Дружина загиблого аеророзвідника Юліана Матвійчука Лілія: "Чоловік примудрявся підлетіти близенько до ворога і скинути ВОГ навіть у крихітну нірку"
33-річного полтавця називають найкращим аеророзвідником на Мар’їнському напрямку. Його побратими створили петицію про присвоєння йому звання Героя України посмертно. Бо він заслужив носити його за життя.
Юліан загинув 20 травня в результаті поранення, якого зазнав біля села Георгіївка на Донеччині. Він, молодший сержант, оператор-розвідник 2 розвідувального відділення розвідувального взводу 144 окремого батальйону територіальної оборони 116 окремої бригади Територіальної оборони Сил територіальної оборони Збройних сил України, "врятував сотні бійців, коригував знищення живої сили ворога та його техніки, з безкомпромісною впевненістю та рішучістю знищував ворогів точними влучаннями зі "скидів" та віртуозно виводячи дрони із зони дії ворожих РЕБ". У тексті петиції вказаний і такий факт: "У березні 2023 року координував виведення з оточення взводу морської піхоти. Супроводжував з повітря медичну евакуацію командира батальйону однієї з бригад ЗСУ".
У складі 116 бригади ТрО Юліан з побратимами створили групу аеророзвідки "Соловей". Цьому підрозділу продовжує допомагати дружина Юліана, одночасно домагаючись не тільки присвоєння чоловікові звання Героя України, а й перейменування однієї з центральних вулиць на честь чоловіка. "Він заслуговує визнання на найвищому рівні не тільки як військовий і захисник країни, а й як громадсько-політичний діяч, – вважає жінка. – Він щодня з 2010 року боровся за українську Україну, українську Полтаву. Вкладав у це всі свої сили, нерви та душу. Він Герой України за своїм покликом, за всім своїм життям. У нього ніколи не було морального вибору. Він завжди був дуже цільним у своїх переконаннях, хоча Юліан виріс у російськомовній родині і за власним вибором, принципово в університеті перейшов на українську. Як депутат Полтавської міської ради відстоював історичні будівлі міста, боровся за належне вшанування військових, лобіював націєзахисні проєкти. І перемагав у цих питаннях також".
Збір підписів під петицією триває. Уже є половина. Було б більше, але досить часто виникають проблеми з авторизацією, і не всі люди мають терпіння зробити декілька спроб. Але рідні, друзі, побратими Юліана вірять, що потрібна кількість голосів буде отримана.
"МИ НЕ ХОЧЕМО ЗУПИНЯТИСЯ НА ШИРОКИНОМУ, МИ ХОЧЕМО ПРОЙТИ ДО НОВОАЗОВСЬКА"
- Петицію створив командир підрозділу, де Юліан був аеророзвідником, – розповідає дружина Юліана Лілія. – Це 116-та бригада тероборони. Але чоловік співпрацював і з 79-ю, із 95-ю десантними бригадами. Допис про збір підписів опублікували і на офіційній сторінці ГУР – мабуть, з ними Юлік також стикався на війні. І вони пересвідчилися особисто, що він – вправний розвідник. Як я розумію, в кожного пілота своя манера літання. Хтось ризикований, хтось боїться нижче опускатися, щоб не втратити дрона. Юліан не боявся залітати вглиб окупованих територій навіть розуміючи, що може втрати літачка. Якщо розумів, що може побачити щось цінне, важливу ціль, – ішов на ризики. А ще він дуже точно відправляв скиди по цілі. Примудрявся підлетіти близенько до ворога і скинути ВОГ навіть у маленьку нірку.
За фахом мій чоловік – історик. Він – активний учасник Революції Гідності, лідер полтавського Майдану. Їздив і у Київ на Майдан. Там навіть дістав поранення в голову – його вдарили. Але він ні секунди не лікувався. Перемотали йому рану, і він далі стояв серед мітингувальників. У нього темперамент такий – він борець по життю.
Коли почалася війна на Сході країни, він ще навчався в університеті, крім того – мав обмеження для служби в армії по здоров’ю, тому офіційно його нікуди не брали. Але Юліан знайшов вихід – пішов в "Азов". Спочатку був там гранатометником, пізніше став заступником командира батареї гаубиць. Воював у Широкиному, Іловайську, обороняв Маріуполь… За день до оточення вони вийшли з Іловайська… Згадуючи літо 2014 року, завжди казав, що тоді був не один момент, коли він вже прощався з життям.
З інтерв’ю Юліана "Радіо Свобода" від 8 липня 2015 року:
"До "Азову" я був учителем історії і правознавства, співав у народному хорі "Калина", закінчив художню школу, музичну – за класом скрипки. Працювати за фахом не встиг, захистивши диплом, відразу вирушив на фронт, а документи видали вже моїй матері, і випускний без мене гуляли.
21 червня я виїхав у "червону зону", отримав перший автомат, перший РПГ. На початку грудня перейшов в артилерію і почав вчитися на навідника гармати. Ми поставили батарею на позиції, і зараз вона єдина в секторі, яка веде нормальний вогонь, всі інші чекають активних бойових дій.
Я був у Іловайську, Старобешевому, Оленівці біля Донецька. Там ми "язика" брали, голову сільради, який вербував казачків до армії так званої "ДНР", прямо під носом у сепаратистів взяли.
Найстрашніше – це очікування. Перед першим штурмом, коли помер Береза, Світляк та Вертольот, ми повинні були пройти відстань метрів 200 полем до бліндажів ворога. З обох боків, як згодом стало відомо, були снайпери, вони Березу взяли і Світляка. Така операція не для піхоти, але, окрім неї, у нас більше нічого не було. Палій, керівник з третьої сотні каже: "Хлопці, я це місце сьогодні візьму, хто зі мною?" На це один руку підняв, другий, третій, вся сотня… "Спочатку працюємо по позиціях мінометами, але бачите, відсотків п’ятдесят може не повернутися з операції. Через дві години виступаємо". Почалося очікування. Сам уже розумієш: все, кінець. Нащо була та школа, університет? Нащо воно все було? Додому не подзвониш – телефон на базі. Потім думаєш, як воно боліти буде, якщо в тебе влучить, а можливо, ти на тому полі залишишся, бо я гранатометник, по нас у першу чергу стріляють. Такі думки в голову пішли дурні. Хто спав, хто курив постійно. Я чогось голитися почав. Час вийшов. Ми спорядження вдягли, щоб виходити, і якраз почався мінометний обстріл наших позицій, можна сказати, що сепаратисти нас і врятували. А потім нас вивезли в Старобешеве.
За Новоазовськом на кордоні з російською федерацією є Сєдове, там теж виконували певне завдання. Широкине, біля нього Вишневе… Оборона Маріуполя, Виноградне зі сторони Іловайська… Зараз лінія оборони ведеться від Широкиного на Лебединське, до Мар’їнки та Донецька. Ми не хочемо зупинятись на Широкиному, ми хочемо пройти до Новоазовська, взяти весь "сектор М" під свій контроль".
- У 2015 році за станом здоров’я чоловіка звільнили, – продовжує Лілія. – Він повернувся в цивільне життя. Того ж року був обраний депутатом Полтавської міської ради, очолював робочу групу з питань декомунізації – займався перейменуванням вулиць, повернув будівлю Кадетського корпусу в державну власність та ще багато чого. Йому це вдавалося. Але він і волонтерством займався, регулярно їздив на схід. Також Юліан проводив у Полтаві вишколи для молоді, вчив користуватися зброєю, започаткував програму націонал-патріотичного виховання, ініціював створення меморіалу Голодоморів.
Лілія, журналістка за фахом, познайомилася з Юліаном у 2017 році. Ось як жінка згадує про це у фейсбуці:
"Наша перша зустріч відбулася раптово. Ми з колегою готували сюжети. Я запитала твою думку щодо легалізації зброї, Аня – щодо Твого розуміння поняття "сім’я". Я слухала твою відповідь і думала: "Боже, оце комусь пощастить з чоловіком". Через кілька місяців ти сам мене знайшов. Ми незчулися, як почали зустрічатися. Згодом ти зізнався, що при першій зустрічі захопився моїми "великими уважними очима" і шукав нагоди поспілкуватися більше. Через два місяці ми вже мали кота, а ще через кілька – спільний бюджет і автоматичне відкладання коштів на весілля мрії.
Сьогодні понад п’ять років тій мрії та два, як ми її здійснили…
Минулого року зранку ти привітав мене неймовірним сюрпризом, підлетівши до нашого вікна дроном, який ніс на собі найдорожчі слова. Увечері ми вдруге стали на наш весільний рушник, дістали весільні келихи й шампанське та, взявшись за руки, зробили мій сюрприз – їх гіпсовий відбиток.
І сьогодні, у другу річницю нашого весілля, я стою на рушнику і відчуваю, що ти тримаєш мене за руку, як тоді, коли ми зустрілися, коли одружувалися, коли відзначали першу річницю.
Міцно.
Впевнено.
Ніжно.
І ведеш. Направляєш. Оберігаєш.
Але...
Ніколи не прийму, ніколи не повірю, ніколи не усвідомлю. Моя любов, мій Всесвіт, Юліан Матвійчук, – я чекаю тебе! Найкращий в світі!
P.S. З дня в день дякувала богу, що з таким чоловіком пощастило саме мені. А тепер не вірю ні в що. Бо про яку віру може бути мова, коли тебе не чують і забирають найсвітліше добро з цього світу".
"У ВІЙСЬККОМАТ ЮЛІАН ПІШОВ ЗА ТРИ ТИЖНІ ДО НАПАДУ, ЩОБ СКАЗАТИ: "Я Є. Я ГОТОВИЙ!"
- Ми завжди знали, що буде вторгнення, – продовжує Лілія. – Ми націоналістичних поглядів, знаємо історію держави, тому прекрасно розуміли, що боротьба з одвічним ворогом триває. І активна її фаза прийдеться на наше покоління, і нам вдасться здолати росіян. Наші діти будуть жити в українській Україні. Це питання часу. Тому ми мали максимально готуватися до спротиву. У Юліана завжди був складений рюкзак, він був готовий стати на захист будь-якої миті.
За три тижні до нападу Юліан разом з побратимами пішов до військкомату, щоб перевірити документи, переконатися, що вони там є, що у разі потреби їх миттєво викличуть, що там знають про перших добровольців, сказати: "Я є. Я – готовий!" Тоді вже говорили про конкретні числа нападу. А 24 лютого ми були в місті. Прокинулися, як, мабуть, більшість українців, від звуків літаків, вибухів. Юліану подзвонили, він взяв речі, відвіз нас з донькою до батьків, а ввечері вже був на кордоні Сумської та Полтавської областей як гранатометник. Згодом на базі бригади почали формувати підрозділ аеророзвідки, а чоловік вмів літати ще з часів "Азову", тому йому запропонували долучитися. Він бачив, що війна тепер інша. Безпілотники – очі підрозділів. Йому подобалося займатися аеророзвідкою, він хотів розвиватися в цьому. Тому погодився. І вже з червня 2022 року він саме як аеророзвідник регулярно виїжджав на Харківщину.
У грудні всю бригаду перевели на Сумщину, там хлопці працювали, але недовго. І весь підрозділ перевели на Соледар. Із січня батальйон, в якому служив Юліан, зазнав багато втрат. Після перегрупування їх перекинули на Мар’їнський напрямок.
У квітні чоловіка відпустили на десять днів у відпустку. Ми використали її максимально саме так, як хотіли, з урахуванням наших особистих традицій. Влаштували вечір фільмів, звозили доньку в "Ігроленд", нарешті зробили фотосесію. Коли почалася повномасштабна війна, донці було лише чотири місяці, і у нас не було професійних спільних фотографій. І тут – нагода. Ще ми в квест-кімнату сходили, з друзями зустрілися.
5 квітня Юліан написав такий пост у фейсбуці:
"Нарешті маленький увал, хоч трошки побуду з родиною. Те відчуття, коли пів року не бачиш родину, а маленька росте в телефоні. Добре, хоч татка впізнала.
Дякую моїй коханій за все, що ти робиш, за підтримку, за виховання манюні, за те, що тримаєш потужний тил.
Ось саме те, за що ми воюємо і ми обов’язково переможемо!
P.S. Друзі, від відпустки залишилось декілька днів, тому прошу не турбувати".
На фото: 25 квітня Юліан опублікував на своїй сторінці цю фотографію і зробив підпис: "Наша Євочка, вітаю тебе з днем донечки. Ось за це ми воюємо!"
"ЧОМУ МИ ВСЕ ЗА ВАС МАЄМО РОБИТИ? МИ ЗАРАЗ "ПЕРЕДВОХСОТИМОСЬ" ПОЛОВИНА, ХТО ТОДІ БУДЕ РОБИТИ?"
- Юліан завжди казав, що думки матеріальні, вірив у це, – говорить Лілія. – Завжди казав, що не можна думати про погане: "Ліль, ніколи не думай про погане". І настільки мене впевнив у тому, що все буде добре... Ми говорили з ним про все на світі. Скрізь разом були. Ми найперше були друзями. І ніколи не говорили про смерть. Її не було в наших думках. Юліан хотів жити. Стільки планів на майбутнє у нього було! Не можу прийняти те, що сталося, і повірити в це...
Юліан реагував на мої повідомлення протягом дня. В той день зранку я побачила, що він був у мережі о 4.58. Значить, скоро має обізватися, – подумала я. Ввечері ми говорили. Але час ішов – а чоловік не давався чути. Я почала хвилюватися, але сама себе заспокоювала, хоча внутрішнє відчуття неспокою було. Потім мені написав батько хлопця, який працював разом з Юліком: "Щось хлопці не на зв’язку". Я пообіцяла йому дізнатися, що відбувається, у хлопців з підрозділу. Написала, а вони не відповідали, хоча завжди зразу виходили на зв’язок. І я розумію: щось сталося. Дзвонить наш друг, кум. Він теж у підрозділі, але в той момент був у Полтаві. "Скажи, що все нормально", – попросила його я. "Я зараз заїду", – на це сказав він. Я зрозуміла, що щось трапилося. Ледь дочекалася нашого друга. "Юлік 300, контузія, але не переживай", – намагався мене заспокоїти. Потім набрав командир. Ми всі сподівалися, що все буде добре, адже після прильоту в бліндаж Юліан залишався притомний. "Забирайте тяжчих, – просив, – зі мною все нормально". Сам дійшов до евакуаційної машини...
Декілька днів тому Лілія зробила такий допис:
"Коли Юліан отримав поранення мені писали багато людей з питанням: "Як він?" Коли ми боролися за його життя мені писали ще більше з питанням: "Чим допомогти?"
Після 20 травня мені писали ще і ще більше зі словами співчуття та обіцянкою допомагати в разі чого. Так-от, зараз – якраз те "в разі чого". Якщо ваші слова для вас щось значать, якщо ви дійсно шануєте Чин мого чоловіка, то зараз саме час довести це справою.
Прошу кожного свідомого і свідому долучитися до підтримки петиції про присвоєння Юліану Матвійчуку звання Героя України. Для мене і Єви це важливо!
Посилання
Дякую тим, хто завжди поруч!"
У Полтаві досі немає вулиці, яка б носила ім’я її Почесного громадянина. Лілія б’ється ще й за те, щоб вулицю Пушкіна, одну з найцентральніших, перейменували саме на честь Юліана.
- Ми живемо поруч, дитина ходитиме в школу саме по цій вулиці. Та й сам чоловік чимало акцій провів саме тут. Це символічно для мене, тому я намагаюся домогтися цього. Через півтори-два місяці мають бути винесені пропозиції з перейменування цієї вулиці і мешканці міста зроблять свій вибір. Сподіваюся, на користь вшанування пам’яті Юліана. На цей момент Полтавська міська рада вже надала Юліку звання Почесного громадянина. Вийшов і указ президента щодо нагородження його орденом "За мужність", але я його ще не отримала.
З інтерв’ю Юліана "Радіо Свобода" від 8 липня 2015 року:
"Хлопцям постійно повідомлення йдуть: коли вже війна закінчиться, коли ви повернетесь сюди і почнете порядок наводити? Всі, хто був активним під час Революції Гідності, зараз захищають землю від агресора. Люди, будь ласка, підніміться з ліжка, зробіть щось самі, хочеться сказати. Чому ми повинні все за вас робити, ми зараз "передвохсотимось" половина, хто тоді буде робити?
Усі постійно шукають причини, чому не можуть. Та можуть, все ми можемо! У нас величезний потенціал, величезна нація, величезні можливості. Треба просто захотіти і перший крок зробити. Вибрати будь-яку силу і починати з нею, навчитися і знати, як пробиватися у виконкомі, як правильно судитись у суді, знати, як, де і з ким говорити, а люди просто не хочуть цього робити, через те, що їм заважають якісь причини, причин немає, причина – це лінь.
Ми всі повернемось, але хотілось би, щоб тут фундамент був, щоб розпочався процес змін. Люди голову опускають і жаліються, а треба продовжувати боротьбу".
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
