Десантник Євген Назаренко: "У мене немає слів, щоб охарактеризувати російську армію. Це взагалі не армія! Це якісь тварюки, які навчилися ходити, але мислять первісними інстинктами"

Автор: Ольга Москалюк

Донедавна Євген Назаренко був воєнкором та робив сюжети про війну. Однак на початку липня вирішив доєднатися до лав ЗСУ та піти на фронт.

Сьогодні він – десантник, який працює у пресслужбі Десантно-штурмових військ. Це не перший досвід для Євгена – 2014-го він уже служив у батальйоні "Дніпро-1". Правда, як сам зізнається, тоді просто стояв на блокпостах. Нині потрапив в армію не з першого разу. Чому так сталося, читайте далі.

"КОЛИ ПРИЙШОВ НА НАВЧАННЯ, ДУМАВ: СТОЯТИМУ НА ТУМБОЧЦІ Й ОТРИМАЮ УСІ ПОДІБНІ "РАДОЩІ ЖИТТЯ". ВИЯВИЛОСЯ, ЩО НІ"

- Чому ви вирішили піти в ЗСУ? Могли ж і надалі знімати та показувати війну.

- Я вам більше скажу: коли почався повномасштабний наступ, на телеканалі "Україна", де я на той час працював, мені запропонували так звану бронь - людина не підлягає мобілізації, адже вже займається важливими справами. Але я відмовився. Чому мають призивати інших людей, а не журналістів?! Крім того, я вважав, що маю бути на фронті. Тому десь на третій день після нападу пішов записуватися в ТрО. Мене не взяли. Тож продовжив займатися журналістською роботою. Майже усю "київську" війну пропрацював журналістом. Потім мені зателефонували й запропонували стати пресофіцером однієї з бригад Сухопутних військ. Я погодився, але ж у мене немає військового звання, тому нічого не вийшло. Згодом мені подзвонили із Десантно-штурмових військ і сказали: "Нам потрібен саме ти!" Мене дуже швидко оформили, і тепер я – десантник Збройних Сил України.

А чому вирішив піти? Тому що я - чоловік середнього віку. Якраз того, який потрібен ЗСУ. Я вже не юний, щоб бути дурним та лізти на рожен, але достатньо мудрий і ще не старий та здоровий. Тобто ідеальний варіант для армії. Для себе ж я вирішив, що маю бути дотичним до визволення нашої країни. Якби не наважився на цей крок, мене потім весь час мучила б совість. Я у 2014 році пішов служити у батальйон "Дніпро-1", але не воював, а стояв на блокпостах. Потім усі вісім років мене картало те, що я не був в Іловайську, Пісках та інших гарячих точках. Щоб так не було цього разу, я тут. Але я не кажу, що усім журналістам потрібно… Матюкатися ж не можна?

- Можна.

- Так от я не кажу, що усім журналістам потрібно не займатися хєрнею, а йти в армію. Ні! Вони теж роблять дуже важливу роботу, якою і я донедавна займався, однак зараз обрав для себе інше. Я хочу бути в армії, щоб потім, коли буду старим та немічним, сидіти і розказувати: "Я був на цій визвольній війні". Але це тільки мій шлях. Повторюся: я не вважаю, що всі журналісти мають іти на фронт. Мої друзі досі знімають та фоткають цю війну. Нехай надалі так і буде.

- Як сприйняли ваше рішення рідні та друзі? Як відреагувала дружина?

- Абсолютно нормально. Вона бачила, що я хочу в ЗСУ. Звісно, їй не хотілося, щоб я був не вдома, а десь у Донецькій області. Але вона все одно мене підтримала і продовжує це робити. Сказала: "Я розуміла, що так буде. Я пишаюся тобою. Іди служити". Тато так само. Коли я йому подзвонив і повідомив про свої плани, він відповів: "Я знав, що це питання часу". А моя мама померла ще до війни.

- А чому вас не взяли в ТрО на початку вторгнення? Тоді ж брали усіх – без досвіду, необхідних навиків та знань.

- ТрО на початку війни – це був такий собі скаутський клуб. До 24 лютого вони вже функціонували. Там збиралися різні люди, які тренувалися та навчалися. Коли почався повномасштабний наступ, штабка ТрО була забита ними. Щоб ви розуміли: я прийшов не сам, а з другом-артилеристом, який раніше служив у 30-й бригаді. Але нас просто записали й обіцяли передзвонити. От вони досі й дзвонять (посміхається. – О.М.). Якщо все ж зателефонують, то я відповім їм відмовою (сміється. – О.М.).

- Ви на Facebook писали про своє навчання та підготовку. Якими були перші враження від цього процесу?

- Я не побачив нічого нового. Коли служив у 2014 році, казарма була така сама. Минуло вісім років, а вона не змінилася. Хіба що її диспозиція: тоді я був у Дніпропетровській області, а зараз – в іншій. Я розумів, куди потраплю. Наприклад, ходити в туалет, де немає перегородок між дірками, тобто жодної приватності, – це нормально. Душ – літній. Такі умови.

Єдине, що мене не те, щоб вразило, але я звернув увагу, що на навчання прийшли новобранці, які в розмовах весь час повторювали: "Ми просто розриватимемо росіян!". Я їм цього не казав, щоб не псувати моральний дух, але, знаючи, що таке війна, розумів: хтось з них стане "200-м" та "300-м" у перший же день. Я, будучи журналістом, бачив, що росіяни п@здують так, що ну його нахер! Зрештою, так і сталося, як я припускав - серед тих моїх веселих та смішних пацанів уже є і "200", і "300". Наприклад, киянин Льоша. Він – класний чувак. Мотивований. Сам прийшов до військкомату. Ми з ним спілкувалися і товаришували. Десь на третій день після того, як його забрали в бригаду після навчань, він вступив у бій з диверсійною групою противника. Ті кинули чи гранату, чи міну – точно не знаю, і Льоша тепер без ніг. Був у дуже важкому стані. Але живий. Наче зараз його життю нічого не загрожує. Хоч я і підозрював, що таке може статися, але сподівався, що все-таки не з ним.

- Зацитую один із ваших постів часів навчання: "Командири ставляться як до рівних. Ставлю п’ять цьому закладу". Про що це свідчить?

- Коли я працював журналістом, тривалий час був дотичний до армії. Мені здавалося, що це така дуже серйозна структура. Але я знав її поверхово. А коли прийшов на навчання у ДШВ, думав: стоятиму на тумбочці й отримаю усі подібні "радощі життя". Виявилося, що ні. Сержанти, командири ставляться до військовослужбовців дуже ввічливо. Вони не кричать. Навіть на тих, у кого були "зальоти". Якщо ти нікого не наражаєш на небезпеку, як-от наводячи кулемет на свого товариша та стріляючи, до тебе підходять та нормально пояснюють, де помилки і як їх виправити. Завжди звертаються на ви до солдата. Тобто зовсім немає зверхнього ставлення. Мене це все, справді, здивувало. Я вважав, що армія не така. Тим більше, Десантно-штурмові війська.

Нас навчали воювати. Адже всі розуміють, що ти йдеш на війну і хочуть якнайкраще до цього підготувати. Сержанти так і казали: "Ми вас навчаємо того, що ви маєте вміти на війні". Підхід до кожного особливий. Немає ніякої уставщини чи дідівщини. ДШВ, справді, піклуються про свій особовий склад. Я це кажу не тому, що тут служу і мене хтось змушує так говорити (посміхається. – О.М.). Справді, переказую те, що бачив. У нас, дійсно, панує атмосфера братерства.

- Чому пішли саме в ДШВ?

- Знаєте, я сам собі ставлю це питання (всміхається. – О.М.). Коли я працював журналістом, то не дуже любив ДШВ. Бувало таке - приїжджав на зйомку, а мене не пускали на ті позиції, які ми хотіли показати. Казали: "Ви тут не маєте бути, тому що це небезпечно". Я відповідав: "Я – військовий журналіст. Знаю, що небезпечно!" Все одно ні. Причому це бувало на тих позиціях, де ми до того неодноразово були з піхотною бригадою. Ми були у тридцяти метрах від ворога, але ніхто нас звідти не гнав. Тому після піхоти з ДШВ мені було складно працювати. Але подзвонили мені саме звідти, а я погодився. А чому ні?! Попри те, що я не маю звання, мене взяли. Використовують за моїми скілами. Тож мені взагалі немає чого нарікати на ДШВ.

"РОСІЯ НЕ БУДЕ НОРМАЛЬНОЮ КРАЇНОЮ, ПОКИ РОСІЯНИ НЕ ВИЗНАЮТЬ УСІ СВОЇ ГРІХИ"

- Розкажіть, яким для вас було 24 лютого?

- Тоді десь третій тиждень я був у відрядженні в Краматорську. Напередодні ми трохи погуляли з друзями в місті, тож я заснув десь о третій ночі. А за пару годин мене розбудила подруга Оля Омельянчук (з фонду "Повернись живим") зі словами, що почалися прильоти. Я спросоння відповідаю: "Та де Краматорськ, а де – лінія фронту. Ти що?!" Вона повторила, що обстрілюють. І тут я чую: ба-бах! Аж скло у вікнах затрусилося. Я відриваю новини і розумію: почалося повномасштабне вторгнення. Подзвонив своїй дружині, тоді ще нареченій, і кажу: "Котику, почалася війна по всій країні. Бери кота і йди до друзів, щоб не бути самою". Вона попрямувала на Виноградар, куди і я згодом приїхав. Як потім з’ясувалося, та ще ідея (всміхається. – О.М.). Так от після розмови з дружиною я подзвонив нашому водію (оператор жив зі мною на квартирі) і сказав: "Треба з@обуватись з Донбасу. Давай швидше!". Нам здавалося, що саме тут буде епіцентр вибуху. Поки ми його чекали, час дуже сильно тягнувся. Мені здавалося, що ці хвилини – це вічність. Було таке враження: якщо я не поїду через п’ять хвилин, то мене тут оточать, накриють і все –"русский мир". Коли водій прибув на місце, ми швидко завантажили речі й поїхали. Я дуже добре пам’ятаю той жахливий день. Ми їхали на Дніпро, тому що розвідка нас попередила: на Харків уже немає сенсу. Нам писали, дзвонили й розказували: "Кацапи прорвали Харківщину", "По нас на Сумщині йдуть катком, ми відступаємо". Ми в’їхали у Дніпропетровську область і зустрілися з Сашею Маховим (військовий журналіст та військовослужбовець, який загинув 4 травня поблизу міста Ізюм Харківської області. – О.М.), поговорили. Він розказав, що йому вже подзвонили з військкомату – треба йти воювати. Потім, як відомо, він пішов і загинув…

Коли ми їхали Дніпропетровщиною, я звернув увагу на розгублені обличчя людей, великі черги на заправках та магазинах. Ніхто не знав, що робити. Дуже страшно. Мені теж. Думаю, спогади про цей перший день зі мною залишаться назавжди. А потім що? Все – пішли працювати.

- От ви якраз працювали у Київській області після звільнення її від росіян…

- Так точно. Ми поїхали до Гостомеля знімати війну. Нас із Сашею Моторним з "Плюсів" завели в підвал. Ми там спілкувалися з комбатом. І тут заходить розвідник і каже: "Кацапів немає". Комбат перепитує, як так? Той відповідає: "Ми тільки що пролітали аеророзвідкою, їх немає! Втекли". Ми дуже здивувалися. Отак я застав деокупацію Київщини.

Знаєте, коли в Києві почалася війна, мені подзвонив друг – один з офіцерів пресслужби ЗСУ зі словами: "А скажи, що зручно?! Виїхав з дому, 15 хвилин і фронт. Уже не треба їхати 700 кілометрів в бік Краматорська" (всміхається. – О.М.). Тим більше, що ми певний час, як я сказав, жили на Виноградарі. Був тиждень, коли росіяни його постійно обстрілювали. От спимо ми з дружиною, тут бах десь поруч – ми прокидаємося. Я кажу: "Ну що ж, водія не викликаю. Йду на зйомку пішки". Виходжу з телефоном і бачу: за 500 метрів від мене прилетіла ракета. Потім поцілили в ТРЦ Retroville. Я жив неподалік – мені до нього йти було десь 15 хвилин, а моєму колезі з телеканалу "Україна" Олексію Продайводі – взагалі п’ять. Ми з ним разом прийшли на ту зйомку. Були у цивільному – без броніків та касок. Журналіст з "Белсата" (білоруськомовний канал. – О.М.) запитує нас: "Пацаны, а чего вы без броников?". Льоха відповідає: "Я тут поруч живу. От тільки попив кави й одразу прийшов на зйомку". Ось такий випадок у нас був. То ж мій друг правду сказав, що на роботу добиратися було швидше.

Ми тоді ще їздили в Ірпінь, Бородянку та Бучу. Пам’ятаю, приїжджаю туди на другий день після звільнення. А там – трупи цивільних на вулицях, рештки тіл. Зробив репортаж, показав це все. Після цього взяв вихідний. І от в той день іду в магазин по продукти. Тільки переступаю його поріг, а там лежить накритий труп чоловіка. У мене перша емоція: "Та що ж таке?! Я ж просто по хліб прийшов!"

- Після побаченого на Київщині, як би ви охарактеризували російську армію? Нагадую, що можна матюкатися.

- У мене немає слів. Це не люди! Просто кончені тварюки! Я часто запитував військовослужбовців про те, чи очікували вони на те, що буде ось так? Вони відповідали: навіть не могли подумати, що росіяни можуть таке чинити. Я не сприймаю зґвалтування, але хоч розумію його природу. Однак катування та вбивство цивільних, дітей… Ні я цього не розумію, ні військовослужбовці, з якими спілкувався. Тому у мене немає слів, щоб охарактеризувати російську армію. Це взагалі не армія! Це якісь тварюки, які навчилися ходити, але мислять первісними інстинктами. Таку жорстокість нічим не можна виправдати. Буча, Ірпінь та інші міста Київщини для мене були "сюрпризом". Я не можу зрозуміти, навіщо таке було робити?! От українська армія визволяє Харківщину. Я бачу, як допомагають місцевим. Ми були в Ізюмі. Там люди по 200 днів війни не спілкувалися з рідними, тому що не було зв’язку. Наші хлопці через Starlink надавали їм можливість подзвонити. Я бачив емоції, як люди вперше за цей час повномасштабної війни говорили телефоном з близькими. Була ще така ситуація – місцева бабуся запитує наших військових: "Так Ізюм наш?" "Наш", - відповідають. "А Харків?". "Харків і був наш!". Тобто вона всі ці місяці перебувала в інформаційному вакуумі й навіть не знала, що насправді відбувається. Так от я не бачив, щоб наші військові розстрілювали, ґвалтували чи вбивали когось із цивільних. Я реально не розумію, що в голові тих нелюдів. Не знаю, чи це були тувінці, чеченці, буряти або представники інших народностей росії. Але так не можна! Це не людське. Слухайте, навіть тварини так не роблять! Хоча, чекайте, нащо їх ображати такими порівняннями?! Ми от сьогодні їхали й ледь не збили кота – вчасно пригальмували. Котик ні в чому не винен. Можливо, він десь там вбив голуба, але зробив це тільки через те, що не мав, що їсти. Інстинкт. А зв’язувати руки дітям, вбивати їх, закопувати – це не інстинкт. Не знаю, як можна було взагалі народити таких нелюдів.

Згадалася історія з 2014 року. Привезли нам на базу полоненого. Він лежав зі зв’язаними руками. Деякі хлопці, проходячи повз, могли його пнути. Я питав: "Нащо ви це робите?". "Так це ж ворог!". Я пояснював: "Це так. Але ж він уже переможений. Пнути зв’язану людину – це не шлях воїна, який захищає свою країну. Якщо хочеш з нього отримати якусь інформацію, то на те є спеціальні люди. Однак коли він вже все сказав та лежить зі зв’язаними руками обличчям вниз, то нащо його чіпати?!" Навіть таке мені вже здавалося морально важким, адже йшлося про того, хто вже й так зломлений та перебуває в полоні. А як можна вбивати дітей, жінок?! Це п@здець! Жодна мова світу не має такого слова, щоб описати чуваків, які чинили всі ті звірства. Тварина? Як ми й говорили, вона такого не заслужила. Під@р? Якщо я так скажу, то до мене будуть питання (всміхається. – О.М.). Можливо, таке слово ще треба вигадати. А, можливо, воно звучить просто – росіянин.

- Так, зараз чимало говориться про те, що потрібно речі називати своїми іменами. Має бути чітке визначення та ідентифікація. Світ повинен знати, що чинять в Україні саме росіяни, а не міфічні кацапи, москалі чи орки…

- Ви ж пам’ятаєте, що "профсоюз орків" попросив не називати росіян орками? Я, як великий шанувальник Толкіна, скажу, що орки не такі х@йові. В армії росіян, насправді, всі називають п@дарами. Тут без варіантів (посміхається. – О.М.). Якщо я почну казати: "Хлопці, не називайте їх так, тому що це негативно впливає на нашу євроінтеграцію", мені дуже швидко пояснять, куди йти (сміється. – О.М.). Але армія – це одне. А в пресі та іформпросторі ми повинні чітко озвучувати, що це – росіяни. Говорити, що не може бути гіршого визначення, аніж оце. Від слово росіянин батьки мають закривати дітям вуха. Росіянин – це найгірше слово, яке я знаю за свої 33 роки життя.

- До речі, звернула увагу: коли діти на дитячих майданчиках грають у війну (що неминуче в нинішній ситуації), то ніхто не хоче бути росіянами. Та й загалом бачу навіть у них негативне ставлення до наших "сусідів". Ця прірва, яку створила росія сьогоднішньою війною, на десятиліття чи навіть більше?

- Як би це жахливо не звучало, але так може тільки здаватися. Згадайте, у 2008 році в Грузії теж була війна. 30 відсотків грузинської території – окуповані. Але російські туристи спокійно їздять у Грузію. Слово "росіянин" не є для них якимось тригером. Я не хочу ні в чому звинувачувати грузинську націю. Це не моя справа загалом. Розказую тільки те, що бачив на власні очі. Запитував грузинів: "Чому так?! У вас хіба не було війни?! Причому не так давно. Ви ж всі це пам’ятаєте". Вони давали зрозуміти, що все нормально. Я наводжу цей приклад ось чому. Якщо, умовно, завтра, а краще через 30 секунд помирає путін, і в росії настає період деімпералізації та депутінізації, росіяни розкажуть, що вони засуджували цю війну, в Україні настане мир, то чимало українців будуть разом з росіянами. Це буде питання 5-10 років, і у них тут знову все буде добре. На жаль. Історія нам показує, що саме так відбувається.

- Однак путін ще живий та помирати, судячи з усього, не збирається. На жаль. Але немає гарантії, що навіть у такому разі йому на заміну не прийде умовний патрушев, і війна в Україні не продовжиться ще з більшою жорстокістю.

- Це дуже важке питання для військовослужбовця, тим більше, солдата ДШВ. Так би мовити, не за посадовим окладом (сміється. – О.М.). Але, насправді, хто його знає, як буде. Справа ж не в путіні, а в росіянах. Як свідчить історія, після тирана у них настає "відлига", як-от після Сталіна – Хрущов, а після СРСР – Єльцин, за правління якого росія була реально демократичною країною з виборами та свободою слова. Теоретично путін може ж не померти, а бути усунутим від влади, що вже буде кінцем путінізму. Після того, скоріш за все, прийде якийсь навальний і скаже: "Все, мы становимся на путь исправления и демократии". Але це омана. Росія не буде нормальною країною, поки росіяни не визнають усі свої гріхи. От чому Німеччина нормальна? Тому що після Гітлера там до влади прийшов Аденауер, який зніс усі пам’ятники Рейху. Йому казали: "Це не на часі!". Він відповідав: "Ще й як на часі!" Так от поки росіяни не покаються у всіх своїх гріхах, зокрема у нинішній війні в Україні, поки вони чорне називають білим, а Голодомор в Україні – исторической ситуацией, поки не визнають те, що вони разом із Гітлером у 1939 році почали Другу світову війну, нормальними людьми не будуть. У німецького письменника Гюнтера Грасса, який у 1999 році отримав Нобелівську премію, є роман "Бляшаний барабан". Він якраз про трагічну вину німців за Другу світову. Там є такий епізод, коли люди йдуть у так званий цибулевий кабак, де при них ріжуть цибулю, через що ті плачуть. Вони не можуть виказати свою вину, але мають емоції, які повинні вийти, тому приходять сюди. Так от поки росія не переживе свій такий кабак з цибулею, росіяни не стануть нормальними. Але як показує практика, на це не варто сподіватися.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото зі сторінки Facebook Євгена Назаренка