Наталія Калмикова: Ми стаємо країною захисників, а потім ми станемо країною ветеранів, і маємо готуватися вже зараз, бо потім буде пізно. І не повторювати помилки 2014

Автор: Тетяна Ніколаєнко

Починаючи з 2014 українці прочитали багато надихаючих історій не лише про звитягу наших воїнів, але і про те, як стаючи ветеранами, вони роблять гарний бізнес. Його підтримка стала одним із завдань Українського ветеранського фонду, який почав роботу буквально за три тижні до повномасштабного вторгнення.

Сьогодні і експерти, і самі військові все частіше говорять про те, що ми в майбутньому будемо суспільством ветеранів. Що з цим робити взагалі і які перші кроки робить держава, Цензор.НЕТ запитав у Виконавчої директорки Українського ветеранського фонду Наталії Калмикової.

- Ви створили фонд буквально напередодні повномасштабного вторгнення. При цьому і саме міністерство ветеранів існує не так довго. Чому виникла потреба в фонді?

-Ідея створення Фонду належить Міністерству у справах ветеранів. Фонд створювався, щоби бути інструментом фінансування державою ініціатив ветеранів і громадських організацій. Наша аудиторія – це ветерани, члени родин ветеранів і члени родин загиблих. Тобто все, що відбувається або з ветеранської ініціативи, або для ветеранів від громадськості, Український ветеранський фонд може фінансувати.

- Але ви створювалися напередодні повномасштабної війни, і за цей час просто в рази зросла потенційна кількість ветеранів, з якими доведеться і фонду працювати, та й взагалі суспільству…

-Так, однозначно. Коли закладалися засадничі документи фонду рік тому, була одна кількість ветеранів та кількість членів їхніх родин. Кількість учасників бойових дій становила до 500 тисяч.

До створення фонду тривали різноманітні процедури – конкурс на директора, реєстрація тощо. 2 лютого ми отримали реєстраційний документ. А 24  лютого ситуація змінилася кардинально. І відразу кількість людей в секторі безпеки і оборони виросла до мільйона.

До 24-го фонд мав один бюджет, закладений на цей рік. Після початку повномасштабної війни частину бюджету скоротили, а частину заблокували. Але зараз проходять процедури із відновлення і розблокування цього бюджету, щоби ми могли фінансувати проєкти ветеранів. Окрім того, ми зараз почали працювати над залученням додаткових коштів поза бюджетом.

- Це міжнародні донори?

-Так, міжнародні донори. Ми вже одну суму залучили. У нас вже є позитивний досвід — у рамках конкурсного проєкту "Варто" на бізнес ветеранів та їхніх родин буде надаватися фінансування, в тому числі з позабюджетних коштів. Ми пройшли процедури складання процесів для конкурсів, і я особисто як директор, думаю про те, що нам треба побудувати міжнародний фонд, тому що однозначно бюджетних коштів не буде достатньо.

Все одно нам як країні доведеться відходити від пільг. Якщо ми відходимо від пільг, ми переходимо в систему, де ми створюємо для ветерана і його родини такі проєкти, щоб вони були успішні і без пільг. Власне фінансування ветеранського бізнесу - про це. Фінансування проєктів, які можуть створювати активності для ветеранів – це можуть бути культурні, навчальні, будь-які інші – це теж про це. Це про те, що ми людям даємо можливість, звільнившись з військової служби, заробляти, забезпечувати себе і свою родину.

- Дати не рибку, а вудочку…

- Так. Тому що коли фінансується бізнес, це людина, яка є власником бізнесу, створює гроші для своєї родини. Але вона, крім того, наймає людей, тобто створює робочі місця, сплачує податки в тій громаді, де розташований бізнес. Тобто гроші пішли і вони повернулися. Власне, в цьому я бачу великий сенс. Мене особисто це мотивує. Тому що це, правда, не як вода в пісок, а це процес, який буде рости. І зараз чому важливо, що ми працюємо, бо зараз війна, і зараз можливо пріоритетніша зброя? Але економіка зупинятися не повинна. А ветеранське підприємництво – це частина економіки, так само як і інший бізнес. За винятком того, що ці люди вже віддали країні здоров’я, час, багато чого. Тому вони дуже наполегливі в тому, щоби бути успішними в своєму бізнесі.

- Ви зробили перший проєкт. Це було мікрокредитування? Хто зазвичай звертався по таку допомогю? Чи багато було цих людей?

- Я поправлю. Було не мікрокредитування, а мікрофінансування. Тобто кредити, коли тобі дають, а потім ти маєш повернути. Наша історія про те, що ми відшкодувували ті витрати, які підприємці понесли після 24 лютого. Могли ці кошти отримати і ветерани, і члени родини. І здебільшого це були члени родини. Це були дружини, це були батьки, це були діти, які були внутрішньо переміщеними особами всередині України і які на нових місцях відновлювали або продовжували своє підприємництво. Вони зверталися. У нас заявок понад сотню. Декілька десятків отримали це фінансування. Ми продовжуємо з цим працювати. Найближчим часом ми очікуємо, що будуть отримувати фінансування в рамках цієї програми не тільки УБД з ВПО, але і без ВПО. Тобто зможуть отримати всі, хто має статус учасника бойових дій або є їх родичем і може це довести документально, і є ФОПом.

- Може, є якісь історії, щоб було зрозуміло, на що йшли гроші. Тому що це невелика сума була, 20 тис.грн.

- До 20 тис. Наприклад, Юля Синегалова. Це ветеранка. Вона на початку війни була волонтеркою, потім пішла воювати. Мати чотирьох дітей. Зараз у неї птахоферма і вони виробляють продукти з м’яса птахів. Тобто на кошти, які вона отримала, вони придбали додаткове обладнання для свого виробництва. Тобто десь можна докласти. 20 тис.грн. - це наче небагато. Але з державних програм, які видають кошти, крім тих великих, які запущені, це найбільша сума, яку можна було одноразово отримати і розпорядитися нею, щоб щось створити.

- Зараз ви готуєте вже більшу програму, де люди зможуть отримати до мільйона фінансування. Тут будуть більш жорсткі умови отримання цих грошей?

- Так, їх треба буде довести. Якщо по першій програмі у нас наявність документів коректних була достатньою підставою для відшкодування, то на суми від 500 тис. до мільйона – це конкурсна історія. Наприклад, я – дружина ветерана, підприємниця. Я хочу розширити лінійку своїх товарів, які виробляю. Я створюю проєкт і кажу, що мені треба, наприклад, 800 тис. З них я витрачу 300 тис. на закупівлю обладнання. 400 тис. - на оплату праці своїх співробітників. І ще 100 тис. - на промоцію. Розплановується, як протягом дії проєкту, що буде відбуватися…

- Це на рік?

- До року, так. Наша задача тут залучити експертів, які оцінять спроможність бізнесу, щоб використати ці кошти максимально ефективно. Завжди з бізнесом простіше, ніж з громадськими організаціями, тому що діючий бізнес, який працює, це вже підстави, щоб мати більшу впевненість того, що і нові залучені кошти будуть використані доцільно. Залучити експертів, які оцінять це. А наша задача буде потім, після початку фінансування, отримувати звіти і допомагати особі або компанії досягати тих цілей, які вона поставила. Тобто якщо ми будемо бачити, що десь не дотягує до якихось показників, які в проєкті самі заявники заявили, то тоді ми теж будемо залучати менторів, які підкажуть, як і де, що пофіксити, щоб все-таки досягти того результату, якого хотіла досягти компанія.

- Ви буквально пару тижнів тому запустили соціальну рекламу "Я ветеран", і зробили соціологічне дослідження, де вивчали ставлення українців до ветеранів. Чому робили такі дослідження? У вас були інші дослідження або внутрішнє побоювання щодо ставлення суспільства до ветеранів?

- Я особисто і більшість моїх колег, команди, яка працює в секторі з військовими, з ветеранами. Ми спостерігали, як було піднесення і захоплення військовими у 14-му році. Потім люди почали демобілізуватися, і часто-густо посилювалася чи якось акцентувалася увага на якихось негативних подіях, пов’язаних з АТОшниками і не акцентувалась увага на тих класних речах, які робили люди після звільнення. Насправді, вже перед початком повномасштабної агресії дуже часто лунали в суспільстві штуки типу "я вас туди не посилав". Ми не беремо нашу військово-ветерансько-волонтерську бульбашку і журналістську, до речі теж. А поза неї – "я вас не посилав", оці скандали в маршрутках по пільгових місцях – це ж була серйозна проблема. Хоча насправді ветеран і військовий – це та сама людина, просто написала рапорт на звільнення. Або була комісована за станом здоров’ям. Тобто різниці між ними немає. А довіра до військових кілька років лишається чи не найвищою серед усіх інституцій. Тому ми хотіли подивитися і будемо дивитися, як міняється ставлення, в динаміці. Важливо, щоби було перше соціологічне опитування, але воно буде не єдиним.

Ми хочемо дивитися за динамікою ставлення до ветеранів, щоб ми на своєму рівні, а також на рівні держави адвокатували необхідність більш активного позиціонування ветерана як пасіонарної людини. Це - люди, які пішли воювати, пішли зі зброєю проти сильнішого ворога, не побоялися і пішли нас захищати. Тому ми будемо відслідковувати це. Зараз в дослідженні, яке відбулося, ми побачили, що рівень довіри до ветеранів практично такий самий, як до військовослужбовця. Але це зараз, коли повномасштабна агресія і всі бачать, які просто неймовірні речі роблять наші військові, надзвичайні.

- Мені здається, це і тому, що більше людей відчули на власній шкірі, що таке війна і це вже не десь на Сході, не якийсь відрізок кордону, де прилітає кільком селам, а це прилітає фактично в кожне місто України.

- На жаль, це правда. Так сталося, що цього розуміння у більшості населення до 24 лютого не було. Була умовна та частина населення, яку вважали трохи навіженою, яка казала, що війна-війна-війна, ми забуваємо, що війна, треба працювати для Збройних сил, треба підсилювати і так далі. Зараз відчув майже кожен. І власне, знову-таки, дані нашого соцопитування показали, що 54% людей відповіли ствердно на те, чи є серед їх близького оточення ті, хто воював або воює.

Тобто ми однозначно стаємо країною захисників, а потім ми станемо країною ветеранів, коли почнуть повертатись із фронту. Підґрунтя у свідомості та державній політиці має готуватися вже зараз. Тому що коли почнеться масове повернення в цивільне життя, вже буде пізно щось робити.

- Треба буде вже це якось перетравлювати. Ви трошки зачепили питання пільг. Очевидно, коли ми будемо говорити, що це десь 5 млн щонайменше людей, а ми ще не знаємо, скільки зачепить війна і скільки у нас буде безпосередньо ветеранів на той час, бо ми не розуміємо, скільки років це триватиме. Вочевидь, що та система пільг, яка існує зараз і не зовсім працює зараз, ті комунальні пільги, все це не спрацює. Нам доведеться відходити від цієї моделі. Чи є якісь консультації, чи є якісь зібрання експертів, щоб думати, як побудувати модель суспільства, щоб воно ефективно впоралося з цією ситуацією?

- Зараз якраз міністерство у справах ветеранів проводить комплексний огляд системи пільг, яка існує зараз, для того щоби провівши огляд, як є, створити модель, як має бути. Не секрет, і не треба мати глибокої економічної освіти, щоб розуміти, що напрямки, за якими державі потрібно буде вкладати величезні гроші, вони просто безкінечні. Починаючи від відновлення здоров’я поранених, як військових, так і цивільних, закінчуючи відновленням інфраструктури, житла тощо.

Тому однозначно популістичні інструменти, які працювали раніше, не можливі. Тому що пообіцяти можна, але виконати буде неможливо. Тому має бути дуже твереза оцінка, як є, як має бути з прогнозом, з моделюванням. Зараз цим міністерство займається. Замається не самостійно, а з залученням інших органів виконавчої влади. Участь бере і міністерство оборони, і міністерство внутрішніх справ. Тобто ті інституції, які постачають ветеранів, звідки ветерани виходять. Тому що це комплексна історія і дуже складна. Це справді величезний виклик для країни. І тут я дуже… не те, що побоююсь. Я би хотіла, щоб ми уникнули, щоб ми як суспільство відпрацювали ті помилки, які у нас були після 14-го року. І ми як суспільство розуміли, що ветеран – це людина, яка нас захищала і наша сторона суспільного ставлення - це власне повага, це підтримка в можливий спосіб і це прийняття і сприйняття того, що, ОК, дійсно контузії, дійсно поранення, дійсно потрібна буде реабілітація. Але до цього треба ставитися з дуже великою любов’ю, дуже великою вдячністю. Тому що якщо я не на фронті, я не зі зброєю, то хтось за мене це робить. Хтось за мене платить цю ціну. Це просто питання людяності. Я дуже сподіваюсь, що такі зміни у нас як країни, як суспільства будуть. І з початку повномасштабного вторгнення ще більше людей зараз усвідомлює, що не дається воно просто так. Не виходить просто сидіти, робити вигляд, що десь там, на Сході, а не тут. І те, що зараз відбувається обстріл по всій території країни, воно людей тримає в тонусі.

- Розуміння, що це може торкнутися мене, можливо я теж стану військовим, можливо навіть ветераном. Тому хочеться уточнити про економічні речі. Чи викристалізовується поняття ветеранський бізнес через законодавство, якісь… можливо не пільги, але податкові канікули, або особливі статуси, якщо ми говоримо, у вас ФОПи-ветерани, то чи проговорюється з чиновниками можливість саме такого фрагментування і визначення бізнесу?

- Ця робота зараз робиться. Вже розроблено проєкт змін до законодавства, де визначається, що таке ветеранське підприємництво. Я сподіваюсь, що найближчим часом він буде проголосований і ми матимемо юридичне визначення для початку. Потім, маючи цей юридичний базис, можна розробляти інші норми. Але. Що цікаве - ми це питання ставили в рамках нашого соціологічного опитування, нам було цікаво, як до цього поставляться люди. І 91% опитаних - а я нагадаю, що було опитано тисячу осіб по всій території України, тобто вибірка репрезентативна, - відповіли ствердно. Вони підтримують ідею впровадження пільг саме для ветеранського бізнесу. Це насправді дуже хороший базис, це свідчить про дуже здорову позицію суспільства, по-перше.

А по-друге, це зараз вікно можливостей. Тому що поки що це буде легше зробити. Можливо, що потім з погіршенням економічної ситуації – ми розуміємо, що восени, взимку буде складно, ставлення може змінитися. Але зараз є це вікно можливостей. Зараз працюють з народними депутатами, щоби зробити якусь усталену норму, усталене розуміння і щоб виділити… Тому що, знаєте, така історія, що ветерани, повертаючись і створюючи тут свої бізнеси, вони вже звідси не підуть. Тобто це ті бізнеси, які розуміють, що вони працюють саме в Україні. Це приблизно так само як аграрій. Їх бізнес – це земля, на цій землі, вони звідси не підуть. І це такі базові речі, - я собі думаю, що підтримуючи ветеранів в їх прагненні створити бізнесу, допомагаючи, навчаючи їх, як правильно це робити, навчаючи їх розробляти бізнес-ідею, допомагаючи їм захищати бізнес-плани і знаходити фінансування для старту, ми таким чином укріплюємо економіку країни пасіонаріями, які звідси нікуди не підуть, які будуть працювати тут і які не сунуться з місця.

- Я по собі розумію, що у когось є жилка бізнесова, у когось її нема, є людина така, якій легше на когось працювати. Як тут бути?

- 100%. Відсоток тих людей, які готові брати на себе підприємницькі ризики – бо це ризик, бізнес може злетіти, а може не злетіти – тут існує однаковий відсоток суспільства. Але, якщо 3% людей в цілому по популяції готові до започаткування бізнесу, то якщо ми візьмемо мільйон людей тільки ветеранів, навіть без родин, то з мільйону 3% - це вже потужна кількість виходить. А якщо взяти родини – ще більше. Наша задача – щоб якомога більше з тих, хто має підприємницьку жилку, її реалізували.

- Ви знайомі з попереднім досвідом того, як запускали бізнес втерани. До якої сфери більше тяжіють ветерани? Тому що я якось більше стикалася з крафтовим бізнесом, який пов'язаний з харчуванням.

- Це дуже цікаве питання. Коли ми почали програму мікрофінансування, ми самі були здивовані різноманіттям. Дуже багато ветеранів мають агропідприємства, агробізнеси. Він невеличкий, але досить такий відчутний.

- У мене через це була навіть така думка, невже праві в тому, що хлопців з села легше забрати на фронт, ніж з міста?

- Потім в будівництві є. В ІТ вони скоріше йдуть працювати помічні посади. Але в ІТ багато йде. В Крафтовому виробництві– так. Виробництві продуктів харчуванні – так. В ресторанній справі – теж. Їх багато. Просто знаєте, як. Виходить так, що не всі публічні. Тому що, наприклад, щоб бути успішним у ресторанному бізнесі, треба бути публічним, бо про них всі мають знати. Якщо це ферма, то їм не потрібно бути публічними. У них пошук клієнтів іншим чином відбувається. Тому є ті, що на поверхні, більше кого ми бачимо. Є ті, кого ми не бачимо. Хоча, звичайно, я би хотіла, що би ми узнавали про ці історії. Тому що це завжди хороша рольова модель для інших.

І знову-таки, коли ми знаємо про них, то ми увагу можемо приділити, бо ми знаємо, що ось ця людина обробляє стільки-то гектарів землі, вирощує равликів десь або ще щось робить, про що ми не знаємо. Але це викликає повагу, коли людина повернулася і не сіла, сказала: дайте мені, бо ви мені мусите, а пішла далі працювати. І це дуже здорова історія. Колись Союз ветеранів збирались вони між собою і йшла мова про пільги на проїзд. Щось вони там чубилися, билися, що мають бути пільги на проїзд. А потім вийшли на вулицю і кажуть: пацани, а про що ми власне? Ми-то всі на своїх автівках приїхали. Тобто це про те, чому не дати можливість заробити, не посприяти максимально цьому, чим ставити людину в ситуацію, коли йому треба чекати маршрутку, в якій буде вільне місце для нього. Це правда принизливо. А ще важливо, що ветерани беруть собі на роботу побратимів. Тобто якщо ветеран зазвичай робить підприємство, то і працюють там часто ветерани. Вони беруть на роботу таких, як вони самі, вони їх розуміють. І тут власне про те, що і робочі місця створюються, і податки сплачуються, і взагалі ця машина економить рухи.

- Ми коли з Русланою Величко говорили, вона теж казала, що вони ще й допомагають фронту дуже сильно, навіть часто забувають про власний прибуток.

- Завжди. Я не знаю, як це зроблено, але це якась базова прошивка, коли ветерани-підприємці завжди мають в своїй діяльності когось, кого вони підтримують. На відміну від іншого бізнесу. Це правда те, що відрізняє. Тому, якщо ми зараз говоримо, що у нас поки що немає законодавства про соціальне підприємництво, але ось воно є і досить масове. За даними реєстру ветеранів - ця цифра була продемонстрована на форумі - фізичних осіб-підприємців-ветеранів понад 12 тисяч осіб. Це лише фізичних осіб підприємців. А є ще і інші форми власності. Тобто це серйозна махина. І ми мусимо зробити її ще більшою. Пропорційно.

- Ми поки говоримо про позитивні речі. Але ви ще запустили службу психологічної допомоги. Я розумію, що це ще та чорна діра, яка вимагатиме від нас дуже великого ресурсу. Наскільки часто звертаються люди? Чи це самі військові, ветерани звертаються чи це родини, які оплакують або шукають своїх родичів?

- Коли ми створювали лінію кризової підтримки, ми зосередилися на тому, що це має бути телефон гарячої лінії, куди телефонують, коли прямо неможливо терпіти. До нас звертаються часто родини, коли вони не знають, де їхні близькі – вони не виходять на зв'язок, або в полоні, або загиблі. Звертаються самі військовослужбовці. Звертаються сторонні люди, але навіть якщо ці сторонні люди, які знайшли телефон, ми все одно з ними говоримо, ми їх перенаправляємо туди, де вони зможуть отримати допомогу, за якою вони звернулися. Часто люди телефонують до нас не так за психологічною підтримкою, як "я не можу добитися щось десь" - і людина заведена. Фахівці в такій ситуації розмовляють, допомагають людині вгамувати свій ажіотаж і підказують, які подальші кроки треба зробити. Але ви правду сказали, що питання в ментальному здоров’ї, я би сказала, нації – це буде ще один серйозний виклик, тому що тут будуть не тільки військові. І не тільки родини загиблих. Насправді кожен, кожен з нас в тій чи іншій мірі. Хтось втратив домівку. Хтось безпосередньо сам перебував під обстрілами. У когось просто перманентний стрес. Теж треба не забувати, що у кожної людини свій поріг. Для когось навіть велике психологічне навантаження нормально переноситься, а у когось найменше вже психотравмуюче. Тому це має вирішуватися на рівні держави.

Ми зараз надаємо послугу на тут і зараз. Потім ми перенаправляємо до тих психологів, які надають тривалу підтримку. Але це однозначно такий елемент, який має бути зараз всюди. Треба лікарів навчати азам. Психологами всі не стануть. Але азам, як працювати, як спілкуватися з людиною після травми, повинні зараз знати всі. Насправді, я би це пускала, умовно п’ятихвилинки у рамках національного телемарафону. Ось це, ось це можна робити, а це і це – точно неможна робити. Якщо ви бачите, що людина так, то треба робити так. Тобто це ази. Це про зрілість нашого суспільства. Про здатність попіклуватися про себе і про того, хто поруч. Психологічно попіклуватися.

- Чи буде фонд займатися якимось окремими програмами психологічної підтримки чи ви це віддаєте в Мінветеранів, нехай це буде їхньою парафією?

- У нас програми на фінансування, затверджені стратегією – перше, це підтримка ветеранського бізнесу і це ми запускаємо зараз. Друга програма вже буде фінансувати проєкти громадських організацій. Вона названа таким досить широким словом – "безбар’єрність". Тобто це всі проєкти, які будуть покликані знизити бар’єр у психологічній сфері, при працевлаштуванні. Для жінок-ветеранок. Комунікаційні бар’єри. Бар’єри сприйняття. Громадські організації зможуть подаватися з проєктами, які будуть спрямовані на те, щоб зшивати суспільство. Там, де воно буде працювати, ми це можемо фінансувати. І третя група – це проєкти для підтримки самих незахищених верств населення. Мені дуже не подобається така формальна мова. Але це про допомогу дітям. Передусім дітям загиблих. Тому що ми розуміємо, що ця маленька людина за ці пів року, скоріш за все, пережила і обстріли, і переїзд з дому. І втрату одного з батьків. І складний психологічний стан другого з батьків, хто живий. Оці маленькі люди найбільше потребують від нас всебічного піклування. Тут теж ми фінансуємо, громадські організації пропонують, яким чином вони готові сформувати цикл підтримки.

- Тут складно, тому що цих дітей під час війни не можна усиновляти, якщо, наприклад, вони втратили батьків. Тому, вочевидь, що це будуть якісь групові програми, які будуть безпосередньо пов’язані саме з державною опікою, а не якоїсь родини.

- Це дуже складне питання. Питання дітей максимально складне. Але ми одну з програм виділили спеціально під це, щоби все-таки ми наше майбутнє плекали.

- Я розумію, що ми звертаємось по консультаціями до західних країн, до того ж Ізраїлю за психологічною допомогою. Але реально ми маємо зараз найбільшу війну з часів Другої світової напевно, взагалі в світі немає досвіду і переживання подібної травми, якщо не брати дуже далекий наш спільний досвід і взагалі якихсь напрацьованих механізмів. Тому у мене питання. Ці механізми створюються в Україні, українські, чи залучають іноземних спеціалістів.. в тому числі для контролю фінансів?

- Зараз я буду говорити не з компетенції директорки фонду… Я лікар за освітою. В тому числі я проходила, звичайно, психіатрію. Однозначно такого досвіду, коли у нас і комбатанти і цивільні з травмою - і це мільйони - немає в жодній з країн. Тобто брати досвід, навіть Сполучених Штатів досвід, коли вони поверталися з В’єтнаму у великій кількості, не зовсім те. Тобто досвід брати важливо, але тут навіть не те, що адаптувати до наших реалій, а співставляти і вбирати якісь елементи. Тому що у нас дуже особлива ситуація. Я не люблю казати про особливі речі. Але, правда, на своїй території, де залучені тим чи іншим чином, дотичні всі: і військові наші, і родини загиблих. І інституційних механізмів комплексних наразі немає. Це має буде побудована комплексна система держави. Але і вона не зможе працювати лише державно. Це має бути за підсилення і міжнародних партнерів, і локальних організацій, і свідомості кожного громадянина. Нікуди ми без цього не підемо. Правила саморегуляції, правила самозаспокоєння, виведення себе хоча б в ресурсний або стабільний стан – це має бути одна з наших основних навичок, як їсти і спати.

- Спитаю вас не як директорку фонду, і як лікаря. Сьогодні я буквально краєм ока побачила враження американського добровольця, він сказав, що наше суспільство його вразило тим, що ми швидко намагаємось нормалізувати це життя і під обстрілами катаємося на самокатах. Ви як відчуваєте цей настрій суспільства? Ви настільки позитивні в оцінці, як цей американець, чи треба бути менш оптимістичним в цьому стані?

- Я думаю, що те, що він побачив, це не те, що захисна, це вимушена наша реакція, бо якщо ми всі зануримося в горе і скорботу, все зупиниться. Тому оця здатність окремих людей, суспільства в цілому досить з гумором навіть ставитися, ці меми нашої війни – це окрема історія, яку потім треба буде десь збирати в підручниках. Це спосіб суспільства вижити. Тому що є та частина суспільства, яка розуміє, що це ще тільки початок і буде ще дуже складно, є та частина суспільства, яка не усвідомлює. Це умовно дорослі діти, це нормально, бо якби всі сіли і почали занурюватися в те, що все буде безкінечно тяжко і так далі, було б гірше. Тут скоріше прагматичне – буде тяжко, але працюємо. Тут скоріше, не оптимістичний погляд, а я вважаю, що це передумова того, що ми переможемо. Якщо ми зможемо себе виймати з цього негативу, то це більш продуктивна частина діяльності, а нам треба працювати, щоб забезпечувати фронт. Якщо ми сядемо, складемо руки і будемо нашу українську тугу і бантегу плекати, то нічого хорошого не вийде. Навпаки. Я бачу в тому, що ми здатні з гумором проживати, але при цьому не знецінювати втрати – силу нації.

Тетяна Ніколаєнко, Цензор.НЕТ