Розвідник 93-ої бригади позивний Фанат: "Піхота – як ріка Стікс між живими та мертвими"

Автор: Віолетта Кіртока

Після закінчення цивільного вишу цей молодий чоловік з Луганщини пішов воювати. За шість років на війні він неодноразово проявив себе, виявляв ворога і рятував побратимів.

Бійці бригади вважають, що розвідник Фанат, який загинув 14 липня на кордоні Харківської та Донецької областей, заслуговує на звання Героя України і зробили відповідне подання.

"В той день ми планували взяти чергову посадку, в якій знаходився ворог. Провели всі підготовчі роботи, розмінували дорогу. Фанат із своїми бійцями мав ще раз продивитися в місце, з якого піхота вже пішла б вперед, - згадує той день начальник штабу 1-го батальйону 93-ої бригади Володимир Шипка. – Перед його виїздом ми з ним все обсудили, ще й пожартували. Я попросив Фаната бути уважним, бо ж місцевість ще донедавна була сірою. Він відповів, що якщо залишилися міни, то це відчує на собі броньована машина. А його – легша, тому якщо навіть щось є, не має здетонувати… Він від’їхав і за 200 метрів пролунав вибух. Я не міг повірити, що це все відбувається. Добіг до машини. Допоміг витягти поранених. І ніяк не міг зрозуміти, де ж Фанат. Побачив його в останню чергу. Він загинув. Нічим допомогти не можна було"… Офіцери батальйону одноголосно говорять про загиблого розвідника, як взірець і чоловіка, і піхотинця, і розвідника. Тим більше, що Фанат – типовий "піджак", який закінчив військову кафедру під час навчання у виші. Але, прийшовши в армію, він став гідним бійцем. Тому командир батальйону наголошував на інтерв’ю саме з Фанатом. І ми записали розмову за вісім днів до його загибелі. Ми і тепер не можемо називати прізвище цього бійця – його близькі залишаються на окупованій Луганщині… З тієї ж причини не показуємо його обличчя. Зробимо це після Перемоги, якої так прагнув Фанат.

"З ТИХ ПОЗИЦІЙ НА ЛУГАНЩИНІ, ДЕ МИ ЗНАХОДИЛИСЯ, ДО МОГО БУДИНКУ В МІСТІ БУЛО 60 КІЛОМЕТРІВ"

-Якщо нам потрібно зайняти якусь посадку, ставлю задачу розвідати, скільки там супротивника, які туди підходи, - вводить мене в курс справ комбат Ростислав Силівакін. – Фанат настільки розумно до цього всього підходить, що ще й дає мені декілька варіантів, як це вправніше зробити. Та й більшість, як ми жартуємо, "стратегічно важливих посадок" тут, на кордоні Харківської та Донецької областей, його підрозділ і займав, тобто він туди заходив як безпосередній виконавець. А вже потім підтягувалась піхота, закріплялася там.

-Ці посадки - просто зло! – коментує Фанат.

- Коли не стоїть задача тактично кудись наступати, вириватися вперед, то розвідка ведеться в інтересах вогневого ураження, - продовжує комбат. – Тоді Фанат виявляє ворожу піхоту, думає, як її уразити, влаштовує вогневі засідки чи корегує міномети і лупашить – або техніку, або склади… У нас в батальйоні є можливість проводити аеророзвідку. Ми можемо "заглянути" перед собою на глибину максимум шість кілометрів. Всі зациклились на "пташках", а Фанат організовує розвідку спостережними постами, садить на ключових напрямках, які найбільше нас зараз цікавлять, своїх людей. Вони безперервно ведуть спостереження, щоб відслідкувати якусь закономірність пересування противника, виявити кількість піхоти, зрозуміти, чи вони міняються, чи стоять стаціонарно, чи заїжджає техніка туди. Це дає нам змогу дізнаватися про ворога багато всього цікавого.

Коли ми постійно рухалися, постійно переїжджали з місця на місце, особливо на Сумщині, Фанат проводив розвідку своїм підрозділом перед діями батальйону, щоб у разі виявлення противника хай би ми втратили один розвідвзвод, але я встиг би розгорнути батальйон до бою, зайняв рубіж. І його заслуга в наших успішних пересуваннях – сто відсотків.

- Ти вчився на розвідника? – питаю Фаната.

- Вчився на бухгалтера, - сміється він.

- А як вийшло, що став розвідником?

- Коли я був командиром роти, він – командиром взводу. Видно, я його так задовбав, що він попросився у розвідку, - пояснює комбат.

- Просто мене всі хотели призначити командиром роти, а я ніколи цього не прагнув, - відповідає Фанат. – Якби папірців було поменше, може, ще б подумав… Та й мені розвідка була дуже цікава. Поясню здалеку. Я хотів піти на строкову служба в армію, але мама мене від цього відмовила. При цьому батьки, маючи змогу, оплатили моє навчання на військовій кафедрі у Харкові. Я закінчив її у 2014 році. І мені подобалися ці заняття. Форма, зброя, все таке…

- В родині ніхто не служив?

- Ні, ніякої династії немає. Папа шахтар, мама вчитель. Всі далекі від військових справ. Після закінчення вузу я майже два роки намагався призватися в армію. Але мені постійно відмовляли, розвертали мене…

- Як політично неблагонадійного, - додає комбат. – Фанат же з Луганщини, чим викликав підозру!

- Але все вийшло, мені навіть запропонували самому обрати бригаду. Хоча спочатку хотіли залишити у військкоматі Харкова. Я відповів: "Ні, так справи не робляться. Мені потрібна бойова бригада". Що мене примушувало все ж таки піти в армію? Не знаю, як про це сказати. Патріотизм. Характер. Правильне виховання. Мабуть, все у сукупності і дало такий результат.

Я їздив у 92-у бригаду. Після військової кафедри моя перша військово-облікова спеціальність – командир пожежного взводу. Я пройшов психологічні тести – 200 питань! Потім прийшла жінка: "У нас немає вільних посад, аби вам запропонувати" . Я витратив цілий день, а ви кажете: немає посад.

- Чому не минуло бажання служити під час всіх цих поневірянь, якщо ти нікому не був потрібний?

- Мені хотілося. А коли хочеться, це ж гірше, ніж коли болить... Це ж початок 2016 року, всюди людей не вистачало. І мене нарешті взяли в 93-ю. Мені почали пропонувати стати командиром роти, коли прислали цього молодого офіцера на виховання, - Фанат постійно піджартовує над командиром батальйону та начальником штабу. За роки служби офіцери стали справжніми друзями.

- З чого почалася твоя служба? Армія не злякала при більш близькому погляді?

- Спочатку не дуже розумів, що це таке. Навчився розбирати-збирати зброю. Для цього дивився YouTube – завдяки відео звідти, можна стати універсальним солдатом. Там все є. Майже все, що я знаю і вмію, - це YouTube. Дивишся, аналізуєш, що тобі знадобиться або ні. Ще мені дуже стала у пригоді офігенна книга "Учебник рейнджера". Вона перекладена у 2010 році, в ній базовий набір бойових навичок для різних підрозділів. Амфібійні операції, повітряні, вертольоти, шикування, каре – це все не для мене. Брав лише те, що могло знадобитися мені і моїм бійцям. Ми навіть тут з бійцями відпрацьовували по цьому посібнику бойові навички. Тому що рейнджер – це ж легка піхота, по суті, це наша робота: бігти подалі, спати поменше.

- ... і займати всі посадки…

- Так. Розвідвзвод у механізованому батальйоні, як я це бачу і комбат мене в цьому плані підтримує, - це та сама піхота. Але ти маєш вміти робити все те саме, що й піхота, але краще рази в два чи три. Плюс додатково вирішувати ще свої задачі. Тоді виходить нормально. Так склалося історично, якщо потрібно щось зайняти, розвідники з цим впораються краще…

- Перша ротація де була?

- На Луганщині. На другий день мене відправили в Сєверодонецьк, туди бригада тільки-но втягувалася. Для мене та ротація була… З тих позицій, де ми знаходилися, до моєї квартири в Луганську було 60 кілометрів, до будинку – 125… Сверхмотивація!

Там я потрапив і під обстріл. В перший раз ніхто не боїться… Всі сміються. Під час другого також. Це тягнеться доти, доки не побачать, що з людьми робить та хрінь, яка прилітає… Тоді вже починаєш розуміти, що краще десь присісти, прилягти. Не даремно кажуть: "Пехота – сила, пехоте слава, а два прилета – и пехота побежала". Не пам’ятаю, хто сказав, що війна – це тисяча окремих історій боягузтва.

Коли рота, в яку я потрапив, стала на робочі лижі, ми почали пересувати позиції вперед, дорозвідувати, намагалися напакостити противнику.

У першу ротацію ми вчилися всього, навіть раціями користуватися. Бо не всі можуть адекватно передати інформацію. Мені дуже допомогла гра – до війни я грав у стратегію "Компані хероес". Там у тебе солдатики, максимум рота, ти їх розставляєш по фронту... Вже було розуміння, що таке сектори, навіщо потрібні спостережні пункти.

"В ПЕРШИХ ЗІТКНЕННЯХ З РОСІЯНАМИ МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕМО ЇХ ЛУПАШИТИ ПАЧКАМИ"

- Було у тебе відчуття, що війна прийде в усю країну, що тобі прийдеться воювати не лише на Луганщині чи Донеччині, а й на Сумщині?

- Це не те що відчуття, а скоріш, як кажуть в армії, самонакрутка. Я постійно казав бійцям, що не завжди війна буде такою, намагався їх готувати, хоча сам в це все ж не вірив. Але нормальний воїн повинен готуватися не під час війни, а до неї. Інакше вже пізно. Бажання повернутися додому, на Луганщину, було у мене дуже сильним. Але коли підписували чергове перемир’я – хлібне, шкільне, недільне, пасхальне – їх було мільйон, всі не запам’ятаєш, здавалося, що бойові дії застопоряться, затихнуть. Тому я навіть почав шукати можливість піти в ССО, подумував і про поліцейський КОРД – аби залишатися при справі, працювати зі зброєю.

- Але не бухгалтером…

- Ні, - сміється, - не бухгалтером точно. Я був у мами в Харкові, ми з нею розмовляли, і я навіть казав їй, що максимум, що може статися – рух на Луганськ та Донецьк. Тому що як це - вторгнутися на територію іншої держави? До останнього моменту не вірив, що так може бути. І якраз під час розмови з мамою мені подзвонив комбат і сказав: "Збирай лахи, пора на війноньку". Я ще припустив, що нас виведуть з ППД кудись в поля, аби ракетний удар, можливість якого припускали, нас не розбив. Ми почали вантажитися в ешелон, знали, що їдемо на Сумщину. Ми з комбатом з’їздили на рекогносцировку, дивилися, як будемо оборонятися в разі чого. І навіть тоді я не міг уявити, що все так станеться. Ну, думав, станемо на кордоні, постоїмо, потупимо. Потім почнеться рух, нас знімуть і кинуть, як це було у 2014-му, ближче до дому, на Донбас…

Навіть у потязі, коли вже було оголошено про військову операцію, я не вірив, що починається повномасштабна війна. Хоча ми їхали вже повністю заряджені. Мій взвод був з РПГ, патронами – абсолютно готовий. Бійці могли сплигнути з платформи і зразу ж вести бойові дії. На кожній БМП у мене в сумках-переносках були РПГ, готові до пострілу, до кожної боєзапас причеплений. Крім того, ще окремо були патрони розсипом, освітлювальні шашки, дими. Ми були готовими.

Прибувши, я взяв одне відділення, і ми поїхали на нашу точку біля Богодухова Харківської області. Кілометрів 70 від батальйону. Ми їдемо на БМП по містах, по прямій... Підіймаємося на пагорб якраз о четвертій ранку. І я бачу, як з Білгородської області починають бомбити Харків. Спочатку подумав, що то освітлювальні з кордону пускають. Навіть побачивши ракети, не думав, що тут почнеться сухопутне вторгнення. Думав: зараз вони розіб’ють комунікації, військові об’єкти, а в країну не увійдуть.

Їдемо далі. Ще темно. І тут із-за повороту виїжджають чотири "бехи" з десантом. Ну все, думаю, приїхали. Але за роки я привчив своїх, що ми завжди всюди їхали по-бойовому, аби машина завжди була готова до роботи. Це дало свої результати саме тут. Оператор-навідник зразу, без цілевказання, каже: "Бачу перший. Десанта десять чоловік". Відповідаю: "Дивись уважно, чи є піксель на машинах, чи ні". Буквально через п’ять секунд чую: "Так, позаду є бригадні значки". Це були наші, третій батальйон...

- А де ви зустріли ворога?

- Реального першого ворога побачили, коли вийшли до кордону. Знову ж таки. Якого ворога? Якщо літаки, то вони з першого дня над нами літали. Техніку ми зустріли на другий день, але вже кинуту. Це був металобрухт. Плюс строковики – страшна сила… Машини ламалися, і їх кидали. Для мене зараз навіть сепари з "ДНР" більш професійні, ніж деякі російські війська. Тому що ці незаконні збройні формування вісім років перебувають в контакті з противником. А у цих росіян досвід який? Те, що вони провели в Казахстані ОДКБ? Злітали, висадилися в аеропорту, поохороняли його… Може, якісь ССО-шники щось там робили, але це все. Навіть якщо взяти Сирію чи Карабах – там був обмежений контингент або їхній десантно-спортивний гурток… А хто тягне на війні основну лямку? Піхота, механізовані підрозділи. Як казав Арестович, у піхоти немає аналогів, піхота – як ріка Стікс між живими та мертвими. Вона стає – і все. Там живі, а там – мертві. А який досвід у російської піхоти? Нульовий.

Ми бачили, що у них навіть стрічки були аби як заряджені. Машини – наполовину металобрухт.

АГСи просто лежали в броні, в складеному вигляді. А будова колон? Перші колони, що вторгаються на територію країни, їдуть одночасно з танками, БМП, тут же розвідники на "Тайфунах". І всі вони з різних підрозділів. Потім їдуть КамАЗи з якоюсь формою… Грубо кажучи, окупанти заходять в країну з буржуйками та ліжками. Якийсь ідіотизм!

Зрозуміло, будь-яка, навіть мікроперемога, радує: ми все можемо! Особливо коли в перших зіткненнях з росіянами ми зрозуміли, що можемо їх лупашити пачками.

- Вони ж чекали, що їх будуть з квітами зустрічати!

- Зустріли, особливо в Охтирці. Наш батальйон в перший же день взяв полонених. Можливо, навіть перші в ЗСУ. Ще не встигли з платформ сплигнути, а до них вже російський КамАЗ зі строковиками приїхав, - сміється. - В перші дні всі велися на пропаганду: російська армія така величезна, як ми, сонечки, "голі-босі" з нею справимося? А потім виявилося, що все можливо… Звичайно, було страшно, коли навколо Києва був весь той рух.

На Сумщині мене вразили люди, місцеві. Не знаю, з чим була пов’язана їхня поведінка, народ там такий, чи вони так поводилися, бо війна почалася, але намагалися допомогти, чим могли. Як тільки бронетехніка наша зупинялася, до нас бігли люди з їжею. Несли все, що могли. Я навіть кричав на своїх: повикидаю їжу з машин. Я спеціально залишив два десантні відділення вільними, але через дві доби перебування на Сумщині один десант був набитий їжею повністю. Продукти, в термосах чай, кава, супи. Пекарня на шляху? Значить, гарячий хліб вже у нас на броні є! А у мене якраз люди в основному були з Луганщини - Сєверодонецьк, Лисичанськ… Вони, дивлячись на щирість сумчан, дивувалися: кого тут росіяни хочуть захопити?

"НЕ СПРИЙМАЮ В АРМІЇ П’ЯНИХ ТА СТАРИХ МАРАЗМАТИКІВ"

- Бажання звільнити Луганщину – це було мотивацією, коли ти ішов в армію?

- Бажання, звичайно, є. Але більше я хочу справедливості. Я, як мешканець Луганської області, можу сказати, що російську мову ніхто ніколи не утискав. Мені досі не зрозуміло, за що і проти чого воюють люди з того боку – друзі, родичі. Я ж спілкувався з такими. Питав: "За що ти воюєш?" "Весь Майдан засрали"… - "Яким боком це стосується тебе? Через місяць весь Майдан був чистим, а ви вже вісім років сидите в гімні. На Майдані люди самі бруківку спочатку виколупали, а потім самі положили. А у вас танками розкурочили всі дороги"…

Мені ці люди не зрозумілі. Можливо, проблема в ментальності, у тому, що 99 відсотків луганчан не виїжджали за межі області, та навіть району. В крайньому випадку – на море в Кирилівку їздили, а дехто в Одесу. У людей немає розуміння, що може бути по-іншому, краще. Думаю, все із-за цього. Плюс помножене на тєлєк.

- Але ж друга армія світу ще й мародьорить так, що весь світ дивується!

- Армія – віддзеркалення суспільства. Що відбувається у суспільстві, те і в армії. Так у нас, у них, в будь-якій країні. Що у нас, що в росії, - в армію у більшості своїй іде не середній клас, а хлопці з маленьких містечок, сіл, передмість. Мешканців столиць в лавах армії менше, ніж мешканців провінційних містечок. Так було завжди. Просто в росії виїжджаєш за МКАД – і все, кров і сльози. І там був у 2005-му і 2014-му, коли їхав до батьків через Москву. Тому для мене не було несподіванкою дивування бурятів, які розповідають у перехватах: тут в селах у кожного айфон. Станом на 2018 рік у них в країні 184 населені пункти досі не були електрифіковані!

Та навіщо далеко ходити. В моєму прикордонному селищі Луганської області проведений газ, їздив автобус, центральна вулиця заасфальтована. У нас відкриті магазини, працюють фабрики та шахти. А з того боку річки та кордону таке саме селище, але російське. Автобус двічі на день. Асфальт доходить лише до однієї точки. У людей ані газу, ані інтернету. ХХI століття, а люди збирають хмиз біля ріки. І я не перебільшую. Так воно і є.

-Із Сумщини вас перекинули під Ізюм…

-8 березня в Новогусарівці вже на Ізюмщині у нас відбувся бій. Рота зайшла в село і вступила в контакт з противником, потрібно було своїх підсилити. Я був ближче всіх. Тому ми туди і рвонули. Там була суцільна каша. По дорозі ми проїхали і росіян, і наших. Я знайшов офіцера, якого поранило, попросив пояснити, що відбувається, бо не орієнтуюся. Але при цьому, помітивши по дорозі на фермі БТР-82, які стояли в рядочок, скомандував своїм по рації: "По БТРах не стріляємо. Розберемося потім. Але нам потрібні ці машини". Я вже знав, що на них стоїть 30-міліметрова гармата, вони легкі, вогнева міць у них краща. Хотів таку машину нам у підрозділ. Коли ми під’їхали ближче, вияснилося, що там бігають люди, ніхто ту ферму не зачистив.

Тоді спрацював ефект несподіванки. Наші залетіли, підбили багато техніки. Але миттєво підтягнулися ворожі танки, почали вражати нашу піхоту. Кажу командиру роти: "Давай вже візьмемо хоч якийсь бойовий периметр на краю села, а то стоїмо, як баклани. Треба створювати острівець безпеки". Він з полуслова все зрозумів. Ми виїжджаємо бехою. Я на своїй першій встигаю розвернутися, як виїжджає танк метрів за 150 від нас. Мій механік це бачить, звертає вправо, злітаємо в кювет. В цей момент танк стріляє і попадає в нашу другу беху, яка тільки почала розвертатися. У мене загинуло відразу відділення моїх контрактників – шестеро людей...

Повезло екіпажу - механіку та оператору-навіднику. Від командира залишилися одна рука та півтулуба, а цих навіть уламки не зачепили, лише контузило.

Правда, цей танк простояв ще буквально три секунди, після чого піхота, яка була позаду нас, накидала по ньому із гранатометів, він загорівся. Із нього вистрибнув командир, але нікуди відійти від танку не встиг… А механік зміг палаючий танк відігнати на ферму, яку ми збиралися штурмувати. Але ж як штурмувати, якщо одне відділення залишилося. Я відправив людей забирати тіла загиблих. Беха горіла, детонували боєприпаси. Ми з механіком-водієм розвернули нашу машину і задом скинули палаючу машину в кювет. Вона була заповнена ПТУРами, боєприпасами. Звичайно, ми спочатку намагалися врятувати ракети – це дефіцит, але з БМП це не так легко було зробити. Дуже небезпечно. Після того, як ми стягнули беху в кювет, всередині неї все здетонувало. Башта метрів на сорок відлетіла... Добре, ми швидко зорієнтувалися і спочатку витягнули загиблих. Поклали їх в ряд на обочині дороги. І тут на нас почали їхати танки.

- Їх було багато?

- Не те що багато, просто у нас не було протитанкових засобів і можливості їх бити. Нас врятувало, що і вони, судячи з усього, не були готові до несподіваної зустрічі з ворогом. Ну і знову ж – армія бакланів. Маючи такі сили… На той момент, коли ми туди залетіли, проти роти і моїх пів взводу у них було мінімум два БТГРи. Це був 752-ий мотострілковий полк із Білгородської області та 237-ий танковий полк. Приїхали ці три танки, стали за фермою. Я кажу командиру роти, що у нас не вистачає сил, потрібно звідти петляти. Прийняли рішення, зібрали людей, відправили машину – її підбили. Тоді кажу: "Збираємо всіх і виходимо, на всі боки стріляючи з тридцяток". На БМП сиділо на броні чоловік по 20. Коли я засовував оператора-навідника з підбитої машини в броню, він дивися на мене такими печальними очима. Ніколи не забуду той погляд…

Виходимо. Прилетів вертоліт Ка-52, почав стріляти. Один з моїх бійців, він після того отримав позивний Стінгер, побачивши БТР, почав по ньому палити. Так і вийшли. Ще й підбирали кинуті машини. Бачимо – стоїть машина, поруч нікого. Заліз всередину, подивився – наче нашої 2-ої роти. Попросив підштовхнути хлопців – завелася і поїхали. Шкода ж залишати. Нова техніка. Потім ще раз повернулися по людей. А загиблих забрати не могли. Якби ми почали їх грузити, не помістилися б живі…

Після цього на дорогу виїхали три танки. Якби ми затрималися хоча б на п’ять хвилин, загинули б всі точно.

Я потім багато роздумував – правильно чи не правильно зробив тактичний відхід. Неодноразово потім чув накази: "Триматися, ні кроку назад". Так поводяться люди, виховані на радянському кіно. Народжений будьоновцем ніколи не зрозуміє стандарти НАТО. Це люди іншої категорії. У мене до них не любов, алергія… Я їх не сприймаю – п’яних людей та старих маразматиків в армії.

- Але ж ви все одно увійшли в Новогусарівку?

- Так, звільнили її приблизно через місяць. Там загинула Герой України, моя подружка, медик роти. Дівчині було лише 23 роки... Коли вона загинула, мені було дуже погано. Гірше навіть, коли загинули мої бійці. Хлопці – це хлопці, а дівчата…

Мені було дуже погано ще й тому, що ми не змогли зразу забрати загиблих. Мене це гризло… Як телефонувати рідним? Що я скажу? Вот такий я командир, що кинув вашого сина на обочині, розірваного по частинах… Не було можливості у мене забрати… Ми їх забрали, коли звільнили те село. Добре, місцеві зорієнтувалися і поховали всіх наших в братській могилі. Ми з моїм солдатом потім ту могилу розкопували. Побачене не забуду ніколи… А що робити? Якщо не я, то хто?

-Ти сам відбираєш до себе бійців?

-У мене у взводі служать лише ті, хто хоче служити саме у мене, бо є свої правила, свої тонкощі, які стосуються спорту, способу життя, мислення. Я завжди наполягав, що ми – еліта, на нас мають всі рівнятися. І мої контрактники вже були підготованими, пройшли ротацію. Не буду хвалитися, але в сухопутних військах, механізованих підрозділах такого ніхто не робив. Ми з ними вночі заходили в тил противника.

- Де це було?

- Під Волновахою, біля Старогнатівки. Ми вночі обходили мінні поля, самі ставили міни на дорогах, шляхах сполучення. Виставляли вогневі засоби. Бійці були з таким бойовим досвідом… . У нас є люди, які прослужили вже два контракти, але жодного разу сепара не бачили, навіть в бінокль. А мої хлопці себе вже подолали в плані вистрілити у противника, вилізти з окопу. Розуміли, що не кожна куля летить саме в тебе, не кожний снаряд тебе вб’є. Ці люди вже подолали страх. Коли вони загинули, дуже шкода було їх. Настільки досвідчені бійці. А ще й прийшлося їх залишити. Погане рішення, але іншого не було. Ми мали забрати живих. Родичі ніколи не зрозуміють мене. Так і має бути. Така командирська доля – завжди приходиться обирати, чимось жертвувати.

- Але ж всіх віддали родичам?

- Так. Добре, що це був ще березень, холодно. Коли ми розкопували братську могилу, ще сніг лежав. Загиблі залишилися такими ж, якими були, ніяких страшних змін не відбулося, всіх можна було впізнати. Потім, коли звідти вийшли, відтягнулися до наступного села, вибудували лінію оборони. І почали займатися планомірним знищенням ворога.

- Говорили, ви там перемололи два полки.

- Це мінімум. Наша піхота зайшла, вони знищили ЗРК "Тор-1", а він передається не окремому батальйону, а якомусь великому "організму". Плюс люди. Ми в перший же день там втратили загиблими 12 чи 13 чоловік – це ми наступали на противника, який знаходився в селі вже багато часу, причому набагато меншими силами. Але втрати у нас порівняно неспівставні. Думаю, вони втратили як мінімум бійців 70. Потім туди ми ще працювали артилерією, "Градами"…

Люди не були готові до війни – маю на увазі 52-ий мотострілковий полк. Звідти люди дезертирували, наші їх зустрічали в посадках. Якось, наприклад, наткнулися на п’ятьох строковиків.

Ми працювали постійно артилерією. За тиждень тактику змінили, бо вони почали більше розтікатися по вулицях. Знову ж таки, видно, що командування у них - баклани. Що старші, що на місцях… На одній вулиці стоїть штук 12 БТР-ів на відстані п’яти метрів один від одного, в кожному – чотири-шість чоловік десанта. Куди не стріляй – все одно поцілиш. Звичайно, вулиця сильно постраждала. Але так буває, це війна... Я тоді в основному працював з мінометами. Знаходиш велике скупчення противника, передаєш координати. Вилітає або коптер, або велике крило, артилерію корегує.

Потім характер нашої роботи змінився. Ми почали ізолювати населені пункти з усіх сторін. Для цього знаходили місця, робили засідки. Піхота тягла важку лямку. Березень, сніг… Підрозділи втомлюються від війни навіть влітку, їм потрібно мінятися кожні три дні. А у нас весь березень не мінялися жодного разу. Як закопалися в посадці, там і їли, і спали, і купалися. Весь побут тут…

Протитанкісти добре працювали. Кожний вихід у них закінчувався підбиттям БТРа, а то і двох.

- Вдалося взяти трофеї?

- Звичайно, три БТРи! У мене ж одну машину з бійцями знищили. Тому ми полізли на ферму, де стояв танковий батальйон. Там нікого на той момент вже не було, лише один місцевий алкаш – шукав цигарки. На тій фермі знаходилися корови. Побачене було страшним. Вбиті корови лежали, і тут же маленькі телята, яким по два-три дні… Багато живих корів було, бо ферма велика – мабуть, там тисяча голів була. Але це все морально тяжко було бачити.

На ту ферму завели наше відділення. Звідти вже пішли зачищати населений пункт в інші боки. Зв’язалися з місцевими, дізналися, де наші хлопці поховані, вони віддали нам документи та телефони їхні. Наступного дня відкопали тіла, передали нашим медикам. І почали нарощувати навколо систему оборони. Противник змушений був відійти до Балаклії.

- Чому у тебе позивний Фанат?

- Хлопці так мене назвали, бо я люблю футбол. Любив у минулому житті... Більше десяти разів я виїжджав з клубом в інші міста…

- Додому хочеться повернутися?

- Живим?

- Живим – обов’язково. Я маю на увазі Луганщину.

- Звичайно, додому повернутися хочеться. Але знову ж – хочеться доказати людям, що вони були неправі. Ми маємо перемогти, справедливість потрібно встановити.

- Але вона ніколи не встановлюється так, як це мало б бути…

- Знаю, але хочеться...

 Читайте: Воїна-розвідника 93-ї ОМБр з позивним Фанат провели в останню путь у Києві. ВІДЕО+ФОТОрепортаж

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ