Володимир Мукан: "Коли заїхали в Слов’янськ, назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни"
Молодший сержант ЗСУ Володимир Мукан до повномасштабного вторгнення працював піарником. Ще рік тому не планував брати до рук зброю, але розумів, що росія може піти в активний наступ на Україну задля її захоплення. Поділився своїми підозрами на сторінці Facebook 22 лютого минулого року: "Не пощастило нам зі східним сусідом. Росія - це безтолкова держава 3 в 1. І терорист, і грабіжник, і маніяк... Але я чомусь впевнений, що нічого в них із окупацією України не вийде. Як і не вийшло викорінити нас як націю за останні 300 років".
На початку нашої нещодавньої розмови цитую йому цей пост і запитую, звідки з’явилися такі думки?
- Я працював у страховій компанії "ПЗУ Україна" і кожного дня по дорозі на роботу в київських заторах слухав по радіо та соцмережах новини. Маю багато знайомих в інформаційній сфері та бізнесі – війна вже витала в повітрі. Ще з кінця 2021 року іноземні політики й аналітики попереджали, що росіяни повномасштабно хочуть вторгнутися в Україну, - відказує. – Я написав той пост, коли уже було видно, що регулярна російська армія поперлася на нашу територію без прикриття якимись фейковими псевдореспубліками. Мене дивувало, чому влада не надавала ніяких роз’яснень, як-от: що треба робити у разі нападу, де укриття, як звучать сирени? Було враження, що вона так до нас поставилася, як до трирічних дітей, які нічого не розуміють, і найважливіше для її представників було – це уникнути паніки, а не жертв і руйнувань. Я з друзями та колегами по роботі всерйоз обговорював можливість початку повномасштабної війни. Якщо чесно, до кінця не хотів у це вірити. Мені здавалося, що росіянам вистачить здорового глузду не починати це все. Думав, що вони хіба спробують трохи просунутися на зайнятих вже територіях. Але про всяк випадок мав готовий план: із сім’єю поїду до батьків у Черкаси, звідки я родом, адже там будемо разом з усіма родичами, плюс у нас в Черкаській області є підвальне приміщення, де у разі необхідності можна ховатися від вибухів усією родиною.
- Ти почав втілювати цей план 24 лютого?
- Ти ж знаєш, що у мене є один з перших в нашій країні україномовний YouTube-канал про нові автомобілі, якими я захоплююся.
Я брав нові машини, тестував їх, розповідав про їхні особливості, а наш Ельдар Сарахман (наш спільний колега, а нині також військовослужбовець. – О.М.) знімав відео, яке я туди заливав. Так от я взяв чергове авто на тест-драйв. Мені ще дружина сказала: "Навіщо ти це робиш?! Скоро ж може початися повномасштабна війна". Я відповів: "Та я встигну!" (посміхається. – О.М.). Але ж не встиг. 24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від потужних вибухів. У мене перша думка: а що робити з тією машиною? Тим більше, окрім неї, у мене ще дві свої. Одразу подзвонив імпортеру, щоб домовитися про повернення. А я жив у Бучанському районі Київській області. Тоді дороги вже були паралізовані. Насилу віддав той автомобіль, забрав дружину та дітей, і ми із сім’єю сестри трьома машинами поїхали в Черкаси. Я там почав дистанційно працювати. Але одразу зрозумів: не можу продовжувати, коли в країні таке робиться. Тоді в перші дні було таке відчуття, що росіяни скоро постукають в мої двері, а мені не буде, чим їм відповісти. Загалом усі чоловіки в моєму роду воювали: обидва мої прадіди та дід - у Другій світовій війні, а батько – в Афганістані. Тільки так склалося, що вони воювали за СРСР, а мені вперше за 100 років мого роду випав шанс воювати саме за Україну, за свою Батьківщину. Як я можу в момент цього усвідомлення вчинити інакше і сказати, що я не піду?! Тим більше, я – батько двох синів! Якими б не були результати після війни, пройде років п’ять-десять, і вони запитають: "Де ти був?". І що я їм скажу? Що займався піаром, коли росіяни в Україні ламали долі цілих родин, влаштовували середньовічні катівні й стирали із лиця землі міста?! Якось це неправильно, розумієш?!
- Звичайно, розумію – виховання через власний приклад. Розкажи, як ти тоді долучився до лав ЗСУ?
- Пішов до військкомату, де мені сказали, що в таких потреби немає, адже я не служив, військову кафедру не проходив, моя спеціальність перекладача, записана у військовий квиток, не була затребувана. Дали адресу, де якраз відбувалося доукомплектування нового батальйону. Я поїхав. Але й там мені відмовляли. (посміхається. – О.М.). Тричі поспіль. Вони потребували людей з досвідом. Набирали конкретних спеціалістів. Один офіцер записував добровольців, які приходили. Їх там були сотні. Я запитав його прізвище, знайшов його у Facebook і набридав, поки він мені не написав: "Добре, у тебе є дві години – під’їжджай до військкомату з речами". Я вдячний йому цей крок і людяність. Я зрадів. Приїхав, оформив документи і вже ввечері був у казармі. Отримав посаду стрільця і початкове звання – солдат. Мій тодішній командир роти на позивний "Тринадцятий" захотів провести співбесіду з тими, хто прийшов того дня. Це був я. Може, пам’ятаєш, як у фільмі "Кіборги"? Ставив питання, а за що ми воюємо, які я маю мотиви, і так далі. Було цікаво.
- Чи був час на адаптацію? Наскільки я знаю, до повномасштабного вторгнення ти не товаришував зі зброєю. Як навчився стріляти?
- До вторгнення востаннє тримав її в руках в школі на допризовній підготовці. І от після оформлення півтора місяця проходив навчання. Ми свою службу почали з блокпостів в області. Нас поставили туди вже зі зброєю. Ми перевіряли документи у людей, що проїздили на автомобілях. Паралельно навчалися – стрільби, медична підготовка, тактика тощо. Я тоді побачив, що до армії потрапило дуже багато різних за віком, статусом, професією людей, але їх усіх об’єднувала величезна мотивація. Багато з них були доброзичливими, готовими допомагати порадами та діями. Також помітив, що нас дуже підтримувало населення. Коли були на блокпостах, не мали навіть форми – хто в чому! Я був у батьківському бушлаті ще 1990-х років. А люди без проблем зупинялися, показували документи, висловлювали подяку. Серед них було чимало тих, хто тікав цілими родинами із Харкова. Я ще тоді не знав, що через пів року там все побачу на власні очі.
Також мене вразила робота волонтерів, які нас і годували, і забезпечували. Востаннє до цього я бачив її у 2014-му на Майдані. Ти ж теж пам’ятаєш, як все було. А тут знову відчув, як вони допомагають. Наприклад, мені був потрібен ліхтарик для служби в темну пору, про що я просто сказав в роті після шикування. Хтось із моїх побратимів передав це волонтеру і наступного дня у мене вже був ліхтар. Якось написала колишня колега-волонтер Катя - ми з нею працювали в компанії, що продає "Тесли". Вона допомогла мені та хлопцям з одягом. Звичайно, я цим не зловживаю, усіх закликаю так робити і намагатися купувати потрібні речі самостійно. Але на початку війни була така ситуація, що ти постійно на службі та й особливо ніде було самому дістати необхідне. Тому ця допомога була такою важливою.
- Куди вас потім направили?
- Чимало об’їздили. Були в Слов’янську, Лисичанську, Бахмуті, Попасній, Часовому Яру. Коли заїхали в Слов’янськ, запам’яталося, як назустріч нашій колоні військових безперестану мчали швидкі допомоги з пораненими, десь далеко було чутно вибухи. Відчувався подих війни. Потім була Попасна, куди ми виходили взводами вночі.
- Це там уже було твоє перше зіткнення з ворогом?
- Так, тут були перші жорсткі бойові дії. Пам’ятаєш, ми в журналі "Країна" (ми з Володею кілька років тому тут разом працювали. – О.М.). ставили питання на кшталт: "Чим пахне дитинство?"? Так от для мене війна там пахла потом, сечею і тютюновим димом. Оце її реальний запах, який ти відчуваєш, передусім, в закинутих будівлях, що стали позиціями. Я це навіть записав собі в замітки, які інколи роблю.
- Що тебе найбільше вразило в Попасній?
- Мене там вразило все від початку й до кінця! Щоб заїхати в зону бойових дій, ми добиралися трьома видами транспорту. Кінцевою була БМП. Ми їхали вночі на броні. Нас було десь 15. Кожен тримався, за що міг, адже вона досить швидко пересувається і її дуже трясе. Коли ми заїхали в сам населений пункт, побачили картину із якогось американського фільму про Апокаліпсис: приватні будинки, багатоповерхівки просто горять, пожежу ніхто не гасить, дерева обпалені, їхні стовбури зрізані снарядами, уся земля в попелі, уламках і смітті. Нам наказали швидше спускатися. Деякі з нас попадали з БМП. Зокрема я. Ми подумали, що якраз відбувається обстріл, адже земля, без перебільшення, просто тремтіла! Як виявилося, росіяни почули, що їде наша машина, й почали по ній стріляти усім, що у них там було – з мінометів, потім "Градів". Ми добралися до підвального приміщення. Пройшло кілька годин, а обстріл не припинявся. Ми зрозуміли: тут така ситуація, що паузи між обстрілами становлять по хвилині-дві. Звісно, психіка на таке реагує – виникає природне хвилювання. Земля трясеться, а ти навіть не знаєш, куди сховатися.
Потім нас розмістили на позиціях. Мені пощастило – я був зі своїм кумом, з яким товаришую з 5 класу, та головним сержантом нашої роти "Саничем" – досвідченим військовослужбовцем, який вже воював раніше, і вчив нас всього, що знав. Я вдячний нашому командиру роти "Тринадцятому" за те, що він дуже бережно ставився до особового складу й не боявся брати відповідальність на себе. Тоді розподілив нас за інтересами – разом тих, у кого між собою були гарні стосунки. Такий підхід сприяв хорошому взаєморозумінню між бійцями, відсутності конфліктів у стресових ситуаціях та міцному утриманню зайнятих нами позицій. Наша позиція знаходилася у споруді, яка колись була чимось на кшталт трансформаторної будки (тільки цегляною), а після того, як стала напівзруйнованою, там жили, напевно, наркомани та бомжі. Це було видно по розкиданих шприцах, брудних ганчірках, пластикових і скляних пляшках. Ми там і ночували, і їли, і давали відсіч ворогу. Росіяни воювали за такою схемою: спочатку летить розвідувальна техніка, далі працювали "Градами", а потім танками. Так вони зачищали територію від наших військових перед відправленням своєї живої сили для захоплення позицій. Щоб ти розуміла, у нас не було важкої техніки, ми - легка піхота. Мали лише кулемети, автомати і ще деяке озброєння. Все! Після таких обстрілів у наступ ішли їхні автоматники. Тоді у нас звучала команда: "До бою!", і ми мали відстрілюватися. Було незвично чути, як свистить куля над головою. Але це значить, що не твоя, бо свою ж не чуєш. В цей момент досить складно: ти відстрілюєшся, але не знаєш, чим усе може закінчитися, і що буде через ті ж 10 хвилин. Тоді й починаєш усвідомлювати, що таке страх. Виявляється, до того я ніколи не боявся за своє життя, а там вперше зрозумів, що це таке (посміхається. - О.М.). Важливо не зосереджуватися на цьому страхові, якось переборювати. Але під час перестрілки ти бачиш, що росіяни теж бояться, їм страшно підходити близько, вони теж люди. І продовжуєш вести вогонь. Наприклад, орієнтовно півтори години перестрілки – до того часу, як ті починають відходити, тому що не змогли взяти позицію. Однак на це все йшло дуже багато сил. Після таких боїв я падав на ту бетонну підлогу і засинав. Таке мав виснаження. От такою там була наша служба. На жаль, були у нас і "200-ті", і "300-ті", і зниклі безвісти… Пам’ятаю побратима, який з нашого підрозділу загинув першим. Це був Павло Собко – черкаський волонтер, який пішов воювати. Його вбив снайпер. Нам сказали забрати його тіло. Ми бігли ділянкою, яка прострілювалася росіянами. Спробували – не вийшло, повернулися. Потім пішли ще раз. Було дуже складно. По-перше, бачити мертвою людину, з якою ти зовсім нещодавно говорив. По-друге, небезпечно. Я намагався відключати емоції й просто виконувати свою справу. Я так взагалі часто старався робити.
Також загинув наш технік Андрій, з яким у мене були хороші стосунки. Коли це сталося, його брат-волонтер почав ще більше допомагати нашій роті, а дружина прийшла до нас служити, і уже стала тут одним із кращих снайперів.
- Це ж тоді у тебе з’явився військовий жетон, який ти носиш, правильно? Бачила йoгo у тебе на Facebook.
- Так-так. Це брат Андрія виготовив для нас.
- Які висновки ти зробив із тoгo, щo відбувалoся в Пoпасній?
- По-перше, що людина здатна до всього адаптуватися. За кілька днів там, ми вже відрізняли між собою вибухи, звуки пострілів – що долетить близько до нас, а що піде в інший напрям. Звикли, що в миті затишшя вночі, різні шарудіння та червоні цятки в тепловізорі – це норма, це бігають їжаки та гризуни. Коли на варті був мій кум чи сержант Санич, я міг спати і під вибухи, і під стрілянину. Пристосувався.
По-друге, потрібно не панікувати і не падати духом. Для цього слід просто трохи відволікатися – на думки, спостереження, жарти з побратимами. Наприклад, відбувається обстріл. Але ж не обов’язково це долетить до твоєї позиції. Ти його чуєш, однак маєш змогу, не втрачаючи пильності, абстрагуватися. Я от одного разу дивився на обгорілу дев’ятиповерхівку і побачив знак. Вона була утеплена в кількох місцях. На одному з них намальований український прапор. Так цікаво: усе навколо обгоріло, а там, де він – ні. Я стояв і думав: "Все-таки ми переможемо. Це ж символ!"
По-третє, росіяни – вороги, які цілеспрямовано прийшли нас вбивати і постійно робили це на території нашої країни. Тому ніякого співчуття до них і всього, що ними пов’язане, у мене немає і не буде. На жодні копроміси з росіянами йти не можна.
А взагалі я не знав, чи вийдемо ми з Попасної. Був наказ готуватися. Коли процес почався, по нас стріляли з кулеметів з якихось висоток. Ми трималися разом. Старшині, який ішов переді мною, куля влучила прямо у бронежилет. На щастя, не завдала значної шкоди. Була перестрілка – нам довелося відстрілюватися. Навіть командир роти "Тринадцятий" також вступив у неї, захищаючи особовий склад. Ти пересувався і не розумів, чим усе може закінчитися. Зрештою ми вийшли з міста. Мали багато поранених, їх евакуювали на БМП.
- Тоді росіяни окупували Попасну. Вам довелося вийти. Загалом інколи треба зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед. Але саме у той момент, про що ти думав? Було якесь відчуття досади чи жалю, що доводиться так чинити? Чи в таких ситуаціях не до того?
- Конкретно в момент я був радий виходу – що я і побратими біля мене лишилися живими. Це було диво. Через кілька годин ми б могли там залишитися назавжди. Адже інтенсивність важких ударів за день перед виходом зросла в рази – у нас побільшало поранених, з’явилися зниклі безвісти. А загалом було усвідомлення, що сили на тих позиціях у нас не рівні. Ще спіймав себе на думці, коли йшли колоною по околиці Попасної, настільки важливе значення має довіра і надійність людей. Всі ми в ті хвилини там були впевнені один в одному.
Крім того, я не міг знати, чи вся наша армія виходить з Попасної, чи це переміщення особового складу з певних позицій. Такі речі, як точка приїзду, план переміщення роти або батальйону задля загальної безпеки солдатам ніколи не повідомляють. З новин нічого не міг дізнатися. У мене там був дуже поганий зв'язок та інтернет. Я їх використовував здебільшого для того, щоб подзвонити дружині та сказати, що живий.
А коли ми ходили містом з однієї позиції на іншу, то робили це на зігнутих ногах, тишком-нишком, щоб не побачили вороги. Мені було прикро: чому на своїй землі ми маємо пересуватися так крадькома?! Так от, перед тим, як виходити з Попасної, мені сержант сказав: "Збирайся, ми переміщуватимемося". А йому командир роти повідомив про маневри. Я просто виконував наказ. Але, звісно, пізніше, коли я дізнався, що ЗСУ залишали місто, стало досадно, що не вистачило сил і ресурсів витіснити звідти росіян. Це був вимушений крок. Я вважаю, що за кожен метр нашої території треба обов’язково боротися. Не можна нічого віддавати росіянам. Вони ж потім хотітимуть брати все більше й більше.
Також мені було дуже неприємно, коли я приїхав в тил, відкрив Facebook і почитав деякі пости друзів, навіть наших з тобою спільних. Вони писали, що ми на кожному кроці влаштовуємо Чорнобаївку, а росіяни – дурні та недолугі, їм немає чим воювати. Складалося враження, що ми вже перемогли. Це неправда! У мене виник дисонанс між пережитим і якоюсь прикрашеною реальністю в медійному просторі. Так, я підтримую піар нашої армії та протидію паніці. Але це має бути без значних перекосів. Бо знецінення ворога дорівнює знеціненню зусиль наших військових і веде до суспільного розслаблення.
- Справді, у нас є люди, які ніяк не можуть зняти "рожеві окуляри". Хоча за цей час уже можна було зрозуміти, що війна надовго. Це марафон, який ми мусимо бігти. Йдеться не про два-три тижні і навіть не стільки ж місяців…
- От ти це розумієш. Однак чимало людей ні. Дехто мене питає: "А ти бачив, яке у них оснащення? Його майже немає". Не можу сказати, що це так. Зброї у них багато. Зокрема танків. До речі, я ніколи не думав, наскільки це страшний вид зброї. Це просто руйнівна сила! На наших з побратимами очах росіяни щодня розбивали висотку танками – панель за панеллю. Вони зрівнювали місто із землею.
Після Попасної ми приїхали на постійне місце дислокації. Серед нас було багато тих, хто дістав контузії…
- Ти ж також?
- Так. Довелося певний час провести в лікарні.
- А потім ти опинився на Харківщині...
- Я на власні очі побачив, що росіяни зробили із Салтівкою. Розкажу приклад, як ми на собі відчули приліт. Десь за п’ять метрів від нашого розташування впала російська ракета. Ми були в підвалі, спали. Нас вибуховою хвилею винесло з ліжок, а фасад нашої будівлі був зруйнований.
У Харкові я не брав участі у перестрілках. Мав інші завдання. Там загалом був трохи інакший характер війни. Якщо Попасну вони рівняли з землею, як зараз роблять із Бахмутом, то на Харківщині щодня завдавали точкових, але потужних ракетних ударів по інфраструктурі міста й місцях важливих для оборони регіону, намагалися втримувати будь-що окуповані населені пункти. У тому регіоні було повно російських шпигунів та корегувальників. Якраз із позицій перед Харковом перед контрнаступом я спостерігав, як наша артилерія завдавала суттєвих ударів по ворогу. Запам’ятався високий клуб диму від горіння російської бази з боєприпасами. Його кілька діб не могли загасити. Тобто якщо у травні я бачив, що росіяни мають перевагу, то тут було вже навпаки. І мене це надихало! Потім наша ця перевага переросла у контрнаступ на Харківщині.
До речі, там я познайомився з одним дуже крутим бійцем – учасником АТО, який втратив ногу. Уяви, яка у людини була мотивація, що він за таких обставин все одно повернувся на фронт! Він водив вантажівку КрАЗ – якось тиснув на педалі однією ногою. Такий потужний чоловік! А деякі з акторів чи інших цивільних ниють після отримання повістки: "Я просто ніколи не служив, тому в мене не вийде", або "Я знаю, що буду корисніший в театрі чи, наприклад, в перепродажах чогось там".
- Хто ще тобі запам’ятався з тих часів?
- Я там зустрів Сергія Лойка, який написав "Аеропорт". Ми були на позиції біля міста. Дивлюся, хлопці з ним йдуть. Я спочатку подумав, що обізнався (посміхається. - О.М.). Але то був він. Виявляється, проводив якесь опитування бійців для свого проєкту. Я розказав, що читав його книгу, ми сфотографувалися й усе.
Ще було цікаве знайомство із бійцем, який служив у Бельбеку, коли росіяни окуповували Крим. Коли настав момент вибору – українська армія чи російська, він сказав: "Я – офіцер української армії, і буду в її лавах". Дружина-кримчанка відмовляла його, у неї на півострові були усі родичі. Він її покинув і переїхав на материкову Україну, пішов воювати на Донбас. Була така сімейна драма. Потім виїхав за кордон працювати. Але після повномасштабного вторгнення росії повернувся і знову взяв до рук зброю. Насправді, багато достойних людей є навколо мене. Можливо, трапилися такі, адже усі прийшли добровільно – за покликом серця.
- Хоч ми трохи з тобою зачепили тему тривалості війни, але не договорили. Тому наостанок поставлю тобі, як військовому, таке трохи попсове питання, на яке, насправді, складно знайти відповідь: на скільки, за твоїми відчуттями, затягнеться війна? Чи встановлюєш для себе якісь дедлайни, до якого часу готовий воювати?
- Я тобі чесно скажу: мені ближче те, чим я займаюся в цивільному житті. Дуже люблю свою роботу. Але ще не час розслаблятися, я готовий і надалі служити. Не знаю, на скільки затягнеться війна. Мені здається, вона ще триватиме щонайменше 10 місяців. Я не бачу передумов, щоб вона ось-ось закінчилася. Йде війна на виснаження. У росіян фізично більше людей. Зброї також багато, хто б там що не говорив.
Так, останнім часом у нас поменшало повітряних тривог і масових потужних обстрілів. Це означає, що у ворогів стало менше ракет і їм треба запас часу, аби виробити ще. Тому лишається одне – не розслаблятися, тримати оборону, щодня нарощувати військову міць і вести бої, поки в росіян не закінчаться боєприпаси. Це і буде ключовим для нашої перемоги. Для мене перемога - це коли ми повертаємо Крим, усі окуповані території, і на нашій землі не буде жодного російського військового. Однак ця війна значно складніша і багатогранніша за змагання за територію. Вона потребує масштабного суспільного осмислення всього, що зараз відбувається. Повного розуміння хоча би 80 відсотками українців того, хто насправді веде проти нас війну? Що найцінніше у нас хочуть відібрати? Навіщо? Як запобігти цьому в майбутньому? Саме це допоможе швидше як перемогти, так і відбудувати Україну після війни.
Проте поки з розумінням цього всього у багатьох наших співвітчизників є проблеми. І коли я бачу, що українці з нашого тилу жебракують десь по країнах Європи, ніби ховаючись від війни, коли шукають хороших росіян чи клянуть нашу владу за вимкнення світла, коли продовжують споживати російський контент, то переконуюся в тому, що поки повного всеукраїнського осмислення війни немає. Мені не подобається, коли росіян називають орками та рашистами, а росію – рашкою. Такими словами наші люди відсовують вину рф: виходить, це не росіяни напали, а якісь незрозумілі орки. Те саме і щодо заяв, що в усьому винен путін. Так, він винен, але ж усі соцопитування показують, що у нього підтримка серед населення – більше 70 відсотків росіян. Приблизно ж стільки ж серед їхнього населення підтримують війну. Треба визнати: зараз відбувається війна російського народу з українцями.
Росіяни не хочуть, щоб ми були як нація, як держава. А ми хочемо бути. Як я казав, тут не може бути ніяких компромісів. Ситуація така: або ми, або вони!
Підбиваючи підсумок, скажу: я впевнений, що ми переможемо! Чому? Перше, зрозуміло, наша мотивація. Друге, у нашій армії великі повноваження мають сержанти. Завдяки цьому в ЗСУ швидше приймаються рішення, швидше відбуваються дії і як наслідок - наша армія є більш мобільнішою, ніж російська. Вона скоріше реагує на зміни на фронті. Третє, потужна українська волонтерська підтримка, яка стала світовим феноменом, а також допомога інших держав зброєю, засобами та навчанням. Я впевнений, що росіянам нас точно не подолати!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Володимиром Муканом
параше кінець.
Щире бажання,щоб В.Мукан та такі як він залишились живими в цій війні !!!