Віталій Устименко: "По Одесі "прилітає" за те, що вона не їхня. По Миколаєву за те, що не здався. Це поведінка якоїсь істеричної дикої свині, яка гадки не має, що робить"

Автор: Ольга Москалюк

У березні польська Академія наук висунула українського письменника Сергія Жадана на Нобелівську премію в галузі літератури. Громадський активіст, а нині - військовослужбовець Віталій Устименко записав відео, на якому читає в окопі його вірш "Пам’яті всіх…".

- Так висловив свою підтримку. Мені тоді дуже захотілося, щоб Сергій Вікторович Жадан отримав цю нагороду. Здавалося таким очевидним, що він на неї заслуговує, - розказує в інтерв’ю "Цензор.НЕТ". – Жадан є голосом української нації у нинішньому історичному проміжку часу. Якщо весь цивілізований світ в той чи інший спосіб визнає наш сьогоднішній акт волі, то він – та людина, яка б могла це якось сформулювати. Сергій Вікторович цим займається щонайменше останні десять років. Для мене він - феноменальна постать. Нам пощастило народитися з ним в один час. Так само, як американцям із Ілоном Маском.

- Чому обрали саме цей вірш?

- Я часто не можу описати правильними словами те, що відбувається. А у Жадана вийшло. Навіть якщо брати цей вірш окремо від усієї творчості, він зміг сформувалювати важливу річ: усі ми, військовослужбовці, у той чи інший спосіб охороняємо нашу країну та народ. По суті ми безсмертні в тому, що є частиною суспільства, яке ніколи не помре. Це дуже круто допомагає боротися зі страхом на передовій.

"РІВЕНЬ ДОВІРИ ДО ЗСУ – КОМУНАЛЬНИКИ ПІДСТРИГАЮТЬ ТРАВУ В МИКОЛАЄВІ"

- Де було записано це відео?

- На Миколаївському напрямку. Я пам’ятаю ті відчуття, коли взагалі не було зрозуміло, яким чином надалі розвиватимуться події. Я разів сто тоді попрощався із життям та не міг уявити, що станом на 2 липня говоритиму з вами телефоном (посміхається. – О.М.). Я був у перманентно шоковому стані. Хоч на той час я знаходився набагато далі від лінії фронту, аніж сьогодні. Але контекст змінюється, і ти починаєш розуміти, що все в житті відносно.

- А де ви зараз?

- На Херсонщині.

- Не далеко від Миколаєва перемістилися (Сергій посміхається. – О.М.). Я пам’ятаю, тоді у березні ситуація там була важка. Зараз по місту активно "прилітає". Навіть за годину до нашої розмови там знову лунали вибухи. Миколаєву, як і Харкову, вашій рідній Одесі, вибачте за сленг, дістається по повній програмі. Це така помста миколаївцям за супротив? Залякування?

- Так, Миколаєву перманентно дістається. Але люди незламні. Якщо нічого не змінилося (а я думаю, що не змінилося), коли я востаннє був у місті, там все працювало. Рівень довіри до ЗСУ - комунальники підстригають траву в Миколаєві. Абсолютно безумні люди, які працюють та не полишають своїх справ.

Скажу одразу: я не зможу дати відповідь, чому росіяни постійно луплять по Миколаєву. Є таке військове припущення, що там з логістичної точки зору важливий для нас на цьому напрямку міст. Або, дійсно, як ви сказали, намагаються таким чином залякати, не давати можливості людям допомагати військовослужбовцям і тиснуть, щоб миколаївці виїхали. Хоча, чесно кажучи, з одного боку, я є прихильником того, щоб цивільне населення залишало міста, де спостерігається подібна ситуація. Ти не проти, що тут у нас "прилітає". Але хвилюєшся коли це відбувається там з цивільними. Тому жінки, діти, люди похилого віку в один момент мали б просто поїхати на такий тривалий відпочинок за кордон, у безпечні місця. Тому що, по-перше, за таких умов будучи тут, ти впевнений, що по твоїх близьких не прилітає, адже це дуже сильно впливає психологічно. По-друге, коли ми проводимо бойові дії, враховуємо, що у тих населених пунктах, де зараз знаходяться окупанти, є цивільні. Для нас це питання є першочерговим. Ми намагаємося робити все можливе, щоб наші люди не страждали. Окупанти не мають жодних проблем із тим, що вони б’ють по Україні ракетами, вважаючи, що у будь-якому випадку вони не пропадуть: кудись точно прилетять і обов’язково нашкодять. Така для них вигідна та зручна позиція. Це дуже прикро, тому що у нас постійно хтось страждає. Зокрема у Миколаєві, про який ми з вами говоримо. Знаєте, взагалі важко зрозуміти, що в голові у мертвого голуба. Тому я не можу якісно виписати логіку, якою керується росіянин, запускаючи ракети. Безумовно, окупанти хотіли захопити Миколаїв. Але я впевнений, що вони ніколи б цього не зробили.

- Ви говорите про те, що не можете збагнути логіку росіян, а у мене в голові крутиться вірш Тютчева: "Умом россию не понять". Вони давно відкрито зізналися, що не варто шукати здоровий глузд в їхніх діях…

- (посміхається. – О.М.) Є у них проблема із саморозумінням.

- Мене зачепила ваша фраза: "Ти не проти, що тут "прилітає"". Вам не страшно? Ви все ж не є професійним військовим. На війні п’ятий місяць. Навряд чи психологічно легко сприймати, що з вами відбувається.

- Так, я не казатиму, що все легко й весело. Це те, що постійно пропрацьовуєш. Мій життєвий досвід полягає в тому, що мені доводилося багато працювати зі страхом. Ця внутрішня дискусія вже почата. Але, безумовно, тут усе абсолютно на іншому рівні. Просто в якийсь момент я і багато моїх побратимів прийняли моральне рішення про певну готовність до самопожертви. Тобто погодилися на те, що все можливо. Якщо вже в цьому визначилися, одягнули військову форму, означили, що ми – військовослужбовці ЗСУ, а проти нас – російські військові, то все в цьому вимірі має бути чесно. Але коли росіяни "закидають за комір" – фігачать з різних сторін ракетами цивільних, це дуже сильно "накриває". Можливо, цього росія й добивається такими діями, щоб переконати військовослужбовців: поки ви тут, ваші родини в небезпеці навіть десь у Львові, ми так тероризуватимемо ваше суспільство навіть за 600 кілометрів від лінії фронту, а ви з цим нічого не зробите. Це, дійсно, вимагає чималих внутрішніх ресурсів, щоб пояснити собі: у тебе мета, тому ти тут, ти маєш знищувати істот, які здійснюють збройний напад на твій народ. Це все зав’язано на нашій мотивації.

- Розкажіть, як ви взагалі опинилися на фронті? Як для вас почалася повномасштабна війна?

- Я прокинувся від телефонного дзвінка. Було кілька пропущених від друга. Подивився повідомлення і зрозумів, що відбувається. Почав збирати речі, потім відправив родину. Коли переконався, що вона у відносно безпечному місці (хоча тоді такого відчуття взагалі не було), одразу попрямував до військкомату. А наступного дня уже був військовослужбовцем ЗСУ. Усе відбулося доволі швидко. Нам визначили місце перебування, а далі – передова.

- Що спонукало вас 24 лютого піти у військкомат?

- До того ми усі розуміли: повномасштабний наступ можливий. Це розуміння стало частиною нашої реальності. У мене не було вибору, що потрібно роботи в такому разі. Тому 24 лютого я дуже швидко прийняв рішення, адже внутрішньо був до нього готовий. Тут не було варіантів. Я не думаю, що міг би вчинити якось по-іншому.

- Як варіант, могли займатися волонтерством.

- Теоретично. Але ж я просто себе знаю. Напевно, з морально-психологічної точки зору я не такий сильний, як волонтери. Думаю, тут би мене більше "запаяло", аніж в ЗСУ. Якби я знав, що на фронті комусь щось потрібно, а я не можу допомогти, певне, "спалив" би себе зсередини ще за перший місяць війни. Я – страшний егоїст, тому мені треба було одразу сюди (посміхається. – О.М.).

- Як родина це сприйняла? Вас не відмовляли?

- Вони ж мене теж добре знають. Я пишаюся своїми рідними, адже було мінімум патетики, яка б уповільнювала цей рух. Усе було швидко та чітко, зокрема у їхній підготовці та переїзді.

- Я правильно розумію з ваших слів, "тривожної валізи" у вас не було?

- До свого сорому, не було. Зізнаюся в тому, за що мене потім сваритимуть друзі, але я не мав ніякої "тривожної валізи". Просто відпустив цю ситуацію, а потім, як дика антилопа, ганяв по квартирі, збираючи все необхідне (посміхається. – О.М.). Така вже я людина. До кінця не міг повірити й вважав: пряме вторгнення у 2022 році, коли люди займаються вирішенням глобальних проблем харчової промисловості та медицини, освоюють космос, відрефлексували щодо Другої світової війни, у будь-який спосіб робитимуть все можливе, щоб не допустити кровопролиття з подібних причин. Але, власне, все закінчилося відомо чим.

"ДЛЯ НАС НОВИНИ ПРО ПРИЛЬОТИ ПО МІСТАХ РЕАЛЬНО ВАЖКІ. ЦЕ Ж НЕ ПО НАС ЛЕТИТЬ"

- Ви – одесит. 24 лютого були в Одесі?

- Так, я був в Одесі.

- Я пам’ятаю, що Київ у цей день був сірим, гнітючим та вкрай напруженим. Якою була Одеса? Що у вас відбувалося?

- Справді, я народився в Одесі й усе життя прожив тут. Але досі до кінця її не розумію. Одеса, як завжди, поводила себе по-різному. Тут були ті, хто разом зі мною стояв у черзі до військкомату попри вибухи та тривожну атмосферу. Однак були й інші реакції на події, які у будь-якій ситуації тут у нас однакові. У тієї частини населення, про яку я говорю, не існує контексту та рефлексій щодо того, що відбувається довкола. Ви б чули, що мені розказував таксист, поки ми їхали до військкомату! Я чекав, коли почую хоч якесь обурення, прояв страху чи розпачу. Де там?! Чувак навалював про якісь покришки, якогось чудака (сміється. – О.М.). Я, звичайно, знаю цю аудиторію: які вони – одеські таксисти. Але ж тоді були такі обстави…

Знаєте, Одеса настільки довершена у своїй різноманітності, що навіть вже в стані повномасштабної війни залишається такою. Це найяскравіша її характеристика. Тому, напевно, в той день не могла бути інакшою. Через що я не здивований і не зможу вам розказати круту історію про те, як усі з однаковим виразом обличчя пішли діставати кулемети з льоху і готуватися зустрічати ворога. Я бачив тривожність та шок, і водночас – абсолютно буденну двіжуху, ніби нічого не сталося.

- Я вас запитала про те, якою була в цей день Одеса, тому що тут певний час мали місце проросійські настрої, зокрема у місцевій владі. Чи не виникало у вас в той день думки, що вона може здати місто?

- Думаю, ні для кого не секрет, хто такий Труханов. Здається, двічі мені траплялася новина про те, що він щось сказав з приводу війни. Я навіть намагався почитати його інтерв’ю. Це була просто "кров з очей". Ця людина абсолютно, вибачте, дупля не ріже, що таке українська держава, хто такі українці, та що вони роблять! Коли в умовах війни ти бачиш таку колосальну енергію та силу людей, які просто повністю віддають себе на боротьбу, то не знаходиш слів подяки. А міський голова Одеси в цей час говорить таке, що на голову не налазить. Він не має жодного відношення до тієї держави, якою має бути Україна у нашому уявленні. Скажу крамольну для себе річ (посміхається. – О.М.) – він мені зараз подобається тим, що не зраджує собі та чесний у нерозумінні того, що таке Україна. Розказує щось типу "у нас как бы общая история с россией, мы не дадим нашу память забыть, Катерина и все такое". Тому я від цього пана не очікував нічого хорошого. Але вважав, що хоча б шок від того, що відбувається, дозволить йому відреагувати і щось сказати хоча б якогось лютого після 24-го. Я не пам’ятаю, коли він потім спромігся вичавити із себе хоч якусь реакцію. Але одразу після повномасштабного вторгнення мери інших міст активно та чітко пояснювали, що відбувається, своїми діями демонстрували, що докладають максимум зусиль для оборони України. А ця людина цього не зробила...

- Наприкінці березня він, скажімо так, заговорив.

- От як вам така реакція?! Це фантастика! Дочекався, коли всі все скажуть, Папа Римський піде на восьме коло (посміхається. – О.М.), щоб відреагувати.

Якщо серйозно, Одеса є українським містом не завдяки державній чи міській владі, а всупереч їм. У 2014 році одесити відбили своє місто виключно власним ресурсом за відсутності будь-якої влади й консолідації в своїй різності. Завдяки цим своїм якостям вона дала й дає "по зубах" московському шовінізму. Ніякі інші сили не вберегли б і не захистили Одесу від сучасних більшовиків. Ви ж розумієте, наскільки вона міфологізована та жадана. У всіх вологих снах путінів і михалкових Одеса настільки виразно прописана у їхню доктрину "русского мира", що вона тут має виключну роль, як вишенька на торті.

- Я на початку розмови згадала, що Одесі сьогодні сильно дістається від росії – там постійні прильоти. Напередодні нашого інтерв’ю ЗСУ звільнили острів Зміїний. Росіяни цю подію назвали "жестом доброї волі"…

- Серйозно? Ви не жартуєте?

- Серйозно! Мовляв, вони добровільно пішли. У нас же одразу з’явилося купа мемів на цю тему. Наприклад, що в перекладі це означає – росіяни отримали, скажімо так, "по зубах". І тут же в бік Одеси летять ракети, через які гинуть наші люди, в тому числі й діти, що для нормальних людей є найстрашнішим. Інколи замислюєшся: можливо, краще так не жартувати, щоб ще більше їх не злити та не провокувати? Ви такі питання між собою обговорюєте?

- Я з вами абсолютно згоден. Ви правильно сформулювали питання, як би воно мало дискутуватися. Не знаю, чи є зараз таке обговорення в Україні. Але у нас тут дуже болісно сприймається інформація про загибель мирного населення, особливо дітей.

Дозволю собі сказати від імені побратимів: ніхто з нас не буде проти, якщо росіян не стібатимуть та не висміюватимуть, якщо від цього залежить життя цивільних. Для нас новини про прильоти по містах реально важкі. Це ж не по нам летить. До речі, ми з вами уже майже 50 хвилин спілкуємося, а у нас тиша. Хоча зараз 7.00. Думаю, скоро почнеться.

Так от я був би абсолютно не проти, якби певні речі не висвітлювалися в пресі, якщо це на щось впливає. Звичайно, у нас присутнє перманентне відчуття ненависті до ворога. Але чи воно настільки допомагає, як любов до українців? Не факт.

Безумовно, по Одесі "прилітає" за те, що вона не їхня. А по Миколаєву за те, що не здався. Це, дійсно, поведінка якоїсь істеричної дикої свині, яка гадки не має, що робить. Там відсутня хоч якась етика та мораль. Вона просто тицяє кнопки та переводить дроти… (Віталій робить невелику паузу. – О.М.) О, вже почалося.

- Обстріли?

- Та таке. Можемо ще трохи поговорити.

- Скоро вас відпускатиму. Хочу запитати ще про прогнози, коли ми хоча б наблизимося до завершення цієї війни? Зрозуміло - точної дати ніхто не знає. Але деякі військові прогнозують, що восени гаряча фаза може скінчитися. У вас які думки та відчуття з цього приводу? Що у вас там говорять?

- Ніхто нічого не може сказати. Адже, як я говорив, ми маємо справу із мертвим голубом, тому жодна здорова людина не здатна збагнути, що у нього в голові. Насправді, у деяких речах перевага на їхньому боці. Наприклад, у озброєнні та кількісному складі. Але при цьому багато що залежить від їхньої поведінки. Ми вже зрозуміли, що вони абсолютно не жаліють своїх людей та постійно підвозять нових. Ми самі дивуємося, як вони це роблять?! Навіть якщо взяти до уваги лише те, про що я сказав, це вже дає зрозуміти: вони можуть ще якийсь час щось виробляти, використовуючи переваги, положення, ресурси, які, на жаль, ще є. Плюс, існують фактори, про які ми з вами не знаємо, і які можуть опосередковано впливати на ситуацію. Я інколи читаю дані Інституту вивчення війни чи британської розвідки. Так, це круті прогнози, але якщо йдеться про того, у кого не хвора голова, кукуха не поїхала, розумієте?! Якщо ти можеш застосовувати стільки живої сили та постійно її поповнювати. В умовах війни сторони дегуманізують одна одну. Дуже легко це робити по відношенню до людей, які просто не цінують ні чужого життя, ні свого, й якось біса прийшли сюди. Тому особисто я навіть не уявляю, коли все скінчиться. Якщо якийсь із ключових факторів цієї війни не зміниться (а таке, звичайно, можливо), думаю, це ще триватиме довго. Ми маємо розуміти це, бути сильними та не "згоряти". Усе серйозно. Дуже не хочеться, щоб гинули люди. Краще, щоб наші прекрасні люди запускали ракети в космос та розвивалися. Вони у нас настільки безумні у своїй дивовижності, що це просто фантастика! Однак, повторюся, нам усім потрібно готуватися до довготривалої війни.

А взагалі ми обов’язково переможемо. Помстимося за наших братів та сестер, Євгена Танцюру, Дениса Антіпова, Романа Ратушного, кожну вбиту дитину, людину. Повернемо наших з полону, відбудуємо міста, села і будемо собою.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Відео та фото надані Віталієм Устименком та з його сторінки Facebook