Зустрілися і за тиждень стали родиною: після загибелі жінки в Маріупольському драмтеатрі її сина взяла чужа сім’я

Автор: Марина Сергеєва

Березень 2022-го, Маріуполь. Рятуючись від нещадних обстрілів росіян, у Маріупольському драмтеатрі опиняються дві незнайомі сім’ї. Доля зводить їх у сусідніх приміщеннях, де вони ночують.

Перша сім’я – мама Олена та 12-річний школяр Сашко.

Друга – молода вчителька Оля, її батьки та бабуся.

16 березня 2022 року російські військові скинули дві авіабомби на театр і забрали життя сотень людей. Загинула і мама Сашка - Олена.

І саме тоді Оля ухвалила доленосне рішення – вона не залишить Сашка напризволяще, запропонує батькам забрати хлопчика в їхню сім’ю. Відтоді Сашко стане її братом, сином її батьків.

Подробиці цієї історії 26-річна Ольга Г. розповіла ЦЕНЗОР.НЕТ.

ПОЧАТОК КІНЦЯ В МАРІУПОЛІ

- Ольго, що саме у березні 2022-го змусило вас залишити домівку й шукати прихисток у Маріупольському драмтеатрі?

- Наш двір обстріляли, влучило в будинок. Вибило вікна на балконі та в кухні. Мій вітчим Ігор Валентинович працював адміністратором у драмтеатрі, а ще написав п’єсу "Шлях додому" про окупований Донецьк – її поставили в театрі. Він сказав, що в театрі дуже безпечно – є бомбосховище, туди сходяться люди, навіть поліцейські відвозили туди своїх дружин. І ще ми розуміли, що насамперед обстрілюватимуть окраїни міста, отже в центрі ми мали б бути в безпеці.

– А чи розповідала вам Олена, мама Сашка, чому вони із сином вирішили ховатися у драмтеатрі?

- Коли вдома в них зникли світло, газ і не лишилося вже продуктів, Олена із Сашком пішли до друга покійного чоловіка Олени. Там вони згуртувалися у компанію: коли разом- легше виживати в таких умовах. Ширилися чутки, що біля великого спортивного клубу люди збиралися на евакуацію з міста.

Вони туди пішли, але там почалися обстріли, і вони звідти прибігли до театру. Їм казали, що біля театру буде евакуація, тому вони там і залишилися.

- Скільки днів ви провели разом з Оленою та її сином Сашком у театрі?

- 16 березня розбомбили театр і Олена загинула. Виходить, ми провели разом близько 10 днів – приблизно з 6 по 16 березня, якщо вірити моєму щоденнику. Коли я переїхала в театр, то почала вести щоденник – робила короткі нотатки про те, що відбувається в місті, якісь емоції. Зараз на основі цього я пишу свою повість про всі ті події.

- Пам’ятаєте, як саме ви познайомилися із Сашком та його мамою Оленою?

- Вперше ми побачилися 6 березня, коли був обстріл Торгової вулиці. Ми з мамою з переляку бігли в підвал, а Сашко із мамою Оленою сиділи на сходах. Сашко якраз спав, а його мама сварилася, що ми дуже сильно галасуємо. А вже наступного дня вони перебралися до нас у тамбур, де ми ближче познайомилися.

- Як довго Олена та її син жили в тамбурі?

- П’ять-шість днів.

У театрі біля виставкової зали були адміністративні кімнати. Ми жили в банкетній кімнаті – нас було п'ятеро. А Сашко із мамою сиділи в тамбурі.

Вітчим бачив, що Олена із Сашком дуже працьовиті: Олена постійно поралася на польовій кухні, малий Сашко бігав з нею. Сашко сам туди приходив: то дрова допомагав рубати, то кип’ятити воду. І ми з мамою розповіли вітчиму, що вони дуже хороша сім'я. Вітчим спитав: "Чи справді вони надійні люди?". Ми сказали, що так. Тоді вітчим поклопотав, щоб їм відчинили двері сусідньої кімнати.

- А як часто ви тоді спілкувалися з Сашком?

- Постійно! Я коли їхала в театр, в паніці чомусь схопила дитячу книгу "Мері Поппінс". І коли ми познайомилися із Сашком, спитала, чи хоче він її почитати. Він сказав, що так і я дала йому цю книгу. Сашко сідав біля вікна у виставковій залі і читав її вголос своїй мамі. Ми з ними якось так одразу подружилися – то з Оленою спілкувалися, то з Сашком. Між нами зав’язалася дружба.

- Якою була Олена, мати Сашка?

- Дуже трудолюбивою жінкою. Олена Анатолівна була постійно чимось зайнята.

Спочатку, звичайно, вона була в розбитому стані, шокована всіма подіями. А потім якось опанувала себе і з самого ранку вставала і йшла на польову кухню, а поверталася тільки ввечері.

Вона була дуже турботлива мама. І взагалі турботлива людина, тому що постійно заходила до нас, питала: "Чи потрібно вам принести окріп?", або ще щось пропонувала. Ми домовилися, що вона зранку заходила, брала термос, набирала туди окріп і приносила нам, або ж передавала нам через когось.

А моя мати була лікарем в театрі – допомагала, чим могла усім його жителям. Сашко тоді заслаб, то вона йому давала ліки.

Бувало, що волонтери щось привозили і моя мама йшла до Олени та Сашка, віддавала це їм. Навіть куртку Олені віднесла.

Одного дня, допомагаючи пораненим у театрі людям, моя мама повернулася до кімнати дуже втомлена. Олена зайшла до неї, стала перед нею на коліна, обійняла мою маму за ноги, почала гладити її ноги і казати: "Не засмучуйтесь, все буде добре! Треба просто трішечки потерпіти!". Вони, до речі, були тезками – обидві Олени Анатоліївни…

- Скільки Олені було років і де вона працювала до повномасштабного вторгнення?

- Зараз Олені було би 47 років. Вона загинула в 45. Вона працювала в морському порту, але достеменно її посаду я не пам'ятаю.

БОМБАРБУВАННЯ ДРАМТЕАТРУ

- Де саме Ви перебували 16 березня 2022 року, коли росіяни бомбардували драмтеатр?

- Я була в кімнаті, де ми тоді жили.

Напередодні вночі росіяни бомбардували місцевість поблизу театру біля підземного переходу. Через це у нас знову потріскалися вікна і було дуже холодно.

До мене в кімнату зайшов Олександр (мій сусід по мирному життю в місті). Він тоді був у театрі на нічному чергуванні, вони з другом охороняли театр.

Ми з Олександром планували піти на сцену знайти матеріал, яким можна забити розбиті вікна.

Він запропонував: "Я приніс в термосі свіженький окріп. Давай вип'ємо чаю, бо я ще нічого зранку не їв".

Я повернулася до столу, щоб налити йому окропу і… тоді все сталося!

Був сильний гуркіт, посипалася штукатурка, вилетіли вікна!!! Всюди була пилюка – дим!

Олександр одразу мене відтягнув, щоб я була між вікнами – це якщо раптом скло буде летіти всередину. Потім він мене штовхнув на підлогу.

Того ранку моя мама погано почувалася і не вийшла в медпункт. Вона спала на дивані, тож Олександр стягнув її з дивана.

- А де знаходилася ваша кімната в театрі? Як ви гадаєте, що саме вас там врятувало?

- Кімната була на 2 поверсі в передній частині театру, де колони.

Нас врятувало в цій кімнаті те, що там було укріплення. Не було великого, скажімо так, повітряного простору, такої стелі, яка була на куполі. Авіабомба прилетіла якраз туди, де була зала – на купол. Там величезні стелі й величезний простір – фактично він пустий, тобто там утворюється яма, відповідно, воно все одразу посипалося.

А над нами в кімнаті був ще 3-ій поверх і несучі стіни. Від нас до епіцентру вибуху було, напевно, метрів 20.

- Як ви дізналися про те, що Олени вже немає серед живих?

- Про це розповів маленький Сашко. Коли це сталося він бігав шукав маму.

Він прибіг до польової кухні і побачив на тому місці величезну гору завалів. Він бігав і шукав маму, бачив, що там всюди бруд і кров. Він зрозумів, що його мами вже немає...

По дорозі Сашко зустрів хлопця, який жив в сусідній кімнаті. Цей хлопець теж з нами товаришував. Після бомбардування цей сусід побіг шукати кому потрібна допомога, і малий Сашко сказав йому про маму. Потім сусід зайшов до нашої кімнати і сказав: "Лєни вже немає".

Ми тоді з мамою допомагали ще одному пораненому хлопцю – робили перев'язку. Моя мама каже: "Якої Лєни немає?". Сусід промовив: "Ну якої? Сусідки нашої".

У мене опустилися руки: "Хто сказав?!". Сусід відповів: "Малий сказав".

Я одразу зіставила факти… Олена прийшла десь за пів години до прильоту, поспілкувалася зі мною. Військовослужбовці тоді десь відкопали газований напій, привезли в театр. Олена принесла півлітрову пляшечку і сказала: "Усе буде добре!". Вона була на позитиві. Я попросила, щоб вона зарядила мій павербанк. Вона взяла його, мою зарядку для телефону і більше я її вже не бачила…

- Тобто ви, фактично, були останньою, хто з нею спілкувався?

- Грубо кажучи, так. Можливо вона з кимось ще спілкувалася на польовій кухні. Але наскільки я знаю, з польової кухні вижив лише один чоловік, який перебував збоку. У нього була контузія, перебиті ноги…

- Після загибелі Олени хто взявся заспокоювати маленького Сашка?

- Ми. У нас в кімнаті відпав шматок стіни, Сашко по ньому виліз і зайшов до нас в кімнату в сльозах.

Він підійшов до свого тезки Олександра (нашого сусіда), той одразу його обійняв, почав заспокоювати. Цей сусід теж колись втратив батьків – був круглий сирота.

І потім я дивлюся на маму і кажу: "Мамо, ну, ми ж Сашка не залишимо одного?".

Мама теж підійшла до малого Сашка – почала обіймати, заспокоювати…

- Тобто рішення забрати Сашка ви для себе прийняли одразу, не роздумуючи?

- Так, одразу!

Коли Олена почала ходити на польову кухню, вона звернулася до мене з проханням: "Приглянь, будь ласка, за малим! Потурбуйся про нього!". Коли вітчим приносив нам якусь їжу, я завжди ділилася з Сашком. І коли Олени не стало, у мене в голові одразу спливла оця фраза – "Потурбуйся про Сашка!.."

Мій вітчим був у складі тероборони. Їх розформували, і він якраз з моїм коханим хлопцем їхав до театру, коли відбулося бомбардування. Вони бігали по театру, шукали нас. Зайшли, побачили, що з нами все гаразд. Тоді було море емоцій і мама одразу каже вітчиму: "Ігорю, малий їде з нами!".

Мама підійшла до Сашка і каже: "Ти поїдеш далі з нами, ми тебе забираємо!". Він погодився.

Мама пішла в ту кімнату, де Сашко жив з Оленою.

Там був друг покійного чоловіка Олени і ще одна літня жіночка. Мама сказала їм: "Лєна загинула. Ми забираємо Сашка".

Вони одразу відповіли: "Так, так, звичайно. Забирайте його…"

І все – малий Сашко зібрав свої речі і пішов до нас.

- А чи були в Сашка родичі?

- Лише хрещений батько. Вже потім Сашко розповідав, що той чоловік вийшов на зв'язок – він залишився жити в Маріуполі.

У Олени колись була щаслива сім’я: батьки й два брати, однак всі вони вмерли.

У Сашка ніколи не було рідного батька – наскільки я знаю чоловік залишив її вагітну і вона одна виростила хлопчика.

У покійних братів Олени були дружини, однак вони так і не вийшли з ним на зв'язок. Сашко сам не знає що з ними і де вони.

- Чи вдалося поховати Олену?

- Ми не знаємо. Місце польової кухні було повністю завалено. Там були величезні завали – гора висотою до 3-го поверху! Олена тоді якраз була на польовій кухні, тобто вона там і залишилася... Розбирати завали було нічим – не було ані техніки, ані людей. Мене це досі турбує, тому хотілося б у майбутньому після деокупації її знайти і перепоховати як потрібно.

Потім ми шукали Олену в соцмережах. Я розуміла, що шанси дуже низькі. Сашко написав текст, що ми шукаємо таку-то жінку. Ми з ним виставляли цей пост в групі в Фейсбуці, робили репости.

Ми розуміємо, що все може бути – раптом вона десь в лікарні, раптом щось сталося. Але до сих пір жодних новин.

- Чи довелося вам ще комусь допомагати в театрі, коли стався вибух?

- Коли ми з моїм коханим хлопцем оббігли театр, побачили як чоловіки винесли двох жінок на якихось покривалах чи дощечках. Одна з них була зі струсом мозку, вона майже ні на що не реагувала. У неї була рвана рана на нозі, вона була дуже сильно контужена. З одною жінкою була дівчинка, з іншою – собачка.

Ми допомогли чоловікам відтягнути від пожежі постраждалих жінок в сторону газону. До драмтеатру прибіг чоловік, який жив десь навпроти в сусідньому дворі, приніс ліки. У нас запитали: "Хто зможе зробити укол?". Я сказала, що зможу зробити. Вколола жінці знеболюючий укол в стегно.

Ця жінка була разом з дівчинкою, вона повернулася до мене і каже: "Забери мою дитину!". Я була шокована: "Господи, куди я її заберу?! А ви як?! Як же без вас?!". Жінка повторила: "Забери мою дитину!.."

- Тобто окрім Сашка ви могли забрати ще одну дитину?..

- Так. До нас якраз підбіг хлопець, який теж допомагав її виносити. Він каже: "Я можу забрати дівчинку. Скажіть куди її потім відвести, де шукати вашу сім’ю?"

Хлопець взяв дівчину з собою.

Цю жінку звали Надія. Уже кілька разів у маріупольських групах з пошуку людей я бачила пости про те, що її шукають родичі.

Вони бачили, що я робила пости про покійну Олену і питали, чи не бачила я тоді Надію. З’ясувалося, що Надія з Мелітополя і чомусь на початку вторгнення вона з переляку приїхала з дитиною до Маріуполя. А потім, після поранення, зникла. А маленьку дівчинку повернули в Мелітополь до родичів…

Щодо жінки, яка була з собачкою, там теж не обійшлося без драми. Зникли безвісти її син та чоловік. Вони були разом з жінкою в драмтеатрі, але після вибуху з кімнати винесли тільки її одну. Їх ніде не змогли знайти…

Хоч ти й вижив у театрі, все одно дуже сильно цим переймаєшся… Розумієш, що стільки людей зникло безвісти і ти міг бути одним із них… І ти не можеш нічим допомогти...

МУСИЛИ ТІКАТИ З МАРІУПОЛЯ

- Куди ви вирішили виїжджати після того, що сталося в драмтеатрі?

- Ми з сім’єю повернулися в свій мікрорайон Черемушки і ще 2 дні жили в квартирі. Не наважувалися виїжджати з міста, адже не знали чи безпечно це.

Ближче до опівночі росіяни обстріляли сусідню вулицю Цибулько і ми зрозуміли, що краще все ж таки зранку спробувати виїхати. Тому що напевно росіяни будуть тиснути на Черемушки і будуть туди заходити. І ми поїхали. Це було 18 березня.

- Ваш автомобіль був цілий? Куди ви вирішили їхати?

- Автомобіль вітчима був побитий, але на ходу.

Ми виїхали на не окуповану частину України, приїхали в Тернопіль. Спочатку збиралися їхати в Німеччину. У нас були дуже довгі розмови з приводу виїзду. І… я відмовилася їхати з України! Отож родині довелося вже далі їхати без мене – моя мама, вітчим, бабуся (їй 84 роки) і малий Сашко вирушили за кордон.

- Чому ви вирішили залишитися в Україні?

- Мій хлопець залишився в Маріуполі. Я не хотіла їхати через нього. Через те, що я не знала, що буде далі.

Востаннє ми бачилися зранку 18 березня. Потім зник зв'язок. Наші сусіди поступово почали виходити на зв'язок вже коли були в навколишніх селах (адже в Маріуполі не було телефонного зв’язку). Казали, що "нашому будинку хана, його більше немає". Згодом мій коханий Сашко вийшов на зв'язок з смт. Мангуш. Наступного разу я побачила його аж ввечері 19 серпня.

Він не захотів виїжджати з Маріуполя без своїх батьків, які перебували на лівому березі міста – туди неможливо було дістатися через обстріли. Та й їхати через оці всі окупаційні блокпости він не хотів, адже йому до цього вже довелося потрапити під "гарячу руку" росіян… Він вирішив більше не ризикувати, він дуже стриманий.

- Але ж потім ви все ж таки зустрілися! Де саме відбулася ваша зустріч?

- В окупованому Маріуполі!.. Влітку минулого року я поїхала туди одна – до нього! Було страшно, але нічого. Я тоді вирішила, що буде як буде – якщо не ризикну, то нічого доброго не буде!

А 5 місяців тому ми з коханим одружилися. У мирному житті він працював інженером у "Маріупольгазі", а зараз військовослужбовець, служить біля Краматорська.

КОЛИШНЄ ЖИТТЯ, ЯКЕ ЗРУЙНУВАЛИ РОСІЯНИ

- Ольго, а ким ви працювали в Маріуполі до повномасштабного вторгнення?

- Я була вчителькою української мови та літератури в школі №33, була класним керівником 7 класу. Я залюбки займалася з дітьми підготовкою до різних свят, конкурсів. А ще за сумісництвом вела курси підготовки абітурієнтів до вступу у ВНЗ.

- Звідки родом ваші батьки?

- Моя мама маріупольчанка. А тато з Яремче.

Мама медик, має 35 років медичного стажу. Після університету мамі дали направлення в Яремче і вона працювала в санепідемстанції. А моя бабуся (мати батька) була головним терапевтом, заввідділом в лікарні. Мама винаймала кімнату по сусідству та познайомилася з татом, вони одружилися. Потім мама поїхала у відпустку до бабусі в Маріуполь, де я й народилася. Коли мені було кілька місяців, мама повернулася зі мною назад в Яремче. А коли мені було 14 років, батьки розлучилися і ми з мамою переїхали жити до Маріуполя.

- Ваш чоловік теж з Маріуполя?

- Так, ми з ним зустрічалися майже рік до повномасштабного вторгнення росії. Потім він до мене приїхав на вихідні і через обстріли вже не зміг потрапити на Лівий берег міста (його батьки жили на площі Перемоги).

- Ольго, як склалося ваше життя після вимушеного від’їзду з Маріуполя і чи збираєтеся ви повернутися в місто після його деокупації?

- Я зараз живу в місті Яремче Івано-Франківської області.

До Маріуполя збираюся однозначно. Хоча б подивитися на пустир, де був наш будинок. Окупанти абсолютно все зрівняли з землею.

Поки що складно відповісти чи захочу я там жити. Не можу прогнозувати на майбутнє. Якщо буде компенсація по житлу, то так. А якщо ні, то де тоді жити?..

Найбільше в Маріуполь хотіла би повернутися моя бабуся. Але коли дізналася, що вже немає будинку, геть впала духом…

Будинок вітчима на лівому березі міста вцілів, але в нього заселився якийсь голова карного розшуку "ДНР".

ЖИТТЯ САШКА З НОВОЮ РОДИНОЮ У ФРАНЦІЇ

- Скільки зараз років вашій мамі та вітчиму, які виховують Сашка?

- Мамі 57 років, а вітчиму 62.

Усі хто чув нашу історію дуже підтримували наше рішення забрати до себе Сашка. Казали: "Нічого собі! Оце крок!". Моя мама сама була шокована!

Знову вдруге ставати мамою, коли дитина підліток – це все по-новому! Вона каже, що якби була трошки молодша, було б легше. У неї вже стан здоров'я дуже поганий, їй важко, вона часто хворіє. Але мама каже: "Я щаслива, що змогла дати дитині другу сім'ю".

- Як Сашку живеться з вашими батьками?

- Сашко відразу почав вітчима називати татом – у нього тата ніколи не було. А маму він називає коли як – то Олена Анатоліївна, то інколи буває проскочить "мама". Але мама не давить на нього, тому що це важко для дитини. Я вважаю Сашка братом, а він мене вважає сестрою.

Цього літа я хотіла поїхати до них у гості, але ми з чоловіком вирішили трошки спробувати зібрати гроші на власне житло, тому це питання відклалося.

Найближчим часом батьки з Сашком не планують повертатися в Україну, бо нема куди. У Франції у них поки що є житло, яке їм виділила адміністрація міста. А в Україні постійні обстріли – вони не хочуть знову все це переживати, ризикувати.

- Як ви гадаєте, якби ви не забрали Сашка, яка доля могла б його чекати?

- Шанси на те, що він виживе, були б дуже малі. В їхній будинок чи поруч було влучання, з будинку злетів дах. Тобто шанси, що дитина там виживе, малі. Інша річ, самі знаєте, росія депортує всіх сиріт до себе на свої території. Ймовірно і Сашу б туди забрали. Самотня дитина одна у великому світі фактично нікому не потрібна, абсолютно нікому.

- Сашко часто згадує загиблу маму і рідний знищений Маріуполь?

- 17 грудня був день народження його рідної мами Олени. Цілий день Сашко дуже плакав, був засмучений. Це дуже щемливі моменти…

- А чим ви радуєте Сашка? Можливо робили йому якісь цікаві подарунки?

- Минулого року поки мама і вітчим були у Франції і намагалися розібратися з документами, Сашка залишали з невісткою (дружина сина мого вітчима). Сашко якраз тоді у Львові дистанційно закінчував школу, і невістка разом зі своїм чоловіком привезла Сашка на декілька днів в Карпати. Вони були проїздом в м.Яремче. Я тоді Сашку подарувала вишиту сорочку. Купила таку, яку він собі вибрав.

- Як Сашко освоївся в закордонній школі? Які дисципліни йому подобаються?

- Коли Сашко дистанційно вчився у Львові (поки чекали на його опіку), він із задоволенням читав українську та зарубіжну літературу.

Зараз йому дуже подобається Франція та його нова школа. В Сашка був свій асистент, тому що уроки були французькою мовою, яку Сашко не знав. Тож асистент допомагав зрозуміти, що пояснюють на уроках. Прийняли його навіть дуже непогано.

Останнім часом у Сашка проявився хист до іноземних мов. У нього є репетитор французької, якого оплатила невістка вітчима. А я найняла для Сашка репетиторів англійської та італійської мов.

Йому дуже подобаються перерви між уроками (такі великі "вікна"), під час яких вони то плаванням займаються, то грають у футбол. Йому подобається фізкультура – різні спортивні заняття.

- Чи є у хлопця ще якісь захоплення?

- Дуже любить куховарити – щось пекти, готувати, варити. Дуже добре готував м’ясо.

Коли ми виїхали з Маріуполя, нам дали притулок віруючі люди в Бердянську. Там Сашко з мамою разом готували смачну вечерю – варили макарони. Сашко розповідав, що його мама Олена постійно працювала і він змалечку звик собі щось готувати.

Зараз Сашко допомагає моїй мамі в усьому: ходить разом з нею скуплятися, допомагає щось готувати. Він дуже уважний! І з Днем народженням її вітає, і з Днем матері. Зазвичай перед цими святами ми з ним зідзвонюємося та радимося. Він питає як краще привітати – або квіти купити батькам, або підготувати якісь дрібнички.

Сашко дуже любить гуляти, у нього багато друзів-переселенців. Він з ними багато бігає по тому французькому містечку, де вони живуть – Прива.

Він, як і раніше, любить читати, причому він сам просив у мене книги. Я йому відправляла книжку "Тореадори з Васюківки". Також, як вся молодь, любить комп'ютерні ігри.

Ми дуже щасливі, що тепер він частина нашої сім’ї!

 Марина Сергеєва, для Цензор. НЕТ