Дмитро Шатровський: "Я дивлюся, хочу щось сказати, а в цей час мені в голову рикошетом залітає куля – паф!"

Автор: Ольга Москалюк

Дмитро Шатровський, позивний Матрос, до повномасштабного вторгнення теж встиг повоювати на російсько-українській війні. Був заступником командира батальйону з розвідки в "Азові". Після звільнення опікувався справами ветеранів - працював у організаціях "Ветеранське Братерство" і "Рух Ветеранів України", а також у фонді "Відродження захисників України" та реабілітаційному центрі "Next step Ukraine". З 24 лютого очолював зведений підрозділ ветеранів війни Б-2.

Захищав столицю, був на Київщині та на Півдні, де зазнав важкого поранення в голову. Зараз проходить реабілітацію, але планує повернутися на фронт.

"МИ ГОВОРИМО І ТУТ ТАКЕ: БА-БАХ! Я ДУМАЮ: БУДЬ ЛАСКА, НЕХАЙ ЦЕ БУДЕ КАМАЗ, ЯКИЙ НЕ ВПИСАВСЯ У СМІТТЄВИЙ БАК"

- Розкажи детальніше, чим ти займався напередодні повномасштабного вторгнення.

- Працював у американо-українському фонді "Відродження Захисників України" і ребцентрі "Next Step Ukraine". Від нашої ГС "Рух Ветеранів України" та ВГО "Ветеранського Братерства" займався просуванням ТрО, якої просто не було до великої війни. Ми, як добровольці-ентузіасти, збиралися, тренувалися, стріляли – займалися тим, на що вистачало сил і коштів, тому що військкомати допомагали мінімально – хіба надавали в регіонах полігони. Двічі у нас були такі збори. Вперше там зібралося десь 1000-1200 чоловік з усієї країни. Вдруге – більше двох тисяч. Ми відгукнулися на ініціативу редактора "Цензор.НЕТ" Юрія Бутусова щодо необхідності створення ТрО і пішли презентувати свої пропозиції в колі однодумців. Також прийшла Ірина Верещук, яка тоді була кандидатом в міністри оборони. Вона нами зацікавилася. Але після її призначення на іншу посаду ця тема заглохла й виявилася нікому не потрібною. Потім мій товариш став радником міністра силового блоку, який звернув увагу на цю тему. Розумів: ветерани будуть першими, хто візьмуть до рук зброю у разі повномасштабної війни, і їм її можна довіряти. Але на той час не було закону про ТрО. Ми просто вели перелік тих, хто потенційно міг воювати. За два-три тижні до вторгнення нарахували десь шість тисяч чоловік по Україні. Але це власними зусиллями – без зброї, екіпірування, зарплат. Просто ті, хто за необхідності готовий. Хоча це не значило, що усі ці люди підуть воювати. Дехто ж може розвернутися та поїхати. Але уже результат був хорошим. Ми почали інтенсивне планування цієї історії, адже наближалася велика війна. Зокрема збиралися своїм відділенням та проводили тренування. Я очікував, що все почнеться десь 25 лютого, тому планував за день до того заправити машину та купити квитки для родини, щоб вони виїхали. Розумів: часу майже немає…

- Звідки у тебе було це розуміння?

- Через низку факторів: по інформації про розгортання російських мобільних госпіталів, збору крові, оперативній розвідці. У мене усюди є друзі. Вони сказали: це станеться 24-25 лютого. Тож 23-го ми зустрілися з хлопцями, з якими створили нашу групу. Я озвучив, що знав. Повідомив, що маю контакти, де нам видадуть зброю. Вони запропонували мені стати їхнім командиром. Я відмовлявся...

- Чому?

- Це – партизанський загін з усіма відповідними наслідками. Тобто махновщина. А я звик воювати у структурованому підрозділі. Тому й відмовлявся. Сказав: "Я хочу просто взяти той же "калашмат", повоювати, провести бій в місті - покайфувати"…

- Нічого собі – кайф…

- (посміхається. – О.М.) Якщо вже так трапилося, і я не можу нічого змінити, але я розуміюся на війні, то треба діяти. Завжди хотів реалізувати бій в місті.

- Ти ж свого часу проходив спеціальні навчання?

- Так, школу сержантів Євгена Коновальця при "Азові", а до того був офіцерський курс команди і штабу. Паралельно також навчався у закордонних партнерів.

Так от я відмовився бути командиром, але пацани сказали: "Давай все ж ти будеш, тому що маєш більше досвіду та знань". Зрештою, я погодився. Треба було брати на себе цю відповідальність, а часу вже майже не залишалось. Ми провели інвентаризацію зброї та спорядження. В усіх – мисливські карабіни, "калашмати", "арки", одна чи дві снайперські гвинтівки, цивільні набої. Для старту - більш-менш нормально. Так ми поспілкувалися. Я тоді подзвонив своєму товаришу - раднику міністра. Він сказав: "Все, починається. Я заклеюю вікна стрічкою й поки лягаю спати". Я подумав: як я в цій метушні дотягнув до останнього, що не встиг вивезти родину, сподіваючись, що за день усе зроблю?! Я усіх набрав, сказав, що щось придумаю. У нас була така словесна домовленість: я мав дати мікроавтобус своєму товаришу, він - забрати усю мою сім’ю й вивезти на захід країни, а потім обов’язково повернутися машиною та йти зі мною воювати. Але його там трохи хапав стрес (посміхається. – О.М.), то я був впевнений, що він не повернеться.

- Повернувся?

- Ну, він просто виїхав на захід і не повернувся (посміхається. – О.М.). А з іншим близьким другом домовився, що я дам йому гроші для евакуації його сім’ї за кордон, так як у нього по бізнесу були проблеми, а він мені залишить ящик цивільних патронів, які купив, та другу свою машину, щоб я на ній поїхав до пацанів і вже займався війнонькою. Я розраховував на такий план дій. Поїхав до своєї тодішньої дівчини. Ми довго сперечалися, куди вона виїде. Я запропонував: "Давай вип’ємо шампанського. Я відчуваю, що це буде мій останній алкоголь надовго". Ми трохи випили. Я ліг спати. Вона ще тусила на кухні. О 4.30 розбудила мене й сказала: "Мой мужчина идет воевать. Мой папа и брат, скорее всего, тоже. Я – не трусиха. Никуда не поеду. Останусь с вами". Мені було приємно це чути, але я хвилювався. Тому сказав, що краще спочатку їй все ж виїхати на західну Україну, а тоді – вирішимо, можливо, до Берліну. Ми говоримо і тут таке: ба-бах! Я думаю: будь ласка, нехай це буде КАМАЗ, який не вписався у сміттєвий бак. Хоч розумію: це не КАМАЗ. І тут одразу – другий прильот. Кажу: "Швидко збираємося. У нас є п'ятнадцять хвилин, поки на дорогах немає заторів". Ми запакували в чемодан її речі – все підряд! Реально через 15 хвилин вийшли з квартири. Я попросив її не піддаватися паніці, поводитися природно, щоб люди навколо теж не запанікували. Тут якраз чуваки вийшли із собачками на прогулянку. Подивилися уважно на нас з речами, я розумію, що вони починають щось підозрювати (посміхається. – О.М.). Ми сіли в машину й поїхали до її батьків на дачу. Я планував її відвезти, повернутися, взяти зброю, екіпіровку, віддати машину товаришу, щоб вивіз мою сім’ю, у іншого взяти його авто, передати гроші і все – action! Зрештою її тато запізнився, через що я не зміг виїхати вчасно, а на дорогах вже почалися страшні затори. Усі мої пацани в цей час збиралися на кіпіші у різних місцях. А у нас на випадок проблем зі зв’язком були обумовлені основна і резервна локації місця зустрічі, куди я спочатку не зміг потрапити. Я повернувся на дачу, ліг трохи поспати, хоч це вже був не сон. Потім ми пообідали, попрощалися, і я знову поїхав. Дуже довго добирався. Мій друг Коля почав дзвонити й кіпішувати: "Дед, мы всю войну пропустим! Я уже с патронами! Давай быстрее!". Він мені разів з десять подзвонив і написав (посміхається. – О.М.). Я доїхав. Виявилося, що мій друг вже поїхав, бо я запізнився, не залишивши машину, то мені довелося змінювати свій план дій. Я поїхав до своєї колишньої дружини, віддав гроші, обійняв доньку і сказав чекати моїх інструкцій.

Врешті мені нічого не залишалось, як попросити свою дівчину вивезти їх, якщо вона погодиться. Хоч розумів, що цей вчинок стане фатальним для моїх поточних відносин. Але мені потрібно було рятувати дитину. Я не знав, скільки протримається Київ, і чи буду я живий вже через добу або три? Я подзвонив Ксюші, пояснив ситуацію з машиною і сказав: "Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти вивезеш мою доньку". Вона погодилася. Я подумав: яка свята жінка! Треба з нею одружуватися… Зрештою вони разом поїхали. Залишилися мама і брат із його дружиною та дітьми, але я їм сказав збиратись до мене додому і, зрештою, я знайшов вихід - їх вивіз мій товариш Вова Кошовий на машинах через декілька днів. Старший брат попросив мене, щоб я його влаштував у ТРО. Зараз він теж воює. Я зрозумів, що можу тепер не відволікатися від війни. Потім колишня дружина з дитиною і моєю тодішньою дівчиною три тижні прожили разом спочатку на дачі, потім на західній Україні та виїхали до Німеччини. За цей період встигли через мене посваритися. Колишня дружина наговорила зайвого, а моя дівчина "увімкнула" ревнощі. Це все вплинуло на наші подальші стосунки. Забігаючи наперед, скажу, що шукав у блокадному Києві обручку, щоб освідчитися, приїхав до Ужгороду й зробив пропозицію, пояснивши, що я вже від неї нікуди не подінуся і мені потрібна тільки вона одна, але зараз мені треба воювати. Бо тоді ситуація була такою: якщо я не беру від неї слухавку – все, істерика! Тому я був змушений відповідати навіть тоді, коли на завданнях переступав через трупи. Це здається ідіотизмом, але я реально інакше не міг, тому що було б ще гірше через її реакцію. Я просто розривався – воював, думав про доньку, наречену, маму…

- Зрештою, і про себе, тому що ти на війні!

- Хіба в останню чергу. Дійшло до абсурду – мені доводилося виїжджати на базу і по годині її заспокоювати у телефонних розмовах. На певний час допомагало. Але наступного дня все повторювалося. Отакі постійні "гойдалки". І я намагався постійно знаходити йому виправдання. У дівчини сильний стрес через війну і моєї колишньої дружини і так далі… Хоч пояснював: я ж зробив пропозицію, що тобі, жінко, ще треба, я ж весь твій! Так склалося, що після поранення вона взагалі поставила мене перед вибором: або вона, або дитина – мінімальне спілкування з донькою й то – під її контролем. Вийшло так: людина, на яку я найбільше розраховував, навчила мене більше ні на кого не розраховувати. Я зробив свій вибір, зрозуміло, на користь дитини. Яким би я був батьком, якби вчинив інакше?! Звичайно, було важко приймати таке рішення. Ще й після операції з діркою в голові... Але я не жалкую. Коли я прибрав цей тригер, у мене навіть стан здоров’я почав покращуватися. Я ж після поранення спочатку взагалі не міг говорити. Якось зміг пояснити: "Я не знаю, яким буду і в якому стані. Ти можеш піти від мене. Я не ображатимусь. Переживу все сам. Мені навіть так буде легше". Вона обурилася, як можна таке говорити в такій ситуації?! Мені було приємно, що не відмовилася від мене після такого поранення. Хоча, як виявилося, не полишила бажання мене й надалі "пиляти". Тому знову ставало все гірше, що відображалося на моєму стані. Отримав передінсультний стан. Тоді й вирішив, що треба точно завершувати. В принципі, я більше не хочу про неї говорити.

- Закриваємо цей гештальт.

- Це точно!

"УСІ ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ, ЯК НА МЕРЦЯ. А Я НАМАГАЮСЯ БАДЬОРИТИСЯ, МОВЛЯВ, УСЕ НОРМАЛЬНО – ПОСМІХАЄМОСЯ Й МАХАЄМО"

- Тоді повертаємося до 24 лютого, коли ти очолив зведений підрозділ ветеранів війни, який отримав назву Б-2...

- Коли ми зустрілися з хлопцями в цей день, почали шукати зброю. Я попросив допомогти свого друга-радника міністра. Він сказав їхати на базу ГУР. Я відправив туди пацанів. Вони через певний час передзвонюють і кажуть: "Діма, прилетіла ракета, бази більше немає". Я телефоную другу: "Немає бази. Куди далі?". Він відправив до Главку. Ми з хлопцями поїхали. Заходимо – там купа народних депутатів та помічників, беруть собі по чотири "калаша", пістолети і так далі (посміхається. – О.М.). Така черга! Чекати мінімум пару годин. Я питаю: "Любі друзі, а ви зараз на фронт? Ні? То пропустіть, будь ласка, без черги ветеранів по УБД" (всміхається. – О.М.). Пропустили. Нам видавали по "калашу" і два магазина. То ми брали на всіх – і тих, у кого була зброя, і дружин побратимів, щоб просто було більше БК. Завантажили все в машину. А далі що? Треба шукати якісь гранати. Поїхали до силовиків. Виміняли патрони на гранати (але все пішло в діло). Потім ще заправили машини. Уже сутеніло. Нам запропонували поїхати в Гостомель наче до "Правого Сектору". Кажу: "Пацани, комунікації немає. Де ворог – незрозуміло. Ми поки доїдемо, нас ще й свої можуть постріляти. Давайте приймати рішення, з якими силовиками залишатися". А мій товариш Коля довгий час був же інструктором зі стрільби – тренував, зокрема СБУ, Нацгвардію, Нацпол тощо. Йому якраз зателефонував його друг із однієї силової структури й сказав: "Ребята, если хотите погибнуть героической смертью, приезжайте к нам. Мы сейчас ожидаем высадку двух тысяч российских десантников на Софийскую площадь". Кажу своїм: "Ідея – клас! Якщо ви не проти, їдемо туди. Приймаємо бій в Урядовому кварталі. Це круто! Не гріх і загинути". Усі погодилися. Ми прибули до цієї структури. Перезарядили свої цивільні набої на бойові. Зайняли позиції, чекали на той десант. А він не прилетів! Бо якраз у Гостомелі покоцали "взльотку", ІЛи не змогли приземлитися, на "вертушках" русаки засцяли сідати, тому що наші вже почали їх збивати. Тоді нам запропонували далі працювати з цією структурою, так би мовити, взяли нас під опіку і утворили з нас зведений загін. Так ми і залишилися. Назвали нас група Б-2. Не знаю, чому так. От ми з Колею нею керували.

- Куди ви попрямували після того?

- Я попросив командувача служби, щоб ми вже виїжджали з міста на завдання. Почали полювати на русаків просто по всьому периметру Києва, де були бої! Спочатку – Ірпінь, Буча. Далі – під Бровари. Потім – Стоянка. На зачистку у Васильків. Враховуючи, що ми вже були при структурі, то не могли робити все, що нам заманеться. Треба виконувати накази. Тоді генерал Кривоніс займався обороною аеропорту "Жуляни". Він нас попросив, щоб ми дали туди відділення. Ще зайшли на об’єкт на Житомирському проспекту і зробили протитанкову позицію. Це метро "Житомирська". Русаки були звідти у 10-12 кілометрах – готували снайперські позиції на висотках, укріплювалися. Також у нас була позиція на "Лавіні" - влаштувалися там на даху з ТрОшниками, у яких виміняли NLAWи і навчили їх ними користуватися. Коротше, ми усюди, куди русаки мали спочатку підійти, створили свої "гнізда". Паралельно ми з Колею організували оборону стихійних блокпостів. Людьми на той момент взагалі ніхто із силовиків не займався. За згодою із структурою я займався цим проєктом і скоординував десь 20 блокпостів, де було приблизно від тисячі до двох тисяч у різний час. Зробив їм грамотні карти із зонами їхньої відповідальності, чати, допоміг із амуніцією тощо. Борщагівка була на той момент найбільш безпечним районом від вогню по своїм.

- Що відбувалося на Київщині?

- В Ірпені ми зі структурою вдягалися у напівцивільний одяг і "заходили" під міст після того, як його підірвали, переходили річку й прикривали місцевих, які евакуйовувалися. Я люблю працювати з професіоналами, які класно все планують та продумують, тому було дуже цікаво.

У Броварах йшла більш серйозна робота: і дрони-"камікадзе" запускали, і корегували артилерію - працювали, як група розвідки. Одного разу вийшли в "сіру зону", підійшли до русаків (метрів на 1500), а на нас з їхнього боку вийшли з розбомбленого магазина два чувака у синій формі, схожій на російську "собрівців". Несли якісь чіпси, ще щось, а автомати бовталися десь збоку. Оце, думаю, джекпот! Але спочатку взяв їх на приціл і кажу: "Миленькие, идите сюда!". Ми провели перевірку. Виявилося, що то наші ТрОшники! Потім ще й дякували: "Спасибо, что вы – свои!". Відповідаю: "Дурні, ви вийшли на мене зі сторони русаків. Я ж міг вас застрелити і був би правий!". Дали їм підсрачника й сказали тут більше не бігати (посміхається. – О.М.).

Потім поїхали в Бучу. Готували там з Колею снайперську позицію прямо перед носом у русаків. Далі мені подзвонив нині вже покійний товариш Льоша Солдат з "Карпатської Січі" і спитав: "Друже Матрос, хочете з нами повоювати? Заходитимемо в Стоянку". Кажу: "Взагалі easy!".

Ми заїжджаємо, а русаки починають тікати. Ми спочатку кинулися за ними. Але ж треба було усе перевірити, тому що вони замінували будівлі, підвали, речі і так далі. Ми проводили перевірку десь годин вісім. Робили все грамотно – по SQB, із дронами. Так, це довго, але ефективно. Тоді Льоша казав: "Мої хлопці на вас дивилися, як на якихось космодесантників" (посміхається. – О.М.). У тих операціях у нас закінчилася, так би мовити, "кампанія" за Київ. Далі, як я вже розказав, поїхав до Ужгорода зробити пропозицію. Потім повернувся до Києва, і через два дні ми виїхали на Херсон і Миколаїв. Ситуація була такою: у нас у підрозділі вже було 54 людини. Більшу половину з них, до речі, я особисто не знав, бо були ті, хто потрапив по рекомендації, як-от знайомий знайомого. Це дуже багато. Командувач структурою сказав, що стільки не треба. Запропонував залишитися мені та ще десятьом – пройти додаткове навчання і вже тоді знову їхати воювати. Я дуже хотів, але тоді б мені довелося розпустити людей. Тому ми з Колею прийняли рішення, що усі разом кудись переходитимемо. Я подзвонив своєму товаришу, котрий вже служив у патрульній поліції міста Києва і спитав, чи можна нас влаштувати в поліцію так, щоб ми одразу поїхали на війну? Він поговорив і домовився з Євгеном Жуковим, Маршалом. До речі, дякую йому, Білошицькому і Фацевичу, які нас взяли до себе, а пізніше ще й провели по пораненню із мінімальними бюрократичними перепонами.

- Вони вас усіх забрали до себе?

- Так. Зробили нам документи. Поки воювали за Київ, ми вже з третім полком почали планувати спільну операцію. Але не судилося її реалізувати. Через стару добру традицію: де два козаки - три отамани, ми розійшлися у підрозділі в своїх баченнях, тому вирішили розбігтися. Я із частиною своїх хлопців залишилися, решта пішли з іншою людиною. Тому ми ту операцію вже не змогли провести.

- Не вистачало людей?

- Саме так. Наламали історію. Ще на початку нашої бесіди я тобі сказав, що це – партизанській загін із відповідними наслідками. Тому й не хотів його очолювати, тому що подібні моменти проявляються не одразу, а пізніше. Слава Богу, що ніхто не загинув. Бо було б ще на мою адресу: "Це ти винен, тому що нас туди відправив". Хоча пацани усі гарні, але ми розбіглися та кожен пішов своєю дорогою без якихось образ. Це нормально.

Так от після Києва ми поїхали на Миколаїв. Я звернувся з проханням до свого товариша по "Руху Ветеранів України", авторитетного офіцера Юрія, щоб він нас прилаштував кудись. Спочатку нас прийняв місцевий бізнесмен на позивний Джек. Він нам сильно допомагав, поселив у себе вдома і базу свою віддав для інших хлопців із ТрО. Дуже хороша людина. Справжній син Миколаєва. Ми з ним здружилися. Тоді офіцер Юрій направив нас у 28 бригаду. Ми домовились із їхнім комбатом і просто заїхали до них в окопи. Мужики там були дуже раді нас бачити. Тому що у нас були і тепловізори, і квадрокоптери…

- А у них не було цього всього?

- Лише на ротному рівні. А у нас – на рівні відділення. Тому вони були такі задоволені. Ми почали поглиблювати окопи, рити "нори", замінували підходи до посадок та дороги, заселилися в будинок, розвернули Starlink, який підігнав нам Герой України Саша Порхун. Він взагалі нам допомагав. Дуже йому за це вдячний. А мої американські друзі із фонду, де я працював, придбали нам 338-му гвинтівку Savage. І ми з Колею почали готувати позиції та потроху полювати на русаків. Думали, що вони бігають, пригинаючи голову. Були шоковані, коли вилізли на позицію, причому дуже ризиковану (навпроти нас у 800 метрах стояла російська БМД стволом в наш бік тільки трошки піднятим, і якби там був навідник, який опустив пушку, нас би просто розірвало на шматки) і побачили в біноклі, що ходять просто так – на повний зріст! Щось там спокійно копають, палять. Це був просто джекпот! Кажу: "Коля, настав твій час!" (посміхається. – О.М.). Ми зробили прив’язку по місцевості. Коля ж – снайпер, я – другий номер, тому я мав рахувати поправки, дивився вітер, фіксував влучання. Десь хвилин 30 ми чекали. Потім шурує чувак в такій чорній формі – мехвод. Став в таку позу, знаєш: ось сюди кину шапку – посаджу бурячки (всміхається. – О.М.). Ми йому - "йди сюди"! Вистрелили. Куля прилетіла йому в живіт, усе бризнуло, і він просто склався навпіл. Ми швидко почали "змотувати вудки" і повзком звалили. Навели шурхоту! Але у нас ніхто не вистрелив.

- Як думаєш, чому?

- Певне, не зрозуміли, бо ми ж стріляли з глушником. Чи не побачили саме нашу позицію. Ми хлопцям з 28-ї кажемо: "Треба спалити цю БМД. Дайте "ПТУРщика". Я з ним вилізу на цей пагорб, хоч це капець, як небезпечно. Але ми швидко виконаємо роботу". Знайшли борзого "ПТУРщика", який погодився на такий ризик. Адже треба було вилізти на пагорб, встановити систему й ракету, навестися. Це десь секунд 30 підготовки. Навіть з кулемета за цей час можуть легко "зрізати". І ми з ним пішли. Перли ту систему з ракетою, ледь не помирали (посміхається. – О.М.). Дійшли. Я вилізаю з біноклем, а БМД немає! Ми сиділи, спостерігали. Побачили, що стоїть щось схоже на неї, прикидане гіллям. Але так ризикувати й вистрілити в кущі не було сенсу. Ми вагалися. Тоді дивимося, а русаки, які до того два дні ховалися, знову ходять на повний зріст! Кажу: "Коля, знову ж настав твій час! Якщо ми не знаємо, чи стоїть там БМД, вистрілимо знову у мехвода" (посміхається. – О.М.). Ми забралися на той же пагорб і на те ж місце, що по правилам безпеки не дуже добре. Почекали годину – знову йде вже інший мехвод. Ми вицілили його, клац – куля в груди, і він зник, як "попер" в тирі. Повернулися, говоримо: "Хлопці, ну вони там просто суїцидники. Шкода, у нас немає відеокамери, щоб показувати вам наші хіти". Написав про це пост. Моя подруга Даша Цепкова сказала, що може нам купити камеру і попросила якийсь контент надавати і їй. Так і зробили. Третього і четвертого русаків ми вже зняли на відео.

- Знову було те саме?

- Уже з іншого місця (посміхається. – О.М.). Вони реально якісь неадекватні! Але четвертий вийшов реально на фарт. Ми сховалися за деревом – "прийняли форму" акації (посміхається. – О.М.) і чекали години дві. Так жарко було – капець! А навіть поворушитися не можна чи почухати голову. Тут, значить, виходить русак, став, а потім різко почав рухатися ліворуч. Коля вистрілив, але при цьому трохи нахилив гілочку, і гвинтівка на міліметр зіскочила. По факту прильоту – це десь півметра. А русак же пішов, то якраз у нього влучило! І так само, як і минулі рази, той складається і просто зникає. Я ж кажу – реально фартонуло! Тому що коли промахуєшся, вони напружуються. Ми так одного разу ледь не завалили, вибачаюсь, серуна. Чувак зняв штани, сів робити свою справу, а ми в нього цілимося. Кажу: "Коля, прошу тебе, тільки влуч! Я зніму. Це буде просто вірусне відео!". Він вистрілив, але у нього якраз розкрутився моноблок, який тримає оптику, тому промазав – куля пролетіла над головою. Русак встав, підтягнув штани та спокійно пішов. Вдруге стріляти не було можливості, тому що гайки були розкручені.

- Як це він спокійно пішов? Це ви знали, що гайки розкручені. Він же ні. Можна було розраховувати на повторний постріл.

- Мабуть він – дебіл! Це при тому, що проти нас, уяви, стояли російські десантники. Я тоді на Колю за те, що він того не завалив, ображався цілий день (посміхається. – О.М.). Наступного дня він підстрелив іншого, то я вже заспокоївся. Розкажу тобі ще цікавий випадок, коли Коля чергував в окопі. Двоє русаків підійшли один до одного, якраз вітаються за руку, Коля стріляє одному з них в голову, але знову розкрутилися гайки, тому промазав. У снайперській справі бувають такі моменти. Тут все має бути ідеальним та прорахованим. Ми з цими болтами і гайками взагалі намучилися – ми перестрілювали цю гвинтівку десь двічі. Зараз треба купити новий моноблок, щоб нормально працювати далі.

Русаки почали викупати, що ми приїжджаємо. Проводили розвідку "орланами". Намагалися обстрілювати будинок, в якому знаходилася наша група. Коли ми поклали третього русака, почалося просто пекло – село стали рівняти із землею. Особливо біля нашої хати. Ми на позиції. Я виходжу на зв'язок, а хлопці не відповідають. Я почав нервувати та хвилюватися. Ми ще не могли одразу вийти з позиції – постійні обстріли, тому залягали, піднімалися й бігли, знову залягали і знову бігли. Просто в чистому полі! Зрештою добігли. Заходимо в село, а ЗСУшники нам кажуть: "Хлопці, здається, спалили вашу хату". Я взявся за серце. Хлопці ж так і не відповідали! Думаю: все – накрило всю групу. Ми біжимо далі під обстрілами. Бачимо – палає в районі нашої оселі. Я вриваюся в наш двір і бачу, що це горить сусідня хата. Наша ціла. Я у підвал, а там сидять наші пацани в трусах та шкарпетках - сховалися. Потім побачили, що навколо впали чотири снаряди. Тоді я прийняв рішення "зніматися" звідти, тому що все – ми уже "запалені". Попередили про це ротного. Завантажилися в дві машини, хоч над нами постійно літали "орлани" і було небезпечно. Евакуювалися, але трохи майна залишилося. Наступного дня, 3 травня ми приїхали його забирати. Заодно пішли на позицію. Вальнули з Колею того четвертого. Зраділи. На куражі! А у нас було правило: стрельнули, влучили і повертаємося. А тут Коля пропонує змінити фланг, щоб просто подивитися. Ми пролізли через посадку. Коля дивиться в бінокль, а звідти на нього русак теж дивиться в бінокль. Відтань – 750 метрів. Каже мені: "Тягни гвинтівку!". У мене було відчуття, що не треба цього робити. Але ж я його не кину, то поліз через акації за гвинтівкою. Там навіть повільно через колючки було некомфортно просуватися. Що вже говорити про швидкість. Але що ж робити?! От я беру свій автомат, один магазин і гвинтівку. Вилазимо ми з Колею на бруствер, накинулися сіткою. Він вище дивиться на них, а я праворуч і позаду прикриваю. Каже: "Шість тіл стрибнули через посадку". Я тоді мав здогадатися, що вони можуть піти на нас розвідкою-боєм. Але через те, що у мене емоційний стан був трохи розхитаний, і я відволікався на особисті думки, моя "оперативна пам’ять" була забита, тому не приділив цьому належної уваги. Подумав: або вони міняють "спшку", або висуваються замінувати позиції. Коля готується вистрілити і в цей момент над нами – кулеметна черга. Він сповзає. Ми дивимося один на одного. Я не вперше під обстрілами. То ж вирішив: постріляють і заспокоються. Тут друга черга і одразу валить міномет. А вийшло так, що ці наші десять метрів окопу не були в посадці, тому його було видно. Тому, звичайно, вони туди навалювали. Летіло все! Були підствольники, РПГ, БМД, міномети. Чесно кажучи, я був в шоці від того, наскільки потужний обстріл – усе хлопає, вибухає, палає. Відчував жар від розривів. Голову підняти було неможливо. Я перевернувся, хотів висунути автомат та відстрілюватися, але інтенсивність вогню була надто великою. Неподалік в окопі були наші, які почали стріляти, чим ще більше злили русаків і ті навалювали ще інтенсивніше. Ми з Колею втислися у виїмку – просто розповзлися, як маргарин. Я дивлюся, хочу щось сказати, а в цей час мені в голову рикошетом залітає куля – паф! Як я про це знаю? Потім у Миколаєві, коли мене оперували, написали на КТ: уламок кулі. Якби влучила напряму, "розкрила" б мені голову. Після влучання у мене просто "вимикається телевізор" – все навколо стає сірим, перестаю бачити, відчуваю, як кров стікає по обличчю. Чую Колін голос: "Куди поранило? Бл@дь, бачу – в голову!". Щось ще говорив про сильну кровотечу, намагався мені руками затиснути рану. Я не знепритомнів. Якби так сталося, то загинув би на місці. Мене трохи "перемикнуло". Я на такому автопілоті під обстрілом повзком через ту акацію (там ще губу порвало та подерло обличчя та тіло, але я тоді цього не відчував). При цьому швидко втрачав кров. Так трапилося, що в той момент русаки знизили інтенсивність вогню. Можливо, перезаряджалися. І мені вдалося прошмигнути по відкритій ділянці прямо перед ними та рухнути в окоп до наших. Там пацанчик на позивний Коса, якому я дуже вдячний, одразу намотав мені на голову ізраїльський бинт і каже, що якщо мене зараз не витягти, то я помру. Мені вже було важко говорити, а я намагався сказати, що там же залишився Коля. Пробував шукати автомат, вставати. Так проявлявся шок. Мені кажуть лежати. А бій продовжується. Ще один хлопець із 28 бригади спробував витягти Колю – отримав уламок в шию. Коса повторює: "Якщо ми зараз тебе не доправимо навіть під обстрілами, ти крякнеш". Я набираюся сил й своїми ногами йду посадкою, пригинаючись і ховаючись. Навколо все горіло. Лунки від мін були одна на одній. До речі, тоді нікого не вбило. Це було просто диво якесь! Так от я пройшов через цей палаючий ліс метрів 400. Мене завантажили в багажник машини евакуації. Я намагався кричати: "Коля!". Правда, у мене виходило лише: "Кл, кл!". Усі дивилися на мене, як на мерця. А я намагаюся бадьоритися, мовляв, усе нормально – посміхаємося й махаємо (всміхається. – О.М.). Хоч і сам усвідомлював, що голова – це дуже серйозно. От мене завантажили й кажуть: "Там дістали другого". Я так зрадів, що Коля живий! Завели цього буркучого "діда" (але я його дуже люблю). Він кричить, крехтить. Йому уламки втрапили в лоб, руки, ногу (там серйозна рана). Поки нас везли, йому надавали допомогу - перев’язували джгутами. А мені нічого не робили. Дивилися на мене так, мовляв, немає такої можливості. Запитують у мене ім’я, а я навіть не міг відповісти. Міг говорити лише дуже легкі слова "сука" і "бл@" (всміхається. – О.М.). Нас довезли до Миколаєва.

Мене знову запитують ім’я, а я не відповідаю. Коля кричить: "Та Шатровський він, бл@дь" (посміхається. – О.М.). Після того ми з ним вже до Києва не бачилися. З якоїсь причини нас розділили. Мене роздягнули, поклали на стіл. Я лежу і думаю: "Невже все – життя закінчилося? Наче, за 32 роки багато чого встиг, але ж так не хочеться помирати!". Згадував доньку та тодішню наречену – я ж не попрощався. І не можу нічого змінити. Біля мене проходить консиліум лікарів – вирішували, що зі мною робити. А я ж все чую. Хірург каже: "У парня шансы – 50 на 50". Я смикаю його за рукав, зібрався з силами й говорю: "Я хочу жити!". Він мене почав заспокоювати: "Все нормально, будешь жить! Смотри, ты сейчас вдохнешь газ и уснешь". Я так розумію, він мені дав шанс ще трохи подумати про життя, адже я міг вже не прокинутися. Тоді лікарню постійно обстрілювали, то медичний персонал періодично ховався у підвалі, а нас не мали можливості спускати, то ми залишалися зверху. Так для мене почалася нова глава життя. Усе, що було до, закінчилося. Мене знайшла дівчина Стасик, яка опікалася нашим загоном по медицині. Я з нею грав у слова, адже не міг розмовляти. Вона написала алфавіт, а я намагався вже "складати" літери. Я хотів, щоб подзвонили моїй нареченій і сказали, що я живий. Я ж розумів, що вона хвилюється, тому що не виходив же на зв'язок. Зрештою я зміг пояснити і їй повідомили. Я лежав в лікарні. Через силу їв, тому що їжа не дуже, але треба було відновлюватися. Я не хотів нікому бути тягарем. У мене було бажання максимально швидко одужати. Мені повернули телефон. Спочатку думали, що втратили його. Шукали усі, але марно. Я, як міг, наполягав. Водій реанімобіля пішов у ординаторську й знайшов його. Я взяв телефон до рук і так зрадів! Через травму не пам’ятав пароль. Добре, що спрацював Face ID. Дивлюся – там мільйон дзвінків! Набрав тодішню наречену. "Мукав". Вона сказала: "Я все знаю. Все будет хорошо". У мене аж від серця відлягло. Правда, не на довго (посміхається. – О.М.)

Далі мене перевезли до Одеси. Я там ще побув певний час. На четвертий чи п’ятий день вже встав й почав ходити попід стінкою, хоч лікарі не дозволяли. Але я просто "нарізав кола", щоб відновлюватися. Наша з Колею подруга Наташа знайшла мені необхідні ліки. Передавала передачі через знайомих. Дякую їм велике. Але 10 днів зі мною не було жодної близької людини. А я й не хотів – краще, щоб вони мене таким не бачили. Потім мене направили до Києва. Велика подяка Тані Тимошенко, що вона через їхній фонд домовилася про моє лікування і перші операції в "Добробуті". За мною приїхали Козінчук та Хливнюк – супроводжували мене на реанімобілі. Зрештою Андрюха загубив мої документи, розбійник (посміхається. – О.М.), то я потім був змушений піднімати їх з архіву. Ліг в лікарню. Тут мені зробили операцію на спині, тому що ще один уламок залетів у поперек. Причому так близько від нерву, що я міг на все життя залишитися в інвалідному візку. Я лікувався. А мені в Миколаєві під обстрілами погано зашили голову, тому трохи сочилася рідина. Одного дня мені треба було поїхати на вокзал проводжати колишню наречену. І от вийшло так, що я чхнув, а шов розійшовся і назовні вилізли фрагменти ураженої тканини головного мозку. Я до медсестри – вона ледь не зомліла, як побачила. Прибігли хірурги. Мене одразу на операцію. Зрозуміло, що я вже нікуди не поїхав. Мені знову перешивали голову. Потім я ще певний час пробув у "Добробуті". Почав шукати нові сенси життя. Було морально доволі тяжко на фоні усіх особистих подій, про які я тобі вже розповів. Зрештою я остаточно розібрався з цим питанням та почав потроху реабілітацію. Вирішив освоїти музику – пішов на барабани, тому що дрібна моторика поновлює нейронні зв’язки.

Правда, граю в тактичних навушниках, щоб приглушувати шум. Зайнявся спортом – почав бігати по п’ять кілометрів, пішов у спортзал вже після того, як мені поставили пластину. До речі, дякую своїм колегам із фонду та Ірині Ващук-Дісіпіо, що закрили питання по операції. Вона і Колі пообіцяла вирішити з операцією - йому також будуть ставити пластину в лоба…

- А лікарі дозволили тобі такі навантаження?

- Вони, щоб перестрахуватися, нічого не дозволяють (посміхається. – О.М.). Але у мене нормальний лікар, який сказав брати 20 відсотків від колишнього навантаження. Я просто потроху його збільшую. Зараз роблю в залі десь 50 відсотків від того, що було до війни.

Також займався з логопедами. Наташа знайшла мені Юлю – теж їй велика подяка. Ще один спеціаліст була з "Добробуту". Завдяки їм двом я дуже швидко навчився розмовляти заново. У мене була висока мотивація – я ж не хотів бути тягарем. Крім того, я – сильний. Не міг показати, що не можу впоратися. Паралельно оволодівав програмами з "прокачування" мозку та вивчав шахи. Я звільнився з поліції й шукатиму нову роботу на певний час, поки закінчуватиму реабілітацію.

"Я ХОЧУ ПРОЙТИ КУРСИ СНАЙПЕРІВ ТА ПОВЕРНУТИСЯ НА ВІЙНУ"

- А "Рухом Ветеранів України" почав знову займатися?

- Усі були залучені до війни. Я ж теж з цієї ж причини на певний час "випав зі строю" – взяв паузу. Але взагалі я хочу пройти курси снайперів та повернутися на війну. Правда, не знаю, куди мене візьмуть з пластиною в голові. Однак поки триває війна, люди з досвідом мають бути там. Тому, сподіваюсь, що візьмуть. Просто я не хочу на якусь кадрову службу – в штаб. Мені це не цікаво. А в піхоті, наприклад, фізо можу не витримати. Тому поки навчатимусь, дивитимуся.

Так от повертаємося до "Руху Ветеранів України". Ще до війни він був мережею, яка на початку війни дуже круто "вистрілила". Навіть Валерій Залужний сказав, що рушійною силою перших днів після нападу були ветерани, які взяли до рук зброю. Наші, у кого в областях були бої, лишалися там, а решта поїхали до Києва, Харкова та інших міст, щоб рубатися поруч з нами. Наші два Володі (не називатиму прізвищ із зрозумілих причин) організували один на Мелітопольському напрямку, а інший на Чернігівському мережу інформаторів-поштальйонів та корегувальників якраз по російським цілям для "Байрактарів". Також долучилися до засадних дій по руху колон. В Сумах, коли там уже були русаки, наші пацани-артилеристи вийшли з чатів, повідомивши, що знаходяться в круговій осаді й приймають бій. Свою сітку передали на центральний штаб і чинили опір. По Київщині й Волині голова Ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів Володимир Лаута організовував підрив дамб, щоб річки виходили з берегів. А як комунікатор, зав’язав на себе половину пацанів. У Києві, як я розказав на початку, ми одні з перших отримували зброю. Реально усе так відбулося, тому що до того ми займалися, як ТрО, готувалися, створили розгалужену мережу всупереч політикам, діючій та попередній владі, проводили круглі столи. Як наслідок – у великій війні "Рух Ветеранів України" відпрацював перші тижні на п’ятірку. Про це реально все можна дуже довго розповідати (посміхається. – О.М.). Наприклад, по Миколаєву наші хлопці, які входять до центральних штабів, теж відбивали атаку та організовували оборону міста, коли русаки вже заїхали на Миколаївський полігон. До речі, я там був – пристрілював гвинтівку. Зараз тут стоїть спалена російська техніка. Так от, повторюся, там теж наші пацани організовували оборону. Таких прикладів чимало.

- Але ж маєте плани на майбутнє? Війна рано чи пізно закінчиться.

- Ми кілька тижнів тому з початку повномасштабної війни провели перші збори. Звичайно, там були, хто зміг приїхати, адже частини людей воює. Війна продовжується, тому ми вирішили по можливості перезапустити формат. У нас новий менеджер з комунікацій – Ілля Шполянський. Він вже готує статті, ініціює проєкти по державним відзнакам, організовує інтерв’ю тощо. Ще ми змінюватимемо керівника "Руху Ветеранів України". Нинішній Жора Турчак завжди наголошував, що є тільки номінальним. Домігся свого на третьому році (посміхається. – О.М.). Тому проводимо праймериз на нового голову…

- Ти береш участь у праймериз?

- Я не маю бажання і не хочу тягнути ковдру на себе, але якщо більшість вирішить, то щось думатиму. Можливо, допомагатиму новому керівнику. Побачимо. Наразі я займаюся менеджерською роботою, щоб усі по максимуму з’їхалися. Оберемо нового керівника. Він презентує вектор руху і стратегію та рухатимемося далі. Це буде нерозумно, якщо ми, показавши свою ефективність перед і на війні, просто усіх розпустимо, хоч й думали про це. Тому що така організація може бути непотрібною, так як тепер уся країна буде складатися з ветеранів. Зрештою вирішили дати Руху другий подих. Для цього потрібні свіжі ідеї. Якщо у ветеранах пропаде сенс, це також буде нормально. Якщо їм забезпечать гідні умови життя. А я знаю, що такий умовний "банк" готується. Раніше ветерани АТО, ООС були невеликою частиною спільноти. Я перед зустріччю з тобою якраз проговорив зі своїм другом-радником міністра цю тему, що тоді ми мали відстоювати свої права, тому що були маленьким осередком суспільства. А зараз воює вся країна, і ветеранів війни багато. У перспективі ми станемо в цьому питанні схожими на Ізраїль, де немає ветеранських організацій. Будь-яка жінка, яка ховалася у підвалі чи метро, теж має ПТСР. Як і її чоловік, який повернеться з війни. У нас буде уся країна ПТСРщиків, тому виділятися якось групою буде, як мінімум, дивно. Якщо держава забезпечить людям, як я сказав, гідні умови існування, то не буде потреби у таких утвореннях, як наше. Я мрію про те, щоб ветеранські організації існували тільки для того, щоб смажити барбекю, ходити до клубів та на святкові паради, щоб ветерани грали у рок-гуртах, займались спортом та практичною стрільбою, а не вибивали собі пільги чи землю. Якщо держава вирішить це питання, то ветеранські спілки відійдуть на другий план та існуватимуть лише як тусовочні клуби. А поки ми над цим працюємо.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото автора і надані Дмитром Шатровським

Відео з Телеграм-каналу Шатровського "Капризний Ветеран +"