Дорога долиною темряви. Важкість паперу
Коли почалось широкомасштабне вторгнення росіян, мені здалось, що все змінилось. Мені здалось, що все, що менш важливе, мало би зникнути взагалі. Як же ж я помилявся...
Ротація! Напевно, багато солдатів чекають ротації. А більшість цивільних думають, що це для солдатів рай.
Ні. Для багатьох підрозділів ротація – це коли вас з окопів, скажімо, Донецької області перекидають в окопи Чернігівської... І все. Ви знову в мокрих, холодних окопах. Відпочинок? Реабілітація? Провести час з рідними? У комфорті? Ні, це зовсім не про ротацію.
Але для медичних працівників ротація – це страшне слово. Воно означає: 33 журнали, які потрібно, виявляється, вести (це в час війни...). А ще всі солдати хочуть перепочити. Деякі з них морально не готові більше воювати. Всі хочуть просто піти додому місяців на 6, щоб повернути себе до якоїсь форми, більш подібної на людську. Але – воєнний стан. І відпустка передбачається – 10 днів на рік...
І з'являється хитрий обхідний шлях: потрапити в госпіталь – з будь-якою хворобою. Там пробувати вимагати рішення ВЛК про непридатність до військової служби, щоб звільнитись. Коли не вийде – просити 30 днів відпустки для реабілітації.
Я переконаний, що якби військовим після важких місяців у боях давали 3-6 місяців відпочинку, та навіть звільнення, – практично всі поверталися б і служили краще. Але в умовах, коли таких варіантів нема, – варіант з госпіталем видається мало не порятунком. І я дуже за те, щоб хлопці хоч якось відпочили. Але у нас залишилась стара система паперової роботи і контролю. Я не буду говорити про навантаження на госпіталі від такого маневру, і про те, що там теж лікарі і вони теж люди, і перевтомлюються, і місць нема. Я скажу лиш, що за кожним 1 направленням на стаціонарне лікування стоять позаду години паперової роботи для медиків у батальйоні. Години. А відпочити хочуть всі солдати.
Крім того, війна – це не мирний час. Під час війни втрачаються автомобілі, витрачаються медикаменти, розхідники. А система обліку стара. Це все рапорти, розслідування, збір свідків, накази по частині, витяги з наказів і внесення у відповідні 33 журнали... Вам не передати, але начмед, або лікар медпункту несе відповідальність навіть за автомати працівників медпункту, які можуть згоріти в підірваних авто або зникнути разом із загиблими.
Коли ми вийшли з оточення, я був виснаженим до стану – "лежати і не вставати". Сам вигляд людей мене дратував. Хто підходив із запитанням, отримував найчастіше крик. Один з моїх медиків, назвемо його Груша, був у подібному стані. Він теж пройшов оточення, він був в окопах. Він один з двох моїх медиків, які працювали в окопах і підтримували життя поранених, поки я не дістанусь до них з евакуаційним транспортом. Стан Груші був настільки перевиснаженим, що він разом з багатьма бійцями написав рапорт про те, що не буде більше брати участі в бойових діях і розуміє юридичну, кримінальну відповідальність за це. Згодом він прийшов до мене і теж попросив направити його на госпіталь хоч із чимось, щоб підлікуватися, відпочити і хоч якось уникнути юридичної відповідальності. Відповідальності за що? За перевтому? За те, що в його голові бажання кричати, тікати від людей? Бажання більше не бачити відірваних кінцівок, померлих на його руках людей? За просте бажання просто відпочити? Але такий закон. Жорстоко...
Я дав йому направлення на лікування. Але перевантажені госпіталі через кілька тижнів його повернули. Кілька тижнів замість необхідних місяців. Він був не в стані продовжувати.
Я ж тікав від людей. Тікав від їхніх проблем, від запитань, від тонн паперової роботи, яка раптово впала на мене. Біль і виснаження поступово трансформувались в агресію. Найбільше від цього страждали ті, хто любили мене і кого я любив, хто був найближче. Я впевнений – неймовірно важко перебувати поруч зі згустком болю й агресії.
З боїв на Луганщині ми вийшли із втраченим усім. Журналів не було, техніка знищена, більшість автоматів згоріло або зникло з медиками в бою.
Мені кинулась допомагати людина, яку я дуже люблю. Але це було забагато навіть для неї. На допомогу прийшла також медик (зміню її позивний) – Коса. Вона теж сильно допомагала. Подала сотні рапортів, провела титанічну роботу… Але, напевно, не знає, що більшість того було теж втрачено, і ще кількаразово переписувалося з тим же результатом. Так, це не бій. Так, це не поранені солдати, але це цілодобова робота. А сил не вистачало приготувати собі щось поїсти, не те щоб...
Через певний час до цього оркестру приєдналися прокурори і слідчі, які з часом дзвонили вже щодня з погрозами і вибивали остаток здорового глузду з перевтомленої психіки.
Уникнути цього не можна. Альтернатива... Нею приперли мене до стіни.
До кінця війни я не можу показати в цифрах, що відбувалось під час "ротації", але повірте, кімнати для паперів було б мало.
Перевиснаження і біль перетворювались на агресію і злість – так я охарактеризував би стан, у якому я був під час ротації. Одного разу, коли я вже думав, що розібрався з документами, до мене зателефонував черговий прокурор і сказав, що мене чекає в'язниця. Бо втрачені в бою автомати працівників медпункту так і не списані, як не списані і 2 броньовані і кілька колісних технік. Хоча воно все втрачено до мого приходу, та я це успадкував, оскільки попередня начмед трагічно зникла в бою. Численні рапорти, численні розслідування, – черговий раз втрачені, або потрібно переробляти.
Цей прокурор наче зламав мені хребет. У цей час я ніс на підпис кілька десятків направлень на госпіталізацію солдатів на сьогодні. Але я просто сів посеред дороги на асфальт. Я не бачив сенсу в цьому всьому. Світ поплив перед очима. Я не пам’ятаю, як довго сидів посеред дороги на асфальті. Пам’ятаю, що машини об’їжджали мене. Згодом я підвівся, розвернувся, повернувся до медпункту, сів в автомобіль і на свій страх і ризик вирішив просто поїхати звідси. Можливо, назавжди.
Працюй не працюй – результат той же: в'язниця. До мене підбігла кохана людина, щоб відговорити мене. Але я грубо виставив перед собою руку, щоб вона не могла підійти, захлопнув двері автомобіля і поїхав. Я боявся сказати їй хоч слово. Болю й агресії було так багато, що я боявся ранити її ще більше. За той період вона багато зла натерпілась від мене, не будучи винною, а просто намагаючись допомагати. Перевиснаження. Агресія. Безвихідь.
Моє командування дало мені відпустку, не бажаючи мене карати. За тиждень я заспокоївся і зрозумів, що від моєї агресії страждають лиш ті, кого люблю. А справа не просувається. Крім того: Альтернатива…
Я повернувся і спробував робити хоч щось. Та вислів "подай рапорт" почав для мене звучати, як приліт міни.
Я знаю дуже багато чудових воїнів, які пішли із ЗСУ або відмовлялись від посад тільки тому, що ми не припинили бути Українською Паперовою Армією.
Попередні частини матеріалу доступні за посиланням.
