Американець із Міжнародного Легіону Раян Коллінс: "В Україні не одна армія. Без волонтерів не було б нічого"

Автор: Анна Вахоцька

Із Раяном Коллінсом, американцем із Вайомінгу, ми зустрілися спекотного літнього дня в Києві, куди він приїхав по машину, яку пригнали волонтери для його підрозділу.

 З перших днів повномасштабної агресії проти України Раян, який зараз служить у Міжнародному Легіоні, залишив свій бізнес у Грузії і приїхав, щоб допомогти нам боротися за свою країну. Ми поговорили про його мотиви, що він думає про Міжнародний Легіон та нашу боротьбу.

Привіт, Раяне, це доволі незвична ситуація, коли хтось із Міжнародного Легіону готовий спілкуватися зі ЗМІ, показує своє обличчя і називає своє ім’я. Яка причина такої відкритості?

Я вирішив поспілкуватися не тому, що я зараз в Легіоні чи ні. Я б також міг зараз із легкістю бути в якомусь українському військовому підрозділі чи в гуманітарній організації. Я вирішив поспілкуватися тому, що я б хотів, щоб українці знали, що я з ними.

Це твоя перша війна?

Так, у мене не було військового досвіду, але я змалечку вмів стріляти. Мені було п’ять років, коли мій дідусь подарував мені мою першу "воздушку", а коли мені було 10 - я отримав вже першу справжню рушницю 22 калібру. Відтоді я проводив вихідні на дачі батьків, стріляючи весь час – тисячі пострілів. Я дуже від цього кайфував, коли був малим. Коли трохи підріс, захопився стрільбою на дальні відстані. Був досить непоганий в цьому. Брав участь у змаганнях.

Чому ти долучився до Легіону?

Я жив в Україні декілька років до того, як відкрити компанію з організації зимових фрірайд-турів у Грузії (на лижах чи сноуборді нетуристичними маршрутами). Після цього я жив на дві країни – пів року проводив в Україні, пів – у Грузії. Коли війна почалася, я зрозумів, що для моїх друзів в Україні це буде тяжким випробуванням. Я відчуваю сильний зв’язок із ними і з цією країною. Відчуваю, що повинен тут бути, тому що хочу бути частиною України.

Як довго ти вже з Легіоном?

Я виїхав із Грузії 25 лютого чи навіть 24… Повернувшись із гір з клієнтами, дізнався, що почалося вторгнення, вирішив летіти і сів на перший літак, який зміг знайти. Дістатися до України було доволі складно через те, що це було ще тим викликом – терміново знайти найближчий рейс із Грузії до Польщі. Літаки були повністю забитими, – дуже багато грузинів також їхали до України. Тому мені довелося летіти з Грузії до Франкфурта, з Франкфурта – до Барселони, нарешті, – з Барселони до Кракова, а звідти вже – до України. Не сказати, що дістатися сюди було складно, але це була дуже довга поїздка. (сміється).

Мені здається, що я приїхав до України 27 лютого. Поки я їхав, був створений Міжнародний Легіон. Коли я виїхав, його ще не існувало. Я вирішив, що це, можливо, буде єдиним варіантом у правовому полі, – долучитися і допомагати Україні в складі Збройних Сил. Після навчання я вже декілька місяців на східному фронті.

Які в тебе плани, як довго ти плануєш залишатися в Легіоні?

Як мінімум рік.

В тебе багато ротацій?

Важко сказати, але можливість відпочити існує. Насправді, зараз в нашому підрозділі немає нікого, хто хотів би поїхати на ротацію. Всі хочуть воювати.

Чи знає твоя сім’я що ти в Україні і як вони на це реагують?

Я єдина дитина. Моя мама знає, що я в Україні і вона мене підтримує. Вона завжди і у всьому мене підтримує, що б я не робив. Не те, щоб до цього в мене була безпечна робота. Фрірайд-провідник в місцях, де немає жодної інфраструктури – це також небезпечно. Думаю, вже давно мати прийняла, що має змиритися з тим, що я роблю, і тому і зараз підтримала мене. Бабуся не знає, де я. Мама вирішила їй не говорити.

З чим найбільш небезпечним тобі доводиться стикатися? Які загрози стоять перед вами?

Вибухи, артилерія, міномети і все такого типу… (сміється) – все, що зазвичай відбувається на передовій.

Інколи ситуація краща, інколи – гірша. Є ще ці штуки – наземні міни. Вони наганяють страху, тому що проти них ти не можеш воювати, – не можеш їх розстріляти, вони просто можуть десь ховатися, – це загроза з якою кожному доводиться стикатися. Загрози… хм… звичайні собі загрози…

Мабуть немає такої людини, яка б ніколи не відчувала страху. Як ти справляєшся зі страхом на передовій?

Люди адаптуються до різних обставин. В цьому немає нічого особливого, що б вирізняло мене чи когось ще. Насправді, якщо ви подивитесь на кожного в Україні, ви зрозумієте, що це дійсно так – кожен адаптується до того, з чим стикається. Коли ти вступаєш до війська, тобі, так би мовити, дають роботу, і небезпеки, які йдуть в пакеті з роботою, стають чимось, до чого ти адаптуєшся. Звичайно, – це не означає, що все відбувається легко, aле це можливо.

Як Легіон справляється із втратами?

Це завжди складно, але, в цілому, Легіон добре справляється з усім, роблячи все, що потрібно.

Ти бачив статтю про проблеми в Легіоні? Ти стикався з чимось подібним, про що йшлося, – неправомірною поведінкою чи зі злочинними наказами?

Так, я бачив цю статтю. Що я можу сказати? Наша частина Легіону підпорядковується ЗСУ, і у нас я з подібним не стикався. Інколи війна може бути збільшувальним склом, яке може виявити певні проблеми, але, я сподіваюсь, це не означає що вони мають загальний характер, і що вони не дискредитуватимуть Легіон.

Яке взагалі в тебе враження від Легіону?

Знаєш, це не літній табір. Це війна. В тебе можуть бути злети і падіння. Але головне – те, що відбувається в Україні, як ви змогли створити, навчити і підготувати під час війни абсолютно новий військовий підрозділ фактично з нуля – це щось неймовірне! Ніде в світі, на жодній війні такого ще ніхто не робив. Наприклад, Французький Іноземний Легіон не створився в розпал війни за одну ніч. Це щось дійсно незвичайне.

Зараз ти приїхав до Києва, щоб привезти машину для свого підрозділу. Це означає, що вам не вистачає оснащення?

Я сьогодні в Києві, тому що ми купили машину в Британії, і волонтери нам допомогли її доправити сюди. Військові справляються зі своєю задачею – з оснащенням нас базовими речами та озброєнням, але чим краще ми екіпіровані, тим кращі шанси в нас вижити та виконати більше завдань. Завдяки  волонтерам з оснащенням стає все краще і краще. Наприклад, всі повинні мати бронежилети і найнеобхіднішу екіпіровку, але чим більше інструментів ти матимеш, тим більше завдань зможеш виконати, і для цього буде потрібна менша кількість людей, тобто ти стаєш більш ефективним. Тобто, з часом, ми отримуємо все більше і більше екіпіровки, різних інструментів та знань, як всім цим користуватися. І чим краще стає з оснащенням, тим більше відновлюється баланс по відношенню до чисельної переваги росіян над нами. Тому, кожен з нас має бути краще оснащеним, краще навченим і більш мотивованим.

Чого тобі найбільше бракує на передовій?

Можливо, найсучаснішого комунікаційного обладнання – рацій з великим радіусом дії, супутникових рацій. Це те, що дуже дорого коштує і навіть не у всіх підрозділах ЗСУ вони є. Тобто, нам потрібно чимало високотехнологічного і дорогого. Ми можемо витратити свої гроші і купити дрон за 2000$ – окей, ми це ще зможемо потягнути. Але дрона за 20 000$ чи портативну тактичну радіостанцію бойової мережі за 20 000$ ми самі не зможемо купити. Також для ЗСУ забезпечити під час війни всі підрозділи подібними девайсами – дійсно складне завдання. В нас достатньо хороші рації і є декілька автомобільних рацій, для яких я побудував антени великого радіусу дії. В підрозділі не було нікого, хто на цьому розуміється, тому я навчився, як це зробити і зробив.

На твою думку, як українці зустріли цю війну?

В Україні не одна армія. Без волонтерів нічого б не було. Саме тому ваша країна успішно протистоїть настільки потужній силі, тому що є ЗСУ, а за ними армія людей, які віддають все, що мають, щоб підтримувати їх. І саме це те, що відрізняє вас у питаннях морального духу, постачання, оснащення та у вирішенні будь-яких проблем.

З твого особистого досвіду: що допомагає українській армії бути успішною?

Креативність, мотивація і підхід: "мусиш зробити сам". Якщо взяти ті виклики, з якими вони стикаються, – для всього знаходяться креативні рішення. Найбільшою перевагою, яка у вас є, в певному сенсі, – українська армія може діяти децентралізовано. Інколи це може здаватися хаотичним, але відкриває вікно можливостей для швидкого вирішення проблем без зайвої бюрократії. Ви дуже креативні і кожен вмотивований спробувати зробити щось ще краще, щоб вирішити проблему. Люди знають, за що вони воюють. Це те, що вас відрізняє.

Тоді наступне запитання, яке випливає з попереднього. Що б ти сказав про росіян?

Як на мене, і я, можливо, маю іншу точку зору, ніж багато українців, у кого із зрозумілих причин багато злості і навіть ненависті до росіян. І таке ставлення не лише до російської армії, а й також до всіх росіян, до їхньої апатії чи фаталістичного підходу "що ж ми можемо зробити – нічого". Ненависті я до них не маю. Впевнений, що росіян треба видворити з України – силою, чим завгодно, але я б хотів, щоб вони самі себе врятували, тому що це марнування людських життів. Хотів би, щоб вони, відправилися додому, відмовившись воювати та повернувши зброю проти своїх командирів. Я б хотів, щоб вони взяли свої долі у власні руки замість того, щоб сповідувати фаталізм – цю всепроникну ідеологію, яка не залишає тобі виходу…

Як перебування на війні тебе змінило?

Зараз на це питання важко відповісти. Поки я не можу сказати. Мені потрібно буде про це подумати після війни. Зараз ніяких змін я не відчуваю або, принаймні, не помічаю їх з тієї позиції, де я зараз. Можливо… чутливість до гучних звуків… якісь такі прості штуки.

Розкажи, що ти побачив за цей час, що ніколи не забудеш?

Українець, який під час артилерійських обстрілів на своєму полі доглядає за помідорчиками. Ніколи цього не забуду.

На твою думку, чи можливо повернутися до звичайного життя після війни?

Є такий вислів, що ти не можеш покинути війну. Все буде залежати від того, як розвиватиметься ситуація впродовж наступних року-двох. Повна перемога України буде відчуватися інакше від того, що в Європі досі триває затяжна війна. Треба буде дивитись. Думаю, що з війни я повернусь досить нормальним. Не таким, як до війни, але, з іншого боку, я розділяю все, що відбувається з українцями, тому це не якісь унікальні відчуття, – всі зміняться.

Які в тебе плани після війни?

Я сподіваюся отримати українське громадянство і хотів би проводити тут багато часу. Не знаю це буде вже після війни, чи мого строку служби. Залежить від того, як розвиватимуться події. Не знаю, чи це відбудеться одночасно. Думаю, якщо війна ще триватиме, коли звільнятимусь із ЗСУ, я знайду якийсь інший спосіб допомагати вже з цивільного боку. Якщо ж на той час вже буде мир, я б хотів знову проводити в Україні пів року і повернутися до власного бізнесу, тому що це унікальний проєкт. Не хочу втрачати те почуття єдності з людьми, з якими його робимо – ми на природі, розвідуємо нові маршрути і робимо те, що любимо. Бізнес – лише спосіб фінансування наших пригод. Сподіваюсь, що після війни я продовжу насолоджуватися життям.

Анна Вахоцька, для Цензор. НЕТ

Фото: Юлія Бурлаченко і Раян Коллінс