Коли хлопці не витримували і вилазили з води зі словами "Та ну його нафіг", я продовжувала, - перша водолазка ЗСУ Катерина Нікітенко. ВIДЕО

В українській армії на сьогодні три жінки, які пройшли курс підготовки для водолазів ВМС ЗС України. Катерина Нікітенко у свої 19 років стала першою дівчиною, яка отримала право займатися водолазною справою, а згодом і навчати інших. Зараз їй 21, вона інструкторка навчального взводу, провела більше 70 годин під водою і є кандидаткою у майстрині спорту з акватлону (боротьба під водою із затримкою дихання з метою зірвати стрічку з ноги суперника та першим показати її над поверхнею води у зоні рингу, -Ред).

Тож що водолазка думає про фразу "жінці не місце на кораблі", як вдалося врятувати себе під водою та що її мотивувало, не злетіти з курсу підготовки читайте в ексклюзивному інтерв’ю для Цензор.НЕТ.

"Війна підштовхнула мене до навчання на військового медика"

-Я змалечку дуже хотіла стати медиком, мене цікавила медицина. У мене в дитинстві був жорсткий контроль, і батьки суворо зі мною поводилися. І вже тоді я задумувалася, щоб піти в армію. Дисципліна, виховання, фізична підготовка. З 14 років я працювала на пляжі, допомагала бабусі. Спочатку на батуті, діток випускала-запускала, потім солодку вату продавала, потім на барі стояла.

Мене хотіли привчити до накопичення своїх коштів, щоб я зрозуміла вже змалечку, наскільки важко вони заробляються, і щоб не сидіти на шиї у батьків. Я розуміла, що заробляти самотужки – це добре, але мені так було шкода, коли мої друзі й однокласники приходили відпочивати, а в мене не було часу навіть скупатися. Але коли я сама заробила на те, щоб вдягти себе на 1 Вересня, це було так круто.

У 15 років я закінчила 9 клас і вирішила йти на медика. Тоді вже почалася війна. І на першому курсі, я задумувалася, ким буду далі. Я не хотіла бути просто фельдшером, і ситуація в країні підштовхувала мене до навчання на військового медика. Але я розуміла, що наша сім’я не потягне вищий навчальний заклад, оскільки батьки дуже багато вкладали в моє навчання на контракті. На 4 курсі я вирішила їхати до Одеси, щоб підшукати, в якій структурі можна підписати контракт. Я розуміла, що за давніми стереотипами жінок на кораблі не беруть, і мені було трошки боязно. Тоді я приїхала до військової бази "Південь" і попросила підписати зі мною контракт як з фельдшером. Мені сказали, що місця у них зайняті, але вони можуть запитати у командирів суден, чи візьмуть вони у свій склад жінку. За тиждень-два мене сповістили, що є можливість підписати контракт у водолазній школі, але поєднувати це з базою.

- Чому, на вашу думку, стереотип "жінка на кораблі до біди" ще досі існує і слугує як аргументом відмови жінкам у подівних посадах?

- Кожен з чоловіків у дівчинці (на той момент мені було 19 років) бачить більше доньку чи сестру. І всі хочуть її опікати, допомагати їй і тим самим можуть відволікатися від своїх функціональних обов’язків.

- А вам потрібна була ця опіка?

- Мені вона не потрібна, але я думаю, що цей стереотип сидить саме у цьому. На той момент я розуміла, що легко не буде, бо чоловічий колектив. Але у будь-якому разі треба було спробувати. Я йшла сюди не для того, щоб хтось мене опікав, я йду для того, щоб допомагати Збройним силам України в тому, чим я можу допомогти.

"Вода – це моя стихія"

Море... Воно мене завжди манило. Я виросла на лимані, постійно плавала. І думала, що це стане моєю стихією. І так я приїхала сюди, на судно "Лісозаводськ". Водолазна школа ще базувалася тут, у нас не було ще власної адміністративної будівлі, бо ми тільки засновувалися у 2019 році. Це перша водолазна школа з часів окупації Криму.

- Але як так сталося, що з фельдшерки ви стали водолазкою, а потім ще й інструкторкою?

- Спочатку я мала надавати медичне забезпечення курсантам та інструкторам і надавати першу допомогу. Коли я поїхала на навчальні курси у Миколаїв, щоб пройти загальновійськову підготовку і побачила, як навчають водолазів і яку фізпідготовку дають, я була в шоці. Я захотіла спробувати, сказала командиру, що хочу піти в наступну навчальну групу. Він трішки засумнівався, але потім схвалив моє рішення.

- А у самої був страх, що це фізичне навантаження, тяжкі балони?

- Ні. Життя в селі з купою худоби – це, можливо, поруч, але зовсім не те. Я була добре підготовлена фізично, і я була впевнена, що я пройду курс. І коли стала на посаду водолаза, то могла так само, як і всі занурюватися, проводити огляд кораблів, пошук об’єктів, підйом затонулих об’єктів.

- Але вам знову стало мало?

- Коли я була в басейні ще на медичному забезпеченні, я дивилася, як працюють інструктори, як готують водолазів, і мені це так подобалося. Я хотіла розвивати себе і йти далі.

- Зараз через травму ви не можете викладати?

- Це напружена робота і робота в різних умовах – ми спускалися під воду цілорічно – і так більше двох років. Я розуміла, що рано чи пізно це було би, це відбиток від служби. Будь-яка справа несе за собою якусь шкоду здоров’ю, а ця справа взагалі непроста.

Коли заплуталася ласта, в голові було "ааа... близькі, рідні, сестри"

Моє перше занурення мені спланували батьки, ще перед тим як я пішла на курси водолаза. Вони хотіли, щоб я спробувала те, з чим збираюсь пов’язати своє життя, і купили мені сертифікат на пробне занурення. Спочатку було трохи страшно і незвично, але потім мені стало цікаво, і я зрозуміла, що це не так вже і важко, і я можу спробувати. Коли я занурювалася вже у школі водолазів, мені було до снаги, я хотіла ще і ще. Нас навчали, як діяти в екстрених ситуаціях, як поводитися при судомах.

- А були такі випадки?

- Так, була. Ми з напарником були у воді, робили огляд акваторії. Глибина до 12 метрів. Моя помилка була в тому, що я добре не слідкувала за чистотою сигнального кінця, за який наповерхні тримає забезпечуючий. Акваторія на той момент була засмічена, було багато уламків і заліза. І я розумію, що далі йти не можу, тому що заплутався сигнальний кінець. Я намагаюсь знайти місце, де він заплутався і починаю його розплутувати, але в мене не виходить. Якимось чином моя ласта потрапила у петлю і в голові "ааа... близькі, рідні, сестри". Така ситуація виникла у мене вперше і я розуміла, що треба заспокоїтися, бо серце просто мало вискочити. Я лягла на дно, тому що на стресі, на емоціях почала швидко дихати, а так робити не можна. Я заспокоїлася, розплутала кінець, подала сигнал, щоб вибрали слабину кінця і, дякувати богу, на цьому все було скінчено. Але це знову ж таки досвід, корисний і складний.

- Чому за три роки, відколи існує школа, лише одна жінка-водолазка і одна інструкторка-водолазка?

- Я вже не одна. Після мене за місяць-два прийшла дівчина, яка також навчилася на цю справу і стала моїм командиром взводу, бо вона була офіцеркою. І також дівчина, яка прийшла на мою посаду фельдшера, також пройшла курс на водолазній підготовці. Зараз вона також водолазка і збирається йти в інструктори.

- Чому так багато чоловіків відсіюють з курсу і що вам давало ті сили, не злетіти? (за статистикою, до фіналу не проходять 70% чоловіків (50% відсіюється на вступних іспитах, ще до 20% під час навчання, - ред.)

- У нас були рівні можливості і ніяких поблажок. І я просто бачила, як хлопці опускають руки, як їм тяжко, але в мене були сили. Я хотіла, насамперед, показати самій собі, на що я здатна. Мої старання були оцінені, хоча спочатку в мені сумнівалися. Але коли почалася спецпідготовка, коли і хлопців, і мене топили, зав’язували руки, ноги, підіймали вантажі, у нас було плавання без масок, без трубок, нас випробовували, щоб ми були готові до екстрених випадків. Коли бачила, що хлопці вже не витримували, вилазили з води і казали: "Та ну його нафіг", я розуміла, що я можу і хочу. Чим я гірше чоловіків? Якщо я в себе вірю, то зможу це зробити, не така вже я і слабка, а іноді можу витримати більше, ніж вони.

- Незабаром мають відкрити останні заборонені посади у ЗСУ. Що можете порадити дівчатам, які також хочуть служити підводницями? Де шукати цю мотивацію і не боятися?

- Насамперед, дуже важлива підтримка твоїх цілей з боку твого оточення. Але якщо цієї підтримки немає, то її потрібно шукати в собі. Якщо є бажання, то ти будеш долати усі перешкоди перед собою. Потрібно розуміти, що ти обов’язково зіштовхнешся з якоюсь дискримінацією, бо стереотипи ще існують. Потрібно вірити в себе і не надавати великої уваги тому, що думають навколо тебе. Ти можеш, ти знаєш і ти будеш боротися за своє місце.

Ірина Сампан

Автор: Ірина Дашківська