Розвідник, позивний Коломбо: "Ми ніколи не відчували браку штурмового м’яса противника. Тупих рашиків, які хочуть здохнути, дуже багато"

Автор: Ольга Москалюк

Наш герой сьогодні воює на одному із найважчих напрямків – Бахмутському. Ми не показуємо його обличчя, адже він – командир роти розвідки спеціального призначення бригади "Рубіж". Має позивний Коломбо – за аналгією із головним героєм американського детективного серіалу про лейтенанта поліції.

Отримав його ще під час роботи в міліції, де був оперуповноваженим сектору карного розшуку. Свій шлях на війні розпочав 2014-го.

- У травні був у складі зведеного загону тоді ще міліції, - згадує ті часи. - Спочатку перебували на блокпостах. Виконували задачі у Станиці Луганській. Були й зачистки населених пунктів. Зокрема у Кримському спільно із підрозділом Нацгвардії. Там я опосередковано познайомився із комбатом, з яким потім прослужив вже в бригаді "Рубіж" близько двох з половиною років.

- Ви тоді розуміли, що війна затягнеться на роки й може перерости у повномасштабну?

- До війни я морально був готовий. Ще в дитинстві мріяв стати військовим. Закінчив військовий ліцей. Правда, після нього вступив до міліцейської академії. Але потім виправив цей стан справ і свідомо пішов на війну. Розумів: потрібно захищати державу. Не за гроші чи УБД. Коли ми їхали на перші ротації, навіть не знали, що щось таке даватимуть. Коли фронт зупинився, пішли перші Мінські домовленості, і ми, і противник почали окопуватися. Тоді я усвідомив: війна на цьому не закінчиться. Коли приїжджав додому на ротацію, друзі та знайомі казали: "Зараз будуть договорняки й усе інше". Я пояснював: "Ні! Ще буде повномасштабна війна – згадаєте мої слова". Відповідь: "Та ну що ти?! Ми з росією ще помиримося, подружимося, злюбимося". А потім у 2022 році дехто з них мені говорив: "Знаєш, ти був правий, а ми тебе не слухали".

- А напередодні вже повномасштабного вторгнення були відчуття: ось зараз почнеться?

- Протягом місяця до вторгнення я зі своїм підрозділом виконував завдання у тій же Станиці Луганській. Тоді з району Луганська обстрілювався населений пункт Трьохізбенка. Я давно не бачив таких масованих артилерійських обстрілів. Ми розуміли: це підготовка до повномасштабного нападу. За тиждень до його початку я телефонував своїм рідним і просив готуватися та збиратися. Вони не одразу повірили. Але після того, як путін визнав самопроголошені днр і лнр, зрозуміли остаточно.

- Як для вас почалося 24 лютого 2022-го?

- Після другої ночі був мій час іти спати, адже я закінчив чергування. Але не хотілося. Було передчуття: ось-ось щось станеться. Близько 4.30 я пішов на кухню, заварив кави. Ми жили у красивому будинку якогось, певне, місцевого мажора, який втік (можливо, в росію, бо ніхто так і не знав, куди раптом подівся). Там відкривався вид у напрямку Луганська. Я вийшов з кавою на вулицю і бачу: темне небо засвітилося, як вдень. Почув звук артилерійських залпів. Подзвонив додому: "Почалося! Збирайтеся та їдьте у більш безпечне місце!"

- Про що ви подумали?

- Я хвилювався за рідних, щоб встигли евакуюватися й у них все було добре, тому що з’явилася інформація, що противник пішов з Білорусі. Також думав про те, як вивести своїх людей із неминучого оточення. Враховуючи, що на Трьохізбенці був прорив, ми розуміли: зовсім скоро вони переб’ють трасу–сполучення Станиця Луганська – Сєверодонецьк. У такому разі ми б були відрізані від наших основних сил бригади, які на той момент заходили по бойовому розпорядженню на Трьохізбенку. Я зв’язався із командиром, який поставив задачу рухатися в сторону наших. Нам потрібно було забезпечення, щоб могли виконувати бойові завдання. Ніякого страху не було. Як і паніки. Всі були готові. Знали: це початок великої війни. Але ми – військові. Все розуміли. Лише в очах кожного читалося хвилювання за рідних. Було важко виконувати завдання на Донбасі, коли ти знав, що у тебе вдома також відбуваються бойові дії. Коли противник відійшов з Київщини, Чернігівщини, Сумщини нам морально стало легше. Це розв’язало наші думки. Мій особовий склад вже був повністю зосереджений на тому, як виконувати бойові завдання більш ефективно.

- Який у вас найяскравіший спогад з того часу по сьогоднішній день?

- Їх багато... Знаєте, на жаль, спогад про загиблих побратимів – дуже сумний, але він - яскравий спалах у пам’яті. Це ж людина, з якою ти воював, жив в одній палатці, їв з одного котелка...

Розкажу вам трохи кумедний бойовий спогад. Коли оборона Бахмуту ще не була мейнстримом, противник почав підходити до нього, у нас була така задача: зайти в посадку "Х" та вбити там усіх ворогів. Мене викликають на нараду до командира. Він ставить цю задачу. Я кажу: "Добре, дайте мені інформацію ще по двом посадкам: "У" та "Delta"". Відповідають: "Там все нормально, не парься!". А я знав: у них застарілі дані – там наших уже немає. Я наполягав: "Зрозумійте, нам "лупити" по відкритому полю – метрів 400". "Добре!". На третій день викликали й сказали: "Даємо вам ще одну групу, яка буде заходити з посадки "W", і ви разом штурмуватимете посадку "Х"". Окей. В обумовлений день ще потемну десь о четвертій ранку грузимося на БМП і їдемо до посадки, яка контролюється нашими військами. Там спішуємося. Я зі своїм заступником залишаюся на вогневому прикритті та на радіозв’язку зі старшим командиром, щоб була підтримка артилерії. Основна група заходить на посадку "Х". Нам пощастило, що противник наші сили звідти вибив, але не закріпився – відійшов на ніч, а на ранок мав зайти. Тому мої хлопці без бою зайняли позицію й фактично зробили засідку. Ми в готовності. Наші суміжники – десь на підході. Але вони трохи забарилися, то не потемну заходили на посадку противника. Їх засікли. Мали втрати – "трьохсотих". Почали відкатуватися. Мої спостерігачі доповідають: "Бачимо трьох противників, які йдуть в нашу сторону". Даю команду діяти по обстановці. Через декілька хвилин чую перші постріли. Йде стрілковий бій. По радіостанції один із моїх командирів розвідувальної групи виходить на зв'язок і кричить: "Коломбо, їх тут так до х#я! Пруть з усіх щілин!". Ми із замполітом починаємо туди "насипати" із РПГулін і ГПшок – прикриваємо групу. Вона починає відкатуватися. Дивлюся – йдуть чистим полем. Це була осінь, тож дощі. Під ногами – чорнозем з глиною. Він в’язкий. По ньому не те, що бігти, йти важко. Так от мої ледь пересуваються. І тут їм ззаду прилітає ПТУР, вгрузає в землю й вибухає – без уламків та наслідків. Хлопці розвертаються, бачать й пробують трохи швидше рухатися. Знову ПТУР. А противник починає підтискати нас із замполітом. Кажу йому: "Прикривай нас ліворуч, а я прикриватиму групу, щоб їх не накрили на полі". Ми успішно відстрілюємося. Бачу, що група вже в нашій посадці. Знімаємося. Відходимо. З’єдналися. А ті знову починають по нам насипати ПТУРами, з великокаліберних кулеметів. Так супроводжували нас десь три кілометри. Я тоді порахував: вони на невелику групу людей влупили десь до 12-ти ПТУРів. Я такого давно ніде не бачив. Ми в цілому зробили маневр у свій умовний тил - це ще передок, але вже друга лінія. Група рухається вздовж наших позицій. Але тут стається підрив: мій боєць наступає на міну. Ми його евакуювали. Все нормально. Правда, потім йому були змушені відрізати ногу. Але він з цим змирився.

- Ви на Бахмутському напрямку. Зараз такі самі обстріли, як тоді було з ПТУРами? Гатять усім і багато?

- Зараз противник вже не використовує ПТУРи на піхоту. ПТУРить техніку. І то – дуже рідко. Сьогодні більше пішли в хід дрони, зокрема FPV, як у нас, так і у них, тому що це, насправді, більш ефективно, а також артилерія. Нещодавно були прильоти ФАБом просто по піхотним позиціям в полі. Противник змінює тактику, постійно її вдосконалює, і почав нас лупити більш дороговартісними снарядами. Бо для того, щоб скинути той же ФАБ, потрібно підняти літак, пролетіти певну відстань, що потребує палива. Плюс, вартість самої бомби. Але ворог гроші не рахує. У нього є мета, до якої йде будь-якою ціною. Обкрадає для цього свій народ. Там люди за МКАДом живуть у злиднях. Будинки валяться, розпадаються, але вони все одно кажуть: "путин – президент мира". Хоча бачать, що у них нічого немає – ні доріг, ні каналізації, ні газу. Країна-бензоколонка, газовий магнат, але наполовину не газифікована. А вони все моляться на свого путіна, який їх обкрадає та усі гроші пускає на війну.

- Росіяни не лише гроші не шкодують на війну, але й не рахуються із людськими втратами на фронті. На це і ви звертали увагу, й інші військові. Про що для вас такі дії ворога?

- Він ніколи не рахувався із втратами. У них є таке поняття: досягти цілі будь-яким способом. Працюють ці "жуківські" методи: "баби еще нарожают". Не знаю, звідки у них береться те "победобесие". Штурмують, втрачають людей та відправляють нових і нових. Певний період ми підрозділом стояли на Кліщіївці, тримали посадку разом з піхотою першого батальйону нашої частини. Мої хлопці окопувалися й розказували: "Я копаю, а там – трупак. Розкопую, відкидаю. Продовжую копати, а там ще один!". Усе було всіяно трупами росіян. Як можна не цінувати своїх людей?! Взяти Авдіївку, Бахмут, Соледар – скільки вони там поклали свого штурмового м’яса! Можливо, потім і позабирали їх, бо території вже їхні. Адже коли трупи лежать не закопані, розкладаються. Це дизентерія, яка несе за собою купу негативних наслідків. Так, ті люди мертві. Але ж то чиїсь батьки, сини, онуки, кохані! А в рашці про це знають і мовчать. Відправляють чоловіків на війну, щоб отримати Ладу Каліну. Вони тупі! Як можна так не цінувати своє життя та здоров’я?!

Але ж ситуація лишається сталою: кидають в бій, не задумуючись. Коли Бахмут ще не взяли, ми тримали так звану "дорогу життя". Там був морок – стільки полеглих рашиків! Йде штурмова група. Їх убивають. Бачимо: з другої сторони цих здоровенних окопів заходить нова! Ще цих не винесли, а вже другу відправляють. На той момент там стояли "вагнера", "шторм Z". Їх геть не шкодували – зечьйо. Я взагалі думаю, що по закінченню війни, окрім репарацій, рашка має нам заплатити за те, що ми почистили їм націю. Тому що зараз тут вони утилізують свої відходи суспільства – тих зеків, бомжів, алкоголів, наркоманів. Вони усі здохли на Донбасі. А заможні росіяни залишилися живими.

- Зараз хто проти вас воює? Кого більше - кадрових військових чи найманців?

- Думаю, найманців немає. Не зустрічали. Принаймні до нас у полон такі не потрапляли. Були із "шторм V". Це такий самий підрозділ, як "шторм Z" – тобто набрані зеки. Є військові із так званих лнр і днр. Заїжджає російський спецназ. Різні є.

- Чи відчуваєте ви, що росіян на фронті стало більше?

- Ми ніколи не відчували браку штурмового "м’яса" противника. Тупих рашиків, які хочуть здохнути, дуже багато. Їх весь час стільки, що не готовий сказати: зараз більше або менше. Ось вони мають оголосити офіційну мобілізацію. Хоч неофіційно вона в них і не припинялася.

- А як вони оснащені?

- Снарядного "голоду" у противника ми не спостерігаємо. На оборонку в цьому році вони виділили, певне, найбільше за весь час існування рф. Плюс, у них є Північна Корея, яка по-братськи допомагає – втіхаря завозить снаряди. Уже неодноразово противник палився на тому, що застосовує такі, що з корейським маркуванням. Помічників у них вистачає. І вони добросовісніші за наших. Це прикро. Бо наші кричать: ми вам зараз допоможемо, ніяких лімітів, дамо й танки, й літаки, але ви трохи почекайте. Оце їхнє трошки почекайте вже дуже втомило.

А щодо FPV-дронів скажу так: відносний паритет. Але за рахунок того, що у них більше людей, відповідно екіпажів теж, тому переважають через це. Я б сказав, що у нас є нестача не FPV, а тих, хто ними керуватиме. А ще противник розвиває виробництво наземних дронів. Хлопці під Кринками показували, як знищували такі, на яких були встановлені АГС-17. Крім того, ворог модернізує свої системи озброєння. Ті ж міномети та кулемети. Якщо слідкувати за їхніми інтернет-ресурсами, де вони вихваляються своїми "аналогов нет", то видно: цей же АГС-17 уже модернізували – замість кілометра 700 метрів тепер б’є на два-два п’ятсот. З’явилося більше безшумним мінометів, з яких можуть стріляти на близьких дистанціях, а їх не буде чутно. Розробляють якісь снайперські комплекси. ВПК, насправді, потужний. Вистачає голів, які придумують те, що вбиває. Приїжджають на Донбас і проводять тут такі польові випробування. Що подобається – ставлять на потік виробництва.

- Сьогодні вони дуже активні в районі Часового Яру. Західна преса писала про те, що після Авдіївки кремль поставив задачу своїм військовим захопити це місто. Чому він їм так треба? Через висоти?

- Це невелике місто. Я не відкрию таємницю, тому що Головнокомандувач Сирський про це вже сказав: Часік – це ворота на краматорську конгломерацію. Як тільки противник його бере, перед ним по єдиному фронту відкриваються Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка. Вони це прекрасно розуміють, тому так пруть. Плюс, Часік – це висоти, які можуть їм дати панування над нашою логістикою. Вони хоч і тупі, але радянська система військового навчання працює. Вона вчила добре, але робила військових тупими та відданими.

Плюс, наскільки я знаю, перед росіянами стоїть мета захопити Часів Яр до 9 травня. Ми ж знаємо, що рашка – сакральна країна, яка дуже прив’язується до дат. А це якраз день їхнього "победобесия". Крім того, 7 травня має бути інавгурація їхнього "найлегітимнішого президента у світі". Тому їм потрібна ця перемога, щоб цар вийшов і сказав: "Я дав завдання – зробили, ось вам усім подарунок, тож не задовбуйте мене".

- Нам для захисту потрібно більше людей. Ми маємо проблему із мобілізацією – вона у нас важко йде...

- Вона у нас провалена.

- Але ж нарешті прийняли закон про мобілізацію. Правда, без норми про демобілізацію, як планували спочатку. Як ви до цього поставилися?

- Яка може бути демобілізація в країні, яка воює?! Ви уявіть: протягом двох-трьох місяців демобілізують усіх, хто воює, як вказували, 36 місяців. Як тільки це зроблять, фронт валиться. Тому що мало мобілізувати нових. Їх потрібно навчити. Кидати в бій необстріляних людей – це злочин проти суспільства та моралі. А навчання – це не тиждень і не два. Треба мінімум пару місяців інтенсивних полігонів, де вивчатимуть все: від такмеду, до стрільби й тактики. Тільки після того, як їх випустять із навчальних центрів, віддадуть командирам у підрозділи, і вони пройдуть мінімальне злагодження протягом двох тижнів, можна буде говорити щось не про демобілізацію, а про ротацію – щоб бійці мали змогу перепочити фізично і морально. Зараз же потрібні люди для того, щоб ми могли підсилити наші слабкі напрямки та провести ротацію, де це можливо. Бо як ти можеш її зробити на тому ж Часовому Яру? Там треба лише підсилювати. Бажано технікою і снарядами також. Тому що цю війну виграють спецнази і технічний прогрес. Тому демобілізація, з моєї точку зору, це неправильно. Демобілізуватися треба вже після війни. Поки вона йде – нам потрібні люди.

- Але у нас є така категорія чоловіків, як ухилянти. Як би ви їх назвали?

- Та пішли вони всі до дупи! І нехай звідти не повертаються, коли все закінчиться. Нащо вони будуть потрібні, коли ми вже виграємо цю війну?! У мене є знайомі, які втекли за кордон. Навіть однокашники, з якими я навчався. З одним із них (сподіваюся, ти це почитаєш, негіднику!) я мав бесіду. Він постійно у Фейсбуці постить, як відпочиває в Амстердамі, фотографується в горах. Сталося так, що наш однокашник зник безвісти. Всі знають, що без рішення батьків таких не визнають загиблими. Тут цей товариш "вистрелює" пост: "Братику, як так?! Досі не можу повірити, що ти загинув!" Я читаю і думаю: я досі не знаю? Пишу: "Хіба його дістали?". Він: "Ні, але я говорив із його побратимами, то всі сказали, що він – "двохсотий"". Баран! Мало того, що змився, то ще й не розбираєшся, як і що робити! Зав’язалася розмова. Я: "Тобі там нормально спиться?" "Так". "А чого ти не воюєш?". "У мене є член родини, який воює замість мене". "Прикольно! А у мене є такі, хто сім’ями на війні". "Я не хочу, щоб мою маму схопив інсульт". "А у мене немає ні мами, ні тата?! Про що ти говориш?! У кожного є родина! Ми за них воюємо. А ти сидиш за кордоном, прохолоджуєшся! Давай закінчувати розмову, бо я тобі зараз розкажу так, що ти будеш не радий!" На цьому наше спілкування закінчилося.

Усі ці товариші, які "підкорюють" Тису чи Говерлу, замість того, щоб топитися в річці чи дохнути в горах, краще б пішли до підрозділу, який зараз можуть обрати. Їх багато. Наприклад, прекрасна бригада "Рубіж", яка набирає та готує людей. Чудовий колектив, командири допомагають молодим, як і весь особовий склад. Ніхто нікому не каже: "Взяв м’яч – п#здяч!". Ні! Дають "м’яча" та показують, як його треба п#здячити. Тому я закликаю всіх, хто читатиме це інтерв’ю, очікуючи на повістку, а не мобілізуються: "Хлопці, воюватимуть всі! Поки є можливість обирати, де служити, зробіть це!". Я глибо зневажаю ухилянтів. Сподіваюся, коли закінчиться війна, якщо я до цього моменту не доживу, але вірю, що син доживе, то він плюватиме в обличчя тим п#здюкам і питатиме: "А де ти був? Нащо ти вже треба?! ".

- Ви думаєте, ті, хто потікав за кордон, повернуться?

- Так! Ви думаєте, що їм там солодко живеться?! Побачите: закінчиться війна, припинять платити дотації, і вони повернуться сюди. Я більш, ніж упевнений, що Україна розцвіте, заграє новими фарбами: матимемо багато робочих місць, підніметься економіка, ми вступимо до Євросоюзу та НАТО. Це буде країна можливостей.

- Я бачу, ви оптиміст.

- Я – реаліст. Але у питанні країни та її майбутнього хочу бути оптимістом.

- А про те, коли ця війна може скінчитися, думаєте?

- Тут я реаліст: не скоро.

- Йдеться про роки?

- Так. Росіян велика кількість. А наші партнери не дають все, що ми просимо. Ми зараз не можемо самостійно виготовити стільки озброєння, яке нам допоможе перемогти. Воно є у наших партнерів. Дивіться: вони можуть допомагати Ізраїлю збивати ракети, а нам – ні. Як і постачати зброю та боєприпаси без зайвих умов. Це як?! Нехай вже усі стануть незалежними від рашки й почнуть нормально нам допомагати. Ми ж просимо. Навіть йдуть розмови про кредити. Я впевнений, що після перемоги ми все віддаватимемо. Як тільки Україна розквітне, все повернемо! Але зараз нам потрібна допомога, щоб перемогти. Бо може бути пізно. Для них, адже путін не зупиниться на Україні. А для нас уже пізно. Але ми тримаємося на характері. НАТО вже має "показувати зуби", а не лише розказувати: "Ми – сильний Альянс!". Так продемонструйте! Класно воювати з іракцями в Іраку, коли заїхала купа спецназівців в країну й точково лупить, а не з такою високоорганізованою армією, як російська. Я вангую: якщо росія вклиниться в НАТО, Північна Корея почне рухи на Південну, а Китай – на Тайвань. А це Третя світова війна. Треба проводити ці паралелі. Тому що з початку повномасштабки деякі країни, які мали певні конфлікти з іншими, почали рухатися в бік їхньої ескалації. росія, вигравши війну в Україні, може стати тригером для Третьої світової. Це потрібно усвідомити і не допустити цього.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Коломбо