильно біситься від того, що хотів завоювати Україну, однак не вийшло, то все можливо. Тому що від злоби людина може робити такі вчинки.

- Ви у нашій розмові вже згадали, що не вперше на цій війні росії проти України. Уже воювали на Сході у 2014-2015 роках. Чим, окрім масштабів, відрізняються ці два етапи?

- Тим, що у нас повністю розв’язані руки. Нарешті ворог не ховається за якимось юридичними нюансами, типу Мінські угоди, чи заявами про сепаратистів. Все стало остаточно зрозумілим. Є ворог, який нас ненавидить. Його потрібно знищити. Воюймо до кінця без дипломатичних реверансів, спроб якось усе владнати і так далі. Все просто й зрозуміло. Це вже можна пояснити будь-кому. Насамперед, собі – що ти тут робиш, чому втрачаєш друзів. Тому що або ми, або вони.

- До Дня пам’яті та примирення президент Володимир Зеленський записав дуже емоційне звернення у Бородянці. Говорячи про наше майбутнє, він заявив: "Жодне зло не уникне відповідальності, не зможе сховатися в бункері. Від нього не лишиться каменя на камені. Тож ми все подолаємо і знаємо це точно, бо наші військові й всі наші люди – нащадки тих, хто подолав нацизм. І знову буде мир. Нарешті. Знову ми подолаємо зиму, яка почалася й триває 8 травня, але точно скінчиться і її розтопить українське сонце. І ми зустрінемо наш світанок усією країною". Що може допомогти цьому нашому українському сонцю швидше зійти?

- Метафора, безумовно, поетична. Це "українське сонце", мабуть, зараз складається з трьох компонентів. Перший - міжнародна підтримка. Вона повинна не припинятися, а лише нарощуватися. Постачання зброї має бути не 20-30 джипів, бо це ні про що, а суттєвим.

Другий - згуртованість і бажання себе захищати. Зараз триває мобілізація. Людські ресурси поступово можуть почати виснажуватися. Потрібні молоді, здорові та вмотивовані добровольці, а не загнані в армію повістками чоловіки старше середнього віку.

Третій – український політикум. Я так бачу, як тільки біля Києва пушки трошки замовкли, всі почали знову займатися політичним розбратом. Але сьогодні усі мають демонструвати згуртованість.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"