Стрілець-зенітник 10-ої бригади Орест Урин: "Російський пілот помилився під час маневру. Я вийшов з укриття і з "Ігли" поцілив у двигун літака…"

Автор: Віолетта Кіртока

На тубусі від тієї самої "Ігли", якою Орест вразив російський літак неподалік Бахмуту, позначено дату, коли це сталося. Це тепер раритет. Є на рахунку цього бійця й інші уражені цілі. Адвокат із кримінальних справ Орест Урин прийшов у військо у березні 2022 року добровільно, не маючи військової спеціальності та будь-якого відношення до армії.

Під час розмови із зенітником я зрозуміла, що збити гелікоптер або літак не так вже і просто. Потрібно враховувати безліч показників, вивчати шляхи роботи противника, уважно спостерігати за ним, щоб одного дня таки вразити ціль.

Але приклад Ореста показує, що, маючи бажання, кожен може навчитися ефективно захищати країну.

Фото: Роман Ніколаєв

"У НАШОМУ ПІДРОЗДІЛІ КОЖЕН СТРІЛЕЦЬ-ЗЕНІТНИК МІГ ЗРОБИТИ ЦЕЙ ПОСТРІЛ. ПРОСТО В ТОЙ МОМЕНТ ПОЩАСТИЛО МЕНІ"

- В бригаді я з липня 2022 року, - розповідає Орест. - Потрапив у військо, як і більшість людей, бо прийшов у березні у військкомат. Я не мав ніякої військової спеціальності, тому мої дані записали і сказали: "Чекайте, ми вас викличемо". В червні мені зателефонували. Наступного дня я поїхав на навчання...

- Багато часу потрібно, щоб навчитися вправлятися із зенітно-ракетними комплексами?

- Теоретична база зайняла до двох тижнів. В основному це була робота на спеціальних комп’ютерних тренажерах. Кожного, хто зі мною вчився, по черзі ставили на тренажер і відпрацьовуєш. Скільки часу? У кожного свої можливості сприйняття інформації, напрацювання навичок. Не можу точно сказати, скільки кому потрібно часу, аби вивчити теорію. А от практичні навички – це зовсім інше. Це вибір позиції, вивчення маршрутів польоту, випрацювання тої чуйки, яка дасть тобі зрозуміти, що ціль - твоя. Це здобуття досвіду, що зрозуміти, скільки тобі потрібно часу, щоб зробити накол, прицілитися. Скільки часу потрібно ракеті для досягнення цілі. Це все потрібно враховувати. Хоча на все це у тебе долі секунд. Треба також зрозуміти, які маневри може виконати ціль, з якою швидкістю вона іде. Інтуїтивно кожен стрілець-зенітник повинен відчувати ситуацію. Лише комплекс власного досвіду, досвід інших воїнів, яким вони діляться, і випрацьовує відчуття, яке і дасть результат.

- Розкажіть про той день, коли ви збили російський СУ. Як це було…

- Більше року наша бригада знаходиться неподалік Бахмуту. Ясна річ, змінювалися вогневі позиції. Але весь цей період часу ведеться спостереження за маневрами, маршрутами, часом здійснення нальоту і обстрілів. Як заходять, як відпрацьовують, як відходять. Все це в сукупності і дало мені в той день підгрунтя вважати, що саме цей маневр російської авіації був помилковий. Пілот припустився помилки під час заходу на позицію відпрацювання. Він відхилився від стабільного маршруту. І я, орієнтуючись на його розташування і шум роботи двигуна літака, вже міг очікувати подальші його дії, маневр виходу. Я вирахував, де він з’явиться. І він з’явився саме в тій ділянці неба, де я його і чекав. Чим раніше я його виявив, тим більше часу у мене було, щоб подати живлення на апарат - накол, здійснити прицілювання і постріл. І щоб у ракети вистачило часу наздогнати ціль і вразити її.

Це сукупність не тільки моїх навичок, а й робота цілого підрозділу. Вогневу позицію облаштовували і обирали хлопці з іншої групи. Сказати, що підбиття літака - виключно моя заслуга, не правильно. Це досягнення і здобуток групи осіб, взаємних дій декількох бійців. А те, що я здійснив постріл… В нашому підрозділі кожен солдат стрілець-зенітник міг зробити цей постріл. Просто в той момент пощастило мені.

- Щоб вистрілити з "Ігли", потрібно ставати в повний зріст в полі бачення ворога?

- Той, хто буде довго стояти в повний зріст, довго не проживе. Має бути підготоване укриття. Це війна. Якщо ти зловиш ґаву, тобі, як в школі, двійку не поставлять.

Щоб ви зрозуміли, для роботи зенітників обирається позиція. Краще, щоб це були висоти з великою широтою обзору, щоб можна було здійснити пуск. Співставляються маршрути роботи ворожої авіації. Аналізується, з якої частини лінії фронту у більшості випадків заходять на удар. Облаштовується позиція. Може бути також і запасна позиція.

Можливо люди уявляють, що стрілок-зенітник стоїть в необхідній для роботи позиції з комплексом на плечі і з пальцями на спуску. Але в реальності 24 години на добу жоден стрілець-зенітник з ПЗРК так не працює. Тебе виявить авіарозвідка ворога і знищить. Спочатку робота ведеться з укриття. І коли ми виявляємо ціль, чуємо її, тоді вже починається самий екшн.

"ЯКБИ Я ЗНАВ, ЩО ВІДЕО ЗБИТТЯ ОТРИМАЄ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ, ВИСЛОВИВСЯ Б ТРОХИ СТРИМАНІШЕ"

- Ви бачили, що поцілили по літаку? Це зразу було видно?

- Давайте зразу скажемо, що авіацією не керують призовники, там люди частину свого життя поклали на навчання, мають достатню кількість сірої речовини, щоб не припускатися серйозних помилок. Бо кожна з них - це смерть і втрата апарата.

У той момент я відчував, що пілот припустився помилки здійснення маневру. Вона мені і допомогла вразити літак. Він зайшов на нашу територію, залишив сіру зону та залетів на наш бік. І коли я це усвідомив, прийняв рішення зробити пуск. Мені вистачало часу привести комплекс в бойову готовність, а ракета мала змогу наздогнати ціль. Якби він був значно далі, я б не стріляв. Це була б марна втрата зброї і демаскування нашої позиції. Все це потрібно аналізувати в долі секунди.

Я вийшов з укриття. Стояв на тій ділянці, яка дозволяла здійснити постріл. Я його чекав. Як тільки він з’явився в полі мого зору, я зробив накол, подав живлення на ракету. Напрямок руху та швидкість літака дозволили мені здійснити прицільне враження.

Влучення відбулося в задню частину, в двигун. Кожний набій ми бережемо для максимально ефективного використання. Щоб фіксувати використання кожного комплексу, я придбав камеру. Тому знімав і тоді все, що відбувалося. Від ураження літак задимів, його почало хитати. Позаду літака був стійкий слід задимлення. Пішов на зниження за межі горизонту.

- На відеозаписі чутно крики…

- Робота на нулі це стрес. Кожен, хто працює в тих умовах, концентрує увагу на роботі, а не на словах. Якби я знав, що цей відеозапис отримує розповсюдження, я б висловився більш стримано, - Орест, ніяковіючи, посміхається.

- Той літак встиг відпрацювати?

- Він працював не по нашій ділянці, а по суміжній з нами бригаді. По ній він і відпрацював. Його помилкою було саме те, що він пройшовся по нашій території. Ми його спіймали і знищили на відході.

- За час служби особисто відчував, як працює авіація?

- Я не професійний військовий. Тому не мені давати оцінку. Але робота літаків і гелікоптерів – неприємна річ. Це ті відчуття, яких я нікому не порадив і не побажав би.

- Ви намагалися поцілити і по вертольотах…

- Я здійснив чотири пуски. Три - з ПЗРК "Стінгер". І останній з "Ігли". Два рази вразив безпілотні летальні апарати-розвідники. Одного разу якраз не влучив у вертоліт. Це було у перші пів року моєї служби. Брак досвіду, завелика відстань і швидкість. Мною була допущена помилка, яка і не дала можливість вразити вертоліт. Треба було підпустити його ближче, а я не співставив дальність ракети і швидкість вертольоту. В інших випадках мені вдалося поцілити.

- Ворог завжди бачив, звідки пуск зроблено?

- Після літака до мене підходили і питали: "Твої перші відчуття?" Я відповідав: найперше, що треба робити після того, як поцілив, - це швиденько міняти позицію. Попередній досвід дає мені змогу робити такий висновок.

Це було збиття БПЛА на іншій вогневій позиції. Так трапилося, що розвідник противника якраз вийшов на наші вогневі позиції і корегував роботу артилерії. Як потім мені сказали наші розвідники, це було два мінометні розрахунки. В той момент ми з колегою сиділи в укритті. Нам вдалося відпрацювати по БПЛА, який робив корегування. Ми доповіли і лише після цього побачили, що на нашій ділянці працювали два розвідувальні апарати. Один ми збили, а другий зміг зафіксувати, звідки був пуск. Хай хвилина-дві минули після збиття. Ми прийняли рішення, що будемо змінювати позицію, але не встигли це зробити. Артилерійський обстріл перемістився на місцевість, звідки ми працювали. Це наш з колегою найгірший досвід. Ця позиція метрах у 80-100 від іншого нашого укриття. Але обстріл почався настільки щільний, що ми не змогли переміститися – я розумів, що не добіжимо.

Вирішили перечекати в нашому укритті. Досі вдячний своєму колезі – він додатково підпер вистріляним тубусом колоди перекриття укриття. По нас працювали десять хвилин. Ну от що таке десять хвилин? Але я скажу вам - 10 хвилин, коли по тобі працює міномет, - це ціла вічність… Вже пізніше, коли ми вийшли звідти, побачили, як лягали снаряди. Найближчі були в двох-трьох метрах від нашого укриття. І всі навколо нас. Ми сиділи в укритті - чули свист. При цьому ти нічого не можеш зробити. Потужний свист… Приход. Земля сиплеться в укритті. Перекриття укриття підскакує, і падає на тубус. Він втримав! Але нас почало засипати землею. Спочатку по щиколотки, потім по коліна, по пояс… І нічого не можеш зробити! Якщо ти вилізеш і будеш бігти – тебе посіче уламками. А сидіти в укритті – питання фарту. Попаде чи не попаде. Отак ми пересиділи. Землі вже було вище поясу. Коли все затихло, відкопалися, як два черв’яка. Нам пощастило.

Думаю, росіяни були впевнені, що з нами вже фініто, що нас накрило та засипало.

- А той тубус ви забрали з собою?

- Спочатку ми змінили місце дислокації. А вже наступного дня повернулися і забрали той тубус.

Тому і після роботи з літаком зразу запросив дозволу змінити позицію, бо не був впевнений, що нас не засікли. І встигли! Не почався артобстріл. Зібрали речі і звідти перейшли в інше укриття.

- Літак впав на нашій території?

- Враження відбулося у сірій зоні. А пішов він на окуповану територію.

"ВІЙНА – НЕ ТЕ МІСЦЕ, ДЕ МИ МАЄМО БУТИ. У НАС ІНШЕ ПРИЗНАЧЕННЯ"

- Хто ви в цивільному житті?

- Військового досвіду у мене не було. До армії я не причетний, ніколи не служив. Я адвокат з кримінальних справ. Вчився, працював. У березні 2022 року прийшов у військкомат, подав свої дані…

- Ви думали, що буде настільки велика війна? З застосуванням авіації, ракет?

- Я, як і більшість цивільних людей, не думав, що таке станеться.

- Наскільки ви не були готові до 24 лютого?

- Я живу неподалік військового аеродрому. Для мене війна почалася, коли його атакували ракетами. Прокинувся від вибухів, подивився у вікно, побачив влучання. Включив інтернет. Прочитав новини.

- Ви зараз відчуваєте, що знаходитесь на своєму місці? Що все правильно робите?

Після цього питання виникла довга пауза. Було видно, що Орест навіть не роздумує, а наче згадує події, які йому довелося пережити за час служби.

-Знаєте, скажу вам не як військова, а як цивільна людина. Півтора року тому я сидів за столом і перекладав папірці. Робив свою паперову роботу. І сказати зараз, що я на своєму місці – на війні, де вбивають людей, де гинуть мої колеги, товариші? Я вважаю, що я роблю все правильно. Але сказати, що я на своєму місці, що кожна людина, яка змушена захищати свою країну, перебуває на своєму місці, - ні . Наше місце – створювати сім’ї, ростити дітей, розвивати країну, працювати на її благо і на благо своїх дітей. Оце наше місце, наша ціль. А там, де ми опинилися, – це обставини, які нас змусили сюди прийти. Це я так вважаю.

…У нас був виїзд. Лишилися цілими я і ще один боєць. Тоді у мене на руках помер мій колега. Я його мотав, надавав першу допомогу, але його не врятували… Почуття провини – це те, що відчуваю. Війна це не те місце, де ми повинні бути. У нас інше призначення.

- Що для вас перемога? Як ви бачите подальший розвиток подій?

- Для мене перемога, як і для 99,9 відсотків громадян України, – це повне повернення всіх наших територій. Будь-які перемовини, узгодження, будь-який відступ від умов повної територіальної цілісності, – для нас це поразка. По одній простій причині. Якщо ми зараз не дамо відсіч, візьмемо якийсь паритетний чи білий мир, ця ситуація повториться. Поки в тій безглуздій країні знову не з’явиться ще один дідусь-шизофреник, якому знову ж таки потрібна буде "маленькая победоносная война". Інакшим чином це не закінчиться. Все інше я вважаю поразкою.

Хтось скаже, що за допомогою перемовин ми вбережемо сотні і тисячі людських життів, що земля того не коштує. Що основне для держави – наше суспільство. Я з ними повністю згоден. Чесно кажучи, чого я сюди прийшов? Захищати не державу. Я прийшов захищати свою сім’ю, своїх дітей. Щоб їм лишити країну. І якщо ми поступимося, то втратимо країну. І нічого не лишимо нашим дітям.

- Після того, як ви вразили той літак, авіація стишила свою роботу?

- Вони швидко вчаться не літати там, де їх можуть збити. І рідко припускаються помилок, на які ми чекаємо. За кожну їхню помилку ми беремо плату сповна.

- І ви щодня спостерігаєте і готові вразити наступну ціль?

- У нас в кожному підрозділі кажуть: хотілося б більше! Але на даному етапі у нас не так багато зброї, як хотілося б. Але працювати є з чим.

- Коли вийшли з позицій, кому ви повідомили про збиття літака? Дзвонили дружині? Поділитися з ким хотіли?

- Скажу чесно, дружині нічого не розповідав. Може, вона й досі не знає про це. Не розказував, під яким обстрілом я був, скільки і чого я бачив, скільки разів міг приїхати додому "двохсотим". Я їй все розповім, коли війна закінчиться. А до того мені треба, щоб вона була спокійна, і гляділа дітей.

- Як адвокату, як цивільній людині, як людині з Західної України, є щось, чого не вистачає на позиціях, в окопах, на війні?

- На війні не вистачає зброї! Думаю, якби у нас була достатня кількість зброї, ми би працювали набагато ефективніше. Всього іншого у нас вистачає. Вистачає людей, які мають бажання працювати, вистачає людей, які вміють працювати. Не вистачає лише достатньої кількості зброї!

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ