Дружина полоненого нацгвардійця Валерія Лутченко: "Багато хто навіть не знає, що по сьогодні 103 захисники ЧАЕС перебувають у полоні"

Автор: Тетяна Бодня

Вона майже два роки бореться за повернення свого чоловіка-нацгвардійця, який в перший же день повномасштабного нападу рф став на захист Чорнобильської АЕС, з полону. За цей час її батько, який був командиром розвідувального взводу і воював на Донбасі, зазнав важкого поранення і помер у лікарні, у неї на очах. Тому, коли ми спілкувались із Валерією Лутченко,  говорили про них обох – найважливіших людей в її житті.

– Торік у жовтні на фронті поранили мого тата, він служив у 72-й бригаді. А через три дні в лікарні Мечникова у Дніпрі він помер, - розповідає Валерія. Якщо батька я повернути не можу, то чоловіка повернути ще в моїх силах. Тому я хочу, щоб про захисників Чорнобильської АЕС знали всі. Бо багато хто навіть не знає, що по сьогодні 103 захисники ЧАЕС перебувають у полоні. Ми їх дуже чекаємо. Вони захистили всю Україну і пів Європи від великого лиха – ядерної катастрофи.

Ми одружилися у листопаді 2021 року. А в лютому 2022-го, коли росіяни захопили Чорнобильську АЕС, він разом з іншими нацгвардійцями потрапив у полон. Наприкінці березня їх вивезли на територію білорусі, а далі – на територію російської федерації. З того, що знаю від звільнених, возили там по колоніях. А в серпні я отримала від нього лист: "Жив, здоров, все хорошо". Більше нічого, лише інформація від тих, кому вдалося повернутись.

– Що передувало цим подіям? Їх готували до можливого нападу чи він був вдома?

– Чоловік мав їхати на станцію 15 лютого, але ми захворіли, тому його поставили в наступну зміну. Він поїхав 21 лютого і все було добре. Принаймні він нічого такого мені не казав. Може, й знав, але мене беріг.

– А 24 лютого?

– У них зранку було чути вибухи, у нас у Славутичі – як Чернігів обстрілювали. Я тоді ще працювала до п’ятої вечора. А десь о 16.30 він мені написав, що станцію повністю оточили, що її захоплюють. Вони чинять опір, але дуже мало озброєння. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що на таких об’єктах не можна проводити жодних військових дій. Це заборонено міжнародними конвенціями. Це підірвало б пів України і ще  пів Європи зачепило б. Просто всі думають, що Чорнобильська АЕС така сама, як Запорізька. Та це зовсім інше. Вона хоч і непрацююча, але там зберігаються ядерні відходи. І коли в них 8 березня зникло світло, як і у нас у Славутичі, а ми з ними на одній лінії, то вони підключили генератори, а росіяни вимушені були на це давати дизельне пальне. Бо там є спеціальні басейни, які охолоджують усе перероблене ядерне паливо. І якщо ці басейни припинять охолоджувати, вони просто піднімуться нагору – й усе вибухне. Тому туди возили дизель для генераторів, щоб охолоджувати ці басейни.

– Станцію ж захопили у перший день вторгнення?

– Так, її було захоплено ввечері.

– Зв'язок із чоловіком з того вечора перервався?

– Ні, ми спілкувались доти, поки в них не зникло світло, – до 8 березня. У нього з собою все ще був мобільний телефон. При цьому всі перебували в одному приміщенні у бомбосховищі.

А коли зникло світло, зник і мобільний зв'язок. Але потім в офісі Чорнобильської АЕС, який розташовано в нашому місті, дозволили родичам заблокованих тоді на станції людей телефонувати з їхнього робочого телефону на телефон, який був на станції. За прізвищем просто шукати людину і спілкуватись.

Крайній раз я розмовляла з чоловіком 29 березня.

– Що він розповідав за ці дні? Яка там була ситуація?

– Він особливо про ситуацію, яка тоді там була, не розказував. Там з ними були цивільні, серед яких кухарі. То вони готували їм їжу, використовуючи запаси, які були на станції. Тобто, ніхто нічого від росіян не брав, усе своє. До якоїсь миті навіть хліб був. Потім, звісно, не було, бо передати туди щось було неможливо, мости підірвали, а іншої дороги просто не було.

Була в об’їзд автомобільна, але ж там уже всюди йшли бої.

– Як дізналися, що чоловіка вивезли?

– Я того дня була на роботі, мені подзвонили і сказали, що хлопців кудись вивозять. Цивільні почали піднімати кіпіш, вони бачили, що хлопцям просто зав’язали очі, зв’язали руки і садять в автозаки. Звісно, ніхто нічого не розумів, бо ніхто не думав, що їх вивезуть з країни.

На щастя, 20 березня зі станції вдалося забрати 8 жінок-військовослужбовиць. Бо інакше б і вони зараз були в полоні.

– Ви ж сказали, що не було дороги. Як їх звідти забирали?

– Тоді домовилися про ротацію персоналу, оскільки люди перебували і працювали там тривалий час. Обумовили, що перевозитимуть людей річкою в човнах. Керівництво ДСП "Чорнобильська АЕС" домовлялося з росіянами через ці дистанційні телефони, щоб просто змінити персонал.

І коли робили цю ротацію, то домовились, щоб віддали бодай жінок-військовослужбовиць і онкохворого чоловіка. Тому в росію вивезли не 178, а 169 чоловік.

– Так вони просто жінок відпустили чи хтось туди поїхав під час цієї ротації?

– Знайшлись цивільні, хто погодився їхати на станцію заручником, щоб замінити.

– Ви сказали, що цивільні почали кіпішувати, коли хлопців заводили в автозаки. Що було далі?

– Вони, як могли, намагались зупинити росіян, питали, куди вони їх зібралися везти, але на них ніхто не зважав. Пізніше ми дізнались, що хлопців спочатку повезли в білорусь, потім – у росію. Про те, що вони в росії, я дізналась у квітні. Звільнився за обміном військовослужбовець ЗСУ і він повідомив одній з жінок, чоловіка якої теж вивезли, що був разом із нацгвардійцями. Звідтоді ми приблизно орієнтувалися, де вони перебувають. Хоч не знали, разом вони чи ні, що там із ними відбувається і чого очікувати. Тоді в квітні полон здавався чимось таким нереальним. Ми не розуміли, що з цим робити, але розуміли, що нам – рідним тих, хто в полоні, – треба триматися гурту й разом робити все для повернення близьких.

Потім ще обміни були, звільнені називали одне й те саме місце, де бачили наших нацгвардійців.

Перший обмін відбувся наприкінці жовтня 2022 року, коли звільнили 7 наших людей. І вони потроху почали розповідати про білорусь, про те, як їх везли в росію, як це все відбувалося, хто з ким був, хто в якому стані.

– А про вашого чоловіка що саме розповідали?

– Торік улітку було звільнено трьох хлопців, які були в одній камері з моїм чоловіком. Казали, що дуже схуд. Він у мене й так невеликий. Був 63 кілограми при зрості 1,67 м. Хлопці казали, що з тими, хто там, дуже погано поводяться, знущаються з них. Він не знає, як ми, що тут, хвилюється за нас. Там їм кажуть, що України вже немає. Це дуже пригнічує.

– Ви яким чином намагалися його шукати, окрім того, що спілкувалися з тими, хто повернувся?

– Ми постійно їздимо на зустрічі, спілкуємось із Координаційним штабом з питань звільнення військовополонених, зі Службою безпеки України, з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Нам кажуть, що працюють і роблять усе можливе. Та якоїсь конкретної інформації я, наприклад, не почула. 2022 року першим, хто мені підтвердив, що він справді у полоні й живий, був Червоний хрест. Вони мені зателефонували і сказали, що підтверджують, що чоловік перебуває у полоні, що тепер він під міжнародними конвенціями і т.д.. Листа у серпні також через них було передано. Хоч там лише оце "Жив, здоров, все хорошо", я переконана, що писав його саме мій чоловік. А наступне повідомлення було вже в травні 2023 року, коли представники Міжнародного комітету Червоного хреста відвідали мого чоловіка на території росії. Вони передали мені від нього коротке повідомлення на словах, що в нього, мовляв, усе добре, скоро зустрінемось. І дозволили передати зворотне повідомлення. І як мені сказали хлопці, які вже повернулися, він справді його отримав. Це вселяє надію, що він знає, що ми його дуже чекаємо.

– Ви теж передавали повідомлення на словах чи це був лист?

– Вони записують на аркуш паперу, а потім із нього читають. У принципі, листа передати теж можна. Але його треба написати і відправити у МКЧХ з проханням переслали. А такі листи йдуть щонайменше по пів року – і то добре, якщо дійдуть. Хлопці, які повернулися під час останнього обміну, казали, що листів не було.

– Чоловіка утримують у СІЗО чи в колонії?

– У колонії.

– Його засудили чи просто утримують?

– Ні, не засудили. У нас ніхто із захисників ЧАЕС не засуджений. Офіційно він військовополонений.

– Шукали його на фото й відео, коли був нещодавно обмін?

– Звісно. Нам дали списки, коли обмін уже відбувся. Та могло бути все, могли щось наплутати, тому сподівалась до останнього. Не те, що кожен обмін – щодня ти чекаєш дзвінка з повідомленням про звільнення і не втрачаєш надії.

– Представники МКЧХ казали вам, у якому стані ваш чоловік?

– Сказали, що в задовільному.

– Що це означає?

– За фактом нічого. Про захворювання чи якісь травми вони не кажуть, їм заборонено, навіть якщо вони є. Вони кажуть, що у разі, коли людина справді потребує допомоги, вони там на місці її нададуть. Але рідним вони цього не повідомляють.

У нас були хлопці, які телефонували або говорили з рідними по відеозв’язку. Кілька хвилин розмови: "У мене все добре, не хвилюйся, скоро побачимось. Україна нас не хоче забирати. росія нас віддає". І в усіх один і той самий текст. Ми припускаємо, що дають телефонувати з умовою, що людина скаже ці фрази.

Але мені чоловік не телефонував. Ні мені, ні батькам.

– Валеріє, а ваш батько воював із перших днів повномасштабного наступу росіян?

– Він сам із Київської області, з міста Березані. І коли почався наступ, був у теробороні. Вони спочатку захищали цю територію, потім розміновували, розтяжки знімали у лісі. Він хотів піти на фронт, але тоді брали лише тих, кому до 35 років, не було такої потреби брати людей, старших за віком. А в березні 2023 року він поїхав під Вугледар у 72-гу бригаду імені Чорних Запорожців, у воєнну розвідку. Був командиром розвідувального взводу. У червні того ж року зазнав першого поранення, але швидко підлікувався і повернувся на фронт. А 11 жовтня вийшов на завдання і його дуже сильно поранило в голову осколком від "Граду". І осколок був дуже великий, пробив майже наскрізь. Були також поранення в ногу і руку. Але основне – голова.

Я одразу поїхала в Дніпро, батько був у комі. Сиділа поруч з його ліжком, молилася. Батько був дуже важливою людиною в моєму житті. Найріднішою. Це був особливий зв'язок доньки і батька. Він дуже сильно мене любив.

За день до того, як він помер, мені сказали, що мозок вже помер, а він ще тут, його серце ще б’ється тільки тому, що ми його підтримуємо. Лікарі сказали, що не оперували його і не витягували осколок, бо таких операцій ніде у світі не роблять.

14 жовтня батько помер. Я досі не можу змиритися з його смертю.

– Ви спілкуєтеся з керівництвом Національної гвардії, можливо, з міністром внутрішніх справ щодо повернення ваших хлопців з полону?

– З керівництвом Нацгвардії спілкуємось регулярно, з міністром не вдається – з Монастирським якось було легше, він, до речі, обіцяв в одному з інтерв’ю повернути хлопців. Не встиг.

Керівник Нацгвардії не є учасником переговорної групи з обміну, але допомагає з розв’язанням юридичних проблем, які виникають у родин.

– Зараз часто кажуть, що війна триватиме ще багато років. Не думали про те, що всі ці "багато років" чоловік проведе в російській колонії?

– Думки завжди є, але віра те, що чоловік витримає, в те, що Україна зможе повернути не лише його, а й інших нацгвардійців і цивільних, сильніша. Бо кожен день для них рахується як рік у тому полоні. Їх треба повертати якнайшвидше.

– Коли ви одружились, у вас була якась спільна мрія?

– Так, ми дуже хотіли дітей.

– Дівчинку чи хлопчика?

– Ми мріяли про двох (посміхається, – авт.) і щасливе майбутнє. Але вийшло інакше. Зараз основне – повернути наших 103 хлопців.

– Ви для цього, як я зрозуміла з нашої розмови, робите все можливе.

– Ми намагаємося бути всюди. Їздимо на всі зустрічі, пишемо дуже багато листів. Звертаємось у міжнародні спільноти. Скоро має бути поїздка за кордон для донесення інформації про військовополонених захисників ЧАЕС.

Влада нам допомагає, йде нам назустріч, чує. Звісно, на емоціях обурюємося, сваримось на них. Але ми розуміємо, що це все не так легко і просто, як нам би хотілося.

Тому ми всі разом намагаємося боротися далі й нагадувати про них світові. Нагадувати про те, що ми спільно їх маємо повернути.

Тетяна Бодня "Цензор.НЕТ"