Олександр Піпа ("ВВ", "Борщ", "Attraktor"): "Паяю системи скидання для наших безпілотників. Працюю більше ночами. Складаю, тестую"

Автор: Євген Кузьменко

Усі ці роки Сашко Піпа був для мене уособленням радісного драйву українського року, його пригодницької, геть непафосної, і при тому на диво осмисленої, складової. Нагадував індивідуаліста Нюхмумрика, про якого у одному з довідників написано так: "Невтомний мандрівник і шукач пригод, любить самотність, курити люльку і грати на губній гармоніці. Ненавидить таблички-заборони і сторожів. Байдужий до власності. Живе в наметі, який завжди носить в своєму рюкзаку".

Тихе життя мумі-тролів, як відомо, змінила комета (для авторки Туве Янссон – знак війни); до нас прийшла справжня війна. Сашко спочатку будував укріплення неподалік свого будинку і чергував біля них; потім записався у роту тероборони. Нині – щодня (а точніше щоночі) допомагає збирати безпілотники для ЗСУ. Про це Піпа розповів в інтерв`ю "Цензору". Як і про своє сприйняття музики на війні, життя серед блекаутів і про те, чому Яса Чингісхана дає ключ до розуміння московитів.

- Почнімо з цієї волонтерської фотографії. - На ній - такий собі дрім-тім: ти, Жадан, Тайра, Марія Берлінська і поки невідома мені людина.

- Так це ж фотомонтаж! Зробив його Антон, саме він і є та невідома тобі людина.

- То що - насправді такої зустрічі не було?

- Зустріч була - мене там не було. Мене потім Антон пристроїв фотожабою.

Так, все по порядку. Антон є головною рушійною силою нашої ініціативи, він сам родом із Чернігова, почав волонтерити з перших днів війни. Дуже активний, тому все почало розширятися, дійшло до виготовлення систем скидання для дронів. На цьому етапі я й долучився, побачивши його заклик у соцмережах.

"ПІЛОТИ НА ФРОНТІ ПОСТІЙНО ПОТРЕБУЮТЬ ОЦЕЙ ПОТІК СНАРЯДІВ, ПОТІК БОЄПРИПАСІВ"

- Фоззі з ТНМК за минулий рік вже став експертом з воєнних аптечок, вже їх із заплющеними очима комплектує. А ти у дронах, я так розумію, нині шариш набагато більше, ніж до війни.

- Дуже хотів би шарити більше. Бо реально це ціла наука, вона жива, постійно розвивається; там купа рухливих частин, купа змінних. І частоти, і РЕБ - все розвивається.

- Ти взагалі технар за натурою?

- Я за натурою набагато більше технар, на жаль, ніж хотілося б моїй творчій півкулі. Але водночас - недостатньо технар, щоб зараз угнатися за всіма цими змінами… Це ж стара добра фігня "щит і меч – хто кого". Радіоелектронна боротьба і дрони – все це розвивається, там щотижня все міняється. І все це треба вживу перебудовувати, переробляти…

Коротше, по порядку. Я долучився до проєкту Антона, коли почали робити системи для скидання. І з тих пір щоночі теж виготовляю ці пристрої. Вже їх зробили та відправили на фронт під 4 тисячі. Такий-от волонтерський конвейер.

- В сенсі щоночі? Як це відбувається?

- Я працюю більше ночами. Мені якось так зручніше, ніхто не смикає.

- Що саме ти робиш?

- Паяю, складаю, тестую, а потім лягаю о шостій ранку.

- Оті фотки, що я бачив на Фейсбуці – це з твоїх нічних вахт?

- Мабуть, так.

- А вам потім пишуть з фронту, що от, мовляв, ваші дрончики сьогодні наробили галасу?

- Пишуть і присилають відеорепортажі. На жаль, більшість із них не можна публікувати.

- Що, на них шмаття?

- Угу. Короче, у нас була така хіпарська система - щоб покрити собівартість; якісь колядуємо гроші, люди донатять, ми збираємо ці системи - і відправляємо за символічну ціну. Була також опція "не можу заплатити" - й ми в такому разі слали безкоштовно. Більшість з отих 4 тисяч ми відправили безкоштовно і дуже цим пишалися.

Але зараз обстрілюють менше, канонади не чути, блекаути вже закінчилися - і стали якось менше донатити. І, на жаль, щоб купляти нові компоненти та витратні матеріали, знову доводиться з бійців брати гроші. Тому, можливо, завдяки цьому інтерв’ю, може відгукнеться якийсь благодійний фонд, чи організація, яка б не проти була платити замість бійців за ці системи?

- Дай Боже, ще й хтось з читачів скине якусь копійчину, інформацію ми наведемо наприкінці цього матеріалу… Так, а розкажи детальніше, що ще ви робите у своїй майстерні.

- Ми врешті-решт створили власну громадську організацію BeeTa. Окрім систем для скидання, ми виготовляємо чимало інших аксесуарів та пристроїв для військових. Елементи живлення, наприклад, альтернативні батареї для різного військового обладнання, більш адаптовані до нашої погоди, або багаторазові замість одноразових. Звичайна волонтерка не припиняється - з фронту надходять запити на будь-що. Ліки, тепловізори, системи зв’язку… Дівчата з BeeTa Страви Переможців, є в нас і таке, виготовили й відправили військовим близько 190 тисяч порцій страв швидкого приготування.

І, звісно ж, дрони. Зараз є багато розмов про FPV-дрони – тобто дрони, якими керують від першої особи. Пілотом такого дрона важко стати - треба довго вчитися. Але потім це - ефективна зброя. Це летючий боєприпас. Він не заміняє артилерію - але це така високоточна зброя, яка може залетіти в двері ворожого бліндажу чи в люк танку.

- Саме так. І багато таких дронів на войні не буває, вони скрізь потрібні, на них вічний дефіцит.

- Так. Просто зараз це, мабуть, всім вже намуляло, що скрізь реклама: збираємо на армію дронів. У соцмережах, чи сідає людина в таксі, а там реклама вилазить: збираємо! Наче якісь люди збирають гроші, щоб колись побудувати армію дронів, якщо вийде. Це не так. Ці дрони вже воюють прямо зараз. Пілоти на фронті постійно потребують оцей потік снарядів, потік боєприпасів. Так воно працює, люди задонатили, на зібрану суму придбали всі необхідні деталі, зібрали якусь кількість дронів – і відправили на фронт.

Це такий постійний потік. Що страшне - на болотах це теж роблять, причому масово. І тут - хто кого. Нам потрібен, як мінімум, паритет. Тому всі, то має хист і відповідні навички, зараз долучаються до цих перегонів. Приємно, що нам вдається постійно знаходити поодинокі таланти, часом із цікавими рішеннями, та об’єднувати їх навколо спільного виробничого процесу.

- Повернімося до тієї фотожаби з Жаданом і іншим поважним товариством.

- У якийсь момент колеги помітили, що FPV-дрон схожий на логотип групи "Жадан і собаки". І почали робити дрони у вигляді цього логотипу. Показали Жадану, той проникся. І тепер Жадан на всіх концертах його рекламує, допомагає збирати кошти. Така вийшла колаборація. Група "Жадан і собаки" назвали цей дрон "Натаха" – за однією з їхніх пісень. І зараз цей дрон Натаха воює, і бійці просять "ще".

"Я ЛИШАВСЯ В РАЙОНІ АКАДЕММІСТЕЧКА. ОЦЕ МИ ОХОРОНЯЛИ ЦЕ УКРІПЛЕННЯ З ЧОТИРМА МЕНТАМИ. А ПОТІМ Я ВДРУГЕ ПІШОВ У ТЕРОБОРОНУ"

- З кожним місяцем цієї клятої війни розуміємо, що як раніше уже не буде. Розумію, що ти вже не хлопчик, щоб настільки сильно змінюватися. Але що за рік повномасштабної війни змінилося з навичок, зі світосприйняття?

- Якщо чесно, у мене просто особливий випадок. Якраз перед самим оцим повномасштабним вторгненням була погана зима, погода, такий якийсь зимовий напівдепресняк – відповідно, так собі настрій, все з рук валиться. А як почалося оце все, так у мене навпаки - хоч якийсь стрижень з’явився. Бо є чітка ціль, і треба щось робити. І ти просто робиш. Цього, мабуть, бракувало. Звісно, було б краще, якби без війни…

- Але тривожності в тобі побільшало?

- Навпаки, якось і тривожності менше стало. Тому що є чітка ціль.

- Ти увійшов в якусь свою колію.

- Я увійшов у колію, так. Єдине що – звісно, коли в тебе не підлітковий вік і здоров’я з ознаками наслідків рок-н-ролу, а тим часом багато друзів і знайомих - на фронті, а ти не на фронті. Від цього ясно, що штирить.

- Хтось із твоїх друзів-приятелів загинув?

- Так, і не один. В тому числі і колеги-музиканти. Наприклад, якщо знаєш, є така чудова нестандартна група "Reve ta Stohne" – от звідти Макс Остяк. Він ще з перших днів війни зі своїм дроном був під Києвом на Житомирській трасі: допомагав нашій артилерії, розвідку вів. Потім ми на початку літа з ним переписувалися. Він пропонував: давай, може зробимо якийсь концерт і для нашої частини зберемо гроші? А потім він такий радий, що сам вписався-таки в частину, пішов на фронт - і за місяць загинув. Мене так добряче накрило.

- Ти ж у Києві був, коли все почалася рано-вранці 24 лютого? Які були відчуття?

- Так, у Києві. Проспав усі вибухи. Взагалі, я всі бомбардування не чую, бо або паяю, або сплю.

- І що далі? Прокидаєшся, а там купа смс-ок?

- Да, типу: "Одягайся"! (посміхається. – Є.К.).

- І що ти собі сказав, коли зрозумів, що повномасштабна війна таки почалася?

- Всі ж прекрасно розуміли, що воно почнеться. Що грьобана орда спокою нам не дасть.

- І тоді ти ж пішов у ТРО.

- Ну, пішов. Мене одразу розвернули.

- Що сказали?

- "Мужчина, скільки вам років, яка військова спеціальність"?

- А скільки тобі років?

- Тоді було 56. Військова спеціальність є – капітан ППО. Але тоді, на заняттях з військової підготовки мене більше цікавили секс-драгс-енд-рокенрол, ніж застарілі ракетні комплекси ери стімпанку.

- Це який рік був?

- Друга половина 1980-х. А потім ще і практика у частині ППО на півдні України. Частина стояла посеред конопляного поля.

- Тобто у тебе "ракети" були геть інші.

- Не тільки у мене. Ми з другом у штабі малювати стінгазету. Уяви собі: лампова радіорубка і підключений до неї касетник. Своєї касети в нас не було, а у штабі була лише одна - щось подібне до Раві Шанкара, тільки ще й зі співом…

- Отже, тебе з військкомату розвернули - і що далі?

- І пішов я –додому. А у нас біля будинку - станція метро "Академмістечко", це окружна, окраїна Києва. І там група волонтерів будувала укріплення. ЗСУ іноді під’їжджали і казали: тут треба окопи, тут - укріплення, а ось тут - вогневі точки. Оце ми і будували ці укріплення. Будували - і з ними чергували. А потім серед нас з’явився афроамериканець Джон. Колишній морський піхотинець, снайпер.

- Ніфіга собі. Як він там опинився?

- Я не знаю. Він десь поряд жив. Такий космонавт чувак, але в Афгані був і в Іраку, фотки показував.

- Отак живеш і не знаєш, що поруч з тобою мешкають такі люди…

- Думаю, що він потім все-таки долучився до Іноземного легіону, бо у певний момент ми втратили зв’язок… Але коли ми там були, бої були зовсім поряд. Повз нас постійно їздили або волонтерські машини, або швидкі з пораненими, - везли в шпиталі. І біля нас час від часу зупинялися: "Хлопці, є щось знеболювальне чи кровоспинне? Бо не довеземо!". І цей Джон – а він все-таки тактичну медицину вивчав – запропонував організувати медпункт. Що ми і зробили. Я у нього був наче перекладачем.

Зробили медпункт - і справді кілька разів ми стали в пригоді пораненим; вони зупинялися – а в нас було все необхідне.

- Красень виявився цей Джон. А де саме був той медпункт?

- На вході в метро Академмістечко. А в метро ж жили люди. Повна станція була біженців з Ірпеня, з Бучі. Там є такі бронедвері в метро - і він організував той медпункт перед бронедверима. Менти казали: Джоне, так давай вже тут, у вестибюлі. – Ні, якщо там будуть бойові дії, я не хочу наражати цивільних на небезпеку. Ви закриєте двері, а я буду тут відстрілюватися.

- Що тут можна сказати? Крутий чувак.

- Там взагалі такі були події - я аж ментами проникся, ти уявляєш?

- Це тягне на заголовок: "Шок, сенсація: Піпа проникся ментами". А чому проникся?

- Ми ж знаємо - як і всі люди в світі знають - хто такі all cops. А тут – 4 мента, ті, що в штаті на станції метро. І оці ж волонтери на машинах їздять з пораненими. Іноді зупиняються, хтось із них панікує: все, кацапи прорвали під Горенкою, викотилися на окружну; за півгодини колона бронетехніки буде тут! І І далі поїхали.

- А ви?

- А ми, беззбройні - якась там самооборона, кілька мисливських рушниць і менти такі - зітхаючи, беруть автомати і йдуть займати вогневі позиції, збираються зупиняти колону бронетехніки.

Коментар Сашка Піпи: "Цуцик з Ірпеня прийшов на блокпост, шкандибав, допомагав нам гавкати на машини. Потім, коли в Ірпінь почали пускати, дядечко їхав і впізнав його - це був цуцик його сусіда. Хату пошкодили, а сусід був у Києві - щось робив для війська, думав що цуцик загинув. Тож хепіенд, повернувся додому!"

- Ті друзі, хто залишився в столиці в перший місяць, казали, що опустілий Київ – це взагалі щось. Один приятель-мізантроп сформулював це так, що без людей Київ відкрив тим, хто залишився, свою справжню велич. А в тебе було таке відчуття?

- У мене не було такого відчуття, бо вперше з Академмістечка в центр Києва я потрапив аж влітку. Я лишався в районі Академмістечка. Оце ми охороняли це укріплення з чотирма ментами. А потім я вдруге пішов у тероборону. Ну, справді все було порожньо. А я ще ж живу на 16-му поверсі – і вікна на окружній виходять на захід. Тобто Гостомель, Буча, Житомирська траса – усі бойові дії там я все це в реальному часі спостерігав. Всі ці вибухи - я бачив усе.

- Тривожна валіза у тебе була?

- Ні. У мене був оцей мій рюкзачок, з яким я час від часу тикався в тероборону. Пішов, знову тикнувся з цим рюкзачком - і знову не взяли. Я їм віддав цей рюкзачок зі своїми берцями, з туалетним папером та теплими речами. Вертаюся додому, зустрів дорогою знайомого в навороченому однострої, з розгрузкою, питаю: – А ти як, як ти записався? – А ось там рота тероборони стоїть, туди беруть усіх.

Ну, і я й записався в цю роту вона стояла біля лісу, де я маленьким гуляв з батьками. Там у 70-х ще були окопи Другої світової війни, де ми постійно знаходили якісь старі гільзи…І тут наша рота стояла, а наші блокпости були на виїзді на Коцюбинське та на Ірпінській трасі.

- Ти собі уявляв, як стрілятимеш по росіянах?

- Я стріляв кілька разів у житті. Причому, як виявилося, досить непогано. Але тут в теробороні…знаєш, коли підбиватимуть усілякі рейтинги бійців тероборони, то я, мабуть, в одну калітку з величезним відривом виграю в номінації "найдебільніший боєць тероборони".

- Та ну. Чому?

- Я був реально дебіл. Тобто я, коли регулярно сплю менше 6 годин на добу,– мене просто нема. Оце я такий був в теробороні. Язик заплітався, очі без вогника. Ну що - постояв на постах з незарядженою рушницею…

І от ще. У нас з тобою є спільний друг Льоша Скиртач; він рік тому написав у Фейсбуку: хтось може оцінити, що він не потягне військову службу за станом здоров’я; хтось об’єктивно знає, що він є слюсар і в тилу більше користі принесе. Це абсолютно нормальні поважні причини. Тільки, будь ласка, припинять казати: мене не взяли. Тобто усі, хто хотів, - усі потрапили до армії.

- Да, був у Олексія такий допис.

- Так от, я теж в принципі міг казати: мене не взяли (і казав же ж, дурко), бо мені в 2015 році приходила повістка, ходив до військкомату, пройшов медкомісію - забракували. Тому так вийшло, що тероборона дала мені шанс себе перевірити - і я зрозумів, що геть не в олімпійській формі, в окопах мене надовго не вистачить. Коли кацапи відступили від Києва, з нашої роти всіх зайвих почали відправляти до резерву. Спочатку п’ятий взвод розганяли - я встиг перевестися в четвертий. Але потім, у травні, коли четвертий вже відправили до резерву, я сильно не пручався.

- З іншого боку, у тебе є твоя робота по безпілотниках; те, що ти робиш якісь корисні речі, - це тобі справді допомогло психологічно.

- Я дуже радий, що так вийшло. Бо я сам би не зміг би замутити отакого – типу, з нуля це зробити. Але знайшов однодумців і свою нішу. Так, я паяю, можу якісь висловити креативні ідеї, якісь технічні чи конструкторські рішення… Хоча є хлопці та дівчата, дехто з набагато меншою, ніж моя, освітою, і які продукують набагато просунутіші та цікавіші ідеї…

- …А є такі, які набагато менш просунуті – так що усе нормально.

- Тобто тут дуже вдало вийшло. Неможливо в такі часи залишитися без справи. Постійно робиш щось корисне та бачиш фідбек.

"ВИБУХИ? ЯК І БІЛЬШІСТЬ РОК-МУЗИКАНТІВ, Я ГЛУХИЙ. ДО ТОГО Ж ЩЕ Й БАСИСТ, ВЕСЬ ЧАС СТОЯВ МІЖ БАСОВИМ КОМБІКОМ І БАРАБАНАМИ. ЯКЩО Я НА ЩОСЬ РЕАГУЮ, ТО НА ВІБРАЦІЮ"

- До речі. Коли були по Києву оці масові удари і пішли блекаути, багатьох напружувало, що немає електрики. Як ти жив увесь цей час? Чи у тебе, як у людини, яка вміє паяти, все світилося?

- (Посміхається. – Є.К.). Я собі замутив паяльник з акумулятором. Накрутив лампочок із батарейками. Тому на виробничий процес це не впливало ніяк. Але коли є світло, у мене якось постійно ввімкнені новини CNN, чи французьке радіо - просто щоб воно там белькотіло в куточку не по-нашому. Аби мови вивчалися. Або якісь подкасти в ютьюбчику. А от коли блекаути, я якось навчився планувати і скачував якісь подкасти. Тобто вже не те, що перше-ліпше, а щось справді цінне.

А найжахливіше, чого мені бракує блекаутів – під час блекаутів я читав книжки. Знаєш, коли інтернету нема.

- Я знаю людей, які навіть нудьгують за тими блекаутами. Ти на якому поверсі живеш?

- На шістнадцятому.

- І що, пішки тренувався туди-сюди?

- Пішки, так. Це теж, так само, як і блекаут: типу, нема світла, нема інтернету – так ніфіга собі, нарешті книжечку почитаю. А так – без ліфта пройшовся з 12 літрами води в рюкзачку на 16 поверх. Ніфіга собі, який прилив дофаміну, енергії, щось хочеться робити! Отак би щодня! А зазвичай же себе не примусиш…

- Переписуєшся з колегами-музикантами на фронті? З тим же Юркешем, з Євгеном Рогачевським?

- Іноді переписуюся, але ж вони все-таки у війську, дисципліна, шифруються, тому я їх особливо не смикаю. Поки самі не напишуть.

- І що пишуть?

- Нічого, що може натякнути на місце розташування їхніх частин.

- Сашку, а як у тебе з творчістю під час війни? Пишеться чи не дуже?

- Ніяк.

- До речі, дуже у багатьох ніяк. Музиканти поділилися на тих, з кого пре, пісня за піснею, і тих, у кого ніяк.

- Тут не те, що музиканти поділилися; просто всі творчі особистості (або люди, які придурюються творчими особистостями) - вони всі різні. Ось, наприклад, я колись прочитав Подерв’янського. Він каже: талант – це для слабаків; справжній професіонал встає вранці, сідає і сидить по 12 годин пише, незважаючи ні на що.

- Ну, да, той же Стівен Кінг вкалує по 8-12 годин кожний божий день.

- Так от, я – не професіонал. Я можу себе примусити 12 годин сидіти щось робити. І навіть з результатом, бо в мене є досвід, якісь навички. Можу зробити щось таке міцненьке, пристойне, але за моїми мірками посереднє; таке, що я сам не споживав би. Я знаю, що це ніщо у порівнянні з тим, що я можу зробити лівою ногою, коли у мене правильний настрій. Причому, цей правильний настрій теж найчастіше приходить, коли я себе примушую. Але зараз якось не приходить падлюка . До того ж, коли кажуть, що блюз - це коли гарній людині погано – то я, виявляється ще й не блюзмен. Коли мені погано, мене не тягне вивертати виварку свого кортизолу ще комусь на голову.

- Гарно сформулював.

- Не хочу це розповсюджувати. До того ж, що стосується рок-музики… Рок-н-рол в ідеалі робиться самозакоханими, самовпевненими невігласами, які впевнені, що вони найкращі в світі рок-зірки. І хоча вони нічого не вміють і не знають, але впевненість і ця початкова частина кривої Данінга-Крюгера - в принципі, це стан, у якому все найкраще в рок-музиці й робилося.

А коли ти знаєш, що справжні зірки зараз - це ті, хто в окопах, то вся ця необхідна пихатість та самовдоволеність кудись дівається. Це все якась дріб’язкова фігня у порівнянні з будь-яким кухарем будь-якої роти, навіть не на передовій.

- Ти справді отак це сприймаєш?

- Еге. Так само з живим виконанням. Просто естетика, атрибутика рок-музика, хоч і на рівні іронії, але вимагає якоїсь зірковості типу stage hero, guitar legend, пафосних поз. Все це виглядає дещо безглуздо, коли бачиш фотки з фронту.

- До речі, а не було пропозицій поїхати на передову заграти? Щоправда, з @Traktor’ом це, мабуть важкувато буде…

- В тому-то і річ.

- А на пару зі Здоренком?

- Було бажання, але Здоренко, як і багато хто, теж не найкращі часи переживає, навіть гітару змушений був продати. Тому… там теж без настрою. До того ж, відома річ, що ці концерти на фронті в більшості своїй воякам не дуже потрібні. Тобто вояки теж різні.

- Контраверсійна думка – бо я знаю багато випадків, коли бійцям дуже заходило.

- Ні-ні, це базується на опитуваннях. Можливо, в роті знайдеться 2-3 бійця, кому зайде "Борщ", а в більшості воно так: типу, лейтенант сказав усім зібратися, похлопати. Може, якби просто під гітарку, чи зірка якась, дівчина бажано…

- Знаєш, а я б від @Traktor – зараз, може, щось стереотипне ляпну – очікував чогось такого міцного антируснявого у часи Бучі і Ірпеня. Бо все-таки ваш стиль дуже підходить для відображення людської люті і завзяття. Ну, мені так здається.

- Я хотів щось написати, але поки не виходить.

- Може, тому, що у тебе в музиці – у різних гуртах - завжди була іронія або бурлеск. А зараз не до гумору, людям більше заходить пафос, брутал або – навпаки – своєрідна лірика.

- Саме так - у мене вже є свій…навіть не образ, це мій психотип, мій характер: типу, навіть якщо зараз я казатиму щось серйозне, мені ніхто не повірить - і правильно зробить. Тому я і мовчу.

- Слухай, а як твій напарник по @Traktor, англієць-барабанщик Девід, сприйняв цю війну? Він же у Києві мешкає. Скільки йому років?

- Дейв на 10 років старший за мене.

- Оце ветеран!

- Він, як виходець із західного світу – з 2014 року жив у полоні оцих стереотипів, бойовиків про радянську загрозу. Типу що ось зараз російські десантники висадяться, почнуть по вікнах стріляти.

- А йому, мабуть, казали: "Та що ти видумуєш, mate"?

- Отож, хі-хі, ха-ха. І тут нарешті "dream comes true". Ну, він не полохливий, але у нього є натяки на клаустрофобію. Коли концерти, він не в кожному підвалі почувається комфортно. Навіть до мене на 16-й поверх іноді пішки ходить, бо в ліфті не хоче їхати. Тому в нього головне застереження: не хоче, щоб його взяли в полон і замкнули в камері.

- Божечки, він навіть про таке думав?

- Це єдине, про що він думав. Бо щодо решти нічого не змінилося: працює, донатить.

- А оці обстріли він як сприймав?

- Дзвонив мені, чомусь думаючи, що я трошки краще за нього на цьому знаюся. Питав про траєкторії, а також, чи не був то щойно звук гелікоптера з десантниками, що сідає на галявині…

- Серйозна людина.

- Знаючи, де його вікно, шанси, що прилетить, невеликі.

- Лікарі кажусь, що всі ми вже – з ПТРС. Про тих, хто воює на фронті – окрема розмова, але й у тих, хто в тилу…Ти на несподівані гучні звуки якось по-новому реагуєш? Я за собою помітив, що втягую голову в шию.

- Як і більшість рок-музикантів, я глухий. До того ж ще й басист, весь час стояв між басовим комбіком і барабанами. Якщо я на щось реагую, то на вібрацію. Тому, коли влучило в будинок у 600 метрах від мене, і була вібрація - оце я відчув. Побіг до вікна. А так… розумієш, ми зараз кажемо про обстріли - а я ж казав, що я був у перших рядах, і арта біля мене працювала… Ну як біля мене? Кілометр. Постійно. І це дуже гучно і дуже регулярно. В нас у Академмістечку канонада була нон-стоп по ночах.

- Плюс 16-й поверх, з якого візуально і Гостомель…

- …і Житомирська траса, тобто все.

- І при цьому ти не виїхав з Академмістечка. Тобі не казали: дурний, що ти там робиш? Давай п***уй звідти!

- Ні. Я ж тоді у ТРО був. Це так само, як водій, що дуже любить ганяти за кермом, але боїться їздити пасажиром. В ТРО було спокійніше, ніж у хаті. Над тобою щось літає, вибухи десь поряд. А ти просто знаєш, про що йдеться, і контролюєш. Якщо не знаєш, є в кого спитати. Ось у нашій роті був боєць Макс, беркутівець, він у лютому 2014 був на Інститутській в той момент, після якого мені 4 операції робили, а потім я півроку ходив на милицях.

- І тут зійшлися два ветерани…

- Да, тоді ми були по різні боки барикад. А тут ми вже були корешами, разом пили каву, курили, він виявився фанатом ВВ, єдиним, хто мене впізнав з усієї роти. Навчав мене військової справи. Зараз спецпризначенцем воює на Сході.

"НАРЕШТІ ВІДКРИВ ВІКІПЕДІЮ І ПРОЧИТАВ ПРО ЦЮ ЯСУ ЧИНГІСХАНА. І ТАМ П’ЯТИМ ПУНКТОМ: НЕ МОЖНА УКЛАДАТИ МИР ІЗ СУСІДАМИ І ЇХНІМИ ПРАВИТЕЛЯМИ, ПОКИ ВОНИ НЕ ПІДКОРЯТЬСЯ. ЦЕ ПОЯСНЮЄ ВЗАГАЛІ ВСЕ! ПОЯСНЮЄ ПОВНІСТЮ РІЗНИЦЮ МІЖ НИМИ І РОСІЯНАМИ"

- Профільне питання. Щось із української музики, написаної за цей рік під час війни, тобі сподобалося? Не соромся казати, якщо ні.

- Якщо чесно, я не сильно слідкував. Тобто… десь вже під літо було чітке відчуття, що невдовзі за слова "Джавеліни" у піснях почнуть бити ї*ало, але водночас - чому ні?

Ясно, що Surface Tension гарну пісню написали: "Ми вас всіх уб’єм".

- Я якраз про це хотів спитати. Виконання, тексти, дух, вокал – супер!

- Оцей саме вихід за межі образу жертви – типу, неньку сплюндрували! Тут навіть не лють, тут з позиції сили. Нарешті. Нарешті!! Нарешті!!!

Ще є така гарна група "Доктор Гомес", допоміг їм теж записати пісеньку тематичну. Ну, пісня стара, але зараз вони її присвятили саме нинішнім подіям – "Свято весни, получай п**ди". І зробили такий симпатичний кліп із нашої артилерією.

Здається, забанили цю пісню, бо я її недавно перепостив на 8 березня і щось як для мого акаунту – 8 лайків чи щось таке…

- Від історичної значимості колаборації Хливнюк/Pink Floyd тебе проперло?

- Можу сказати, що у мене від цієї колаборації відчуття такої великої, щирої, доброї, холодної, мокрої, чорної жаби (посміхається – Є.К.).

- Розшифруй.

- По-доброму завидки беруть. Приємно і гордість.

- Особисто у мене – дивне відчуття, що дуже круту трактовку Червоної калини від Хливнюка аранжував якийсь непоганий кабацький ансамбль.

- Ну да…

- Нехай мене зараз поб’ють за це пінкфлойдомани.

- Мені в них теж два найперших альбоми найбільше подобаються. Просто Гілмор трошки-трошки-трошки-трошки пав жертвою своїх власних стереотипів. Наче тиснула необхідність бути занадто самим собою в класичному Pink Floyd. Може, наклалися ще його розбіжності з Вотерсом.

- Думаю, не стільки розбіжності з Вотерсом, просто в нього ж ще й невістка украінка.

- Я маю на увазі чисто музично. Чисто музично ми тут спостерігаємо втрачену можливість посадити всіх на ср*ку і зіграти соло абсолютно атональне, експериментальне, зле. Бо йдеться про війну - і він це вміє, це може, і це його. Але він зіграв саме те, на що чекали та сподівалися мільйони його прихильників у Світі протягом багатьох років. Тобто не здивував.

- Тобто з того, що ти чув, більше сподобалось відображення люті.

- Більше, ніж пісеньки про Байрактари. Хоча розмови про зловживання Байрактарами в текстах пісень вже також стали зловживанням. Але в той же час вразило дуже оперативне реагування реально на будь-яку подію. Якісь там мелодії пісень або музичні скетчі…Моментально, на будь-який смак, від попси, яка грає в усіх таксі, до люті, як у Surface Tension. Такого хотілося б, звісно, побільше. Такого бракує. Хоча багато хто намагається.

- Сашку, а що твої знайомі музиканти-росіяни? Хтось намагався перед тобою вибачитися за свою країну? Чи ти для них типовий хохлобандерівець, тебе треба знищити і т.і.?

- Я просто припинив будувати ілюзії ще задовго до, мені писали кілька людей з боліт - або фанатів, або якихось приятелів, мовляв сподіваємося, що ви скоро цих уй**ків вип**дите. Але більшість рок-музикантів, до кого я мав guilty pleasure зазирати на сторінки (лише щоб підтвердити свою про них думку), вони всі такі - за мір і любовь, а в політіке не разбираюсь.

- Я спостерігаю, як реагують їхні музиканти. Це особисто моє guilty pleasure; мені це цікаво суто психологічно. При тому, що вихований я був на західній музиці.

- Мене просто доля милувала з рускім роком взагалі. В шкільному ансамблі ми грали пісні "Машини Врємєні" - і на цьому, власне, все. Може, ще "Звуки Му" мені подобалися - але важко це назвати рускім роком.

- Ще фіг його знає, що Мамонов зараз би сказав, якби він був живий…

- Та він же в останні роки став православно проповідувати птицям, що б він там сказав…

- Ви ж у 90-х і нульових досить багато грали в Росії.

- У мене Шнур був найкращим собутильником. Вони ж починали на розігріві у ВВ. Ми нерозлий-вода були собутильниками.

- З тих часів багато водкі утєкло – і подивися, що з ним тепер сталося. Чувак реально на подсосі у гасударства.

- Ну… він спритний молодик. А я - той мутант, що досі не чув пісню про лабутени. Навіть не знаю, в якому вона темпі.

- Ти для себе зрозумів, коли з ними спілкувався, як вони примудряються з покоління в покоління жити в цій парадигмі "Цар наше все, ми перед ним гівно, але ми - велика цивілізація, і якщо світ цього не розуміє - нехай здохне"? Віками ж це у них тягнеться.

- Народи, нації – це ж абсолютно ніяк не пов’язане з формою черепа. У них там живе купа російських нацистів з канонічними прізвищами , що закінчуються на -ко. А у нас є купа українців Іванових. Це ніяк не пов’язано з генотипом. У народа є якась спільна система традицій, виховання, свій, пардон, менталітет. Оце і формує. Ми справді різні з росіянами.

- А в чому саме – можеш сформулювати?

- От я нещодавно десь прочитав - і мене наче вдарило, я стояв, і несамовито реготав. Вони, на відміну від нас, кілька століть напряму жили за законами Яси Чингісхана. Це пару сот років з початку формування Московії як провінції Золотої Орди, поки Орда не розпалася, а потім відразу не була наново зібрана - вже під брендом Московії. Московити так довго за цими законами жили, що вони стали частиною характеру їхнього народу. Це як у нашій свідомості десь закарбувалася Велика хартія вольностей, Магдебурзьке право, змагання між руськими, литовськими та польськими династіями, латина в академіях, тощо. Ми жили в цьому бардаку більш-менш спільно з рештою Європи - тим часом, як вони жили за поняттями кочової імперії.

- Так а чому ти "стояв і дико реготав"?

- Тому що я нарешті відкрив Вікіпедію і прочитав про цю Ясу Чингісхана. І там п’ятим пунктом: не можна заключати мир із сусідами і їхніми правителями, поки вони не підкоряться.

Це пояснює взагалі все! Пояснює повністю різницю між ними і нами. І чому вони весь час до нас лізуть і лізуть. Вони, оця імперія войовнича, у них же немає режиму сусіди-друзі. У них сусіди або вороги, коли ще не підкорилися, або раби. Це відчувається й на нижчому, побутовому рівні.

І все. І ці музиканти – те саме. Просто в юності…ну, хто не був в юності анархістом, бунтарем? А потім вступають у силу імперські закони взаємодії з культурою. В Росії культура майже не ринкова. Культура – це політвідділ, вона на службі, як і церква, у пропаганди. Тобто ти роби, твори, але коли ми тобі скажемо, треба продукувати правильні меседжи. І це дуже щедро оплачується. А не хочеш - ніколи не поїдеш на жоден фестиваль. Так само й майже вся велика культура дев’ятнадцятого сторіччя була створена, здебільшого, на царські гроші.

Тому вони начебто щось роблять, творять, але дуже за це місце в піраміді тримаються. І коли треба, роблять те, що їм скаже умовний Сурков, це він їх оптом скуповував у 2000-х.

- Для мене певним чином символом ставлення росіян до українців стала програма "Антропологія" з Дмитром Дібровим на НТВ. У 1998 році ВВ там були гостями. Нещодавно передивлявся запис. Це п**дець, стільки пихи, великодержавного шовінізму (ще й у вигляді зверхньої іронії) було і у ведучого, і у слухачів, які телефонували у студії. Там навіть прозвучало визначення "хохляцька група".

- Для них це ж не лайка…

- Це ж 1998 рік, це ще 2 роки до Путіна. Але все це на місці!

- Я можу за своїми відчуттями розповісти. Ми ж у 90-ті багато гастролювали на Росії. У ті часи якось ці всі музиканти були ще приятелями та собутильниками. І у мене була така своєрідна ейфорія. Я думав, що вони так само, як і ми, радіють, що імперія зла розвалилася, і якось російський та український народи не посварилися, кожен хоче будувати європейське майбутнє і при цьому дружити.

Якось мені так здавалося. А потім, починаючи з 2000, особливо з Помаранчевої революції, все змінилося. Ми з ВВ регулярно їздили в Москву, модною були там групою. Кілька разів на рік, регулярно. І це неначе, коли рослинку знімаєш кадр на хвилину - за місяць виходить на пів хвилини мультик про те, як рослинка росте. Так і впродовж наших поїздок в Москву можна було спостерігати, як цей фашизм просто як на дріжджах росте. Точніше, відроджується, бо зараз уже зрозуміло, що й Совку ніякого не було - та ж сама Орда; так, тимчасово з червоненьким колоритом.

- А коли прийшло відчуття, що все, вони знову стають оцією імперською мумією?

- Після Помаранчевої революції вже все стало ясно. Чимало людей, яких я вважав однодумцями, рок-музикантами, реально образилися, що ми відмовилися довести свою дружбу з ними, не обравши собі неписьменного кримінального злочинця-рецидивіста-януковоча у президенти. То мені вже клац – і перестало на голову налазити.

- До біса їх. Де читачам можна нині почути Олександра Піпу у різних його музичних проявах?

- Ніде, мабуть. Я трошки взагалі випав із налагодженого творчого процесу. Є фейсбук-сторінка або ютьюб-сторінка, де розміщені якісь лайв-записи, або напівстудійні. Але такого альбому, який би я порадив послухати, поки що нема. Думаю, що з’явиться після війни, коли буде ейфорія і підйом від нашої перемоги.

- Наостанок спитаю: скажи, ми в цій війні переможемо?

- Ясна річ.

- Чому ми переможемо?

- У мене якісь паралелі з Майданом 2014 року. Пам’ятаєш, у багатьох були такі сумніви, мовляв, ну що таке? ми тут на Майдані, з якимось фанерними щитами і ручками від лопат?? А з того боку – організований натренований Беркут. Який себе стримує, не використовує вогнепальну зброю, бо не було наказу, але в якого були безмежні засоби.

Іноді було таке відчуття, що вони можуть трошки натиснути і все знести (так само, як і зараз російські пропагандисти говорять: а может, пора по-настоящему начинать?). Але водночас була якась впевненість, що - ніфіга. Типу, вони пижаться, а потім буде якийсь вирішальний етап - і вони посипляться.

Було таке, що воно все нелегко. Але, якщо тримати стрій - це одоробло в якийсь момент одночасно обвалиться. Як воно і сталося наприкінці лютого.

І зараз таке саме відчуття. Начебто там величезна країна, величезна військова потуга, але… є чуйка, що воно обвалиться, як Колос на глиняних ногах під тягарем власних понтів. Ясно, що зараз це щоденна робота сотень тисяч наших воїнів, які це все своїми мозолями тримають, жертвують життям і здоров’ям. Але ще трошки потримати стрій, кожен на своєму місці - і Орда посиплеться.

Увага! Охочі допомогти Олександру Піпі і його колегам у збиранні безпілотників для ЗСУ, можуть скористатися наведеною нижче інформацією:

На дрони:

https://send.monobank.ua/jar/7MCameQAeK

Грн: UA663510050000026000879171482

USD: UA403510050000026008879171484

EUR: UA223510050000026009879171483

На системи для скидання:

PayPal: [email protected]

Mono: https://send.monobank.ua/jar/7E9psYWnRA

Карта: 5375 4112 0228 4779

Crypto:

USDT: TK6dHrw8QBskrobz9Ukm7SLakQ5y8kjwXR

BTC: bc1qf36vz74htf7xn9k07qe8nz2qmtasnv7kg90deq

ГО BeeTa у Фейсбук:

https://www.facebook.com/Beetaua

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"