Комроти "Айдару" Ігор Лапін: Бійці підривали себе гранатою із іменем "Айдару" на вустах – але і злочини були

Автор: Олександр Михельсон

Чи справедливо судять командирів "Айдару" Лихоліта й Рубежа (Радченка)? І хто насправді кому командир? Як нелегально переправлялась зброя з АТО, й чому в деяких добробатах воював тільки кожний третій? Про це та інше – читайте нижче.

"Цензор.НЕТ" не планував брати інтерв'ю в екс-командира Другої роти "Айдару"" Ігоря Лапіна, бо таке інтерв'ю в нього як у нардепа від "Народного фронту"" ми взяли буквально днями. Але тут стали чинитися дивні речі щодо одного з нібито командирів "Айдару". Почалися суди, спалахнули шини, а кореспондент "Цензор.НЕТ" знову подався до комроти. А до кого ж іще?

- Ігорю Олександровичу, зізнавайтесь одразу й у всьому.

Я - кадровий військовий, старший лейтенант, але перебував на пенсії за станом здоров'я ще з 1996 року. Другою ротою "Айдару" я командував усе літо 2014 року. Фактично, Друга рота формувалася по ходу бойових операцій у кінці травня - на початку червня. У першому складі було лише 37 осіб, тому ротою це назвати важко. А максимальний склад був 107 осіб. Принцип комплектації тоді був такий, як у партизанському загоні: то той прийшов - "хочу з вами воювати", то інший…


Мене самого теж командиром роти офіційно не призначали. Хлопці обрали мене після бою за "Металіст" (передмістя Луганська - Авт.).

Принцип проведення операцій теж був такий, загалом, партизанський. Наприклад, треба було взяти якесь селище, то різні групи батальйону, а іноді і з якихось інших частин, "приліплювались" до нас, і ми всі гуртом виконували завдання.


- Між іншим, звідки неформальна назва роти - "золушки"?


- У мене позивний - Зола. Ну, то всі, і сепари в тому числі, нас так називали. Це закріпилося після бою за Георгіївку, яку ми взяли й утримували вісім діб, поки не прийшло підкріплення. Після того ми тоді взяли Лутугіне й Успенку.

Взагалі, батальйон "Айдар" в оці часи такої напівпартизанської війни був наче велика сім'я. Коли ми визволяли Щастя, коли ще був бій за "Металіст"… І був суто свій бойовий дух. Хлопці готові були із самими ножами воювати, із саперними лопатками. Бо на самісінькому початку вогнепальної зброї майже не було… Я за себе скажу: коли я зібрався на війну, я

пішов і купив законний "калаш", котрий стріляє тільки одиночними. А потім мені зробили шептало, і він став автоматом (сміється - Авт.).

А вже після бою за Щастя в Генштабі віддали наказ, і нам привезли цілу машину зброї. Стрілецької, звичайно. У нас на весь підрозділ був лише один РПГ-7. Але нічого: добросовісно палили танки.

- Зараз вибухнув скандал із затриманням одного з командирів "Айдару", Валентином Лихолітом (позивний "Батя"). Що можете про нього сказати?

- От якраз після бою за Щастя Лихоліт був поранений. До цього він мав величезний авторитет серед бійців, як і комбат Мельничук (Сергій, нині - народний депутат - Авт.). Цей - старшина, їх обох серйозно поважали. Але, наголошу, офіційно командиром завжди був тільки Мельничук.

Але далі, безвідносно до самого Баті, сталась така річ, як розрив батальйону. Про що я кажу? Коли ми визволили Щастя, то передові, штурмові, загони поселилися там, у школі міліції - там була така. А решта лишилися в Половинкиному, за 80 кілометрів у тилу.

Нашою базою було Щастя, і, варто сказати, коли треба було, з Половинкиного хлопці виїжджали нам на допомогу. Ми проводили операції. Поїхали, влупили, взяли Красний Яр, поїхали - взяли Хрящевату… Новосвітлівку теж брали. Тим не менше, почалось якесь незрозуміле перетягування ковдри, хто кого повинен слухатись, хто більший стратег…

- Між ким?


- Між базою в Щасті і "штабом" у Половинкиному, я так сформулюю. Крім того, коли, наприклад, пішла гуманітарна допомога, вона вся лишалася в Половинкиному.


- Про які суми йдеться?


- Це в грошовому еквіваленті точно були сотні тисяч. Почалися скандали. Коли волонтери про це дізнались, то дехто з них почав їхати просто на Щастя.

Тим часом Мельничук постійно мотається в Київ, вирішує питання в Генштабі й так далі. А Лихоліт за цієї нагоди став себе позиціонувати як командира батальйону. Тут приїздить Гелетей (Валерій, на той час - міністр оборони - Авт.). Приїхав він, вишикували йому, як ми казали, "половинківський спецназ". Він питає: хто, ви хочете, щоб вами командував? Вони: "Ба-тя! Ба-тя!". Із тим він поїхав.

Так починався певний розкол батальйону. Але ми й далі успішно виконували бойові завдання. Там були справжні герої! Я нижче скажу про це.

Далі, нам командувач сектором надав шість танків, сказав мені: "Це твої". Але ж броня без піхоти, тобто без нас, іти в атаку не хоче. Тому ми працювали разом усі.

- Танки, я так розумію, ЗСУ?

- Звичайно. У нас важкої зброї ніколи не було. Уже пізніше, коли увійшли росіяни, ми все одно зазнавали втрат: із тих шести танків врешті-решт лишився один. Ну та ми не про це. Пацани воювали героїчно.


Але повернімось до "Айдару". можна сказати, що якісь люди з нашими шевронами виробляли нехороші речі в тилу. У глибокому тилу. Я про це писав на Facebook.

Розумієте, в цивільному житті я - юрист, із 17-річним адвокатським стажем, причому в кримінальних справах. Тому мені зрозумілі деякі речі. Наприклад, ходив я пару разів витягати наших рядових бійців на поруки. Когось Мельничук витягав, когось - я, і так далі. І от я розумію, що вони бували в Половинкиному. Але це - мої пацани, які поїхали туди, наприклад, по боєприпаси. Бо склад боєприпасів був саме там, як і всю трофейну зброю туди відправляли.

І от хлопці їдуть у Половинкине по патрони, а там їм дають команду: їхати в Сєверодонецьк, "хапнути сепара" за такою-то адресою. Ну, що тут може сказати рядовий солдат? Він не має права навіть питати, робити це чи ні! А потім цього солдата закривають у СІЗО. І в мене виникають питання.

От, я витяг одного із СІЗО, "лящів" надавав (сміється - Авт.), і питаю. Поясни-но мені: 13 серпня, коли ми в Хрящеватій 12 діб не можемо голови підняти, якого ти робиш у цей час у Сєверодонецьку? Хто тебе туди послав?! Він мені відповідає. І от я навмисне не хочу називати прізвищ…


- Тобто його послав Лихоліт?

- Не хочу називати прізвищ. Але я цього солдата питаю: а якого?.. А він каже: послали сепара забрати. А Мельничук у цей час перебуває в Хрящеватій. І я точно знаю, що зв'язку не було. Він наказу не віддавав.

Тут у мене є претензія й до солдата. У тебе є старший групи, який підпорядковується кому? Комбату. Якого ви кудись поїхали за наказом старшини?!


- Це - воїнське звання Лихоліта, а ким він був, усе-таки, в "Айдарі"?

- Ну, командиром батальйону він ніколи не був. Але, як я вже казав, йому дуже вірили… Партизанський загін, я ж кажу. Тому формально Лихоліт усе-таки не мав права кудись посилати людей. І мій боєць, виходить, порушив закон: виконав наказ людини, яка не мала права йому наказувати.

А в результаті картина яка? Боєць - за ґратами, а пан Лихоліт - на поруках. Хоча я абсолютно не розумію, яку таку "зачистку" в серпні 2014 року можна було робити в Сєверодонецьку, за 150 кілометрів від лінії фронту. І якщо бійці свідчать слідству, що їм віддавали наказ, то, мабуть, слідство повинно серйозно до цього поставитись.


- Ну, бійці зацікавлені якось виправдатись.

-Та не могли солдатики самі взяти й поїхати з Половинкиного в Сєверодонецьк! На якій машині? На якому бензині? Це ж чотирнадцятий рік, у нас же ні чорта не було! Тільки "волонтерка", й уся в Половинкиному.


- А що можете сказати про так званого "Рубіжа", який теж затриманий за звинуваченнями в кримінальних злочинах, у тому числі - нібито скоєних разом із Лихолітом?

- Ну, ходили різні чутки. Він сам, на відміну від того ж Лихоліта, був місцевий, і він добре знав, хто там має гроші й де які бізнеси є. Втім, я з ним особисто не спілкувався. На "передку" я його не бачив. Чув тільки позивний - "Рубіж", ще його називали "Роман Романович". Я й прізвища не знав його.


Бійці, правда, розповідали, що він теж активно брав участь в отому шикуванні, коли був невідомо чий наказ про "зачистку" в Сєверодонецьку. Мельничука там не було, бо він, як і я, в цей день був у командувача сектором. Нам там ставили завдання, як ми будемо звільняти Красний Яр.

Уже потім у пресі писали, що на ньому замикався наркотрафік. Але я цього не знаю. Єдине, що я знаю - біля себе в окопах я його не бачив.

- Цікаво, що "Рубіжа" мало згадують, а от за Лихоліта ледь не цілу революцію влаштували.

- Мені здається, тут є якісь політичні ігри. Ну, от я дивлюся, як Генеральний прокурор адвокатам (Лихоліта - Авт.) каже: напишіть апеляцію! Тобто досить прозоро натякає, що вона буде задоволена. Але тут виникає питання до самих адвокатів: а чому вони її раніш не готували? Чи хтось їм говорив не готувати? А тим часом починають намети ставитися… Хтось у тюрмі, а комусь - піар.

Характерно, до речі, що коли під суд приїхали справжні колишні бійці, то оті маргінали, які більше за всіх галасували, просто погубилися. А бійці приїхали поцікавитись, що взагалі відбувається - бо тут такий шум, а інші ж хлопці сидять. Ті, хто тільки виконував накази.

- А звідки, на вашу думку, взялись ці "маргінали"?

- Ну, я не знаю, хто там у Половинкиному був. Розумієте, ситуація ж була яка: якщо взяти бойові накази, з батальйону "Айдар" на операції виходило найбільше 252 особи. А якщо взяти зарплатні відомості і штатний розпис, то батальйон був утричі більший. Точніше, на перших порах було близько 600, але далі вже ледь не до 900 доходило.

Там, у Половинкиному, сидів такий "геніальний" начальник штабу, Ігор Рицко, позивний "Алмаз". Вони подали були список, в якому нарахували в батальйоні 400 дезертирів. Як це насправді робилося? "Де Петренко? - А бог його знає. - Значить, дезертир". А далі в цю штатну одиницю заводилась людина, яку ніхто не знав і в очі не бачив. Отак і виходить у нас 140 тисяч "учасників бойових дій". А, між тим, у тому списку "дезертирів" є й загиблі, й ті, хто досі лікується після поранень.

Звання теж роздавали самостійно. Той же Рицко отримав майора. Я з цього приводу нещодавно говорив із комбатом (Мельничуком - Авт.): ти подання підписував? Ні, каже. Тобто, виходить, людина з печаткою сама на себе "підписала" подання. А, наприклад, співробітниця штабу, яка мала доступ до рахунка, на який нам допомога надходила, отримала орден Княгині Ольги. Її чоловік, не будучи офіцером - орден Богдана Хмельницького, який тільки офіцерам дається.

Або от вам один із механізмів переправляння зброї в тил. Виписується відрядження - наприклад, супровід загиблого. Боєць їде, відповідно, зі штатною зброєю. А потім вона раз - і залишається на мирній території. Ніхто не перевіряє. Ми ж були неоформлені, у нас і військових білетів тоді не було.

Біда в тому, що пересічний мешканець, скажімо, Києва не знає різниці між Половинкиним і Щастям. І такі речі в очах публіки бруднять весь батальйон. Тим більше, у владі теж не від того, щоб посварити патріотів між собою. "Розділяй і владарюй". А хлопці не за це гинули. У мене в Георгіївці Михайлов, кулеметник, підірвав себе гранатою разом із кількома сепарами, щоб у полон не потрапити. Навіть сепари оцінили: знайшли телефон його сина (син у нього вже дорослий), подзвонили, кажуть - "гордись отцом, жалко, что он не на нашей стороне был".




- Як юрист можете дати оцінку судовому процесу щодо пана Лихоліта?

- Хвилинку, суд же не вирішував питання провини. Суд вирішував два питання: чи може втекти, й чи може впливати на слідство. Два роки не тікав? Ні. На слідство не впливав? Судячи з ходу справи - теж ні. Є докази чи нема доказів, дотримана чи не дотримана процедура збору доказів - це суд вирішить потім! А тут обирається запобіжний захід, усе.

І він же був на передовій з автоматом. І знав, що його солдати сидять…

- …І можуть дати на нього свідчення.

- Так! Він це знав, і міг би давно втекти. Але я тут не хочу якось виправдовувати його, чи Мельничука, чи ще когось. У мене зараз важливіше інше питання: а чому досі сидять ті солдати, які просто виконували наказ?

А моя справа невелика: взяти на поруки солдатів, які виконували наказ. Я пішов, брав папери, свідчив, підписував. Тільки про тих, кого я бачив в окопах. Чому вони мають сидіти? Вони теж не втечуть. А слідство нехай тепер перевіряє їхні свідчення. Адже, коли говорять про "банду", то має бути організатор чи організатори. Й розподіл ролей цих слідство має з'ясувати! Це їхня робота. Одне діло - я щось там чув або читав про замовні вбивства. Але фактів у мене немає! А от слідство повинно ці факти прояснити, якщо ці факти є.

- І навіть "віджимів" машин не було?

- Я вам поясню на кількох прикладах. Георгіївка, ми захопили ворожий блокпост. Їде машина. Ми не знаємо - сепар - не сепар? Спиняємо. Ой, каже він, тут стріляють, я тут місцевий, мирний, не в курсі. Обшукали. Перше, що дивимось - телефон. А там фотографії з георгіївською стрічкою. І така ж стрічка в бардачку. Дивимось документи - а там талончик в Донецьку на тролейбус. У місті Донецьку, РФ. Не той Донецьк, що український, а котрий у Росії. От ви б як діяли?

- Тобто можливий розвідник?

- Ну, от я вам доповідаю факти. А на ключах - МВС України, зв'язочка. Ну, що тут балакати? Ми його зв'язали, він став голосити - та я за Україну, по хліб їздив, бо в нас хліба нема! Ну, як ти дізнаєшся - сепар - не сепар?

То я телефоную начальнику УВС однієї з областей. У них там спільна база, можна пробити. Він мені каже: Ігорю, інформації нема.

Тим часом знову бій. Що з цим товаришем робити - неясно. Машина стоїть. А в нас поранені, контужені… Як зараз пам'ятаю. А він плаче: хлопці, відпустіть, я за Україну! Ну, що? Відпускаємо його. А поруч причіп стоїть. Ну, кажемо, так: вантажимо в причіп поранених, і веземо із твоїм "жигулем". Хочеш за кермо? Ні, каже, не хочу, там стріляють. І лягає біля нас.


- Він живий?

- Ми йому нічого не зробили. Інша річ - "жигуль" неживий.


- Чого так?

- Хлопці відвезли поранених, і навіть назад привезли боєкомплект. У тому ж причепі. І "жигуль" лишився там, на місці. Але така біда: сепарська міна в нього влучила. Мабуть, він досі там так і стоїть, на перехресті, в Георгіївці. В такому вигляді.


- І він тепер накатає на вас кримінальну справу.


- Та не переживайте, вже накатав. Але то ще нічого. Машина ж стоїть. Я її нікуди не вкрав і не перегнав (сміється - Авт.). Бо ж "шиють" справи й мені: що я нібито відбирав машини й переганяв у Росію.

- І це все - брехня?

- Ну, я от вам розповів реальну історію. От звідти все і взято. Або інша історія: забрали в Сєверодонецьку машину, на ній привезли сепара. Сепара відпустили. Іншу машину "хапнули", завезли на Половинкине. А вже потім я в пресі читаю, що власнику сказали - забирайте машину за викуп чи за "винагороду". Але я того всього не знаю, я ж там не був.

То що я хочу сказати як юрист. Якщо в нас не війна, а АТО, то за обидва ці випадки можна саджати. Але якщо в нас війна, то випадок у Сєверодонецьку - мародерство. А в Георгіївці - війна. До речі, той мій боєць, який цим "жигулем" керував, під Хрящеватою загинув.

Позивний - "Сороковий". Міг завести будь-яку машину. Але загинув. Коли танк вийшов, він дав два постріли з РПГ. Підбив танк - а другий, що прикривав, голову йому відірвав. Тоді від цього другого танка і я був контужений, і купа хлопців були поранені.

Олександр Михельсон, "Цензор.НЕТ"