8953 відвідувача онлайн
17 605 4

Володимир Мукан: "Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни"

Автор: 

Молодший сержант ЗСУ Володимир Мукан до повномасштабного вторгнення працював піарником. Ще рік тому не планував брати до рук зброю, але розумів, що росія може піти в активний наступ на Україну задля її захоплення. Поділився своїми підозрами на сторінці Facebook 22 лютого минулого року: "Не пощастило нам зі східним сусідом. Росія - це безтолкова держава 3 в 1. І терорист, і грабіжник, і маніяк... Але я чомусь впевнений, що нічого в них із окупацією України не вийде. Як і не вийшло викорінити нас як націю за останні 300 років".

На початку нашої нещодавньої розмови цитую йому цей пост і запитую, звідки з’явилися такі думки?

- Я працював у страховій компанії "ПЗУ Україна" і кожного дня по дорозі на роботу в київських заторах слухав по радіо та соцмережах новини. Маю багато знайомих в інформаційній сфері та бізнесі – війна вже витала в повітрі. Ще з кінця 2021 року іноземні політики й аналітики попереджали, що росіяни повномасштабно хочуть вторгнутися в Україну, - відказує. – Я написав той пост, коли уже було видно, що регулярна російська армія поперлася на нашу територію без прикриття якимись фейковими псевдореспубліками. Мене дивувало, чому влада не надавала ніяких роз’яснень, як-от: що треба робити у разі нападу, де укриття, як звучать сирени? Було враження, що вона так до нас поставилася, як до трирічних дітей, які нічого не розуміють, і найважливіше для її представників було – це уникнути паніки, а не жертв і руйнувань. Я з друзями та колегами по роботі всерйоз обговорював можливість початку повномасштабної війни. Якщо чесно, до кінця не хотів у це вірити. Мені здавалося, що росіянам вистачить здорового глузду не починати це все. Думав, що вони хіба спробують трохи просунутися на зайнятих вже територіях. Але про всяк випадок мав готовий план: із сім’єю поїду до батьків у Черкаси, звідки я родом, адже там будемо разом з усіма родичами, плюс у нас в Черкаській області є підвальне приміщення, де у разі необхідності можна ховатися від вибухів усією родиною.

- Ти почав втілювати цей план 24 лютого?

- Ти ж знаєш, що у мене є один з перших в нашій країні україномовний YouTube-канал про нові автомобілі, якими я захоплююся.

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 01

Я брав нові машини, тестував їх, розповідав про їхні особливості, а наш Ельдар Сарахман (наш спільний колега, а нині також військовослужбовець. – О.М.) знімав відео, яке я туди заливав. Так от я взяв чергове авто на тест-драйв. Мені ще дружина сказала: "Навіщо ти це робиш?! Скоро ж може початися повномасштабна війна". Я відповів: "Та я встигну!" (посміхається. – О.М.). Але ж не встиг. 24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від потужних вибухів. У мене перша думка: а що робити з тією машиною? Тим більше, окрім неї, у мене ще дві свої. Одразу подзвонив імпортеру, щоб домовитися про повернення. А я жив у Бучанському районі Київській області. Тоді дороги вже були паралізовані. Насилу віддав той автомобіль, забрав дружину та дітей, і ми із сім’єю сестри трьома машинами поїхали в Черкаси. Я там почав дистанційно працювати. Але одразу зрозумів: не можу продовжувати, коли в країні таке робиться. Тоді в перші дні було таке відчуття, що росіяни скоро постукають в мої двері, а мені не буде, чим їм відповісти. Загалом усі чоловіки в моєму роду воювали: обидва мої прадіди та дід - у Другій світовій війні, а батько – в Афганістані. Тільки так склалося, що вони воювали за СРСР, а мені вперше за 100 років мого роду випав шанс воювати саме за Україну, за свою Батьківщину. Як я можу в момент цього усвідомлення вчинити інакше і сказати, що я не піду?! Тим більше, я – батько двох синів! Якими б не були результати після війни, пройде років п’ять-десять, і вони запитають: "Де ти був?". І що я їм скажу? Що займався піаром, коли росіяни в Україні ламали долі цілих родин, влаштовували середньовічні катівні й стирали із лиця землі міста?! Якось це неправильно, розумієш?!

- Звичайно, розумію – виховання через власний приклад. Розкажи, як ти тоді долучився до лав ЗСУ?

- Пішов до військкомату, де мені сказали, що в таких потреби немає, адже я не служив, військову кафедру не проходив, моя спеціальність перекладача, записана у військовий квиток, не була затребувана. Дали адресу, де якраз відбувалося доукомплектування нового батальйону. Я поїхав. Але й там мені відмовляли. (посміхається. – О.М.). Тричі поспіль. Вони потребували людей з досвідом. Набирали конкретних спеціалістів. Один офіцер записував добровольців, які приходили. Їх там були сотні. Я запитав його прізвище, знайшов його у Facebook і набридав, поки він мені не написав: "Добре, у тебе є дві години – під’їжджай до військкомату з речами". Я вдячний йому цей крок і людяність. Я зрадів. Приїхав, оформив документи і вже ввечері був у казармі. Отримав посаду стрільця і початкове звання – солдат. Мій тодішній командир роти на позивний "Тринадцятий" захотів провести співбесіду з тими, хто прийшов того дня. Це був я. Може, пам’ятаєш, як у фільмі "Кіборги"? Ставив питання, а за що ми воюємо, які я маю мотиви, і так далі. Було цікаво.

- Чи був час на адаптацію? Наскільки я знаю, до повномасштабного вторгнення ти не товаришував зі зброєю. Як навчився стріляти?

- До вторгнення востаннє тримав її в руках в школі на допризовній підготовці. І от після оформлення півтора місяця проходив навчання. Ми свою службу почали з блокпостів в області. Нас поставили туди вже зі зброєю. Ми перевіряли документи у людей, що проїздили на автомобілях. Паралельно навчалися – стрільби, медична підготовка, тактика тощо. Я тоді побачив, що до армії потрапило дуже багато різних за віком, статусом, професією людей, але їх усіх об’єднувала величезна мотивація. Багато з них були доброзичливими, готовими допомагати порадами та діями. Також помітив, що нас дуже підтримувало населення. Коли були на блокпостах, не мали навіть форми – хто в чому! Я був у батьківському бушлаті ще 1990-х років. А люди без проблем зупинялися, показували документи, висловлювали подяку. Серед них було чимало тих, хто тікав цілими родинами із Харкова. Я ще тоді не знав, що через пів року там все побачу на власні очі.

Також мене вразила робота волонтерів, які нас і годували, і забезпечували. Востаннє до цього я бачив її у 2014-му на Майдані. Ти ж теж пам’ятаєш, як все було. А тут знову відчув, як вони допомагають. Наприклад, мені був потрібен ліхтарик для служби в темну пору, про що я просто сказав в роті після шикування. Хтось із моїх побратимів передав це волонтеру і наступного дня у мене вже був ліхтар. Якось написала колишня колега-волонтер Катя - ми з нею працювали в компанії, що продає "Тесли". Вона допомогла мені та хлопцям з одягом. Звичайно, я цим не зловживаю, усіх закликаю так робити і намагатися купувати потрібні речі самостійно. Але на початку війни була така ситуація, що ти постійно на службі та й особливо ніде було самому дістати необхідне. Тому ця допомога була такою важливою.

- Куди вас потім направили?

- Чимало об’їздили. Були в Слов’янську, Лисичанську, Бахмуті, Попасній, Часовому Яру. Коли заїхали в Слов’янськ, запам’яталося, як назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни. Потім була Попасна, куди ми виходили взводами вночі.

- Це там уже було твоє перше зіткнення з ворогом?

- Так, тут були перші жорсткі бойові дії. Пам’ятаєш, ми в журналі "Країна" (ми з Володею кілька років тому тут разом працювали. – О.М.). ставили питання на кшталт: "Чим пахне дитинство?"? Так от для мене війна там пахла потом, сечею і тютюновим димом. Оце її реальний запах, який ти відчуваєш, передусім, в закинутих будівлях, що стали позиціями. Я це навіть записав собі в замітки, які інколи роблю.

- Що тебе найбільше вразило в Попасній?

- Мене там вразило все від початку й до кінця! Щоб заїхати в зону бойових дій, ми добиралися трьома видами транспорту. Кінцевою була БМП. Ми їхали вночі на броні. Нас було десь 15. Кожен тримався, за що міг, адже вона досить швидко пересувається і її дуже трясе. Коли ми заїхали в сам населений пункт, побачили картину із якогось американського фільму про Апокаліпсис: приватні будинки, багатоповерхівки просто горять, пожежу ніхто не гасить, дерева обпалені, їхні стовбури зрізані снарядами, уся земля в попелі, уламках і смітті. Нам наказали швидше спускатися. Деякі з нас попадали з БМП. Зокрема я. Ми подумали, що якраз відбувається обстріл, адже земля, без перебільшення, просто тремтіла! Як виявилося, росіяни почули, що їде наша машина, й почали по ній стріляти усім, що у них там було – з мінометів, потім "Градів". Ми добралися до підвального приміщення. Пройшло кілька годин, а обстріл не припинявся. Ми зрозуміли: тут така ситуація, що паузи між обстрілами становлять по хвилині-дві. Звісно, психіка на таке реагує – виникає природне хвилювання. Земля трясеться, а ти навіть не знаєш, куди сховатися.

Потім нас розмістили на позиціях. Мені пощастило – я був зі своїм кумом, з яким товаришую з 5 класу, та головним сержантом нашої роти "Саничем" – досвідченим військовослужбовцем, який вже воював раніше, і вчив нас всього, що знав. Я вдячний нашому командиру роти "Тринадцятому" за те, що він дуже бережно ставився до особового складу й не боявся брати відповідальність на себе. Тоді розподілив нас за інтересами – разом тих, у кого між собою були гарні стосунки. Такий підхід сприяв хорошому взаєморозумінню між бійцями, відсутності конфліктів у стресових ситуаціях та міцному утриманню зайнятих нами позицій. Наша позиція знаходилася у споруді, яка колись була чимось на кшталт трансформаторної будки (тільки цегляною), а після того, як стала напівзруйнованою, там жили, напевно, наркомани та бомжі. Це було видно по розкиданих шприцах, брудних ганчірках, пластикових і скляних пляшках. Ми там і ночували, і їли, і давали відсіч ворогу. Росіяни воювали за такою схемою: спочатку летить розвідувальна техніка, далі працювали "Градами", а потім танками. Так вони зачищали територію від наших військових перед відправленням своєї живої сили для захоплення позицій. Щоб ти розуміла, у нас не було важкої техніки, ми - легка піхота. Мали лише кулемети, автомати і ще деяке озброєння. Все! Після таких обстрілів у наступ ішли їхні автоматники. Тоді у нас звучала команда: "До бою!", і ми мали відстрілюватися. Було незвично чути, як свистить куля над головою. Але це значить, що не твоя, бо свою ж не чуєш. В цей момент досить складно: ти відстрілюєшся, але не знаєш, чим усе може закінчитися, і що буде через ті ж 10 хвилин. Тоді й починаєш усвідомлювати, що таке страх. Виявляється, до того я ніколи не боявся за своє життя, а там вперше зрозумів, що це таке (посміхається. - О.М.). Важливо не зосереджуватися на цьому страхові, якось переборювати. Але під час перестрілки ти бачиш, що росіяни теж бояться, їм страшно підходити близько, вони теж люди. І продовжуєш вести вогонь. Наприклад, орієнтовно півтори години перестрілки – до того часу, як ті починають відходити, тому що не змогли взяти позицію. Однак на це все йшло дуже багато сил. Після таких боїв я падав на ту бетонну підлогу і засинав. Таке мав виснаження. От такою там була наша служба. На жаль, були у нас і "200-ті", і "300-ті", і зниклі безвісти… Пам’ятаю побратима, який з нашого підрозділу загинув першим. Це був Павло Собко – черкаський волонтер, який пішов воювати. Його вбив снайпер. Нам сказали забрати його тіло. Ми бігли ділянкою, яка прострілювалася росіянами. Спробували – не вийшло, повернулися. Потім пішли ще раз. Було дуже складно. По-перше, бачити мертвою людину, з якою ти зовсім нещодавно говорив. По-друге, небезпечно. Я намагався відключати емоції й просто виконувати свою справу. Я так взагалі часто старався робити.

Також загинув наш технік Андрій, з яким у мене були хороші стосунки. Коли це сталося, його брат-волонтер почав ще більше допомагати нашій роті, а дружина прийшла до нас служити, і уже стала тут одним із кращих снайперів.

- Це ж тоді у тебе з’явився військовий жетон, який ти носиш, правильно? Бачила йoгo у тебе на Facebook.

- Так-так. Це брат Андрія виготовив для нас.

- Які висновки ти зробив із тoгo, щo відбувалoся в Пoпасній?

- По-перше, що людина здатна до всього адаптуватися. За кілька днів там, ми вже відрізняли між собою вибухи, звуки пострілів – що долетить близько до нас, а що піде в інший напрям. Звикли, що в миті затишшя вночі, різні шарудіння та червоні цятки в тепловізорі – це норма, це бігають їжаки та гризуни. Коли на варті був мій кум чи сержант Санич, я міг спати і під вибухи, і під стрілянину. Пристосувався.

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 02

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 03

По-друге, потрібно не панікувати і не падати духом. Для цього слід просто трохи відволікатися – на думки, спостереження, жарти з побратимами. Наприклад, відбувається обстріл. Але ж не обов’язково це долетить до твоєї позиції. Ти його чуєш, однак маєш змогу, не втрачаючи пильності, абстрагуватися. Я от одного разу дивився на обгорілу дев’ятиповерхівку і побачив знак. Вона була утеплена в кількох місцях. На одному з них намальований український прапор. Так цікаво: усе навколо обгоріло, а там, де він – ні. Я стояв і думав: "Все-таки ми переможемо. Це ж символ!"

По-третє, росіяни – вороги, які цілеспрямовано прийшли нас вбивати і постійно робили це на території нашої країни. Тому ніякого співчуття до них і всього, що ними пов’язане, у мене немає і не буде. На жодні копроміси з росіянами йти не можна.

А взагалі я не знав, чи вийдемо ми з Попасної. Був наказ готуватися. Коли процес почався, по нас стріляли з кулеметів з якихось висоток. Ми трималися разом. Старшині, який ішов переді мною, куля влучила прямо у бронежилет. На щастя, не завдала значної шкоди. Була перестрілка – нам довелося відстрілюватися. Навіть командир роти "Тринадцятий" також вступив у неї, захищаючи особовий склад. Ти пересувався і не розумів, чим усе може закінчитися. Зрештою ми вийшли з міста. Мали багато поранених, їх евакуювали на БМП.

- Тоді росіяни окупували Попасну. Вам довелося вийти. Загалом інколи треба зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед. Але саме у той момент, про що ти думав? Було якесь відчуття досади чи жалю, що доводиться так чинити? Чи в таких ситуаціях не до того?

- Конкретно в момент я був радий виходу – що я і побратими біля мене лишилися живими. Це було диво. Через кілька годин ми б могли там залишитися назавжди. Адже інтенсивність важких ударів за день перед виходом зросла в рази – у нас побільшало поранених, з’явилися зниклі безвісти. А загалом було усвідомлення, що сили на тих позиціях у нас не рівні. Ще спіймав себе на думці, коли йшли колоною по околиці Попасної, настільки важливе значення має довіра і надійність людей. Всі ми в ті хвилини там були впевнені один в одному.

Крім того, я не міг знати, чи вся наша армія виходить з Попасної, чи це переміщення особового складу з певних позицій. Такі речі, як точка приїзду, план переміщення роти або батальйону задля загальної безпеки солдатам ніколи не повідомляють. З новин нічого не міг дізнатися. У мене там був дуже поганий зв'язок та інтернет. Я їх використовував здебільшого для того, щоб подзвонити дружині та сказати, що живий.

А коли ми ходили містом з однієї позиції на іншу, то робили це на зігнутих ногах, тишком-нишком, щоб не побачили вороги. Мені було прикро: чому на своїй землі ми маємо пересуватися так крадькома?! Так от, перед тим, як виходити з Попасної, мені сержант сказав: "Збирайся, ми переміщуватимемося". А йому командир роти повідомив про маневри. Я просто виконував наказ. Але, звісно, пізніше, коли я дізнався, що ЗСУ залишали місто, стало досадно, що не вистачило сил і ресурсів витіснити звідти росіян. Це був вимушений крок. Я вважаю, що за кожен метр нашої території треба обов’язково боротися. Не можна нічого віддавати росіянам. Вони ж потім хотітимуть брати все більше й більше.

Також мені було дуже неприємно, коли я приїхав в тил, відкрив Facebook і почитав деякі пости друзів, навіть наших з тобою спільних. Вони писали, що ми на кожному кроці влаштовуємо Чорнобаївку, а росіяни – дурні та недолугі, їм немає чим воювати. Складалося враження, що ми вже перемогли. Це неправда! У мене виник дисонанс між пережитим і якоюсь прикрашеною реальністю в медійному просторі. Так, я підтримую піар нашої армії та протидію паніці. Але це має бути без значних перекосів. Бо знецінення ворога дорівнює знеціненню зусиль наших військових і веде до суспільного розслаблення.

- Справді, у нас є люди, які ніяк не можуть зняти "рожеві окуляри". Хоча за цей час уже можна було зрозуміти, що війна надовго. Це марафон, який ми мусимо бігти. Йдеться не про два-три тижні і навіть не стільки ж місяців…

- От ти це розумієш. Однак чимало людей ні. Дехто мене питає: "А ти бачив, яке у них оснащення? Його майже немає". Не можу сказати, що це так. Зброї у них багато. Зокрема танків. До речі, я ніколи не думав, наскільки це страшний вид зброї. Це просто руйнівна сила! На наших з побратимами очах росіяни щодня розбивали висотку танками – панель за панеллю. Вони зрівнювали місто із землею.

Після Попасної ми приїхали на постійне місце дислокації. Серед нас було багато тих, хто дістав контузії…

- Ти ж також?

- Так. Довелося певний час провести в лікарні.

- А потім ти опинився на Харківщині...

- Я на власні очі побачив, що росіяни зробили із Салтівкою. Розкажу приклад, як ми на собі відчули приліт. Десь за п’ять метрів від нашого розташування впала російська ракета. Ми були в підвалі, спали. Нас вибуховою хвилею винесло з ліжок, а фасад нашої будівлі був зруйнований.

У Харкові я не брав участі у перестрілках. Мав інші завдання. Там загалом був трохи інакший характер війни. Якщо Попасну вони рівняли з землею, як зараз роблять із Бахмутом, то на Харківщині щодня завдавали точкових, але потужних ракетних ударів по інфраструктурі міста й місцях важливих для оборони регіону, намагалися втримувати будь-що окуповані населені пункти. У тому регіоні було повно російських шпигунів та корегувальників. Якраз із позицій перед Харковом перед контрнаступом я спостерігав, як наша артилерія завдавала суттєвих ударів по ворогу. Запам’ятався високий клуб диму від горіння російської бази з боєприпасами. Його кілька діб не могли загасити. Тобто якщо у травні я бачив, що росіяни мають перевагу, то тут було вже навпаки. І мене це надихало! Потім наша ця перевага переросла у контрнаступ на Харківщині.

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 04

До речі, там я познайомився з одним дуже крутим бійцем – учасником АТО, який втратив ногу. Уяви, яка у людини була мотивація, що він за таких обставин все одно повернувся на фронт! Він водив вантажівку КрАЗ – якось тиснув на педалі однією ногою. Такий потужний чоловік! А деякі з акторів чи інших цивільних ниють після отримання повістки: "Я просто ніколи не служив, тому в мене не вийде", або "Я знаю, що буду корисніший в театрі чи, наприклад, в перепродажах чогось там".

- Хто ще тобі запам’ятався з тих часів?

- Я там зустрів Сергія Лойка, який написав "Аеропорт". Ми були на позиції біля міста. Дивлюся, хлопці з ним йдуть. Я спочатку подумав, що обізнався (посміхається. - О.М.). Але то був він. Виявляється, проводив якесь опитування бійців для свого проєкту. Я розказав, що читав його книгу, ми сфотографувалися й усе.

Ще було цікаве знайомство із бійцем, який служив у Бельбеку, коли росіяни окуповували Крим. Коли настав момент вибору – українська армія чи російська, він сказав: "Я – офіцер української армії, і буду в її лавах". Дружина-кримчанка відмовляла його, у неї на півострові були усі родичі. Він її покинув і переїхав на материкову Україну, пішов воювати на Донбас. Була така сімейна драма. Потім виїхав за кордон працювати. Але після повномасштабного вторгнення росії повернувся і знову взяв до рук зброю. Насправді, багато достойних людей є навколо мене. Можливо, трапилися такі, адже усі прийшли добровільно – за покликом серця.

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 05
Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 06

- Хоч ми трохи з тобою зачепили тему тривалості війни, але не договорили. Тому наостанок поставлю тобі, як військовому, таке трохи попсове питання, на яке, насправді, складно знайти відповідь: на скільки, за твоїми відчуттями, затягнеться війна? Чи встановлюєш для себе якісь дедлайни, до якого часу готовий воювати?

- Я тобі чесно скажу: мені ближче те, чим я займаюся в цивільному житті. Дуже люблю свою роботу. Але ще не час розслаблятися, я готовий і надалі служити. Не знаю, на скільки затягнеться війна. Мені здається, вона ще триватиме щонайменше 10 місяців. Я не бачу передумов, щоб вона ось-ось закінчилася. Йде війна на виснаження. У росіян фізично більше людей. Зброї також багато, хто б там що не говорив.

Так, останнім часом у нас поменшало повітряних тривог і масових потужних обстрілів. Це означає, що у ворогів стало менше ракет і їм треба запас часу, аби виробити ще. Тому лишається одне – не розслаблятися, тримати оборону, щодня нарощувати військову міць і вести бої, поки в росіян не закінчаться боєприпаси. Це і буде ключовим для нашої перемоги. Для мене перемога - це коли ми повертаємо Крим, усі окуповані території, і на нашій землі не буде жодного російського військового. Однак ця війна значно складніша і багатогранніша за змагання за територію. Вона потребує масштабного суспільного осмислення всього, що зараз відбувається. Повного розуміння хоча би 80 відсотками українців того, хто насправді веде проти нас війну? Що найцінніше у нас хочуть відібрати? Навіщо? Як запобігти цьому в майбутньому? Саме це допоможе швидше як перемогти, так і відбудувати Україну після війни.

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 07

Володимир Мукан: Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни 08

Проте поки з розумінням цього всього у багатьох наших співвітчизників є проблеми. І коли я бачу, що українці з нашого тилу жебракують десь по країнах Європи, ніби ховаючись від війни, коли шукають хороших росіян чи клянуть нашу владу за вимкнення світла, коли продовжують споживати російський контент, то переконуюся в тому, що поки повного всеукраїнського осмислення війни немає. Мені не подобається, коли росіян називають орками та рашистами, а росію – рашкою. Такими словами наші люди відсовують вину рф: виходить, це не росіяни напали, а якісь незрозумілі орки. Те саме і щодо заяв, що в усьому винен путін. Так, він винен, але ж усі соцопитування показують, що у нього підтримка серед населення – більше 70 відсотків росіян. Приблизно ж стільки ж серед їхнього населення підтримують війну. Треба визнати: зараз відбувається війна російського народу з українцями.

Росіяни не хочуть, щоб ми були як нація, як держава. А ми хочемо бути. Як я казав, тут не може бути ніяких компромісів. Ситуація така: або ми, або вони!

Підбиваючи підсумок, скажу: я впевнений, що ми переможемо! Чому? Перше, зрозуміло, наша мотивація. Друге, у нашій армії великі повноваження мають сержанти. Завдяки цьому в ЗСУ швидше приймаються рішення, швидше відбуваються дії і як наслідок - наша армія є більш мобільнішою, ніж російська. Вона скоріше реагує на зміни на фронті. Третє, потужна українська волонтерська підтримка, яка стала світовим феноменом, а також допомога інших держав зброєю, засобами та навчанням. Я впевнений, що росіянам нас точно не подолати!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Володимиром Муканом

Коментувати
Сортувати:
повага, здоров'я.

параше кінець.
показати весь коментар
03.02.2023 14:21 Відповісти
На жаль,мало коментарів.Розповідь молодшого сержанта Володимира Мукана не тільки цікава,але й повчальна: тут і висвітвлення менталітету, який він у справжнього українця ,тут і реалістичне бачення реальності і т.і.

Щире бажання,щоб В.Мукан та такі як він залишились живими в цій війні !!!
показати весь коментар
03.02.2023 15:04 Відповісти
Дякую за правду.
показати весь коментар
03.02.2023 16:24 Відповісти
Велика подяка справжньому українцю! З таких складається українська нація! Слава ЗСУ!
показати весь коментар
03.02.2023 20:12 Відповісти