Дезінформація та "нелінійні війни". Уривок з книги "Інфодемія"

Автор: Олександр Солонько

"Інфодемія" стала результатом дослідження поширення та впливу дезінформації в сучасному світі. У центрі книги стоять два соціальні кризові явища – пандемія та війна.

20 травня у Видавництві Марка Мельника вийшла книга "Інфодемія: зброя дезінформації у вірусну епоху". Автор – фахівець з комунікацій, військовий, Олександр Солонько. "Інфодемія" стала результатом дослідження поширення та впливу дезінформації в сучасному світі. У центрі книги стоять два соціальні кризові явища – пандемія та війна. Вони є тлом і одночасно каталізатором масового поширення дезінформації. Книга стала не тільки спробою осмислення глобальної пандемії, але й частково записками на полях російської війни проти України в кінетичній, інформаційній, віртуальній та смисловій площині. Вона пропонує системний огляд дезінформаційних зусиль росіян з метою підірвати українське суспільство в рамках як пандемії, так і збройної агресії.

***

Воєнна агресія супроводжувалася так званими "непрямими або нелінійними" діями. Воєнна доктрина російської федерації передбачає використання широкого спектра "невійськових" дій для ведення війни. В 2013 році очільник російського Генштабу Валерій Герасимов виступив з доповіддю Російській академії військових наук. У виступі були перераховані та роз’яснені стратегії розвитку російської нелінійної військової доктрини, яка була реалізована під час російського вторгнення до України у 2014 році. Після цього почало широко вживатися словоспо­лучення "доктрина Герасимова". За його словами, невійськові засоби перевищили вплив військової сили для досягнення стра­тегічних і політичних цілей. З цього, до речі, випливає те, що, використовуючи дезінформацію як зброю, рф воює не лише там, де використовується її армія. Певною мірою використання дезінформації — це можливість провадити своєрідну форму війни практично з усім цивілізованим світом.

"Доктрина Герасимова" аналізується фахівцями із прив’язкою до китайської доктрини "необмеженої війни". Вона інтегрує використання ЗМІ, дезінформацію, приховані джерела, невдо­волення меншин, управління сприйняттям, обман, а також психологічні та кібероперації . З’явилася вона на світ майже через 5 років після "Мюнхенської промови" російського дикта­тора владіміра путіна, який фактично кинув виклик світовому порядку, що був встановлений після Холодної війни. Там звучав виклик зокрема для США, який спочатку не сприйняли надто серйозно. Проте пізніше виявилося, що російська загроза більш ніж реальна і небезпечна.

Згідно з доктриною, війна може набувати невійськової фор­ми, ведеться на багатьох фронтах одночасно, перевершує силу стримування всіх кордонів та обмежень. Це війна майбутнього. Подібне формулювання виникло наприкінці 90-х років минулого століття. Доктрина необмеженої війни з’явилася в 1999 році і своєю чергою запозичила чимало від попередніх напрацювань росіян.

І китайська, і російська стратегії передбачають використання проксі або сурогатів ("Л/ДНР", наприклад). Використовують­ся асиметричні засоби, змішуються в різних варіантах ті чи інші елементи ведення тотальної війни. До прикладу, досить локальна російсько-українська війна, яка почалася 2014 року, водночас є частиною зусиль рф щодо повної ліквідації україн­ської державності. У ній росіяни створили проксі-утворення на території двох українських областей, після інтенсивної фази довгий час підтримували там бойові дії низької інтенсивності, а потім використали для початку конфлікту високої інтенсив­ності. Все це вписується як в російську, так і в китайську модель.

Росія використовує проксі-групи, як воєнізовані, так і кіберне­тичні, за підтримки ЗМІ, установ і приватних компаній (напри­клад "Вагнера"), військ спеціального призначення і "козаків" для проведення різних типів операцій, таких як нетрадиційні, інформаційні, психологічні та кібероперації. Росія керує цими військовими та невійськовими засобами через контрольовані державою компанії та організації під централізованою струк­турою політичного командування.

Невід’ємною частиною такої несиметричної або гібридної війни є дезінформація і організовані інформаційно-психологічні спеціальні операції (ІПСО). Вони забезпечують дезорієнтацію та оголення вразливих місць супротивника для удару.

Різні елементи нелінійної війни росіяни апробували ще в часи Холодної війни у Афганістані. Експерименти продовжувалися в Молдові та Литві на початку 90-х років. Проксі-республіка на території Молдови (Придністровська Молдовська республіка) на десятки років стала раковою пухлиною і гальмом для розвитку Молдови й небезпекою для України. Далі дві чеченські війни, кібератаки проти Естонії в 2007 році та проміжна кульмінація із російсько-грузинською війною 2008 року. Вторгнення до Грузії розпочалося під час літніх Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні (Китай), щоб запобігти міжнародному фокусу на війні та відстрочити міжнародну реакцію. Два подальші вторгнення до України почалися після двох олімпіад, що проходили в рф і Китаї відповідно. Цього разу зимових.

В 2013–2014 роках Кремль зосередив весь свій досвід у веденні нелінійних воєн на тому, щоб завдати удару по Україні. Доповідь Герасимова на початку 2013-го, ймовірно, визначила стартову лінію для вторгнення до України. Тоді росіяни мусили вирішити ряд завдань. Провести інформаційні та кібератаки проти України, дестабілізувати суспільство, зокрема, руками лояльного політичного режиму та прямих агентів впливу (мов­ний закон Колесніченка), провести чергову кампанію полі­тичного та економічного тиску і водночас зберегти високий рівень підтримки серед місцевого населення ідеї тісних зв’язків з росією. Після провалу, який ознаменувався масовими про­тестами, спровокованими відмовою влади підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, і спробами силового придушення цих протестів, у хід пішло також використання військової сили. Це завершилося окупацією частини території України російською армією та створенням проксі-утворень, якими прикривається власне окупація.

Нелінійна або нерегулярна війна (Irregular Warfare) перед­бачає досягнення "стратегічних цілей шляхом уникнен­ня звичайної військової сили супротивника, одночас­но підриваючи силу та волю супротивника, насамперед через використання непрямих, нетрадиційних аспектів ведення війни". У нелінійній війні прямо чи опосередковано використо­вуються невійськові та військові засоби за допомогою таких інструментів: дипломатія, спецслужби, професійні військові, сили спеціальних операцій, повстанці, партизани, екстремістські групи, найманці та злочинці. Російська пропаганда певною мірою змогла закріпити серед іноземної аудиторії наратив, що на Донбасі проти України воюють "повстанці, яких підтримує росія". Багато матеріалів у західних медіа навіть з підтримкою України повторюють наративи росіян про "повстанців, підтри­муваних москвою".

Така концепція не є одкровенням чи унікальним винаходом росіян. Але розвиток технологій та соціосистем, чиє життя сильно від них залежить, значно розширив можливості застосування цих самих технологій для ведення як прямих, так і нелінійних або гібридних воєн. Він пришвидшив перебіг конфлікту.

Останні ще більше ускладнюють постійні коливання та маніпулювання політичними, інформаційними та ідеологіч­ними конфліктами — ключовими аспектами нелінійної війни як засобу досягнення бажаної стратегічної позиції та геополітичних результатів, насамперед, використовуючи невійськові підходи.

У сучасному світі війна не може не мати глобальних наслід­ків. Якщо росіяни зрівнюють із землею міста в Сирії, мільйони біженців з’являються в Європі, тікаючи від вірної смерті. Якщо росія блокує українські порти, то 400 мільйонів людей у світі зіткнуться із проблемою доступу до продовольства і ще біль­ше із його подорожчанням. Війна з одного боку земної кулі може спричинити інфляцію та подорожчання різноманітних товарів на іншому. Знищене біля моря шкідливе підприємство може призвести до екологічних проблем за тисячі кілометрів з протилежного боку узбережжя.

Тим більше дезінформація як інструмент війни може швид­ко завдати удару на іншому кінці земної кулі без проведення дорогих і ресурсних прямих воєнних дій. Інфодемія як явище є частково наслідком непрямих неоголошених війн, які можуть вестися постійно, а частково причиною того, що до використан­ня інструментарію масової дезінформації вдаються все частіше і масштабніше, бо він доступніший.

Вторгнення росії до України 2014 року, очевидно, мало реалізувати куди більш амбітні плани, але навіть частково реалізоване воно дестабілізувало не лише Україну, а позна­чилося на всій Європі. Концепція євразійства і Євразійського економічного союзу, які Кремль намагався розвивати, вступи­ли в конфлікт з європейською інтеграцією України, зокрема у вигляді Угоди про асоційоване членство. Попри те, що росій­ська пропаганда пнеться зі шкіри, щоб довести нікчемність України, зокрема в економічному плані, країна представляла собою другу економіку серед усіх країн, окупованих москвою в рамках СРСР. І необхідність її членства у ЄврАзЕс для росіян була принциповою. Окрім ідеологічних питань та імперського ресентименту, зіткнення супроводжувалося масованим викидом дезінформації як інструменту війни.

Це стало частиною міксу невійськових дій у рамках війни, таких як: використання історичної пам’яті (в цьому разі — влас­ного трактування історії) і наратив про захист співвітчизників за кордоном; психологічний терор; мережева війна (доміну­вання в інформаційному просторі та протидія ворожим медіа); проактивне нав’язування основних наративів, які домінують в інформаційному та віртуальному просторі; пропагандистські заходи і їх висвітлення як російською, так і іноземними мовами; протести за кордоном, інспіровані з росії тощо.

Варто також розуміти, що "доктрина Герасимова" передбачає можливість проведення операцій по всій ворожій території. Отож, коли російські сили вторгнення не змогли пройти всі­єю територією, дезінформаційні кампанії можна проводити, орієнтуючись на тотальне поширення всім ворожим простором. Це значна перевага саме інформаційних інструментів ведення війни перед лінійними військовими силами та засобами.

Умовна операція "Нові Санжари" показує, наскільки це може бути успішно та ефективно. Водночас ефект досить обмежений, коли ставиться завдання захопити супротивника і повністю підпорядкувати собі, що було і є ціллю росії щодо України. Тобто банальну загарбницьку війну не можна виграти суто інформа­ційними методами, особливо коли суспільство має внутрішній ресурс і бажання до резистансу, тобто опору. Це той приклад, який також підкреслює загально соці­альний підхід до конфлікту з боку росіян. Вони воюють, намагаючись забезпечити рефлексивний контроль над супротивником, захопити керування його сприйняттям ситуації та навколишнього світу. Головна мета — змусити приймати рішення, вигідні для агресора. Масове поширення дезінформації має забезпечити досягнення мети.

Воно є частиною "механізму рефлексивного контролю", до якого входять такі елементи, як власне дезінформація, введення в оману, стримування, відволікання уваги, виснаження, розкол, перевантаження (зокрема інформацією), умиротво­рення, спроби паралізувати, тиснути, здійснювати навіювання, провокувати.

У рамках інформаційної війни використовують перевірені підходи до формування інформаційних повідомлень: однобіч­ність подачі інформації, блокування частини інформації, власне дезінформація, замовчування незручних для рф тем або подій, заперечення завданої шкоди ("ми обстрілюємо військові, а не цивільні об’єкти") тощо. Також використовуються медійники на місцях, які інтегровані в суспільство, ринок медіа, але поши­рюють російські наративи.

Саме тому, коли українська влада користується послугами таких "журналістів" і захищає їх право далі бути в українсько­му ефірі, це створює небезпеку збереження на майбутнє плацдарму для росіян. Вони зможуть його використовувати для проведення наступних інформаційних операцій та дестабілізації України навіть після повномасштабної війни.

Росіяни готувалися до цього масштабно. У березні 2019 року той самий Валєрій Гєрасімов предста­вив нову військову доктрину, яка передбачала перевагу росіян "над будь-яким потенційним противником". Згідно з нею всі несиметричні інструменти, зокрема поширення дезінформації, залишаються в арсеналі. Проте тепер росіяни фактично пере­йшли до підготовки масштабних воєн. Майбутні акти агресії проти інших держав подаються як "активна оборона" та "комп­лекс попереджувальних заходів із нейтралізації загроз безпеці держави". США звинувачуються в агресії через ті самі несиме­тричні дії та визначаються як потенційний противник. І мова вже йде конкретно не про локальні конфлікти, а про масштабну війну. Фактично відбулося повернення до термінології та світосприйняття версії часів Холодної війни. А "досягнення переваги над супротивником" — це те, як кодується мілітари­зація росії та її підготовка до війни.

У квітні 2021 року відбувалося нагромадження військ та техніки на кордонах з Україною, яке змусило напружитися, нагадавши, що москва вже вторглася до України у 2014 році. Війська, що вже брали участь у попередніх військових кампаніях проти України або перебували біля кордонів країни, проводили навчання, опрацьовуючи сценарії оточення українських військ в зоні проведення Операції об’єднаних сил та блокування України з моря. Все це відбувалося під приводом перевірки готовності військ, хоча тепер зрозуміло, до чого насправді готувався Кремль.

Сценарій оточення відпрацьовувався неодноразово. На військових навчаннях "Кавказ‑2016" та "Кавказ‑2020", при­чому за чотири роки масштаби завдань і апетити військово-політичного керівництва рф значно зросли. Проводилися маневри в Криму, куди перекидалися зокрема десантні судна з Північного, Балтійського та Каспійського флотів рф.

У 2014–2015 роках війська, які диктатор владімір путін зосередив біля України, брали участь у боях проти української армії. А навчання, що проводилися навесні 2021-го, спонукали припускати, що він готується до нових військових дій, можли­во, до повномасштабної війни, адже це була наймасштабніша концентрація військ з 2014 року. Українська влада повідомила про цифру від 100 до 120 тисяч військових. Зрештою, міністр оборони рф підтвердив, що до українського кордону було перекинуто дві загальновійськові армії та три дивізії повітряно-десантних військ. Переважна більшість військ, що брали участь у "перевірці", не були відведені від кордону.

Це стало результатом виконання рішення про створення постійної військової інфраструктури на межі з Україною. Про­цес був практично постійним. Штаби діючих армій та дивізій переїжджали ближче до кордону, створювалися нові з’єднання, зокрема в окупованому Криму і частинах Донецької та Луган­ської областей.

По суті, навесні 2021 року російські збройні сили відпрацю­вали ряд складних сценаріїв у рамках майбутнього вторгнення до України. А процеси, які відбувалися наприкінці року і на початку наступного, вже були завершальним етапом підготов­ки до атаки. Розгортання російських сил вторгнення, яке фіксували зокрема восени 2021 року, на відміну від весняних маневрів, часто здійснювалося вночі, й росіяни намагалися приховати справжній масштаб приготувань, наскільки це було можливо.

Все це мало відповідний пропагандистський супровід. Тема­тика російської дезінформації навколо "навчань" опиралася на "загрозу НАТО" і те, що Україна військовим шляхом збирається повертати собі свої окуповані росією території. Хоча Україна не брала участі у навчаннях НАТО в 2021 році, а риторика керівництва держави зовсім не передбачала підготовки громадськості до можливого силового повернення окупованих територій Донецької та Луганської областей. Ба більше, відзна­чалася критична нестача озброєння і обладнання, необхідного для проведення наступальних операцій. Але це не цікавило ні кремлівського диктатора, ні російську пропагандистську машину.

Ймовірно, що остаточне рішення про повномасштабне вторгнення було куди раніше, ніж у 2021 році, враховуючи те, що підготовка до нього велася довго і цілеспрямовано на різних фронтах: військовому, інформаційному, енергетичному тощо.

 Олександр Солонько