Командир снайперів Влад, позивний Санта: "Проміж крапель ходжу поки. Бронік надирявили мені, таке було…"

Автор: Євген Кузьменко

…Спочатку Влад не хотів бути снайпером. "Занадто високі ризики, - пояснює він нині свій тодішній настрій. - Снайперські вилазки мають підвищений рівень загрози для твого життя. Не говорячи вже про психологічне здоров’я". Але війна і доля, а ще - притаманні Владу азарт і відповідальність, - розсудили по-своєму.

Нині 29-річний Владислав Т.- співзасновник снайперської команди Surma; командир відділення снайперів, окремого взводу бригадних снайперів однієї з бригад Збройних Сил України.

У цій бесіді Санта розповідає про особливості снайперської роботи і непросте місце снайперів у воюючому українському війську. "Цензор.НЕТ" має надію, що, прочитавши інтерв`ю, читач задонатить, хто скільки може, на придбання набоїв для тренування наших снайперів. Цим ви, вірогідно, збережете життя комусь із Владових побратимів.

А ось і бесіда з Сантою, записана незадовго до Різдва.

- Відколи ти в ЗСУ? Не одразу ж твоя кар’єра у війську почалася зі снайперських амбіцій.

- У ЗСУ я офіційно від 1.06.22. Воєнний шлях почався ще у 2014 році. У складі добровольчого батальйону, тобто без оформлення, без паперових обмежень.

- Де тобі довелося повоювати у цей період?

- З гарячих точок – Піски, Авдіївка. З прифронтових міст – тогочасний Маріуполь та Бахмут.

У 2014 під Маріуполем. На фото - майбутні снайпери команди Surma

2015, с.Піски

- Тоді по факту ти був стрілець, тож не дивно, що як почалась повномасштабка, то у твоєму досвіді була велика потреба.

- Взагалі-то я вже планував повертатися на фронт, з 2018 року я жив як цивільна особа. Зі своїми друзями домовилися, що повернемось всі. Тягнуло назад та і ситуація на фронті з часом почала потребувати. За рік до вторгнення я активно оновлював спорядження і фізичну форму. Переводив свій заробіток на дистанційку . Ми ж планували повертатись у добровольчий підрозділ, там не платять гроші, а треба на щось жити у проміжках між бойовими.

- На жаль, вже скоро два роки цієї війни, а багато кому доводиться пояснювати, що добровольці не отримують грошей…

- Ну, добровольці і не по гроші йдуть. Це як приємний бонус. Тому коли я дізнався, що ще будуть нормальну зарплату платити - не формальну, а нормальну; що можна і одяг нормальний купити, і якісний екіп – це був несподіваний приємний бонус.

- Мама твоя – з Донбасу, а сам ти – з Одеси. Більшість свого життя розмовляв російською?

- Російською. Хоча вчився в україномовній школі – дуже, до речі, крутій. Але в сім’ї, у дворі – всюди говорили російською.

- Коли остаточно перейшов на українську?

- Це було не різко, поступово – певно, зі зміною оточення.

Я був адаптивний чувак. Бачився з російськомовним контингентом - спілкувався російською. З україномовними друзями - розмовляв українською.

А потім війна відсіяла більшість російськомовних. Більша частина людей свідомо перейшла на українську. З іншою частиною - мені просто було не по дорозі. Зараз мене оточують майже всі україномовні, які теж колись спілкувались російською.

- Мама досі живе в Одесі?

- Ні, сім’я зараз виїхала в Німеччину. Мама, сестра. Батько воює.

- Тобі стало спокійніше, як вони виїхали?

- Да. Як я вже казав, вторгнення я застав уже готовий, бо готувався морально – екіп, фізична форма і так далі. Але ось перший день вторгнення, я прокидаюсь від телефонного дзвінка сестри – і не розумію, що відбувається! Я сплю. Сестра молодша, вона не дуже слідкує за інформаційною гігієною; починає мені розповідати: російський десант в Одесі висадився, вибухи. Я не знаю, що робити. З одного боку, у мене повна шафа військових речей, уже зібрані сумки, спаковані. А з іншого боку – з рідними що робити? Треба ж їх якось вивозити… Я просто не розумію, що мені робити. Але батько забезпечив їхній виїзд - і я вже поїхав по своїм друзям, тому що не знав, яка ситуація на фронті. Треба було визначитися: чи мені лишатися в Одесі і озброюватися, чи їхати в інше якесь місце, де я більше потрібний.

- Зіграв другий варіант. Розкажи, як і коли воєнна доля вивела на снайперський напрямок?

- Ще на початку мого військового шляху, десь у 2015-му, я вперше взяв в руки СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. – Є.К.). Усе це було під впливом снайперської романтики. Плюс я познайомився з цікавою людиною снайпером, у якої це вже була не перша війна. Я все в нього розпитував, було дуже цікаво. Але виключно як снайпер я не працював. Там доводилося бути універсальною бойовою одиницею і працювати з багатьох видів озброєння, де як ситуація потребувала. І я тоді не цурався брати СВДшку - але успіхи були не дуже. Плюс усвідомлював, що для мене особисто це - дуже стрьомна штука.

- Стрьомна в якому сенсі?

- В такому, що на той момент я вже звик відбивати небезпеку, а не створювати її. Сидіти в окопах як піхота – просто під обстрілами, відстежувати свій сектор і в разі якихось підозр - відпрацьовувати. А тут ситуація потребує того, що ти сам йдеш на ворога.

- …і фактично викликаєш на себе вогонь.

- Маєш підійти непомітно. Снайпер не вступає в бій, навіть якщо викличе на себе вогонь.

- Якщо снайпінг для тебе видавався стрьомним - як тоді тебе винесло у снайпери? Та ще й командиром підрозділу.

- Затягнуло…А командир – то формальність. У нас єдиний організм, колектив. Всі мають рівне право голосу. Всі всіх вислуховують, згоди доходимо – теж разом усі. Немає такого, що мені щось в голову стрельне - і все: ти туди, ти - туди… Завжди радимось між собою.

Насправді, я для себе ще в роки АТО вирішив, що снайпінгом займатись не буду. Взагалі три напрямки виокремив, з якими не хотів мати справу: саперська, медицина і снайпінг. Не знаю, чи пояснювати…

- А як же! Це цікаво.

- Медицина - надзвичайно відповідальна штука. Не те що я боюсь відповідальності. Але на війні гинуть люди - і рано чи пізно, це просто питання часу, так станеться, що на твоїх руках помре твоя людина. Станеться так, що в цьому буде доля твоєї провини. Наприклад, взимку ти не помітив якийсь отвір від поранення – і людина, поки її везли, стекла кров’ю. Взимку багато речей дуже легко не помітити.

- Зрозуміло. Саперська справа?

- Всього, що вибухає, я намагаюсь уникати. Сапер, як усім відомо, помиляється один раз. Мені це не підходить. Я ж хочу жити і бути корисним.

- Логічно. А снайперка?

- Те саме. Занадто високі ризики. Снайперські вилазки мають підвищений рівень загрози для твого життя. Не говорячи вже про психологічне здоров’я.

Влад: "Початок вторгнення. Київщина. Збираю кіндер на фоні тотального п#здєца. Це фото характеризує мене як людину. У будь-яких умовах знайду на що відволіктись приємне".

- Владику, як же тебе в результаті винесло на те, чого ти для себе не хотів?

- Сталося так, що на той момент, у нас вже сформувався непоганий такий колективчик. Своя група, злагоджена. Побут, тренування і робота – все разом. Перебували ми у складі Сил спеціальних операцій. Прийшов наказ наш центр ССО розформувати, людей почали розкидувати по різним бригадам. В піхоті ми себе не бачили. Ми ж молодь, вся група - добровольці. У нас нема призваних проти власної волі. Хотілось бути найкрутішим у світі спецназом, виконувати цікаві завдання, нищити ворога.

Влад: "Це фото часів зародження нашої команди. На ньому не всі члени нашої сім’ї, позаяк деякі на той момент відбули на навчання"

 Емблема "Surma snipers team"

- Щоб не окопна рутина, а подвиги?

- Умовно, міномет – для дідів, окопи – для дідів, а молодь... У нас більша частина команди – це нарваний молодняк, в якого гаряча кров. Рушій визвольної війни. Віком від 19 до 30 від на той момент.

- Тобі 29 – то ти вже до дідів підбираєшся?

- Вже так, потихеньку… І сталося так, що ми почали шукати собі якесь більш ефективне застосування. Ніхто нічого не має проти піхоти - але ми бачили свій шлях інакше. Тож вишукували варіанти. І до нас в поле зору потрапила одна людина, яка тренувала збірну України з високоточки, дуже крутий наставник…Познайомились випадково. Я заходив на штаб вирішувати питання переводу мого товариша. Там і зустрілись.

- От тобі і зустріч, яка вирішує долю.

- Так, рокова зустріч. Це достатньо доросла людина. Я сприймаю це, як досвідчена. Ми вийшли на перекур, і коли я почав з ним спілкуватись, просто в один момент зрозумів, що хочу всі його знання. Я маю знати все, що знає він. Ця людина виявилась командиром окремого бригадного взводу снайперів у одній з бригад.

 Влад із командиром

- Про футбольних голкіперів кажуть, що у них особлива психологія, вони на своїй хвилі, яку не варто порушувати. Мовляв, до них потрібен особливий підхід. Зі снайперами те саме чи взагалі це міф?

- Я можу по себе принаймні сказати. Як мені здається, снайпер – це та людина, яка звикла лише собі довіряти, не розраховувати на чиюсь підтримку. Тобто особисто мені спокійніше, коли я роботу роблю сам. Бо я знаю, що якщо я помилюсь, то нікого не зможу звинувати, окрім себе. І в собі я впевнений, наскільки це можливо. Принаймні у своїй голові. Піхота ж схильна до стадного інстинкту, розумієш? А слід вміти перехоплювати ініціативу, адже ситуації бувають різні.

Снайпери дійсно на своїй хвилі і дуже відрізняються від піхоти. Я не знаю, як це пояснити. Був на їхньому місці. Я дуже поважаю піхоту, це надзвичайно мужні люди. Але впевнений точно, що є різниця у психології - важко її пояснити, але якщо в двох словах - піхота чекає на свою перезмінку, а снайпер чекає на ворожу.

- Не секрет, що та ж піхота часто-густо недолюблює снайперів…

- Тут є два табори. Одні щасливі: нарешті ви прийшли, хлопці, давайте! А інші кажуть: ви у нас працювати не будете (так, епізодично доводиться працювати безпосередньо з самих позицій). І хоча, звичайно, старший на позиції не може указувати, де і коли мені працювати, - тим не менш я його розумію. Кожен має думати про життя своїх людей.

- Одним словом, відчуваєш себе, як свій серед чужих, чужий серед своїх.

- Та я розумію, чому вони не хочуть, аби ми поряд з ними працювали. Бо я сам противник того, аби працювати безпосередньо з позицій. Роблю це надзвичайно ріко. Посунься вбік, вилізь вперед – так має бути. Але інколи немає такої можливості, а ціль треба вразити. Тож коли чую від бійців: "тільки не робіть тут війну" - я це все розумію. Вони мають рацію.

- Чого снайперу ніколи не можна робити?

- Однозначно, не можна входити в азарт. І не можна нехтувати правилами безпеки. Для прикладу: не слід стріляти, якщо не впевнений у пострілі; слід змінювати місце роботи і маршрут підходу; "перекури" робити виключно в укритті, навіть якщо до ворога ще далеченько; не слід нехтувати правилами маскування і т.д.
Подібних прикладів дуже багато.

Влад: "Посиденьки перед роботою (чи після, вже і не згадаю) Це фото наочно показує наскільки важливо маскувати всі ділянки тіла і перебувати в тіні"

- Ти сказав, що одне з головних правил –не входити в азарт. А ти взагалі по життю - азартна людина?

- Так, я вважаю себе азартною людиною, хоча і байдужий до азартних ігор.

- А що у бойовій ситуації, коли ти працюєш, можна вважати прикладом того що ти загрався?

- Наприклад, занадто близько підходити до ворога в пошуках місця для роботи. Я буду знову ж таки казати виключно про свій досвід. Ми зараз працюємо у лісовій місцевості. Там немає відстаней, доводиться підлазити до ворога майже впритул. І тут включається азарт. Ти вирішуєш ще ближче підійти, ще ближче – і там зробиш вірняковий постріл. Буває чуєш навіть їх голоси.

- І у нього теж свої правила, як не померти.

- Да.

Ворожа піхота час від часу почуває себе безпечно. А це ж, власне, наша функція – карати за таке. І, відповідно, є азарт - підійти ближче. Або після пострілу чекати ще, чекати їх евак. І з одного боку, розумієш, що тебе зараз зрисують, відріжуть шлях відступу; розумієш, що треба зніматися. Водночас голос у твоїй голові диктує: вже десь на підході ворожа евак-група, і зараз я люб’язно їх встріну.

 Влад: "Найприємніші для мене повідомлення"

Бувало таке, що затримувався - і потрапляв під лютий обстріл. Вийшов, звичайно, звідти, все чітко. Але так робити не можна…

- Одна снайперка скаржилася мені на інструмент, який їй видало командування. Так і казала: інструмент важкий, незручний. А тим часом, каже вона, друзі назбирали мені на класну гвинтівку, вже й придбали її. Так я ніяк не можу вирватися, щоб забрати в Києві цю гвинтівочку. Вона казала: мені цей інструмент навіть у снах вже сниться.

А з якими інструментами мав справу ти?

- Особисто я маю справу з різними гвинтівками: Barett MRAD, Savage 110 elite precision. Обидві вироблені у Сполучених Штатах.

Їхня вага залежить від боєкомплекту; від того, що туди навішати – без сошек, з сошками, які вони, чи стоїть передоб’єктивна насадка, чи там взагалі замість насадки і оптики - повноцінний тепловізійний приціл, плюс елементи маскування, тощо. Тобто вага різна - але більше десятки вона точно важить.

 Влад: "Ці два фото з наших командних тренувань. Гвинтівки на фото: "Savage 110 elite precision (338 Lapua magnum)"

 Гвинтівка "Savage 110 elite precision"

 Влад із гвинтівкою Barrett MRAD

Також користуюся українською UAR-10. На відміну від перелічених вище, вона напівавтоматична. Для близьких дистанцій підходить більше, адже при динамічному розвитку подій ти не будеш витрачати час на досилання наступного набою, також вона має меншу вагу, компактніші габарити, дозволяє бути більш маневреним і непомітним. Це ЮАРка не моя, а мого командира. Вдячний йому що ділиться.

Влад: "Гвинтівка UAR-10 (308win). У той день мною були вражені ворожі прилади спостереження"

- Тобто ти користуєшся різними гвинтівками?

- Залежно від задачі, да.

- А є якась гвинтівка твоєї мрії?

- Насправді, нема. Річ у тому, що можливості мої ще – з часом я це чудово розумію – не доросли до технічних можливостей цих гвинтівок. А вони можуть закривати дуже далекі відстані. У нас у команді є побратим, який вражав рухому ціль на 1 480 метрів.

Влад: "У формі побратим, що вразив рухому ціль на дистанції понад 1400 м"

От ця людина дійсно може говорити, що мені було б круто мати саме отаку гвинтівку. Я ще так говорити не можу, бо, дивлячись на людей, з якими я рухаюсь, я розумію, що у мене досвіду ще мало. Хоча колись я думав, що я все знаю (посміхається)…

- Припустімо, що у тебе бойове завдання на добу-дві – у лісній місцевості. Що буде у твоєму рюкзаку, і яка це буде вага? Плюс із гвинтівкою, звичайно.

- Знову ж таки, залежить від типу роботи: ти вичікуєш ворожий перехід дороги чи пильнуєш ворожу бійницю, або прикриваєш штурм, тощо. Якщо треба, наприклад, вистежувати ворога в рамках контрснайперської діяльності і доведеться це робити з окопів, можна взяти чимало речей. Типу, зібрати повний рюкзак "Ліберсток": там одразу інтегрований чохол з гвинтівкою, який знімається.

Рюкзак навантажується різними речами. Їжа - якісь горішки, ще щось достатньо поживне. З одягу - змінні носки, обов’язково грілки для рук і ніг, дощовик, паракорди, ізоленту, компас, резинки, набір садівника (розкладна пилка, секатори і т.д.) По-хорошому, вода. Але воду я маю звичку чіпляти на крайніх позиціях. Набої, обов’язково павербанки та купу зарядних шнурів.  Залежно від того, як надовго планується вихід - може буде і 2-3 павербанка. Великий список маленьких, але надважливих речей. Звичайно намагаєшся не перевантажувати рюкзак вагою, але з іншого боку тут працює правило: хай воно буде і не знадобиться, аніж при потребі чогось не опиниться під рукою. З досвідом починаєш ловити цей баланс.

 Влад: "От мій типовий рюкзак для роботи. Трохи габаритний, але місткий та зручний. Позаду є місце і для гвинтівки, і для купи разного. Зазвичай після роботи маєш кількаденну крепатуру на плечах😊"

- Для підзарядки чого снайперові потрібен павербанк?

- Для усього приладдя. Для передоб’єктивної насадки, тепловізора. Голова може розрядитися (це штука, на яку встановлюється тепловізор і вона дозволяє дистанційно ним керувати). Також телефон і планшет.

- Для чого снайперу потрібен планшет?

- Телефон використовую "в полі", а планшет використовую здебільшого для планування. Бо бойові планшети дуже швидко ламаються. Під час обстрілів досить часто доводиться падати, якщо бажання жити присутнє. Вони мають трохи більшу, ніж телефон, діагональ, і зламати їх легше. Але якщо ситуація дозволяє, мені зручніше на планшеті. Там краще видно. У мене є актуальні знімки з супутника. Мені так зручніше.

- А в яких випадках життя примушує брати з собою менше ваги?

- Насправді життя завжди примушує брати менше. Треба непомітно підійти до ворога – нехай це і невеликі дистанції, але таке пересування забирає багато енергії. Тому здебільшого я намагаюсь брати по мінімуму. Бувають виходи, коли я з собою нічого не маю, окрім телефону і звичайного монокуляра. Попередньо проглядаючи місцевість з дрону, досить складно оцінити тамтешню рослинність. Тож необхідно перевірити потенційне місце роботи "з землі". Часто буває, що з екрану все добре, але опиняєшся на місці, а там звичайний кущик може унеможливити роботу. Тобто інколи рюкзак тобі навіть не потрібний. Також ти можеш деяке обладнання замінити на саморобний аналог.

- Наприклад?

- Наприклад, той же штатив (тринога). Місцевість така, що лежачи стріляти – анріал. Мінімум – сидячи з коліна, або зі штативу. Штатив видала держава. По-перше, він вартує грошей, важить вагу. Його треба як занести, встановити, так потім і винести. Бували ситуації, коли мені доводилося кидати штатив і тікати, а потім за ним повертатися. А це ж бозна куди лізти і життям ризикувати.

- То що ж тоді робити?

- Як варіант можна це все замінити, просто взявши паракорд та гілки зі зламаних дерев. В запасний носок набити піску, зробити подушечку, покласти туди гвинтівку, замаскувати і після відпрацювання ти це все можеш благополучно сховати та лишити. Гвинтівку забрав і відійшов.

- Чуваче, я тебе слухаю і розумію, що з тебе вийшов і крутий відеоблогер по снайперській науці.

- Ні, я ще не володію таким обсягом інформації.

- і тренер би з тебе вийшов класний.

- Це може з часом… не знаю. Спочатку слід мати сиву бороду.

- Ті що новачки, що до вас приходять, ти ж їх і тренуєш?

- Після нас у взвод всього декілька нових людей прийшло. Достатньо підготовлених, то ми вчимось один у одного. Геть новачків немає.

- Ти згадав про те, що у вас все колективно, багато рішень приймається. Наведи типові 2-3 приклади, коли ви разом вирішуєте, що робити.

- Насправді абсолютно завжди. Будь-яка операція. Є у нас режим вільного полювання. Задача яка? Вразити якомога більше цілей. Я можу собі намітити деякі місця. А будь-хто з команди може викласти свої бачення, зауваження, пропозиції. Всі все вислуховують та накидують свої ідеї. Це дозволяє більш ретельно всебічно підготуватись до завдання.

- У фільмах про снайперів у Другу світову, В’єтнам автори люблять показувати зарубки на прикладах – по кількості знищених ворогів. Скільки б їх було на твоєму прикладі?

- Про це некоректно питати, але прикол в тому, що я не знаю напевно.

- Запитати - коректно, бо ж ти можеш відповісти як хочеш.

- Скажу так: менше, ніж хотілося. І потім – я ж не знаю подальшу долю вражених цілей після пострілу. Хтось може вижити.

- Добре – скільки, скажімо так, серйозних уражень?

- В межах десяти. Для нашого напрямку це хороший показник.

- А траплялося через радєйки, спілкуватися з кацапами?

- Так, траплялося. Бувало, ворог виходив на нашу хвилю. Як вони нас слухають, так і ми їх. Але це історія ще часів АТО.

- І що - вони мовчать і слухають те, що ви кажете? Чи не витримують і щось можуть п**данути?

- Якщо клепку мають, то мовчать і тихенько слухають, не паляться. Але є і такі типи, що кажуть: "Укропы, мы вас перережем, это кадыровцы".

- І що відповідаєте?

- Нічого. А навіщо? Хоча раз був свідком діалогу про створення України. Якийсь росіянин вирішив побути вчителем історії. Та це спогади ще 2015 року.

- А кадирівці полюбляють займатися такою хернею?

- Та навіть не кадирівці, а якісь деенерівці незрозумілі. Не можу знати точно, хто на цій лінії. Але впевнений, що це якийсь "Іван з лопатою" повірив у себе і вирішив нагнати жуті…

- Ми розмовляємо з тобою про твій підрозділ, на ньому і зупинимось. З того, що ви бачили і знаєте, рівень постачання у ваших візаві вищий за ваш?

- Більший. Будь-яке пересування на лінії фронту залежать від кількості боєприпасів. Тобто наскільки артилерія може собі дозволити прикривати свій наступ, наприклад, або стримувати ворога під час його наступу. Буває бійці кидають запит на допомогу мінометки, а їм відповідають: "У мене тільки 15 пострілів на день". Про що тоді можна говорити?

В той же момент такі проблеми існують як у ворога, так і у нас. Причин може бути безліч – як проблеми з логістикою, так і просто відсутність боєприпасів або їх накопичення на іншій ділянці фронту, де вони більш актуальні. Але з того, що я спостерігаю у ворога безпосередньо на нашій ділянці фронту, перевага у боєприпасах належить їм.

- Це ми говоримо про Луганщину. А ще на яких напрямках ти воював впродовж повномасштабки?

- Були ще на Харківщині, але не знаю чи про ті завдання можна розповідати. Насправді нічого цікавого.

Звичайні тренувальні будні Surmи

- Коли доживеш до сивини (а це наказ від мене і читачів), про що ти розповідатимеш за келихом?

- Не знаю. Там кожен день яскравий. І все стрьомне; емоції вибухають, коли ти вже повертаєшся. Роботи там, здавалося б, багато. Дистанції, постріли стометрові. Але до тих 100 метрів ще треба підійти. Просто коли я в цей ліс прибув, я ще був не адаптований до таких надкоротких дистанцій. У нас говорять: "штурмовик з болтовиком".

Мабуть, розповідатиму про день, коли мені вперше вдалося вразити ціль. Мій командир казав, що коли він на штабі показав відео роботи, люди жахнулися і сказали, що я хворий на голову.

- Чому?

- Бо це була стрільба з максимально відкритої місцевості. Я діяв "втупу", користуючись неуважністю ворожих спостерігачів. Під прикриттям нашого дрона. Дроніст зазвичай говорить, коли в бійниці є спостерігач, а коли нема. Я вичекав момент, коли не було ворожих дронів. Виліз, ліг майже на дорогу. Будь-який дрон мене б змалював прям моментально. Внаглу виповз на дорогу і зробив постріл. І втік. Відхід прикривала моя братва з кулеметом і гранатометом.

Зараз це така насправді рядова історія, ніяких цікавих подробиць нема.

- Нічого собі "рядова". А яка максимальна дистанція, на якій ти точно знаєш, що спрацюєш?

- Складно сказати, зараз в нас інші акценти. Чим я довше в лісі, чим довше працюю на цій ділянці фронту - тим далі я від снайпінгу. Снайпер має вміти зчитувати вітрову кондицію, розуміти вплив зовнішніх факторів на кулю, балістику, як куля себе поведе в тих чи інакших умовах. А короткі дистанції все це нівелюють. Відповідно, поки ми працюємо тут – трохи втрачаємо хватку. І якщо нас завтра закинути на інакший напрямок, не впевнений, що зможу спрацювати так чітко, як було на підготовці.

- Я правильно розумію, що вам цей ліс вже в печінках сидить?

- З одного боку, так. Місце, де всі тебе хочуть вбити - не може подобатись. Хочеться швидше звідти переміститись. А з іншого боку, ми там вже все знаємо і почуваємось як вдома.

 Влад: "Окрім українських людей, від окупантів страждає також і українська природа. Знадобиться чимало років аби все це відновити. Збитки, м’яко кажучи, неоціненні"

- Ти так класно все методично викладаєш…Ще одне методичне. питання Що відрізняє роботу снайпера від роботи у наступі, в обороні і у війні позиційного стримування?

- Знову ж така моя відповідь базуватиметься на моєму досвіді… Як по книжці – не знаю, бо я її не читав.

- Тільки з твого досвіду.

- Перш за все, снайперська робота любить, коли фронт не рухається. Коли відносно спокійно, коли вимальовується якась регулярність у діях ворога. Але в той же момент снайперів задіюють як при наступальних діях (для прикриття штурмових груп), так і для оборони. Якщо ж снайпер працює в тиші, коли фронт не рухається, у нього карт-бланш. Він може пересуватися там, де хоче. Наскільки це дозволяє ситуація. І відносно безпечно себе почувати. Маєш змогу читати ворожу оборону, шукати якісь закономірності.

Влад: "Сиджу і аналізую місцевість у кропиві (карти для військових)"

- А саме?

- Коли, в яких випадках, по якій позиції працюють. Плюс ти можеш керувати часом і планувати, коли тобі найкраще вийти на ворога. Щоб було твоє сонце – у тому сенсі, щоб з-за спини твоєї сліпило ворога, а тобі - ворога підсвічувало. Це - перевага. Коли відбуваються штурмові дії, вони ж не завжди відбуваються у зручний для снайпера час. Не завжди є підготовлена позиція. Якщо ми говоримо про стримування ворога, про ворожі штурмові дії, то, по-хорошому, при ворожому штурмі у групи снайперів має бути заготовлена тимчасова вогнева позиція на кожну зі своїх позицій.

- Для чого?

- Для роботи по своїх позиціях і підходах до них - на той екстрений випадок випадок, якщо ворог їх займе або буде пересуватися в їхній бік. Тому що дистанції - надмалі. Там може штурм початися - і от за 5 хвилин – уже ворог у нас в окопах сидить. Ті 100 метрів цілком можливо пробігти. Якщо хтось десь проґавив і не помітив накопичення ворожої сили десь в тилах, то це може відбутися несподівано. А позиції не готові для роботи. Тобто треба готувати, якщо є вільний час, запасні варіанти. Треба готувати позиції, як консервацію на зиму: краще хай вони не знадобляться - але нехай будуть.

Якщо говорити про наші наступальні дії. Загалом на наших ділянках фронту вони локальні і не надто часті, але це здебільшого прикриття, як я вже казав, наших штурмових груп, поставлення вогневого спротиву супротивника. Якщо, наприклад, снайпер володіє інформацією щодо розміщення ворожих кулеметів, то було б дуже непогано зайняти вдалу позицію і очікувати, щоб подавити кулеметний вогонь. Бо це дуже велика проблема для штурмових груп, коли по ним починає працювати покемон. Приємного мало.

- Розшифруй для читачів, що таке покемон.

- ПКМ – кулемет Калашнікова модернізований.

- Владе, цими днями волонтери найбільшої української шахової спільноти Team Ukraine спільно з рухом "Ветеранка" проводили благодійний шаховий турнір. Метою був збір коштів на придбання набоїв для снайперів. І тебе на стрімі питали: а що, міністерство оборони вам набоїв не дає? Нам казали, що принаймні набоїв на фронті вистачає…

От для тих, хто не в курсі - розкажи, будь ласка, для чого ми збираємо вам на набої. Чому не вистачає тих, що дає вам держава?

- Держава нам дає ці набої на бойові. Час від часу у нас бувають стрільби. На це теж виділяється певна кількість набоїв, але замало. Тут мова - про людське життям. Тому рівень підготовки має бути на високим, в екстрених ситуаціях твої можливості падають саме до рівня підготовки. Не більше.

Снайпінг – це про постійність. Кулі визначеної ваги, порох у визначеній навісці, технічні характеристики зброї теж визначені. Це все константи, за допомогою яких можна вирахувати поведінку кулі. Змінними у цьому рівнянні влучного пострілу є лиш погода та здійснення самого цього пострілу. Слід вміти зчитувати вітрові кондиції та і саме здійснення пострілу звести до константи. Однаково обробляти спуск, однаковим місцем торкатися прикладу, однаково вкладатися біля гвинтівки, тощо. Положень для стрільби чимало і всі мають бути відточені до константи. Тільки так куля буде робити саме те, що ти скажеш. Але все це можливо зробити лиш практичним шляхом. Тренування, тренування і ще раз тренування. Тільки так можна досягти результату.

- Скільки тобі потрібно на день чи на тиждень набоїв, щоб ти себе відчував підготовленим до тих самих екстрених ситуацій?

- Чим більше, тим краще. Більшість набоїв використовуються якраз на тренуванні, а не на роботі.

- Чи можемо ми сказати, що на дистанції у багато тижнів, дасть бог, років це може мати вирішальне значення для того, скільки ви залишитесь живими?

- Ми або хтось з наших братів, якого ворог більше не зможе вбити.

- Тобто якась копійка, за яку буде придбано набої, на дистанції – вибачте, якщо скажу пафосно – десь може і життя врятувати?

- Не те, що пафосно звучить - воно так і є. Снайпінг – це величезна робота. Це не вийшов, вистрелив і пішов. Дуже великий пласт роботи проводиться до того – аналіз місцевості, аеророзвідка, розвідка з землі, підготовка позицій, підготовка до пострілу, маскування, планування відходу та прикриття і т.д. Але у підсумку все зводиться до пострілу. Якщо цей постріл буде невдалий, це зведе все нанівець всю роботу. Ще й поставить під загрозу стрілка та групу.

Аналітика на тренувальних стрільбах

- Поганих сценаріїв може бути безліч. Тому набої тренування снайперів настільки важливі. А їх хронічно не вистачає.

- Я би порівняв це з пальним: держава дає пальне, але все одно ми за свої гроші його закупаємо, тому що його не буває достатньо.

- Наостанок спитаю: поранення в тебе є?

- Ні. Я такий, проміж крапель води ходжу поки. Бронік надирявили мені, таке було…

Увага! Шановні читачі! Уклінне прохання задонатити, хто скільки може, для придбання набоїв для команди бригадних снайперів Surma. Охочі це зробити можуть скористатися наведеною нижче інформацією:

Василина Думан, №26972904 у Реєстрі волонтерів

Paypal [email protected]

PrivatBank (UAH): 4149629331858043

Monobank (UAH): https://send.monobank.ua/jar/9SqoxLvvJV Джерело: https://censor.net/ua/r3462127

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото, відео: з архіву Влада