Ідентичність стає ключем до національної безпеки в умовах цивілізаційної війни, - голова УКФ Наталія Кривда

Автор: Ольга Скороход

Професорка Наталія Кривда очолила Наглядову раду Українського культурного фонду трохи більше двох років тому. Новій команді довелося по суті наново будувати довіру до інституції після низки скандалів, коли фактично в ручному режимі одні проєкти відсіювалися, а інші отримували державне фінансування.

На сьогодні можна констатувати, що це вдалося і про УКФ знову говорять як про вагомого гравця з підтримки культури, яким він був з часу заснування в 2017-му.

Цю розмову для Цензор.НЕТ ми планували вести передусім про УКФ. Однак в інтерв’ю з пані Кривдою неможливо оминути її академічну іпостась – докторки філософських наук, академічної директорки Единбурзької бізнесшколи. Власне саме зараз вона перебуває у великому турі Європою в ролі української науковиці.

ВЖЕ ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ УНІВЕРСИТЕТІВ ПІДПИСАЛИ МЕМОРАНДУМ ПРО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНИ

- Пані Наталю, з Вами передусім годиться розмовляти про Український культурний фонд та скріплення національної ідентичності. Однак зараз Ви перебуваєте у відрядженні, яке має місію утвердити розуміння України в світі. Розкажіть для початку про це.

- Нині я за кордоном - у статусі професорки Національного університету ім. Т. Г. Шевченка у великому турі на запрошення Глобальної коаліції українознавчих студій. Якщо говорити про мету туру, то варто нагадати про відому і ніби невидиму проблему. Росія давно і потужно присутня в академічному середовищі в інших країнах у вигляді дослідницьких інституцій і заходить через це середовище в решту.

Професори й студенти отримують підтримку від славістичних або російських студій. Фактично ці, як вони називаються, стипендії дають їм можливість стажуватися в Росії, оплачують їхнє навчання і так далі. Таким чином по-перше, формується порядок денний досліджень. А по-друге, формується внутрішнє інтимне почуття вдячності до "великої Росії", з її "великою культурою".

Ми не маємо таких великих бюджетів, ми не можемо діяти симетрично. Окремі успішні проєкти, як Український науковий інститут у Гарварді або Український вільний університет у Мюнхені, лише підкреслюють те, що ми отримали б, якби мали цей вплив.

Як формується академічна логіка у студента, який навчається, чи професора, який викладає, на русистиці? Він пише наукову монографію, з наукового дослідження це потрапляє в університетські підручники. Ці професори переїжджають з університету в університет. Таким чином формується певне уявлення про, наприклад, "історію України, якої нема", чи вона буцімто є частиною російської історії. А потім це потрапляє в шкільні підручники (і це найгірше для нас). І тоді масова шкільна освіта приводить до того, що покоління французів, чехів, італійців, німців вивчають, що України немає, і що повномасштабне вторгнення – це був "вимушений крок". З часом ці діти виростають і стають громадянами, виборцями.

- В України зараз дійсно немає грошей створити паралельну мережу, та і по часу ми програємо. Як поточна ініціатива може цьому зарадити?

- Це ініціатива під егідою першої леді, ініціативу здійснює Фонд Президента України з підтримки науки, освіти, спорту. Цей фонд підтримав Глобальну коаліцію українознавчих студій. Вже кілька десятків західних університетів підписали меморандуми про дослідження України. Ідеться про вивчення нашої країни як складової європейського чи світового процесу, не тільки української мови чи літератури.

Я вперше отримала запрошення приєднатися до такої поїздки і своєю чергою запросила свою колегу професорку Рену Марутян. Разом з керівництвом ініціативи ми підписали багатообіцяючі меморандуми з університетами Барселони та Валенсії (станом на час проведення інтерв’ю. – Ред.) . Згодом потенційно можна відкривати кафедри, робити перекладацькі студії, посилити всіх тих, хто вже працює в університетах Європи з української тематики.

В ІТАЛІЇ СИЛЬНА ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА УКРАЇНИ, АЛЕ ПЕРЕСІЧНІ ІТАЛІЙЦІ ДИВУЮТЬСЯ, ЧОМУ УКРАЇНА НЕ ВІДДАЄ СВОЇ ТЕРИТОРІЇ

- Наскільки знаю, у вас була і лекційна частина, тобто ви безпосередньо доєдналися до просвітницького процесу.

- Я читала лекції про українську культуру і в Барселоні, і у Валенсії. Потім була дискусійна панель за участі професорки Рени Марутян і художнього керівника і директора театру ім. Франка Євгена Ніщука. Але я так розумію, що стратегія полягатиме в тому, що ми об'єднуємо всіх українських викладачів, хто є зараз в тамтешніх університетах, незалежно від спеціальностей. Деякі університети обіцяють, що навіть виділять окремий курс про Україну. Обіцянка не значить, що воно відбудеться, але ми хоча б з'являємося в полі їхніх інтелектуальних інтересів.

Далі я продовжила свою місію в Італії, куди мене і професорку Марутян запросила Світлана Терещенко, засновниця асоціації "Борисфен". Італія є "слабкою ланкою" в стійкості проти російської пропаганди. Інститут національної стійкості і безпеки зробив дослідження про те, як працює російська пропаганда через російську церкву, і Італія для пропаганди, на жаль, вдалий ґрунт.

У Мілані, в університеті Бокконі також читала лекцю й брала участь в дискусії. Звичайно, у них на перших шпальтах Палестина і "Диявол носить Прада 2". Але я, не вагаючись, сказала: "Диявол носить не Прада, диявол носить форму російських солдатів". Не знаю, чи зайшов мій сумний жарт в цю студентську аудиторію.

Наступний етап – Болонья. У місті об'єдналися 26 українських асоціацій, які орендували залу муніципалітету й запросили нас із колегою до виступу і представлення дослідження про вплив пропаганди . Серед публіки були доволі цікаві персонажі. Наприклад, був хлопець-єврофедераліст (тобто виступає за посилення Євросоюзу). А ми якраз говоримо про те, що російська пропаганда спрямована не лише на те, щоб створити любов до Росії в Італії, і на те, щоб розхитати довіру до інституцій, до Євросоюзу, до НАТО, до своїх національних урядів і так далі.

- Якщо підбити підсумок навіть кількох днів (на момент інтерв’ю), чи були шокуючі для вас питання щодо України і нинішньої війни?

- Нам таких питань не ставили, тому що відбувся такий собі природний фільтр. На наші події приходили люди, які хоч щось розуміють. Вони можуть займати різні політичні позиції, але вони в контексті.

Однак люди не з української, студентської чи політичної тусовки живуть в абсолютно розслабленому, спокійному світі. І самі італійці, і українці, які живуть тут по 20-30 років, визнають, що італійці не патріотичні в нашому розумінні цього слова. Вони дійсно дивуються, чому українці не відмовляються від своїх територій в обмін на мир. Для них це нормально, для них це спосіб мислення. Я роблю узагальнення, але це результат кількох десятків бесід.

Щоразу, коли я нагадую, що Україна воює за європейські цінності, то цитую свого студента, який сказав, що європейські цінності сьогодні носять український піксель. Іноземці зі здивуванням на мене дивляться. Для них це просто перебільшення й екзальтація. Італія традиційно русофільна і тут дуже багато російської культури. Натомість в них дуже потужна державна підтримка України. Їхній міністр культури дуже жорстко заявив, що через відкриття російського павільйону він не поїде на відкриття Венеційського бієнале, власне як і ще більш ніж 20 міністрів інших країн.

Заступник мера Болонії, яка дуже наповнена росіянами, говорив, що вони не просто підтримують Україну. "Українські воїни, які сьогодні воюють в Україні, - це герої нашого часу", - сказав він. А серед слухачів виявився дідусь і сказав, що його дід воював у Другу світову війну як партизан, чим врятував гідність народу Італії, і якби дід був живий, то він був б з Україною. І Гарібальді був би з Україною, запевнив нас слухач.

- Ця робота з об’єднання і розширення академічного і суспільного вивчення України має бути дуже довгою, дуже системною для досягнення результатів. На майбутнє де брати інтелектуальні ресурси для цього?

- Я думаю, що будуть два потоки. З одного боку, будуть ті українські студенти, викладачі та професори, які там вже є — вони будуть, очевидно, створювати ядро. Але дуже важливо залучати інших. Другий струмінь буде такий, що ми пропонуємо студентам вивчати Україну як об’єкт досліджень.

Є ФРАЗА УКРАЇНСЬКОЇ ШЛЯХТИ  - "НІЧОГО ПРО НАС БЕЗ НАС". ТОМУ МИ ЗАПРОСИЛИ ВІЙСЬКОВИХ УВІЙТИ ДО ЕКСПЕРТНОЇ РАДИ

- Український культурний фонд існує вже 9 років. Результати його діяльності видно – маса подій чи реалізованих творів мають позначку "за підтримки УКФ". Однак ви очолили Наглядову раду Фонду у 2024-му в період кризи після втручань у результати конкурсів. Як би ви підсумували, що вдалося на посаді голови УКФ і що ви ще ставите собі за мету надалі?

- Це ж проблема не в моїй персоні. Підвищений інтерес виник через те, що відбулося оновлення складу Наглядової ради. Попередній склад здійснив ряд некоректних дій, до нього були великі претензії.

Це викликало обурення громадськості, тому що до цього моменту Фонд беріг репутацію – можливо, апліканти ображалися, хтось виливав відчуття несправедливості в образливі пости. Проте явна узурпація влади і ручне управління проєктами викликали справжнє обурення. Після того через протести й громадські обговорення було обрано нову Наглядову раду.

На новий склад Наглядової Ради покладали велику надію - ми мали стояти на службі громадських інтересів. І, як мені здається, Наглядова рада разом з командою Фонду і дирекцією намагалися з цією задачею справитися.

Одне із завдань, яке стояло перед новою Наглядовою, - провести у прозорий спосіб вибори виконавчої директорки Українського культурного фонду. В Анастасії Образцової є досвід, принципова позиція, енергія, активність, мені видається, пані Анастасія і команда роблять свою справу якісно.

Важливо, що члени Наглядової ради не боялись виходити на публіку. Мені видається, ми всі в різний спосіб намагаємося конвертувати свій особистий символічний капітал в інтерес до Українського культурного фонду, посиливши його.

- З дуже явних змін – створення кількох проєктів спільно з військовими.

- Нескромно говорити, але я рада, що Фонд підтримав мою ініціативу й ми торік зробили програму з Третьою штурмовою – "Культурний штурм". А цього року зробили програму з "Азовом".

Це до певної міри особиста історія, бо в мене зять воює, а дочка до народження сина була бойовим медиком. Сенс полягає в тому, що митці хочуть створювати проєкти про війну - ця програма Українського культурного фонду називається "Рефлексії війни".

- Але ви залучили воїнів напряму. Це має такий підтекст, що митці не завжди розуміють, як варто розповідати про війну?

- Ми з командою Фонду добре розуміємо, що рефлексії війни мають свою специфіку. Є знаменита фраза української шляхти "Нічого про нас без нас". І тоді ми запропонували військовим увійти до своєрідної консультативної ради. До того, як проєкти потрапляють на оцінювання експертам Українського культурного фонду, проєкти проходять певний перегляд військовими. Передбачається, що військові оцінюють проєкти на відповідність: оце адекватно, оце некоректно, а це не відповідає військовим реаліям чи практикам, тому не може бути використана така тематика або такий вокабуляр. Це дуже підвищує якість проєктів з точки зору їх наближеності до реалістичного відображення війни.

- Завдяки доданню військових тем і кооперації з місцевою владою помітне розширення географії реалізованих проєктів. Ще кілька років тому у Стратегії УКФ було зазначено, що з деяких регіонів практично не було заявок.

- Так, з ініціативи дирекції Фонду ми зайшли з іншої сторони, Фонд почав підписувати меморандуми і поєднувати свій бюджет з обласними бюджетами прифронтових зон. Спочатку була Запорізька, от буквально кілька днів тому - Дніпропетровська область.

Область має бюджет на культуру, але на великі проєкти не вистачає. В Українського культурного фонду також є якийсь бюджет, але на великі проєкти не вистачає, або нам хотілося б більше. І тоді ми підписуємо меморандум про фінансування 50% на 50%.

А далі все по закону, діячі і дієвці культури, громадські чи мистецькі організації з певної області подаються на конкурси, проходять експертизу, проєкти переможців ми фінансуємо спільно з обласними бюджетами.

ЧАСОМ АПЛІКАНТИ НЕУВАЖНО ЧИТАЮТЬ ПРАВИЛА ПОДАЧІ ДОКУМЕНТІВ. МИ СТАВИТИМЕМО ПИТАННЯ ПРО ПОКРАЩЕННЯ ПРОЦЕДУР В УКФ

- Ви не раз наголошували на важливості прийняття нового закону про УКФ. Які зміни мають стати ключовими?

- Просування закону – результат спільних зусиль депутатів Верховної Ради, членів Наглядової Ради, дирекції Фонду та громадських організацій. Серед членів Наглядової особливо активну позицію займають Володимир Воробей і Богдан Логвиненко, за що ми дуже вдячні. Багато років цей закон не могли зрушити з місця, а тепер об'єдналися і промотуємо зміни. Вже було засідання Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики. Буде винесено на голосування багато змін, наприклад про довгострокові проєкти.

Подивіться на життя і реалізацію будь-якого проєкту. Спершу проєкт виграє конкурс, потім до червня чекаємо переговорних процедур. У липні, в кращому разі, дають гроші. Сумно жартують, що "культура в Україні живе з вересня по листопад". Тому що в кінці листопада вже треба готувати звіти про використання коштів, які казначейство приймає лише у грудні. Для нас ключове, щоб було передбачено існування довгострокових проєктів з переходом грошей з одного фінансового року на інший.

І врешті не можу не згадати про ще один напрям роботи, який ми ставили перед собою - це залучення міжнародних грошей.

- Ви вже успішно це почали робити.

- Це командна робота – і так, ми дуже активно це почали робити. Наш спільний проєкт з PFRU, який фінансують сім країн, діє дуже потужно.

- Раніше ви наголошували на необхідності переробити Стратегію УКФ до 2027 року. Чому це було принциповим моментом?

- Стратегія – не цементний куб, але наш робочий інструмент. Там, де ми можемо, там ми беремо до уваги контекст, наявну ситуацію. Стратегія має бути гнучкою попри те, що вона зберігає ключові цінності та довгострокову візію. Але інструментарій стратегічний і тактичний точно може змінюватися.

Тому ми будемо збирати наприкінці 2026 року збори Наглядової ради й дивитимемося, що ще можна скорегувати.

- Я би ще хотіла поставити питання щодо внутрішньої кухні УКФ. Час від часу по різних блоках публікуються рейтинги проєктів – який скільки балів отримав. Навесні був опубліковаий черговий рейтинг.

Це зрозуміло, що завжди будуть незадоволені люди, які по-різному переживають образу або розчарування. Однак я дивилася, які реакції по суті. Скажімо, ти заходиш в спільноту сценаристів. Там у багатьох людей, які свої проєкти пропонували, зустрічається однакова претензія: у рекомендаціях, які експерти додають до свого висновку, є не дуже реальні очікування. Скажімо, сценаристам радять найняти піарника для просування свого проєкту. Хоча, зазвичай, кінопроєкти і так дуже бідні й на ентузіазмі творяться.

Як ви всередині це обговорюєте – про те як комунікувати з конкурсантами?

- Це дуже важливе питання. У нас були доволі бурхливі обговорення щодо цього - і всередині Наглядової Ради, і разом з дирекцією. Дирекція, як годиться за Статутом, завжди присутня на засіданнях Наглядової Ради.

Варто, як на мене, розглянути три рівні. Перше. Чи є претензії до якості роботи експертизи? Так, є. Чи всі експерти ідеально розуміються на сфері? Очевидно, що ні, бо це неможливо. Чи залучаємо ми якісних експертів? Так.

Я весь час говорю людям, які не задоволені якістю експертизи: "Приєднуйтесь, ставайте експертами УКФ". Але ті, хто вважають себе дійсно професіоналами у галузі, в експерти ідуть достатньо рідко. У тому числі тому, що процедура побудована так, що якщо ти експерт, то ти не можеш подавати власні проєкти на конкурс.

Отже, є питання до експертизи, але ми працюємо, щоб наростити експертність, проводили низку навчання для експертів.

Друге питання. Чи якісно заповнюють пакети, аплікаційні пакети подавачі? Зазвичай ні.

- Дійсно, ні?

- Це, на жаль, людський фактор, і він зрозумілий. Я зараз не звинувачую нікого. Я намагаюся пояснити. Апліканти часто не уважно читають умови, пропускають роз’яснення та уточнення щодо форми документів, а це вимоги казначейства чи інших державних органів, а не забаганки УКФ, тому вони обов’язкові до виконання.

І третє, дуже важливе. На цьому якраз наполягали члени Наглядової Ради – це застарілість деяких процедур Українського культурного фонду.

І одне із завдань, яке ми поставили собі на літо, - перегляд тих процедур, де ми, не переступаючи закон, можемо покращити формати співпраці із заявниками. Наприклад, кількість подач апеляцій чи прикріплення або неприкріплення довідки. Значна кількість проблем носять бюрократичний характер. Скажімо, можна брати довідку в Міністерстві юстиції і не можна брати в Дії.

В документах і інструкціях Фонду написано, що казначейство вимагає документи тільки від Міністерства юстиції. На жаль, на це уточнення звернули увагу не всі заявники. Це вимога державного казначейства, бо воно не приймає документи з Дії, вона, відповідно, вписана в документи УКФ.

- Зрозуміло, а люди, які заповнюють аплікаційну форму, діють так, як вони діють шляхом найменшого опору.

- Вони спираються не на норму закону, а на здоровий глузд. Тим більше всі ми пам'ятаємо цю зиму, скільки в нас відключали електрику, в тому числі сайти і бази Мін'юсту.

Як Наглядова рада ми проведемо спеціальне засідання, де ми будемо намагатися разом з дирекцією зробити процедури прозорішими і зрозумілішими.

ВПЕРШЕ З ЧАСІВ КОВІДУ ДО НАС ПОВЕРНУЛИСЯ ВЕЛИКІ ГРАВЦІ З ВЕЛИКИМИ БЮДЖЕТАМИ

- І останній блок – фінансовий. Відбулося певне збільшення бюджетів культурних інституцій. Українському культурному фонду збільшили бюджет на 160 мільйонів, і тепер він становить понад 410 мільйонів гривень. Для вас це значне збільшення фінансування проєктів?

- Я з певною гордістю зазначу, що це результат консолідованих зусиль. Наглядова рада, дирекція, комітет Верховної Ради, окремі діячі і дієвці, медіа, засоби масової інформації. Ми довго говорили про збільшення бюджету. І на 2026 рік нарешті бюджет Українського культурного фонду збільшили.

Можливо, тому вперше з часів ковіду до нас повернулися великі гравці - такі, як Олег Скрипка, Валерій Харчишин, ГогольФєст, Ярослав Ладигін. Це ті, хто про свої заявки заявляли публічно ( бо для експертів вони є анонімними). Раніше Фонд не був цікавим, бо не міг фінансувати великі проєкти. Аж раптом відкрилося віконечко, і до нас пішли великі гравці. А великі гравці - значить голосні гравці. І тому в публічному просторі побільшало незадоволення процедурами УКФ та результатами відбору.

Це певна інформаційна пастка. З одного боку, круто, що до нас пішли великі й по-новому цікаві заявки. З іншого – заявники, які не пройшли конкурс, почали активно критикувати Український культурний фонд. І ці процеси здорові, так і має бути.

- Я вже уявляю, як вам дорікнуть, що Скрипка, Харчишин, Ладигін – доволі відомі імена, які мають більший вплив і ресурси, створюють конкуренцію меншим проєктам.

- Це і так, і ні. Я, наприклад, рада, що великі гравці повернулися до конкурсів УКФ, бо це привернення уваги і підсилення впливовості інвестицій в культуру. З іншого боку, ми виявили необхідність подолання (наскільки це можливо) бюрократії. Ті публічні зауваження, які були висловлені з боку заявників, стосувалися зокрема того, про що я вже говорила – довідки з Мін’юсту. Нагадую, це вимога казначейства, заявники мають поставилися до таких вимоги з розумінням. 

РОЗУМІННЯ СЕБЕ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ МОЖЕ ХОЧА Б ЧАСТКОВО ПОДОЛАТИ ВНУТРІШНІ РОЗКОЛИ

- Хотілося би чимось таким глобальним закінчити. Ви багато говорите про формування, чи переформування колективної ідентичності України. А з іншого боку, коли говорити про ці проєкти з військовими, то одразу на думку спадає так званий розкол у суспільстві по цій лінії. Зрозуміло, що він також пропагандою російською накидається, однак по багатьох параметрах він відчутний.

Є такі моменти, що цивільні розуміють військових і навпаки. Ті, хто до війни менш дотичні, не розуміють тих, хто цю війну на собі витягує. Як би ви на ідеологічному рівні пропонували це вирішувати?

- Зарадить тільки комунікація і вдумливі, виважені розмови. Мають бути почуті різні позиції. Так, наш ворог уважно спостерігає і коли бачить невеличку тріщинку, то одразу запускає потік бруду, і потім ця маленька тріщинка раптом видається прірвою. Тому зберігаймо холодну голову, зберігаймо критичне мислення, дійсно думаємо щоразу: це реальний розлом у суспільстві, який варто долати чи це нав’язуване ворогом уявне протистояння?

Сучасне суспільство неоднорідне, присутність чи відсутність в країні, участь у бойових діях чи ні викликають у людей внутрішнє відчуття несправедливості – така "ексклюзія" виникає не лише під час війни, але зараз радикалізує спільноти особливо гостро. Якщо ми громадяни країни, якщо ми діячі й дієвці, - я дуже свідомо і не задля пафосу зараз це кажу – то варто долучатися до перетворення країни. Десь варто притлумити своє его, десь почути іншого, десь зрозуміти, що твій досвід не такий, як досвід інших.

Коли я розмовляю з дорослими жінками мого віку, які говорять: "Боже, яке щастя, що змогла зробити довідку своєму синові, бо хоч серце заспокоїлося", то мене рве на шматки. Я ніякої довідки своїй дитині не робила, дочка просто поставила мене до відома, що стала інструкторкою з тактичної медицини і пішла у військо навчати бойових медиків. Я навіть не знала де вона, під Бахмутом чи під Часовим Яром, бо я постфактум про це дізнавалася – Марія не хотіла мене хвилювати.

От як мені примирити своє внутрішнє почуття з почуттям цієї жінки? Її досвід і мій досвід геть різні. З іншого боку, я не можу порівняти свої відчуття з відчуттями військового, який на фронті – його екзистенційний досвід зовсім інший. Коли я працюю з ветеранами, читаю лекції чи веду майстер класи - я підбираю кожне слово. Багато разів повторюю, що можу "звучати" зараз для вас неадекватно, тому підкажіть як краще.

- У будь-якому суспільстві була і є фрагментованість та все ж є спільна основа, спільний образ. Що є спільною основою для українського суспільства?

- Мій науковий інтерес останнім часом - національна і культурна ідентичності, колективна і культурна травма як інструмент формування ідентичності. Національна ідентичність – досить уявний феномен, але ми можемо мати стратегії її формування. Чи може ідентичність стати предметом конструювання чи формування? В ситуації цивілізаційного протистояння, екзистенційної війни – напевно, так, бо вона стає ключем до національної безпеки. Чи варто говорити, що ідентичність сама має прорости у спокійній, безпечній ситуації?

Думаю, громадянське суспільство, академічне середовище та державні інституції мають взяти на себе лідерство і сказати: "Спробуємо створити умови, дати інструменти, простори, де люди усвідомлюють і розвивають самих себе як громадян". Не тільки як українців, євреїв, кримських татар, гагаузів чи болгар, а саме як громадян України. Повага і розвиток етнокультурних коренів спільнот дуже важливі, і до цього варто докластися. До речі, в Українського культурного фонду є окрема програма підтримки культур національних спільнот, однак окрім кримських татар на ці програми мало хто подається. Тож національні і етнічні культури дуже важливі, але ще більше важливі цінності громадянського суспільства.

Держава і суспільство, повторюся, мають і можуть проявити лідерство в тому, щоб створити можливості для громадян. І ми створюємо простори, створюємо можливості, пропонуємо методологію, говоримо, що в умовах екзистенційної війни, причиною якої є стирання національної ідентичності (Резолюція ПАРЄ від червня 2024), ця сама національна ідентичність потребує розвитку. Спільне розуміння себе громадянами України може хоча б частково подолати внутрішні розриви.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ