"Спочатку було страшно, шо капець. Потім мозок зрозумів: боятись нема сенсу. Бо якщо прямого нема, то й всі цілі; ну, а як пряме - то і усвідомити не встигнеш". Важливий текст-сповідь про "пекло на Донбасі" і наших хлопців там

Автор: Євген Кузьменко

Цей текст я отримав від нашого бійця у шпиталі, де він кілька днів тому опинився з пораненням після важкого бою на Донеччині. Почав читати – і захопився так, що незчувся, як дочитав до кінця.

 Переді мною була чесна історія колишнього переселенця з Донбасу, батька двох дітей, який на цю війну пішов добровольцем – і одразу потрапив у те саме "пекло на Донбасі", про яке днями говорив Президент Володимир Зеленський.

Текст підписано псевдонімом та позбавлений імен, нумерів і географічних назв: автор невдовзі повернеться на фронт, і ми не хотіли б, щоб у нього були проблеми "нагорі". А проблеми можуть виникнути, бо у тексті деінде описані речі, яких в українській армії не повинно бути; особливо – на війні. При тому це - суцільна правда, не зрадофільство і не воєнний "гламур". Автор просто пише про те, що трапилося з ним і його побратимами. Пише так, що чіпляє аж за серце. Це – фактично фронтова проза, якої після цієї війни ми отримаємо чимало.

А ще це текст – про те, що війна – не бойовик в кіно, а месиво, куди потрапляють найкращі. Недарма завершує свою сповідь боєць так:

"Але знаєш, шо втішає? З ким по госпіталях не спілкувавсь - майже усі назад рвуться. Тож "поки сонце сяє, поки вода тече - надія є!"

Краще і не скажеш. А тепер – власне, сам текст.

"Для мене війна почалась у 2014 році. До останнього з дружиною ми вірили у найкраще, але коли ввели перемир'я, і кожного ранку через наш Краснодон поперли колони техніки з РФ, стало ясно, що діло темне. Відразу після травневих свят я ледве спромігся відправити до Бердянська дружину із дітьми. Потім місяць очікувань, потім бомбардування, дві ночі у підвалі - і ближче до середини червня, коли видався шанс поїхати на той самий Бердянськ, я з однією сумкою покинув рідний будинок, забравши лише документи, дрібні цінні речі та мінімум одягу.

Отак ми і приїхали до Дніпра: одна сумка, зі здебільшого дитячими речами, один світер на двох, старшому 6 років, молодшому - 10 місяців, ані родичів, ані знайомих. Майже тиждень жили у центрі для біженців "Допомога Дніпра", там по оголошенню знайшов роботу - і хлоп пустив нас до пустуючого будинку своїх родичів. Першу зиму провели там, навесні знайшли зйомну квартиру; два роки жили там і через друзів, які залишилися на Донбасі,  продавали все, що можна продати: від холодильника до міжкімнатних дверей. Назбирали якісь гроші, добрали у борг і купили малесенький дачний будиночок на околиці Дніпра. Ну, як будиночок - стіни і дах. Усе, від дверей та вікон до комунікацій та опалення, робив сам усе літо. Влізли в борги та кредити після роботи, щоби зиму зустріти вже не в орендованому житлі.

У свій будинок ми в'їхали у вересні. Зі свого - лише комп, мікрохвильовка та речі. Меблі частково давали сусіди та хлопці з роботи, холодильник та стіралку купили б/у - і таки потроху за чотири роки майже стали на ноги.

Як зустріли війну 24 лютого? Мене розбудив вже майже забутий звук. Зайшов у новини, почитав. Дежавю... Зварив каву, розбудив дружину, кажу, сідай, читай. Ну а далі - вже прикрий досвід: скотч на вікна, всі гаджети на зарядку; жінка збира тривожний чемоданчик родинний, рюкзачки з речами, грошима та мікроаптечками на кожного. Далі – інструктаж: де зустрічаємось якшо шо, бірки з особистими даними, воду, їжу - у підвал, а я - по готівку, свічки, медикаменти, їжу тривалого зберігання, батарейки та документи, які не при собі. На роботу та до школи, само собою, ніхто не пішов.

З перших днів війни ми волонтерили, після цього - тиждень їздили з хлопцями на окопи. А потім я приймав біженців. За тиждень перепочили в мене три родини.

Потім подзвонив директор з попередньої роботи, запропонував допомагати термообробляти бронеплити. Робили майже без вихідних, вдень і вночі, дуже багато відвезли. А коли потроху вже спала потреба, 20 квітня я пішов до військкомату сам. І вже наступного дня, 21-го, нас привезли на пункт формування.

З Дніпра нас було шестеро. Ну, в Теробороні вдягнули нас, взули - само собою, не за розміром, дали шо було. Але то нам ще пощастило, бо ті, хто під’їжджав пізніше, - взагалі були аж до 9 травня у цивільному одязі. А коли взуття стало негодяще, то взагалі у капцях…

На локації ми жили та навчались. Із зрозумілих причин навчались швидко, але для більшості народу (і, зокрема, для мене, який без досвіду навіть строкової служби) то все ж було замало. Але ж і краще, ніж нічого.

З 22 квітня в нас двічі були стрільби, зв'язок, тактична медицина, саперка, інженерна справа, топографія, бойове злагодження та навіть робота з протигазами (хай його чорти заберуть той ОЗК!)

Годували відмінно, видали броніки, каски, зброю, аптечки, в цілому все необхідне було. Знаєш, дуже допомагали більш досвідчені та заряджені хлопці з Києва: ділилися речами, розгрузками, підсумками. Дуже крутезна атмосфера була, дружня; такий прямо духовний підйом, наче попереднє життя йшов по узбіччю - і нарешті став на дорогу. Дуже круто!

Першого травня ми змінили локацію, переїхали у маленьке тихе містечко на Донеччині. Продовжували навчання, зокрема бойове злагодження, ту ж медицину. Були ще одні стрільби, поки була можливість - докуповували та отримували посилки з тим шо не встигли: наколінники, окуляри, і так далі - по потребах.

9 травня дві роти нашого батальону ТрО – наша та ще одна - виїхали на марш. Невдягнутих вдягали вже майже на ходу, поки вдягнені чекали у транспорті.

Їхали весь день, на штаб заїхали вночі. (Другу половину доби їхали якимось партизанськими дорогами, майже без зупинок). Уяви собі: зги не видно, АПК якоїсь шахти, якимись коридорами-норами прохід у кімнату, вікон нема, вся підлога у битому склі, багнюка якась. Ми всі - без речей та навіть без спальників - все їхало у вантажівці, яка зламалась на марші. Ну, добре, познаходили якісь бумаги, тряпки, услали підлоги, вжались один до одного, якось до ранку поспали. На світанку прийшли місцеві бійці, дали трохи теплих речей, показали, де кухня та чай. Нас нагодували - але вже після того, як наш ротний ходив до штабу, бо їхній повар каже: я нічо не знаю, готував лише на своїх.

До обіду спілкувались оглядались, в обід нас вже погодували, як треба. І майже відразу підтягнулись наші речі - ото щастя було, не передати словами!

Не встигли ще речі розібрать, як вже і бойове завдання підійшло. Легенда така: їдемо у село, нас селять у будинках; живемо як миші і по черзі ходимо риємо позицію; там, типу, стара дорога; от-от наші будуть трощить орків - і не виключено, що можуть тією дорогою хтось тікать, а ми доб'ємо. Кажуть, місце тихе, нікого нема, і ми там не самі, а з підтримкою ЗСУ (угу, п'ятеро таких же хлопців, як потім з'ясувалось).

Виїхало нас вже у сутінках 25 бійців разом з командиром роти. Перші 8 - одразу на позицію, інші 8 - на іншу, поруч. І ми, остання вісімка, - відразу на будинок, шоб наступного вечора змінити хлопців. Заїхали на будинок у повній темряві, патрулювали по черзі до світанку.

Їхали, до речі, майже без нічого: шкарпетки, сигарети, вода, сухпай, бк, теплі речі, лопати, дощовик. За дві доби нас повинні були замінити. При цьому вдень вже стало прояснюватись, шо, по суті, ми - у сірій зоні; снаряди з обох сторін літали над нашим селом. З нашого боку, звичайно, набагато ближче були виходи - але й прильоти також.

З однієї позиції зранку прийшли троє; вони там копались по черзі, і ті, шо патрулювали вночі, прийшли поспати. До вечора ми маялись і о восьмій нарешті вирушили на позицію. Пройшли тилову позицію, там на перехресті - п'теро наших, троє – з ЗСУ. Хлопці трохи зарились - але все під гілками, накатника нема, посадки молоді, жидкі; та й немає ані пил, ані топорів. В цілому до нашої позиції було десь півтора км полем вздовж посадки.

Прийшли на позицію - і впали у ступор: посадка - шість рядів дерев, потім дорога трохи вище нас, а за дорогою - пагорб. Тобто виходить, що ми взагалі сліпі; але ж і нас не видно - шо також плюс.

Ніч пройшла тихо: денні спали, ми охороняли. А зі світанком, щойно почали снідати, нас почали крить. Я не розуміюсь на калібрах, але начебто – мінометом. Не так щоб дуже прицільно, метрів, може, десять-двадцять до лунок по квадрату - але десь пів години сиділи, як миші. Заритись хлопці встигли хіба шо до грудей. Та і рили на восьмох, а вийшло, що нас вдвічі більше - рукавичка, кароче.

Спочатку було страшно, шо капець. Потім мозок зрозумів, шо, в принципі, боятись нема сенсу, бо якщо прямого нема, то й всі цілі; ну а як пряме - то шо ж, і усвідоміти не встигнеш. Жавсь у клубочок та навіть покурив пару раз. Потім хлопці казали, шо дехто моливсь (як то кажуть - "нє биваєт атеістов в окопах под огньом"?); я не моливсь, я співав. Що співав? А є у Єгора Лєтова така пісня - "Про дурачка". Не знаю, чому підсвідомість витягнула з пам'яті саме її, але от зараз розумію, шо пісня як раз про то й була.

Як стихло, сиділи ще довго - шоб вже точно. Як прилітав дрон, не ворушились взагалі. Потім потроху стали вилазить. Взводний вийшов на зв'язок, отримали новини: вночі по штабу була ракета, багато людей під завалами, речі наші усі втрачені назавжди. Багато 300-тих, є 200-ті, штаб терміново з'їжджає, нас ніхто не мінятиме.

Двоє бійців пішли до села по батарею (бо рація була майже мертва) та воду і їжу. Ми ж стали заглиблюватись та рити далі, шоб з'єднати лунки. Принесли їжу, воду принесли останню, дуже мало, десь три-чотири пляшки.

Десь пообід почалась стрелянина. Четвірка ДРГ вийшла на другу позицію нашого підрозділу, шо була попереду десь на метрів 400 та лівіше. Наш командир спостерігав, і одного орка хлопці точно підбили; ті його волокли тупо через поле (вони там, як з'ясувалось, ващє як у себе вдома – ходять-бродять через поле за 800-1000 метрів від нас, навіть не нагинаючись - в той час, як наша арта б'є кудись "за обрій"). Як орки відійшли, ту позицію почали крить, з'явився один 300, паци висиділи, ми залягли також, бо літав дрон, у тих підарасів взагалі дронів - як мух у гівна; вони, сволоти, бачать усе.

Далі знов був контактний бій, наче без втрат з обох сторін. Наш хлоп сходив, зняв координати позиції свинособак. З'ясувалося, що там бліндаж, мінімум взвод. Ми передавали координати по рації, пів години намагались достукатись, нарешті отримали відповідь: ми по піхоті не стріляєм, у нас свої пріоритетні цілі. Ну, за#бісь... Ну, і по ходу, поки усе це було, дрон орків зняв і нас. Ми собі копаємось - і тут по нас з-за того самого триклятого пагорба відкрили автоматичний вогонь. Ми почали вогонь у відповідь, але суто на звук, бо жодного орка ніхто з нас навіть не бачив. Рожок плотно одиночними я виклав плотно по краю, особливо туди, де кущі та висока трава. Наче стихло. Змінив рожок, кулеметники тримають сектор, порожній забив. Тут відкрили по нас вогонь знов з-за пагорба - але вже з різних флангів, і, знову-таки, неприцільно-подавляючий; тупо тримали нас у лунках, не даючи голову висунуть. Ми сидимо, намагаємось когось хоч побачить, набої, само собою, од балди не тратимо. І тут по нас начали крить - сперше з підствольників, потім з АГС. Присів, вибух, висунувсь, дивишся - а не видно жодної тварюки; сидять за бугром - і тупо гатять. Можливості нема не то шо обійти, голову не встигаєш підняти - лете і лете, і лете…

А потім раптом полетіло важке і влучне.

Я ще коли йшов до війська, неодноразово намагався передбачити, як поведусь під час бою. Бо я не сказать, що боєць - за все життя дрався кілька разів. І то як дрався - вихватував здебільшого)).

Відчуття були ні на шо не схожі: час ніби трохи замирає, як у матриці; реагуєш напівінстинктивно - ледве не за пів секунди раніше. Сів, вибух, встав, озирнувсь бігло - всі на місці наче; з кимось зустрівсь зором, посміхнувсь ти чи тобі. Хтось лайка покаже, хтось білий як стіна; шось викрикнеш чи помашеш; далі або свист - і пірнаєш у землю; чи у приціл - і тримаєш сектор. Дим, пил, зуби до болю стискаєш, серце калатає, у роті сухо, а навколо все настількі реально, шо аж нереально, як оті відео про природу у фулл HD, де реальність яскравіша за реальність.

Зараз важко точно послідовно відновити, хто коли і як, до важкого начебто прилетіло моєму побратимку з Дніпра у сусідньому окопі. Плече, хлопи наклали турнікєт, їх там четверо було. Як почалось вже плюхать важке, прилетіло на крайній правий - хлопцю осколком у голову (це взагалі найважчий з усіх наших хто 300, лікарі досі за його боряться, вже тиждень майже). Плюхи падали наче не у лунку - від метра до трьох, земля дрожить, земля і на тобі, і під тобой; навколо пил, дим, поле зору зменшується, здебільшого вже вмикається співпраця на слух, майже кожен прильот в нас - один 300, влучило хлопцю праворуч від мене, потім комусь позаду. Потім був дивний хлопок - і біль мені прошив ногу. Дивлюся на неї - наче ціла, нічо не порвано, але пульсує. Поруч - кулеметник і приклад від кулемета - то, думаю, мабуть відсідав і мене прикладом тріснув. Потім - знову прильот за прильотом, частіші та плотніші, знов один триста, потім один двісті... Аж ось прильоти вже починають лягати за позицію та сторонньо – схоже, орки переоцінили наші розміри та криють сектор більший за наш.

Озираємось – позицію наче бульдозер перерив; над нами половини гілок на деревах вже нема, усі чорні, хлопець неподалік прийняв обличчям осколки, морда - як прапор Правого сектору, червоно-чорна. Хтось жартує: #бать ти людина-павук! Чуємо, пішла касета градів, командир оре: відходимо!! Гробова тиша, усі сидять. Починає виходити друга касета - і майже одночасно перші прильоти по посадці метрів за 100 до нашого крайнього доту. Ловлю взором командира, той: "ВІДСТУПАЄМО, БЛ#ДЬ, ВИ ШО, ГЛУХІ? ПІШОВ!". Пхаю свого сусіда в спину, ору: "Пішли!", зриваюсь як на спрінт, біжу; чую, позаду знов пішли по нас чи то підствольники чи то АГС, чи гранати. Ривок метрів на 40, гради ближче до позиціїї, але, на щастя, уходять в перельот у поле. Добігаю до посадки на перехресті, пірнаю у траву, розвертаюсь лежачи, в приціл на сектор, чисто, кулеметник поруч пірнає у ліс. Криємо!!! Перебігають двоє, потім ще двоє. Командир іншого відділення оре: хулє ти тут льог!! Прикриваю, ору щось у відповідь. Він мені: по ракетах стрілять будеш чи шо, довбой#б? Пішов, бл#дь!

Перебігає наступна двійка; вибух, дим, пил, крик. Один сідає, інший - повзе й оре; кричить – значить, живий. "Та пішов вже, бл#дь!" - це командир іншого відділення на мене. Я - на відхід, він - до пораненого. Попереду - кілометр з хвостиком, праворуч поле - але то наше поле; впритул ліворуч - посадка, за нею - поле. Роблю ривок метрів у десять; криє звідусіль; шось вибухає позаду і десь наче зовсім поруч; чи то обійшли з тилу, чи то інша група починає колошматить по нас з лівого поля. В просвіт між деревами - дві коротких, ривок, біжу, свист, листя, гілки, кулі лягають поперед мене на правому полі. Падаю, знов стріляю у просвіт, знову ривок, - так разів сім, може більше. Дихати нема чим, горлянку наче піском забили. Лежу, дихаю, а в голові пульсує одна думка - не можна на місці, треба рухатись.

Знову кулі. Магазин пустий, міняю – пустий, падла. Не можу попасть у розгрузку, руки тримтять, та пішов ти нах#й! Жбурляю пустий магазин кудись у сторону, по наc черга; обличчям у траву, в землю в ріднесеньку жмусь немов у кохану. В просвіт - пару коротких; ривок, ліг. Не можу, бл#дь, тупо бігти не можу, свистить, сиплеться. Починаю повзти, шось прилітає - чи то з підствольного чи граната. Розумію, що повзти - не варіант, так точно підіб'ють. Що ж, як кажуть, не можу, але треба – і ривок цього разу роблю - як востаннє в житті; біжу, вже не пригибаючись, тупо на дистанцію, поки вистачає сил і дихалки. Стріляють вже не по мені, а по комусь, хто позаду. З нашої шестірки троє – вже далеко попереду; один позаду, де ще один - х#й зна.

Біжу. Попереду - воронка, велика, метри два у діаметрі, трохи вище пояса - подарунок богів! Пірнаю у неї, навколо тиша, вибухів важких наче нема, стрілянина десь позаду. Воронка афігєнна, тепер треба дишать! Дишу, відчуваю, шо нестерпно хочу сцять. От бл#дь, думаю, повернутись обісцяним – ото сором буде! Лягаю на бік, відливаю. Руку праворуч на пояс - фляги нема, випала падла, а пити хочеться, як ніколи. Тут позаду шорох; розвертаюсь, цілюсь – свій! Наздогнав, пірнає поруч і оре мені буквально в обличчя: "П#ЗДАТАЯ ЯМА!". І потім: "ВОДА Є?". "НЕМА" - ору у відповідь: боєць наче цілий, але контужений наглухо.

Дихаємо ще пару хвилин. Треба йти. Вилазимо – і тут я починаю відчувати біль у нозі. Крокуємо - а у берці нога ковзає як по киселю. Оглядаюсь - наші позаду йдуть, дві трійки з пораненими, ще хтось, здалеку незрозуміло. Тим часом орки знову починають крити хаотично - хрін поймеш куди. Прискорюємось, наздоганяємо наших, там двоє оруть на третього, той плаче - я не можу, я не хочу, я всьо… Хапаємо його за лямки, волочемо трохи. Він спочатку брикається, потім встає, йде. З опорного вже йдуть нам назустріч. Коротко говоримо про ситуацію; четверо зриваються за нашими пораненими, доходим до опорного, п'ємо.

Хлопці питаються шо там. Начинаєм наскоро доносить суть; якийсь хлоп питає, шо в мене з плечем - а шо в мене з плечем? Проводжу рукою - усьо червоне. Та х#й його, кажу, не болить. А з ногою? На берці у підошви - чорна пляма. Нарешті роздивляюсь ту кляту дірку зверху коло шнурівки. Зовсім маленька, як ножем штрикнули.

Хлопець каже: знімай той берць. Та ні, кажу, якщо зара його зніму, то не факт шо потім взую; ще встигнемо! Спайдермену миють обличчя, контужений сидить – і дивиться порожнім взором у землю. Прибігає старший із ЗСУшників, починає на нас орать, шо кинули позицію, шо ми дезертири, гоне назад. Контужений встає, подходе до нього впритул чуть не ніс в ніс - і каже таким голосом, шо в мене мурахи по спині пішли: "Позіциі.... больше... нєт!". Тиша мертва…

П'ємо знову. Повертаються хлопці з пораненими. Старший ЗСУшник знов заводить свою платівку про дезертирство, і шоб ми повертались. Комвіда на нього як з цепу зривається: ти шо, п#дарас, криса #бана, в нас самі трьохсоті, ким і куди, бл#дь, повертатись?! Ви, каже, сукі #бані, тут по селу будинки потрошите та самогон жрете! Напліли нам байок і кинули в ліс на ноль, як ханса і гретель! У тебе, гніда #бана, кров МОЇХ людей на руках! І при цьому ти, мудило, мені таке клеїш?! Та я тебе, гандона, тут зара зах#ярю; в пропавші без вісті навіки підеш!

Кароче, вони скубуться – і тут починаються прильоти вже метрів за сто поруч. ЗСУшник бурчить: "Бл#ть, ви, довбой#би, ще й дрона на собі привели! - йдіть нах#й звідси!" - але вигляд в нього вже не такий зухвалий.

Заходим у село на дім зсушників, знов п'ємо, слухаємо, як молотять по опорному. Потроху наші повертаються, місцеві оруть на них крізь вікно, шоб ішли у інший будинок, бо дрон якщо зніме, то й тут усім хана.

Нас троє - я, контужений, і хлоп з опорного, шо хотів мене лікувать. Ще двоє місцевих - у підвалі, там гепає прям плотно, гримять ворота; хтось оре: сюди не йди!! Вбігаючому - пофіг, він без броніка (зняв на опорному віддихатися і перед ним міна впала), обличча чорне як у шахтаря, весь торс - каша, з бедра хлюпає. В кімнату тупо падає, хлопці волочать його у кімнату, той реве не своїм голосом. У кімнаті - кіпіш, міняють турнікєт, втішають, той потроху стихає з крику на стони. "Обезболювальне є???" - оруть з кімнати. Нема, із собою нема. Так в будинку, кажу, є, в рюкзаку, за кілька дворів, збігать? Сиди, каже. Лізе у підвал, чимось гремить, вилазе зі шприцем, зникає у кімнаті.

Тут ввалюється ще один їхній із зойками: "НОГА, НОГА"! Тим не до нього, тож підхоплюємо його ми з контуженим. Заволакуємо, садимо на підлогу, той оре: "Нога, зникає, нога!" Валю його, стягую штани, стягую труси - стирчить падла, як фасолина, п'ять пальців від пісюна, чьотко в тазову кістку встрягла. Осколок в тебе кажу, всьо норм чуваче, по дівках бігать будеш. Той у паніці: винь його, винь, ногу не чую, винь! Намагається підвестися, контужений вале його, впирається коліном у груди. Ти шо, каже, довбой#б, зара його виймеш - і звідти може потекти; терпи! Оре в підвал: дайте чим обєзболити! Там тиша. Тоді він зривається знов як на опорному - ви чо, п#дараси, ваш кєнт, дай чим в'#бать!!

Звідти хтось вилазе, коле. Я йду у кімнату? де осколочний; той вже просто сопить; пацани роблять з його мумію, "Перекис!" - ору. Мовчки протягуть. Я заливаю хлопцю ногу, аптечки в його нема, дістаю зі своєї бандаж, мотаю, вдягаємо його, спускаємо у підвал.

Куримо, прибігають ще двоє; один наш, інший – ЗСУ. Там, каже, п#зда, два "триста" один "двісті"! "Двісті" наш чи ваш? Та я #бу, в його башки нема!

Мовчимо, куримо. Повертаються останні, їхній старший каже, шоб всі наші, хто дійшов, йшли на інший подвал та чекали на евакуацію. Уходимо, за спиною, по звуках, опорний тупо перекопують.

Збираємось на точці. Частина у підвалі, частина - у будинку; сидимо як миші. 300-тих дивимось, обробляємо, матюкаємось. Злість, біль, емоції, кожен хоче виплеснутись, курим тупо одну за другою, п'ємо. Вибухів нема, тиша, синіці свістять, вітер - немов нічого і не було. Починаємо звірятися - хто є як. Хоч без шикування, бл#дь… Одного нема. З живих... холод по спині.

Чуєм мотор, жіночий голос - спершу важкого, тільки одного, бо один вже є! А от і знайшовсь, у інший бік села вийшов, карета його і підібрала. Перші їдуть. Хто цілий - йдемо за двохсотими. Питаємо: спальники є? дайте спальники! Спальники є, цілих шість. З тими, шо були на опорному...

Четвірка уходить, дивимось один на одного, куримо, мовчимо.

- Бійці х#йові - бормоче хтось.

- І не кажи, як дітей...

Від'їжджаю передостанній. Місто, темрява, дома без вікон, дві "таблетки". Чую: бронік, каску, зброю і бк - скидай на кучу! Знімаю, кладу, залазю. На носилках - наш другий важкий - осколком перебита кістка, вже забінтоватий і обезболений, жме руку, жартує. Знімаю куртку, промивають, заліпляють – каже, подряпина. Згоден на всі сто, я її й не чув. Cтягую берць, шкарпетка наухнарь у крові, задираю ногу, хлопець-медик заливає перекисом, дивується: як ти його туди загнав, на руках ходив чи шо? Тут несподіваний біль через все тіло як струмом. Тримай, каже, на пам'ять – і протягує пінцетом залізяку, дрібна як ото коли обрізать ніготь з великого пальця руки.

Х#йня, каже, кості цілі. Взуваю берць. Вилазь, каже, за вами машина потім буде. Протягує мені два перев'язочні пакети і бутиль зєльонки, каже: раз на добу маж і перематуй, буде щипать – потерпиш.

Починаю взуватись, залітає "жига", привозять останніх. Дівчина киває на мене - шо у нього? Та х#йня, каже хлопець-медик, назад хай їдуть. Лікарка дивиться ногу, обертається на пацанчіка і як з цепа її зірвало: ти, каже, ващє ідіот?

Бігать точно не зможе, який з його боєць?! Нога гнити почне - далі шо, ампутувати? Тут пити нема шо, митися тим паче, тебе чо, бл#дь, у кгб навчали? Там, каже, рука і ліцо, суто м'які тканини.

Повертається до нас: кароч так, котики, якщо до першої ночі не повернусь, то лягайте спати, завтра заберемо вас. Помовчала і добавила: дай бог, шоб лише вас…

Остання таблетка "стартує". Курим, курим ще; виходить з підвала дядько, питається, шо і як. Коротко розповідаєм, він зітхає, довго мочки курить, підводиться і каже: ну шо, хлопчики, пішли будем вас до тями приводить. І так подививсь - як батько рідний. Підтягнули до підвалу весь мотлох, 8 чи 9 комплектів. Так, каже, це ваш перший бій? Киваємо. Угу, каже і супить брови. Тоді чекайте тут.

Уходить у підвал, за пару хвилин повертається з мішком і каже: кладіть увесь бк сюди. Скидуємо усі магазини, патрони, відстібаєм рожки, спльовуєм затвір, контрольний спуск, запобіжник. Дядька питає: це все? Все. Дивиться кожному в очі, потім питає з таким хитрим прищуром: а гранати? В нас не було. В смислє "не було"? В коромислє - не видавали! П#дараси, каже, хуже п#дарасів. Ладно, хлопці, без обід - але то так треба, хто зна, шо вам там вночі в голову й#бне, всяке було. Лан, давайте гівно своє)).

Напоїли нас кавою, нагодували чуть не силою, вислухали. Хтось втішав, хтось підбадьорював, але командування наше відх#єсосили усі. О другій ночі підшукали нам пледи та спальники, знайшли у підвалі куточок, де менш за інші насрано, та вклали спати.

Прокинувся я о десятій. Нагодували гарячим, напоїли кавою, дали декілька шкарпеток на заміну, цигарок пачку, показали де є телефон, один на всіх, з котрого можна через мессенджери подзвонити. Відстояв чергу, подзвонив дружині, кажу - живий, цілий, руки-ноги є, люблю, цілую, батькам передай також. Після обіда за нами прийшла "таблетка" - і поїхали ми у чотириденний тур по лікарських закладах сходу України. Аж поки вже у Харкові врешті-решт осіли, і люба моя змоглася через знайомих знайомих знайти волонтерів, котрі привезли мені телефон і сімкарту, бо свій я по тупості залишив у рюкзаку у селі. Перше, що зробив як отримав зв'зок, - це заблокував усьо шо зміг, хєрово тількі шо паспорт той, що у баулі під завалами на шахті залишився, - не заблокуєш. Ну, от і усьо, сьогодні 18-те, лікар вранці сказав, шо шви класти вже нема сенсу; тож 5-7 днів - і на ППД.

Найважчі морально були саме оті дні, коли пинали по лікарнях. Було таке відчуття, шо просто, як гандон, тебе засунули у лайно - а тепер витягнули і не знають, у який смітник запхать. Дуже важкі були думки, іноді навіть такі промайнали, шо навіть згадувати соромно. Потім вже у Харкові почав оживать: що не кажи, а людина сама по собі - то хіба шо 20%; усе інше - то родина, діти і кохана, без них ти, як квітка без сонця, - пусте сіно.

От ти питаєш мене, чи було відчуття провини шо хлопці не вижили? Було, але скоріше… як то сказать... не стількі від душі, як з точки зору моралі, што ль... А от вчора жінка з архіву поскидала фотки (я їй на збереження кидав, бо як чуяв, шо з телефоном усьо гапликнеться) – і знаєш, як пробку вирвало. Просто текли сльози, порожнина повна і така відраза до себе, до своїх нікчемних проблем із речами, до тої дитячої ранки, до обід тих тупорилих, які не важать нічого порівняно з тим, шо якнайменш двох наших хлопців ніколи не обіймуть рідні...

Але ж не можемо ми усі бути двухсотими! Ми ж не помирати туди йшли. Так вийшло. Може бог, може доля так вирішує - але якщо ми залишились, то так треба. Хтось повинен помститись за кожного, але якщо нас і надалі будуть просто слати під снаряди з автоматами, то мститись не буде кому. Треба #башить, а не йти на убій. Залізяками, великими і потужними, тупо заливать вогнем та свинцем ту нєчість - і потім добивать виживших. Це їхня тактика - і ми маємо робити так само, але стократ більше - і тільки так. Особисто я не бачу, як інакше. Поки не бачу...

Знаєш, шо само прикро? Ми-то тримаємо позиції, але ціна - занадто велика. Якщо не змінити цю тактику посилання людей під снаряди, то тримати скоро не буде ким. І найбільша біда у тому, шо гинуть та калічаться не просто хлопці, а НАЙКРАЩІ хлопці! Максимально мотивовані та відчайдушні, ті хто САМ ішов; ті, хто ХОТІВ іти і чхати хотів на гроші та забезпечення! Нема того, нема сього - бля, все розуміємо, бо напали ж підло, зненацька; самі купимо - але ж ну мать вашу... Своє ж командування так недбало цих хлопців, які ХОЧУТЬ воювати, зара просере - і шо тоді? Уклоністів ловити будуть? Студентів? Бомжів? Нема слів.

Але знаєш, шо втішає? З ким по госпіталях не спілкувавсь - майже всі назад рвуться. Тож "поки сонце сяє, поки вода тече - надія є!" :)"

Віталій Горобець, для "Цензор.НЕТ"

Редагував Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"