Герой України Сергій Пономаренко: "Ця війна триватиме, допоки росія існуватиме в сучасних кордонах. Я свято вірю в те, що вона розпадеться. Вона повторить сценарій радянського союзу, питання тільки коли"
Свій фах танкіста Сергій Пономаренко опанував ще у роки студентства, навчаючись на військовій кафедрі, проте до 2014 року справи із військовою службою більше не мав, працював керівником магазину однієї з великих мереж супермаркетів. Тому здобувати бойовий досвід йому довелося на Донбасі, куди він поїхав добровольцем 2014 року.
А вже 2015 року його бойові заслуги відзначили першою державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. І хоч восени 2021 року він повернувся до цивільного життя, розповідає, що вони разом із побратимами заздалегідь готувалися до можливого повномасштабного наступу росії, бо розуміли, що без вагань стануть на захист країни.
А вже після 24 лютого вони разом захищають від ворога Харківщину. В одному з цих боїв Сергій здобув найвищу державну нагороду - звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота зірка". Тоді у взаємодії з підрозділом 25-ї окремої Січеславської повітрянодесантної бригади танкісти штурмували захоплене ворогом село Топольське поблизу Ізюма. Шість українських танків із двох напрямків наблизилися до села впритул, проте з’ясувалося, що противник має значну чисельну перевагу: одних лише ворожих танків, здебільшого ретельно замаскованих, під час бою виявили близько двох десятків.
Та говорили ми із заступником командира 9-го танкового батальйону 3-ої окремої танкової Залізної бригади Сергієм Пономаренком не лише про цей бій, а про інші, бо кожен з них, на його погляд, специфічний.
"ВІЙНА СТРАШНА РІВНО НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ МИ ЇЇ СПРИЙМАЄМО"
– Сергію, в одному з інтерв’ю ви сказали, що "нам не треба їх перестріляти, нам треба їх переграти. Нібито ти граєш у шахи". Читаєш таке і підсвідомо хочеться уявити собі сцену біля каміна. Сидить із бокалом чогось міцного чоловік і, дивлячись на дошку з шахами, розмірковує над наступним ходом. Але ж у реальному житті все інакше. Вам доводиться приймати рішення швидко і в умовах реального бою. Як вдається переграти ворога?
– На це питання однозначно відповісти не можна. По-перше, переграти – це що? Досвід. Я дуже часто думаю про те, що класно склалося, що у війні задіяно не тільки кадрових військових. Не хочу їх образити й схиляю перед ними голову, багато з них – дуже мудрі й правильні. Та вони заряджені тією радянською армією, де все прямолінійно і чітко. Можливо, велика доля успіху Збройних сил України в тому, що там дуже багато мобілізованих, які працювали в цивільному житті на керуючих посадах, які вміють правильно організовувати роботу не силою наказу і страху, а правильною мотивацією, правильними аргументами, правильним підходом. Можливо, це буде для вас дивним, але я статуту навіть не читав і не хочу його читати не через те, що не довіряю йому, а через те, що якщо прочитаю й робитиму так, як там прописано, значить, відповідно мій противник знатиме, як саме я діятиму. Зрозуміло, що цей статут із часів радянського союзу переписано, дещо змінено, й російська армія на ньому також вчилася. І абсолютно все, що я робитиму, вони зможуть передбачити. Тому, напевно, оця умовна творчість і дає змогу приймати якісь такі рішення, яких росіяни не чекають і які приводять до успіху.
Й щодо переграти в шахи і картинки про камін. Певною мірою, можливо, й так. Казав раніше й ще раз повторюсь: війна страшна рівно настільки, наскільки ми її сприймаємо. От якщо ти боїшся і на все дивишся крізь призму страху, нічого не зможеш робити, у тебе не виходитиме. А якщо ти підходиш до цього так: ну от, є певне завдання, його потрібно зробити, і ти шукаєш можливості зробити його не так, як тобі сказали, а краще, то це інша історія. От, наприклад, потрібно штурмувати певний населений пункт. І ті, хто віддає наказ, бачать це як? Всі стрибають у танки – й уперед, на штурм. Ні. Ну навіщо їхати вперед на штурм? А давайте спробуємо зайти тут, а давайте тут спробуємо прострілять? А що, як я виїду одним танком, зроблю кілька пострілів і відкочусь, подивлюсь, якою буде реакція? Щоб бачити не тільки те, що ми налітали з квадрокоптерів, а подивитися в реальності, як росіяни себе поведуть. Зокрема, навіть той бій, про який мене завжди розпитують, відбувався за таким сценарієм. Мені казали: "Вривайся на повному ходу, безпілотники політали, там немає противника". Кажу: "Не може такого бути, це треба бути повним ідіотом, щоб взяти і відійти, там вони стовідсотково є". А мені все одно твердять: "Ні, вже кілька разів літали, ось дивись, відеозйомка з безпілотника, там чисто, там нікого немає".
Я відходжу від людини, яка віддавала наказ, підходжу до хлопців і кажу, що спочатку я виїжджаю сам, промацаю, що там відбувається. Ми виїхали, зробили кілька пострілів, а у відповідь нічого. Я повертаюсь назад у штаб, де віддавали наказ, кажу: "Мені дивно, але мене не зустрічали". А там: "Ми ж тобі казали, а ти боягуз. От чого російські танкісти сміливі, а ви боягузи? Давай-давай уперед!".
– Щось мені підказує, що ви все одно вчинили по-своєму…
– Кажу: "Питань немає. Зараз ще одну спробу зроблю". Я виходжу і доки перезагружається моя машина, кажу іншому екіпажу: "Хлопці, ви бачили, як я робив? Робіть так само, але на 50 метрів далі. Зробили кілька пострілів і не чекайте, що у вас почнуть стріляти, відразу відкочуйтесь назад". Вони так і зробили, там механік-водій був дуже віртуозний. Вони вискочили, проїхали буквально на 50 метрів далі, зробили кілька пострілів, розвертаються, відходять – і шквальний вогонь у них. Відповідно ворог засвітив усі свої позиції, й ми зрозуміли, звідки він стріляє. Я такий: "Ну ось!".
– Тобто, фактично це була засідка?
– Так. Ми кілька разів робили спробу штурму, росіяни знали там тільки два маршрути в те село і виставили техніку так, щоб прострілювались наші виїзди, заховавши її в лісосмузі. Ідеальну пастку зробили. І якби певної миті ось ця творчість не проявилася, то ми б виїхали колоною на всі гармати, які дивилися на цей виїзд.
Війна ж не п’ятисекундна, це не тільки постріляти. Відбувся бій, повернулись на базу, десь година ейфорії і викиду адреналіну, коли всі сміються, радіють. А потім іде період глибокого аналізу, коли ми всі, незважаючи на посади – від рядового солдата і до командира роти, сідаємо разом і починаємо думати, а що ж ми бачили. Тобто, намагаємося проаналізувати реакцію ворога на наші дії, щоб у подальшому, плануючи операцію, враховувати, як вони можуть вчинити. І коли ти після кожного свого бою робиш такий аналіз, то потім, коли потрібно швидко прийняти якесь екстрене рішення, ти вже це робиш на підсвідомості. Ти навіть не продумуєш, що може бути, ти просто запам’ятав, як робити не можна, бо вони до цього готові, тому треба такий варіант дій, до якого ми ще не вдавалися.
– Але навіть для такої умовної творчості потрібна якась база, від якої відштовхуватися. Ви спирається на бойовий досвід, який накопичився з 2014 року?
– Я в 2014 році вперше помацав танк вживу. І все, що тоді відбувалося, було для мене новим, дивним. Та можливо, певною мірою пощастило, що великих танкових боїв у 2014-2015 роках не було, і, так би мовити, в лайтовому режимі можна було набути досвіду, подивиться в очі ворогу й зрозуміти, що не такий він страшний.
А те, що його зараз багато, зовсім не значить, що треба його боятись. Це означає, що цього разу можна цілитись не так ретельно.
– Коли описували події Другої світової війни, багато уваги приділяли саме танковим боям. І ти уявляв собі ці армади танків. А можна описати сучасні танкові бої? У них є якісь правила?
– Я думаю, що змінилось лише те, що їх не так багато в одному бою задіюють, як під час тієї війни. Знову ж таки, радянський союз – це те, що, дякувати Богу, притаманне російській армії – давити кількістю, а не підходити з розумом. І це дуже нам допомагає. Танковий бій – це те саме, що і бій піхотинця. Єдина поправка – ти не заскочиш в окоп на танку і не заховаєшся десь у підвалі.
Приклад з досвіду. Коли з мене вимагали, щоб я заводив свою роту, коли я ще був командиром роти, в один з населених пунктів, який був майже повністю зруйнованим. Уявлення цих людей, які планували операцію, зводилось до того, що "ти повинен увірватися своїми сімома танками в населений пункт – і ми його захопимо". Пояснюю, що так не може бути. По-перше, не враховано рельєфу, танк – це не піхотинець, він не заховається за кущем чи в якійсь ямці, він постійно відкритий. По-друге, є перепад висот – у ворога вигідніша позиція. По-третє, у них танки з дещо сучаснішим і кращим прицілом. Вони почнуть по мені стріляти ще за 5 кілометрів, а я 72-м можу влучно стрілять максимум з 2,5 кілометра. Це танк ближнього бою. До 4 кілометрів бачить, але приціл зроблений так, щоб більше 2,5 кілометра ці рисочки – шкала прицілу – закривають ціль. Вони більші, ніж сама ціль.
Пояснюю, що мій підрозділ не доїде, вони нас розстріляють на підході. Кажу: "Навіть якщо на секунду уявити, що пощастило, і ми в’їхали в туди, то поки будемо їхати, будемо стріляти. У результаті ми спустимся вниз з порожнім БК. Хто заїде машиною в село за ці 4 кілометри, на які ви мене відправляєте, і привезе мені БК завантажитись? І щоб завантажити один танк, потрібно 20-30 хвилин. Де у мене буде стільки часу в зруйнованому населеному пункті, де немає за чим сховатись?"
Це було ранньої весни, коли ще навіть листя на деревах не з’явилось. Немає приміщень, немає зелені… Я в чистому полі із повною машиною БК.
"Я в’їду, але в результаті в населеному пункті отримаєте не танки, а гусеничні трактори, – пояснюю. – Які великі, їдуть, не грузнуть, але не стріляють, бо немає чим. Давайте інакше. Я виїду на певний рубіж, прикриватиму вогнем піхоту, яка заходитиме, й перестрілюватиму за населений пункт, відріжу росіян, щоб до них не могла підмога підійти – спуститися в цей населений пункт. Коли вони виходитимуть, я їм перекрию дорогу. Коли зверху по вас стрілятимуть, я певну площу вогнем накрию. По-перше, дозавантаження БК буде швидшим, тому що не потрібно робити цього під обстрілами. Трохи здав назад, за посадкою заховався, і швиденько завантажуй. По-друге, мені не треба буде всі танки виганяти, можна по два – два стріляє, два заряджається. І я постійний тоді вогонь зроблю, а не спущусь, вистрелю і у мене всі танки замовкнуть. По-третє, я збережу ці танки, й вони не один раз відстріляють, а 2-3 БК, рівно стільки, скільки треба. І якщо буде шквальний вогонь, то піхотинець пірне у погріб і заховається від обстрілу. А куди пірне танк? Йому потрібно в якусь лісосмугу заховатися, щоб його не бачили, а потім зманеврувати і відійти від вогню. І знову ж таки, танки будуть вицілювати в першу чергу. Якщо ми будемо іти змішано – піхота з танками, стрілятимуть у мене, а осколками битимуть вас. То давайте розірвемо? Давайте нехай танки ось тут будуть, як ласий шматочок, і хай вони собі стріляють, мені осколки не страшні. Машини будуть маневрувати. Від прямого влучення, звісно, ніхто не застрахований, але ймовірність влучення з таких дистанцій досить складна. Якщо я маневруватиму в полі, вони стрілятимуть у мене й менше – у ваших піхотинців.
Ми тоді дуже довго сперечались, ця нарада тривала майже всю ніч. І таки вони до мене дослухались. Хоча там був період, що навіть казали, що я боягуз, що відмовляюся виконувати наказ. Кажу: "Ні, ви не розумієте, я не відмовляюсь, а пропоную зробити це правильно. Це ж не радянський союз, де дістав револьвера, крикнув "за мной" і побіг. Навіщо? Не той у нас ресурс".
І доки йшли оці умовно суперечки, противник пішов у наступ першим. І це було дуже класно, коли ми вийшли на вихідні позиції, на рубежі, щоб штурмувати, цієї миті ворог уже почав штурм. У мене один з екіпажів в одному бою три російських танки спалив.
Це те, що я казав: доки ворог упевнений в собі, треба його витягувати, смикати, і хай іде й іде, а ми його будемо нищити. Ні для кого не таємниця, що вони переважають нас у силі. Навіщо зараз "вперед-вперед"? Треба діяти хитрістю, виманювати їх і знищувати. І коли ми урівняємося принаймні один до одного, тоді вже можна буде поговорити і про "вперед-вперед". Бо маючи чисельну меншість у кількості і зброї, йти вперед непросто. Радянська школа, здається, казала, що для успішного наступу співвідношення має були один до трьох.
– А як реагують на ці ваші заперечення і власну думку?
– Не завжди мене люблять через те, що вмію сказати "ні". І це не про невиконання наказу. Я завжди виконую наказ. Але підходжу до виконання наказу не просто "так" і побіг, а подумаю, як краще виконати поставлене завдання.
Велика біда багатьох посадовців в армії з великими званнями на серйозних посадах – у тому, що вони переводять втрати в статистику. Колись почув від одного "поважного" командира: "Так там усього 5 двохсотих, хіба це втрати?". П’ять! П’ять чоловік не повернеться додому. Це в п’яти родинах діти-сироти. У п’ятьох сім’ях дитину не дочекались. Це дуже багато.
– На цій війні дуже багато людей, яких ми знаємо, які були багато років поруч, і коли ми навіть дивимося на фото, які вони виставляють у соцмережах, то по очах бачимо, що вони змінилися. Але описати те, що ти там бачиш у тих очах, особисто мені важко. Це така якась емоція, яку не можна позначити одним словом. Скажіть, той бій на Харківщині, про який вас усі питають, де було шість наших танків і 20 російських, це найважчий?
– Не можна сказати, який бій важчий, а який легший. Усі дуже специфічні. В кожному бою є щось таке, що трапляється вперше, що додає якогось нового досвіду. Сам бій – це не складно, дуже складно готуватись. Мені найстрашніше і найважче – саме підготовка. Хлопці мені довіряють і це дуже допомагає. Коли мені кажуть: ми туди не поїдемо, це ж катастрофа, дорога в один кінець, кажу: "так я їду" і всі одразу: "так поїхали". Це багато вартує. Тому коли ти готуєш якийсь виїзд, операцію чи готуєшся до якогось бою, дуже страшно припуститися помилки. Бо ти розумієш, що ціна твоєї помилки – не твоє життя, а життя багатьох людей, які стоять за тобою. Це дуже складно. А вже коли вриваєшся у сам бій, там нічого страшного немає – і ти розумієш, що ти все, що міг, максимально передбачив. Ти приблизно розумієш, як він відбуватиметься. Ти приблизно до цього готовий. І вносиш коригування, якщо виникають нові обставини. І взагалі воно все так швидко відбувається, що дієш на рівні автоматизму.
От коли просто обслуговуєш техніку, воно все ж у металі і багато гострих кутів, тому завжди ти десь щось пораниш – руку подряпаєш чи ще там щось. А коли йде бій, ти виходиш з нього – і на тобі жодної подряпинки. Як воно відбувається, не можу пояснити. Швидше за все адреналін дає своє.
– А може янгол-охоронець? Говорила якось з одним із прикордонників, він розповідав, що теща поклала йому молитву, написану від руки, і він постійно носить її з собою.
– У мене тут (показує в телефоні молитву "Отче наш" – авт.).
– Я теж, до речі, знайшла її українською мовою.
– Коли на межі, хапаєшся за будь-що і віриш. І є свої легенькі забобони.
– Які? Чи про них краще не казати?
– Не буду, хай вони залишаться моїми (посміхається – авт). Коли їхав з дому, син сказав: "Тату, дам тобі якийсь оберіг". Пробіг по хаті, не знайшов нічого і повісив мені на шию ось цю леговську іграшку – солдатика. Вона мені страшенно заважає, але так і висить на шиї з першого дня.
"ВОНИ ВИГАНЯЛИ ДІТЕЙ У ДОЩ ДО РІЧКИ, ЩОБ ХОВАЮЧИСЬ ЗА НИМИ, СПОСТЕРІГАТИ ЗА НАШИМИ ПОЗИЦІЯМИ"
– В одному з ваших інтерв’ю читала, що ви пішли у військкомат потай від родини.
– Це було 2014 року. Цього разу знали. Бо до цього повномасштабного нападу я готувався завчасно разом із друзями, з якими тоді служив на Донбасі. Я не знав дати, але розумів, що це станеться.
– А як готувалися?
– Ми зідзвонилися на початку лютого, домовилися, хто кого забирає. Я домовився в бригаді, де зараз служу, щоб вони нас узяли, бо знав, що вони мобілізуватимуть людей, якщо щось таке станеться.
Я загалом визнаний обмежено придатним після поранення 2015 року, ще й батько трьох дітей, і якби не пішов сам, то мене навіть військкомат не чіпав би. Але передзвонив у бригаду, запитав, вони погодились прийняти. Зідзвонилися з хлопцями-танкістами, обговорили маршрут. Я був упевненим, що росіяни в перший же день війни заглушать зв'язок. Був до цього готовим і готував свою родину.
– Як реагували на ваше бажання служити знову?
– Десь тиждень вони намагалися переконати мене в зворотному.
– Ви йшли туди, бо було бажання нарешті поставити крапку у війні, яка почалася 8 років тому, чи ваша мотивація була якоюсь іншою?
– Моя мета в армії – вберегти людей. Нам дуже класно це вдалося в 2014-2015 роках. У нашій танковій роті нас було три офіцери. Юра Куліш – командир роти тоді був, а цього року 24 лютого він прийшов командиром взводу до мене, я був його ротним. Сергій Ярощук – взводний і я – командир взводу. За 2014-2015 роки в нашій роті втрат не було. Це найбільше досягнення. Знищена техніка, противник, захоплена територія абсолютно не мають значення, якщо ти залишився на полі бою сам. А коли ти від початку і до кінця довів усіх, це дуже сильно. І тому основна задача, з якою я йшов цього разу у військкомат, – це спробувати максимально вберегти людей. На жаль, повною мірою цього не вдалось зробити. Один із наших танкістів загинув. Він довгий час вважався безвісти зниклим, а місяць тому ми знайшли його останки. Швидше за все його, бо ДНК-експертизи ще не зробили. Але телефон розтрощений і сім-карта його. Тому, швидше за все, це він. Сподіваюсь, що це буде єдиною нашою втратою до кінця війни. Це дуже важко для мене.
– А знайшли його де?
– Під Малою Комишувахою. Там склалася така ситуація, що танки були на бойовому чергуванні, був наступ противника. Танк пошкодили, екіпажу довелося евакуюватись і пішки відходити. Механік і навідник змогли вийти, а командир танка загинув. Там, де він ховався, міна пролетіла. Навідник тоді навіть не зміг до тіла підійти, бо був шквальний вогонь. Росіяни досить потужно наступали.
Хлопці вийшли і забрали Сашу і Женю. Командир, на жаль, залишився, і ми навіть тіла не змогли забрати. А коли звільнили Харківську область, ми два дні їздили шукали його, і квадрокоптером літали. І таки знайшли останки. Швидше за все, його росіяни переїхали технікою. Бо кістки були розкидані не в одному місці. Ми зібрали 5-7 кісток – це все, що лишилося. Але в будь-якому разі родина поховає і знатиме, куди на могилу ходити.
– А як ви розцінюєте сам факт того, що ймовірно переїхали танком? Чи не забагато на цій війні ницості, підлості, дикої злоби з боку ворога?
– Я не знаю, які слова до них підібрати. Та щоб ви зрозуміли моє ставлення до росіян, розкажу на прикладі конкретної ситуації. От захоплюємо їхні позиції, а там валяються якісь їхні речі, тушонка. Мені їх бридко навіть у руки взяти. Хоч розумію, що це простий метал, але настільки все це викликає відразу, передати не можу. Як у людей є відраза до павуків, змій, щурів. Краще я павука в руках подержу, ніж доторкнусь до чогось, що належить їм. Таке враження, нібито воно заражене чимось. Страшенна відраза.
А те, що вони роблять, дуже складно пояснити. Часто їхні вчинки не те що ідуть врозріз, а напряму суперечать будь-чому людському. І це ж не тільки зараз – це ще з 2014-2015 років було, коли на одній із позицій вони виганяли дітей у дощ до річки, щоб ховаючись за ними, спостерігати за нашими позиціями, а ми вистрелити не могли.
Такі вчинки з погляду людяності складно пояснити.
"ЯКІСЬ ІДЕЙНІ ПРОТЕСТИ В РОСІЇ СТОВІДСОТКОВО НЕМОЖЛИВІ. А ГОЛОДНИЙ БУНТ ЦІЛКОМ МОЖЛИВИЙ"
– Правоохоронці, з якими я спілкуюся щодо розслідування воєнних злочинів, радять мені не шукати мотивів у діях російських військових. Але я шукаю. Адже вони намагаються розповідати, що це друга армія в світі, що там професійні військові, а значить, вони мали б поводитися адекватно, зокрема по відношенню до мирного населення. Та ми бачимо, що вони виробляють на окупованих територіях. Як ви вважаєте, вони отримують інструкції про те, що саме так треба діяти в Україні, чи вони загалом такі люди?
– Щодо другої армії – це лише позиціонування. А відносно того, як вони поводяться, то я думаю, що це вони такі люди. Не будемо глибоко занурюватись в історію, але не важко згадати, звідки взагалі з’явилися росіяни. Там дуже багато кочового, племінного. А відповідно немає нічого рідного й близького. Плюс постійна їхня пропаганда, яка зводиться до того, що українці – це не люди. І ця подача, що такої нації як українці не повинно існувати, що це ті, хто "заблудився" і "відколовся". У них усе зводиться до того, що нас як самостійної одиниці не існує. А якщо нас не існує як самостійної одиниці, то й нічого з нами рахуватися. Значить, ми десь там на рівні якоїсь тваринки, яка просто неслухняна. Напевно, в сукупності все це й дає такий результат.
У них загалом цікавий погляд на життя. Буквально вчора була розмова з людиною, яка з росії, але вже давно живе тут. Говорили за моїх дітей. Кажу, що вони зараз, слава Богу, не в Україні, бо були певні умови для того, щоб я їх сховав, бо погрожували мені, й адресу мою домашню росіяни знають. Але зараз не про це.
Кажу своєму співрозмовникові, що досить класно, що вони зараз не в Україні. А він мені: "З одного боку – це добре, з іншого – погано", Питаю, чому погано. На що він каже: "Вони не відчують війни". Кажу: "А навіщо їм її відчувати?". На що він мені відповідає, мовляв, вони звикнуть бути в комфорті. А що в цьому поганого, що людина бачить, як жити краще, і до цього йде? У росіян таке розуміння, що ми не будемо іти до кращого, а якщо хтось зміг краще, вони одразу: "Ах ти ж вискочка, а йди одразу до нас у болото". Вони прагнуть не до кращого, а тягнуть все, що довкола, до себе в гірше. Щоб не було контрасту не за рахунок власного розвитку, а за рахунок руйнації і приниження оточуючих.
– Навіщо їм ця війна? Щоб затягнути нас у своє болото?
– Гадаю, певною мірою саме так. Війну росії з Україною я пророкував ще 2004 року. А коли одружився, то казав дружині, в якої були родичі в росії, що рано чи пізно це станеться. Вона казала: "Що ти таке кажеш? Ти що, будеш вбивати мою рідню?".
– А ви що на це відповідали?
– Якщо вони прийдуть сюди зі зброєю, навіть не задумаюсь.
– Дружина не питала, навіщо росії ця війна?
– Питала. Я пояснював, що після розпаду радянського союзу росія робить усе можливе, щоб не дати Україні нормально розвиватися. Щоб усередині самої росії люди не побачили, що можна жити по-іншому. Вони робили так, щоб можна було казати: "От ви живете погано, але подивіться на Україну, там же ще гірше". Якщо вже вони створили цей міф про братні народи, то робили все абсолютно, щоб показати, що ми однакові й ми теж у болоті. Але може бути ще гірше, там же ще війна може бути. Цим вони притискали свій народ, щоб той терпів те, що відбувалося в росії. Зграйка російських провладних диктаторів-управлінців має все, а решта терпіть, бо може бути війна, як в Україні чи в Грузії. Я думаю, це єдина причина для війни. Бо вихід до Чорного моря вони і так мали, Кримом користувалися вільно. Корисних копалин в Україні багато, але щоб сказати, що вони конкуруватимуть із тими, які вони продають, то навряд. Це швидше про те, щоб людей дотиснути максимально, щоб вони в росії не чинили жодного спротиву, не висловлювали власних думок, а все робили за сценарієм Орвелла "1984", коли "большой брат следит за тобой".
– Тобто в Україні вони хочуть залишити лише випалену землю?
– Їм потрібна власна біомаса і на нашому прикладі вони показують, як їй робити не треба. Маєш власну думку – отримуй війну, розруху, холод. От чим допоможе збройним силам російської федерації розвалена в хлам інфраструктура в Україні? Нічим.
А ось для цивільного населення, яке може замислитися над змінами в країні, це показово. Мовляв, бачите, вони мерзнуть, сидять без світла. А знаєте, чого? Бо на Майдан вийшли, свою позицію проголосили. Можливо, я помиляюсь, але думаю, що саме через це. Бо якісь ідейні протести в росії стовідсотково неможливі. А голодний бунт цілком можливий. Вони примітивні. Я іноді жартую: коли холодильник переможе телевізор, москалі збунтуються. Іншого бути не може. Про жодні культурні революції там йтися не може. Економіка їхня слабшає, і що б вони там не розказували, а санкції працюють. І час нам зараз на руку. Зрозуміло, що великими втратами, великими жертвами і великою ціною, але в принципі все йде у правильному напрямку. І зараз уже не стоїть питання: переможемо чи ні. Питання нашої перемоги – тільки в часі.
– Дагестанець – громадянин росії, який служить у ЗСУ, сказав мені в інтерв’ю, що зміна політичного керівництва не зупинить війни. Бо на місце путіна може прийти пригожин. Як довго тоді триватиме ця війна?
– Ця війна триватиме, допоки росія існуватиме в сучасних кордонах. Я свято вірю в те, що вона розпадеться. Вона повторить сценарій радянського союзу, питання тільки коли.
Зараз багато хто боїться, що білоруси ув’яжуться у війну, а я хочу, щоб білоруси пішли війною. Це пришвидшить процеси. Українці і росіяни ментально дуже різні. Оскільки роспропаганда промила їм мізки, вони наш приклад наслідувати не будуть однозначно. А білоруси їм рідніші. Білоруси – це ніби проміжна ланка між нами і ними. І якщо білоруси почнуть отримувати похоронки, вони відреагують. У них уже репетиція революції була, коли лукашенко виграв, правда, лайтова, коли вони, так би мовити, сніжками покидали, бо не боялись за власне життя, то зараз буде інакше. У них був вибір: спробувати скинути лукашенка чи сісти у в’язницю. А коли ціна питання буде в тому, сісти у в’язницю чи отримати похоронку, а то й самому загинути на війні в Україні, тут уже пріоритети будуть зовсім іншими. І питання більш агресивної революції стане актуальнішим і більш імовірним. А якщо білоруси скинуть лукашенка й покажуть, що це можливо, то тоді якийсь москаль десь теж замислиться. Бо укропи для них не такі, а білоруси ж уже такі. І якщо вийшло в них, то може й собі спробувати. А тут ще буде тиснути порожній холодильник. Це все може запустити незворотній для росії процес.
– Є жінки-танкістки?
– У нашому підрозділі немає, а загалом 2015 року зустрічав. Це був третій танковий окремий батальйон "Звіробій". Вона була заступником комбата з морально-психологічного забезпечення, але легко могла сісти за важелі й поїхати.
– Важко навчитися управляти танком?
– Усе залежить від мотивації. Коли мені кажуть, що це неможливо, я сміюся в обличчя. Це значить, що ти просто не хочеш вчитися. Наш спільний знайомий Павло 26 лютого вперше побачив танк і три танки в одному ж бою спалив.
– Загалом здобутки рахуєте?
– Зараз уже не рахуємо. Перестали рахувати, як почали багато працювати з закритих позицій. Це коли піднімається квадрокоптер – і ми стріляємо на 8-9 кілометрів. І часто бувало, що цілі були у лісі, й ти бачиш, що влучив, що техніка горить, але от що саме, точно не видно.
– Тікаючи під час контрнаступів, росіяни залишають за собою чимало техніки. Коли трофеїте ці танки, що ви там бачите всередині? Те саме, що вони залишають у будинках, де зупиняються?
– Так, і часто буваєте, що туди бридко залазити. Але нічого, все вичищається.
Наразі в роботі процес витягування ще одного танка, кинутого росіянами в сірій зоні. Там досить небезпечно. Крайній раз, коли я туди ходив, історія була просто шедевральною.
– Розкажіть.
– Телефонують піхотинці й кажуть, що є танк, але в досить небезпечному місці. Питають: "Підеш?". Хто я такий, щоб не піти? Звісно, йду. Приїхали туди, нас на трасі підвезли. А далі кажуть: "Тепер у поле йди і там його знайдеш. Тільки обережно, бо крайній раз, як тут наша розвідка ходила, вони росіян у полон взяли. Вони тут бродять". А я з собою автомат не ношу, лише ПМ, і бронік з каскою теж, бо звик вже так із 2014-го. Танкістам, коли в танк треба швидко пірнути, це заважає. Поки все це знімеш, мине час, а його й так бракує.
– Що було далі?
– Ми перезирнулись. Нас троє. У хлопців автомати, але з одним ріжком, бо ніхто не розраховував на ближній бій, і я з пістолетом. А в мене в машині ще кілька гранат зазвичай катається. Кажу: "О’кей, ще "яблук" наберу". Напхав у кишені, й пішли до танка. Правда, не встигли його як слід обдивитися. Хоч дощ був, мряка, але чогось москалики підняли безпілотник, і ми тільки до танка дійшли, як вони нас "налітали". І аж загнали мене, негідники, в москальський окоп, довелося сховатися (посміхається – авт.). Але нормально. Щоб ви розуміли, ми були кілометрів за три від наших крайніх позицій і менше ніж за кілометр від російських.
– Шкода, що не вдалося забрати звідти танк.
– Ми ще не відмовилися від цієї ідеї (посміхається – авт.). Ви не уявляєте, які в мене сміливі хлопці! У таких ситуаціях я накази не віддаю. Зібрав усіх увечері без усякого шикування і радянщини й кажу, що хочу завтра поїхати смикнути російський танк. Питаю, хто зі мною. Й вони починають сперечатися між собою, бо охочих багато. Доходить до того, що перед виїздом питаю: "Ви визначились, хто поїде?" Відповідають: "Усі". І ти вже починаєш визначатися з огляду на те, яку функцію треба виконувати під час завдання. І так постійно. Оце та мотивація, яка дає змогу робити дива.
– Трапляється, що в бою хтось панікує, і вам доводиться швидко на це реагувати?
– У другій моїй війні – я так її називаю – не було такого. А коли штурмували шахту "Бутовка" на Донбасі, було. Ми її тоді швидко захопили, а потім приблизно 16 годин нас обстрілювали, а ми в чистому полі маневрували. І якоїсь миті я повертаю голову на навідника й бачу, що в нього паніка в очах. Розумію, що треба якось витягувати його з цього стану. Кажу: "Давай будемо обідати, бо бозна, коли цей обстріл закінчиться". Він погоджується. Я вилажу зверху на башту, відкриваю ззаду ящик, дістаю тушонку і пляшку замерзлої води, закриваю і голову в люк. А кругом розриви… Не казатиму, що це не страшно. Це дуже страшно. Але потрібно ж щось робити. Гукаю: "Толю, вилазь!". Він відповідає, що не хоче, бо там стріляють. "Якщо ти боягуз, то сиди. Я сам буду тут їсти", – веду далі. Дивлюсь, Толя менжується-менжується, а потім вилазить до мене. Сіли зверху на башту. Я в рацію до міхвода: "Ти з нами обідаєш? Вилазь!", а він у відповідь: "Ні, подайте мені сюди". Жартую, що він боягуз. Потім вилажу повністю з башти на корпус, іду по танку, він відкриває щілинку люка, я йому подаю консерви й повертаюся назад до Толі. Починаю показово над Дмитром сміятися, мовляв, бачиш, який він боягуз, не те, що ми з тобою. А самому гаплик як страшно. Відкриваємо ми цю консерву, дістаємо галети… Й коли Толя починає їсти і посміхатися, кажу: "Ой, щось воно таке холодне. Давай спустимось у башту. Гармата стріляла, вона розігріта, поставимо тушонку на гармату, може, хоч трохи нагріється". Й ми спускаємося вниз, і Толя посміхається.
Нормально бій закінчили.
– У вас самого буває паніка?
– У бою ні. Щось близьке до панічного страху – це коли підготовка і коли ти їдеш у невідоме. Ніби й розвіддані є, ніби і сам "політав" квадрокоптером, але все одно є відчуття, що може бути щось, чого ти не додивився.
Але, знову ж таки, від того, що я запанікую, буде тільки гірше, тому намагаєшся перевести цей страх в інше русло. Страшно? Значить, краще думай і роби, швидше приймай рішення.
"КОЛИ МЕНЕ ПЕРШИЙ РАЗ ПІДБИЛИ В ТАНКУ, Я ЧІТКО РОЗУМІВ, ЩО ЯКЩО НЕ СЯДУ В ДРУГИЙ ТАНК І НЕ ВИЇДУ В БІЙ, Я ВЖЕ В ТАНК НЕ ЗАЛІЗУ. ТОМУ НАСТУПНОГО ДНЯ Я ВЖЕ СИДІВ У ДРУГОМУ ТАНКУ, Й МИ ЇХАЛИ"
– Сергію, а ви в мирному житті в шахи грали?
– Так, і мені дуже подобається ця гра. Навчив батько, коли я був ще зовсім малим.
– Коли закінчиться війна, познайомлю вас зі своїм колегою Євгеном Кузьменком, він знається на шахах. Вам точно буде цікаво з ним і зіграти, і поспілкуватися. Давайте планувати зустріч за кавою.
– Чому б ні? Давайте.
– Гумор на війні допомагає?
– Ще б пак! Війною життя не обмежується, намагаємося трохи урізноманітнити наше ставлення до неї. Може, бачили в мене на сторінці в соцмережах цикл відео на кшталт "Пекельної кухні" про те, як ми готували сніданки і обіди під обстрілами. Це був свого роду протест проти звернень деяких хлопців про те, що "нас кинули без зброї", які з’являлися в соцмережах. Ну хлопці, не можна так! Хто кого кинув? Так, усім буває страшно, і мені теж, але ж не кричи про це.
Був випадок, коли мені дзвонить брат і розповідає, що йому дзвонив спільний наш знайомий і скаржився. Мовляв, "їх три місяці готували на полігоні, а потім без попередження викинули на передню лінію. Нічого не дали, тільки автомати і гранатомети. Їх так криють, так криють". Починаємо обговорювати цю ситуацію. Питаю, а він за ці місяці, поки їх готували, не розумів для чого. Яке мало бути попередження? Рушник вишитий і коровай спечений? Тобто, хлопці, ласкаво просимо в окоп чи як? Звісно, прийшов наказ – поїхали. І щодо того, що безбожно криють. Запитую, наскільки близько і наскільки влучно. Виявляється, що кілометрів за 15 від них падає. Кажу: "Ти серйозно?".
І щодо зброї. Він піхотинець. У нього є автомат і гранатомет. Що ще треба? Крейсер "Аврору" йому закопати біля окопу чи винищувач якийсь поставити? Хоче літак, хай іде в пілоти, хоче танк – то в танкісти. Як піхотинця його повністю забезпечили. Ніякої зради немає.
– Кажуть, що горіти в танку – це найстрашніше, що може трапитись із танкістом на війні.
– Це страшно потім згадувати, а за фактом ні, бо все дуже швидко відбувається. Коли мене перший раз підбили в танку, я чітко розумів, що якщо зразу не сяду в другий танк і не виїду в бій, я вже в танк не залізу. Тому наступного дня я вже сидів у другому танку, й ми їхали. Я розумів, що бар’єр переламано. Після невдачі дай перерву тиждень чи місяць – і ти вже людину в танк не заженеш, бо страх укоріниться.
– Що відбувається всередині, коли в танк влучає снаряд?
– Розказати? Того дня, коли наші хлопці спалили три ворожих танки і відійшли після того, як відстріляли боєкомплект, а ми заїжджали на їхнє місце, у нас розсинхрон у часі вийшов. Поки ми доїжджали, вони вже встигли відкотитися. Так було буквально 5-7 хвилин. І цієї миті три російських танки зайняли дуже вигідний рубіж за дорогою. А ми ще були на ейфорії, бо перед цим вискочили одним танком проти двох російських – один спалили, другий утік. Уявляєте відчуття? Нам все до наснаги, давай лишень подавай! Андрюха бере в приціл перший танк, а техніка не зовсім нова й не зовсім справна. І відмовляє система управління вогнем, стабілізація і падає гармата. Андрюха перезапускає систему, гармата піднімається, він другий раз прицілюється, і знову падає гармата – не тримає стабілізатор.
Третій раз він уже не встиг перезапустити систему, москалі роблять постріл. А коли просто стріляють у тебе, ти бачиш спалах, вогонь – і десь розрив біля тебе падає. А коли снаряд летить у тебе, ти його супроводжуєш поглядом повністю від початку і до кінця. І як тільки російський танк зробив постріл, я зрозумів, що це вже наш і стовідсотково нас не мине. Там дистанція була між нами десь 1,5 кілометра, він летів, звісно, швидко. За цей час я все встиг продумати, але останньої миті спадає на думку, що раптом це акумулятивний снаряд, вибухне БК. Треба відкрити люк, щоб не було надлишкового тиску в корпусі. І все, що я встиг зробити, – це підняти руку над собою і повернути ручку люка. Я повертаю ручку – й цієї миті влучання, іскри перед очима, вогонь. У мене, напевно, з місяць після цього права рука, якою тоді люк відкривав, була чиста, а ліва, якою тримав приціл, виглядала так, наче хто маку сипнув на неї.
– А коли відкрили люк, що було далі?
– Почала башта крутитися, вибило взагалі систему. Повертаюся до Андрія і кричу, щоб він штопорив башту, бо треба було дістати механіка. Поки вона крутиться, механік не вилізе. Я йому це кажу і сам починаю вилазити. Вилажу наверх, а башта продовжує крутитись – і навідник не вилазить. Я знову пірнаю вниз, він мене чує і зупиняє башту. А коли я знову виліз нагору, побачив, що люк заклинило. Допоміг Андрію вибратися, потім кричу: "Лєший де?". А потім повертаю голову, а Вадим уже біжить полем. Отак ми, отак противник, а він – упоперек. Кричу йому, щоб повертався назад і ховався за танком. Почув і повернувся. Він – молодець! Бо перед тим, як вилізти з танка, ввімкнув задню передачу. Ми вискочили, відбігли, а танк потихеньку здавав назад. Вони ще кілька разів спробували у танк вистрілити, але більше не влучили.
Ми спустилися за пагорб, дочекалися, доки танк задом з’їде, сіли на нього і поїхали, бо ходова була в порядку.
– Те, що ви відчинили люк, допомогло?
– Так, бо в башті була наскрізна дірка, і якби не зробив цього, міг здетонувати БК.
– І тоді б загинули всі?
– Я думаю, випарувалися б, якби БК вибухнув. Там настільки висока температура, що зазвичай не лишається нічого.
– Дружині про такі ситуації розповідаєте?
– Лише через певний час, коли з цього приводу можна посміятися.
– Сергію, що для вас буде перемогою?
– Для мене перемога – це не буде вигнати тільки росіян. А це трохи переламати хід розвитку країни. Якщо ми нічого не змінимо в собі і в державі, то повернемось до якоїсь іншої війни через певний проміжок часу. Мене дуже лякає, щоб ми не втратили шансу відірватись від росії і стати справді самостійними й незалежними. Не рівнятися абсолютно ні на кого. Розвиватися так, як ми це вміємо і як цього хочемо. Важливо, щоб люди усвідомили, що за свої вчинки треба нести відповідальність, бо якими можуть бути наслідки, всі вже побачили. Що досить брататися з росіянами, давайте розвиватися окремо. Щоб не було оцього "а ми ж вас туди не посилали, це ж вам треба було, а я далі буду собі за Ківу голосувати чи Шуфрича, і Медведчук хай буде в нас президентом".
А якщо казати саме про війну росії з Україною, то для мене буде перемогою, коли росія розпадеться. Скільки у них там автономних округів є, хай так і розпадається.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Фото: Олег Богачук, "Цензор.НЕТ"
