Сержант медроти 82-ої бригади Юрій Бондар, позивний Шаман: "Сьогодні ми маємо більш-менш хороше матеріальне забезпечення, а от охочих стати медиком стає все менше"

Автор: Віолетта Кіртока

Мешканець Львова у 2014 році прийшов на війну добровольцем-парамедиком у 95-у бригаду: вивозив поранених з Донецького аеропорту, Дебальцевого, допомагав бійцям не тільки з медициною, а й загалом – чим міг. З повномасштабним наступом він мобілізувався і тепер офіційно служить у десантних військах.

Юрій настирливий та дуже допитливий. Якщо йому щось цікаво, він розбереться в питанні досконально. Власне, так сталося і з медициною. Він, парамедик-доброволець, не має медичної освіти, навіть початкової. Але за час війни врятував десятки життів. Іноді це залежало від швидкості та прохідності машини евакуації, іноді – від наданої першої допомоги. В кожному випадку Шаман намагався бути максимально ефективним. Львів’янин каже, що дороги на Донбасі знає набагато краще, ніж у рідному місті. Так вже вийшло.

У 2015 році Юрій був нагороджений срібним орденом "Народний герой України". Бо добровільно, не вважаючи за потрібне оформлюватися в армію, рятував поранених у найгарячіших місцях фронту. Як досі сам трохи дивується, не потрапив лише в Іловайськ. "Бо потрібно було якраз забрати щось вкрай важливе чи то в Києві, чи то ще далі від війни. Інакше б обов’язково був і в Іловайську", - каже Юрій. Про свою роботу в армії під час повномасштабного наступу Шаман розповів під час нашої зустрічі в Києві.

"Я НЕ ОЧІКУВАВ НАПАДУ РОСІЯН ПО ВСІЙ КРАЇНІ, АЛЕ ВСІ МОЇ РЕЧІ – БРОНЕЖИЛЕТ, РЮКЗАК ПОЛЬОВОГО МЕДИКА, УКЛАДКА, КАСКА, БЕРЦІ, - ЛЕЖАЛИ В ОДНОМУ МІСЦІ"

- До 2022 року ти якийсь час займався своїми справами…

- Я прийшов на війну у 2014-му, пробув десь до середини 2016-го, якщо не помиляюсь. Потім відправився у цивільне життя – до початку повномасштабного, до другої серії…

- Ти знав, що тобі доведеться повернутися?

- Такого розрахунку, що треба буде іти на війну знову, чи якоїсь підозри не було. Але було чітке розуміння, що просто так все не закінчиться. Має бути продовження, щось має відбутися. Відбулося воно трохи не очікувано для мене, мабуть тому, що я дистанціювався від війни, від війська, від всього, що з цим пов’язано. Хтось каже: от ми аналізували інформацію, розуміли, що ось-ось буде спалах, що це близько. Я не аналізував. Я відпустив ситуацію, від того відійшов. І мене застав повномасштабний наступ під Житомиром...

- А що ти робив під Житомиром?

- В ніч з 23 на 24 лютого ми їхали зі Львова, бо зранку мали бути в Житомирі на похороні наших товаришів з 95-ої бригади. На заправці, не доїжджаючи кілометрів 50 до Житомира, у телефоні підтягнувся Інтернет і посипалися повідомлення, що почалася війна. Харків, Одеса, обстріл, обстріл... Я набрав Борю Рябуху – після служби у 2-му батальйоні 95-ої бригади він жив і викладав у Харкові, тож хто міг краще відповісти, що там робиться: "Що-що – війна".

Ми все-таки прорвалися в Житомир – в той час, коли з Києва і Житомира вже йшли колони цивільних автівок на західну Україну. Вони – в тил, а ми – вперед. Ми прибули на похорон. Оскільки загиблі були офіцерами, мав бути оркестр, всі вшанування, але у зв’язку з війною все скоротили до мінімуму, буквально десять хвилин: священник, квіти, могила… Після цього я поїхав в місце дислокування 95-ої бригади – там пусто, нікого немає, вже всі розлетілися. Ті, хто там залишався, не могли надати відповіді на питання. Єдиний, до кого я тоді дозвонився, був Юрій Алімович Галушкін. На той момент він був командувачем Сил територіальної оборони. Питаю його: "Що робити? Куди бігти?" Він спитав, де я є. Кажу: "Зараз в Житомирі". – "А речі, амуніція?" - "Дома". – "Давай додому, а там вирішимо". Я приїхав у Львів. Не знаю, чи це було зроблено автоматично, але всі речі - бронежилет, рюкзак польового медика, укладка, каска, берці, всі комплекти форми - були складені в одному місці. Я періодично, кожні пів року-рік, все це перебирав – не знаю, для чого. Відкрив рюкзак, подивився, просрочку викинув, щось доклав, щось переклав. І тут все це стало в пригоді. Поклав у машину. Юрій Алімович каже: "Ти пам’ятаєш підполковника Курка?" - "Звичайно, ще з зими 2014-15 років". – "Зараз він комбриг 103-ої бригади Львівської ТрО. Давай туди, там також треба сформувати медичний підрозділ. Там себе знайдеш".

Уявіть собі: в Україні повним ходом іде війна, а ми починаємо створювати, ліпити бригаду… Не було абсолютно нічого. Почали підбирати медиків, фельдшерів, тих, хто взагалі має якесь відношення до медицини. З того медичного забезпечення, що у нас тоді було, на весь медпункт – це мій медичний польовий рюкзак з 2014-15 року, який я приніс із собою. Великий плюс, що залишилися якісь знайомства. Ми почали проводити тренінги, навчали бійців. Все відбувалося в досить активному темпі. І на Великдень підрозділ вже пішов на виконання бойових завдань.

- Куди саме?

- На Схід. Частина зайшла на Харківський напрямок, інша частина – в сторону Слов’янська, Краматорська, по річці Сіверський Донець, де противник якраз кидав переправи. Я пробув у тій бригаді до червня, потім перевівся у свою рідну десантуру.

- Чому ти це зробив?

- У мене було відчуття, що я втрачаю час. Кожен день ідуть бої, а ти сидиш, умовно, в Краматорську, десь на тилових лініях, і не виконуєш свого функціоналу, або виконуєш його на п’ять-десять відсотків. Я не кажу, що ТрО – це погано, але це не те. Коли ти був два з половиною роки в десантурі, на передових позиціях, коли бачив, як все відбувається, і знаєш, що ти можеш робити, починаєш порівнювати з тим, що робиш тут… Не те що самооцінка падає, але ти розумієш, що тут ти не результативний – від слова "зовсім", і треба щось міняти.

На той момент я навіть не знав, що Павло Розлач командує 3-ою батальйонно-тактичною групою 80-ої десантно-штурмової бригади. Це випадково вияснилося. Знайомі волонтери, лікарі з-за кордону передавали різні речі. До мене потрапляла і дорога оптика, нічники, які мені, медику, не потрібні. У бригаді ТрО не вміли їх застосовувати, та й не мали де. Ці речі мали потрапляти до тих, кому вони дійсно треба. В телефонному режимі я писав, скидав фотографії: "Є це – потрібно?" - "Так!" - "Кому передати?" - "Тому-то, така точка – завезеш". Передав. І в один прекрасний момент я прийшов до Павла Івановича: "Моя нервова система не витримує. Забирай мене до себе!" Він: "Бери відношення".

Це була довга процедура – перевестися з ТрО до іншого роду військ – ДШВ, прямо кульбіт, але я його таки успішно зробив. Не без сторонньої допомоги, звичайно. Довелося просити і набридати багатьом людям…

- В 3-ій БТГр медична служба була вже налагоджена?

- 3-тя батальйонно-тактична група тоді стала на напрямок Верхньокам’янського. Я потрапив, як кажуть, з корабля на бал. Познайомився з начальником медичної служби, ми дуже легко і просто знайшли спільну мову – і з ним, і з колективом дуже швидко спрацювалися. І ми досить швидко переросли з 3-ої БТГр 80-ої бригади – у 82-у новостворену бригаду. Більшість нашої медичної служби перейшла у нову бригаду. Тут всього трохи більше стало: там був медичний пункт, а тут – ціла медична рота.

"ПЕРШЕ, ЩО ТРЕБА ЗРОБИТИ НА ПОЗИЦІЇ, - ЦЕ УКРИТТЯ, ЯМУ, БО ЦЕ РЯТУЄ ЖИТТЯ"

- Ти у 2014 році бачив, які були машини, який був характер поранень, яка була інтенсивність боїв. І ти прийшов зараз, через декілька років. Ти можеш порівняти ці два періоди? 

- Якщо грубо, то війна була у 2014-му і частині 2015-го. Далі все перетворилося на оборону. А тепер ми отримали такий форсаж! Якщо по рівню забезпечення, то це, можна сказати, небо і земля між тим, що було. У 2014 році перша санітарна машина, на якій я працював особисто, це був старий "Фіат Дукато". Різниця між ним і просто вантажним автомобілем була, мабуть, тільки в тому, що він всередині мав ящички під медицину. Каталки не було – поляки чомусь вирішили, що вона нам не потрібна, її демонтували разом з пандусом, туди просто ставилися звичайні ноші, складані армійські. Вона була обклеєна синіми полосами і на ній була мигалка – оце і вся відмінність від вантажної. Зараз таких машин немає, я навіть не можу припустити, щоб на такому працював – чи я, чи медики батальйону, роти.

Так, ми, можливо, не отримуємо всього необхідному в такому обсязі, як би хотіли. Але і воює зараз набагато більше людей, підрозділів – це не порівняти з тією кількістю, яка воювала у 2014-му. Коли тоді почалася війна, ми не були до неї взагалі готові. А зараз… Ми не могли передбачити, що знадобляться тисячі людей особового складу, сто тисяч п’ятсот бригад, окремих підрозділів, батальйонів… Зараз кажуть, що держава нічого не робить. Так, держава, може, не виправдовує деякі наші очікування, але й ми, можливо, ставимо зависоку планку, не розуміючи про те і не замислюючись, що треба сісти і банально, використовуючи арифметику, порахувати, скільки у нас є бригад, скільки в них особового складу, скільки у них є медичних пунктів (якщо ми говоримо про медицину), а скільки медичних рот, наскільки треба всіх забезпечити. І в кінці це виллється в таку шалену цифру… А ще помножити на грошові знаки і перевести в гривні або в валюту – це буде просто жах. Ніхто цим питанням не задається, всі хочуть моментальних рішень і швидкого реагування. Не буде його, на жаль. Принаймні зараз… Те, що ми маємо зараз, - не найгірший варіант.

- Ти був безпосереднім учасником визволення Харківщини у лавах десантного підрозділу восени 2022 року...

- Якщо говорити в цілому про Харківську операцію і порівнювати її з тим, з чим ми стикнулися на Запорізькому напрямку, тоді можна твердо сказати: так, то була легка прогулянка. Хоча і Харківщина далася нелегко: Красний Лиман, форсування, переправа, Піски-Радьківські… Втрати були - і санітарні, і безповоротні, на жаль. Але, оцінюючи масштаби звільненої площі, я би сказав, що вийшла крута операція. Так склалася ситуація: і неготовність противника, і планування продумане. Багато в чому все залежало саме від підготовки наших дій. Я вважаю, що 3-тя БТГр 80-ої десантно-штурмової бригади на той час під тим командуванням і з тим особовим складом – це був ну дуже потужний організм. При тому, що, наскільки я пригадую і наскільки володію інформацією, він не був комплектним на всі сто відсотків особовим складом і всім, що мало би бути. І при всьому тому некомплекті підрозділ показував дуже хороші результати.

Боляче згадувати кожну втрату. Тоді загинув наш товариш – його завалило під час щільного обстрілу. Медики відкопували постраждалих під вогнем, нехтуючи всіма канонами самозбереження. Була надія, що під завалами є ніша і можна спробувати врятувати людей. На жаль, дива не сталося. Одного вдалося витягнути – він був під завалом, але його притиснуло до половини, йому повезло, народився в сорочці.

- Кажуть, на Запорізькому напрямку щодня вивозять чи не по сто поранених. Чи є тут якісь характерні особливості у поранених?

- Я не можу підтвердити таку статистику. Але поранених дійсно багато. Я можу лише порівнювати батальйонно-тактичну групу і кількість поранених, яких ми мали тоді при штурмі Авдіївки. Тут ми говоримо про цілу бригаду. Там ми виконували стримуючу функцію, а тут у нас штурмова робота. В цьому полягає колосальна різниця в кількості санітарних і безповоротних втрат.

Характер поранень… Дуже багато множинних уламкових поранень. Також ми отримуємо багато цефалгій – назвемо це контузіями. Прилетіло щось, впало, контузило – дзвенить у вухах, людина блює, дезорієнтація… Таких дуже багато. В меншій кількості уламкові поранення - бо командири і сержанти працюють правильно, розказуючи: перше, що потрібно зробити на позиції, - зробити собі укриття, яму, бо це зберігає життя. У наших попередників з 47-ої бригади було багато травматичних ампутацій, особливо нижніх кінцівок. Це пов’язано з мінуванням. Ворог все мінує, багато – дистанційно. Багато мін "Лепесток", вони вбити не вб’ють, але покалічити можуть дуже серйозно: відривають стопу.

"РЕКОРДОМ БУЛО, КОЛИ ПОРАНЕНОГО НЕСЛИ НА РУКАХ 2 КІЛОМЕТРИ 700 МЕТРІВ"

- Наскільки не вистачає медиків на війні?

- На сьогоднішній день це найбільший головний біль. Якщо привести до аналогії 2014 рік, то можу гордо сказати: тоді медиків чи бажаючих стати бойовим медиком було багато. Неможливо було їх забезпечити належним чином розхідними витратними матеріалами, належними рюкзаками польового медика, транспортом. Це була проблема. Ми не мали матеріально-технічної бази, проте мали велику кількість охочих, хто міг би стати на цю роботу. А станом на сьогодні ми маємо, я би сказав, зворотну ситуацію: маємо більш-менш хороше матеріальне забезпечення, транспорт або можемо в короткий період забезпечити машиною, а от охочих стати медиком стає все менше. Тут проблема подвійна, тому що бойового медика ми можемо навчити – є курси, дуже велика допомога від закордонних партнерів, навчання проводять і Норвегія, і Італія, і Франція, направляємо людей куди завгодно. Про таке у 2014-му можна було тільки мріяти. Причому там і забезпечують. Звідти приїжджаєш не з пустими руками, а вже укомплектований, екіпірований, прямо на п’ять з плюсом. Але брак людей дуже великий.

Після бойових медиків мають надавати допомогу вже в медичій роті. Там ситуація також не з найкращих. Я можу помилятися, але немає жодного підрозділу, де був би стовідсотковий комплект медиків. Все впирається у вузькопрофільних спеціалістів: потрібен хірург, травматолог, анестезіолог, реаніматолог, лікар загальної практики… Дефіцит вузькопрофільних спеціалістів страшенний. А без них вся робота бойових медиків, медичних пунктів батальйонного рівня зводиться нанівець. Тому що ми як медична рота є частиною цього механізму, який стоїть між шпиталем, стаціонарним закладом або мобільним шпиталем, і бойовими медиками. Ми маємо розвантажити бойових медиків, щоб вони могли швидше повернутися на позиції, і маємо стабілізувати поранених, привести їх у належний стан, щоб їх прийняв шпиталь на подальше лікування.

Всі кажуть, що потрібно проводити заходи в рекрутинговому плані для залучення спеціалістів. Але річ у тому, що ти нічим новим людей не заманиш. Всі підрозділи ЗСУ, в принципі, в однакових умовах, у всіх та сама заробітна плата, та сама грошова винагорода залежно від того, на якій лінії фронту перебуваєш.

Начальник нашого госпітального відділення – проктолог за фахом. Я дивлюся на нього і не розумію, чому він не потрапив раніше у військо, так класно у нього все виходить. Стоматолога ми теж маємо суперового, є у нас і пересувний стоматологічний кабінет. Можу сказати, що ми відсотків на 95 у призначеннях не помилилися. Всі люди – на посадах, які їм підходять.

- Найбільша проблема – це те, що неможливо вчасно евакуювати пораненого з позиції…

- Якщо ми говоримо загалом про систему евакуації поранених, всі намагаються прийти до якогось стандарту, до правила "золотої години". Це все класно, але, знаєте, існує такий вислів у хімії – реакція за нормальних умов. А у нас умови ненормальні, і ми не можемо прийти до якогось стандарту, тому що стандарту не існує. Медичні стандарти ми запозичили з країн Європи, США, взяли їхній напрацьований досвід. Але, знову ж таки, вони не мали такого досвіду і таких подій, які відбуваються у нас. Коли на навчаннях наші там розповідають, як ми воюємо, у тих волосся стає дибки – вони собі такого не уявляють. "А як ви так могли рвати лінію, заходити, штурмувати, проводити рейдові дії? У нас так не працює! У нас має зайти авіація, всіх розбомбити, далі артилерія донищити, по тих трупах мають пройтися танки, а вже потім пройдемо ми і застрелимо тих, хто залишився в живих". Так само і з медициною. Глуха оборона чи більш-менш активна – це одні дії, будуємо роботу по-своєму. Дії у наступі - це зовсім інакше. На Запорізькому напрямку переважно степ, населених пунктів мало, відстань між нами і ворогом немаленька, але при цьому видно всіх як на долоні, і це ускладнює процес. Якщо взяти, приміром, Бахмут, там своя специфіка, в Авдіївці – своя. Всюди ми пристосовуємося. Попередньо робиться аналіз, рекогносцировка на місцевості, вивчаються шляхи, аналізується стан покриття доріг, скільки часу займає доїзд, щоб розуміти, як діяти. Але всього прорахувати неможливо, тому що все відбувається динамічно, в русі, і постійно треба все виправляти.

Наступ, котрий відбувався влітку, показав, що далеко не все так просто, як нам би хотілося чи як ми собі вважали. Ворог постійно в небі, постійно слідкує за тим, що ми робимо, як робимо, тому евакуацію поранених ми можемо виконувати під покровом ночі. Залежно від того, коли військовий дістав поранення, починається відлік часу на його евакуацію. Якщо його поранили в обід, але противник щільно обстрілює позиції, працюють дрони, "Орлани", ZALA, - і все це не дозволяє нам висунути до нього групу, тому що вона так само може попасти під обстріл і поповнити кількість "трьохсотих", і треба буде висувати наступну групу, потім ще одну – і так ми, перепрошую, знищимо особовий склад. Тому ми чекаємо вечора або сутінок, для прикриття задимлюємо територію і проводимо евакуацію. Зрозуміло, що час евакуації може бути абсолютно різний. Умовно, від півгодини-години до трьох, п’яти, шести годин і більше. Траплялися випадки, коли противник настільки активно використовував артилерію, танки, що не давав нам ніякого шансу провести евакуацію, і час затягувався до десяти годин, подекуди і більше. Маючи великий досвід і дивлячись на короткий опис характеру поранення, отриманого військовослужбовцем, міркуєш: він протягне дві години чи три. Евакуація не відбувається – і ти собі в думках переводиш статус з "300" у "200"… Бо інакше не можеш, ти розумієш, що допомога потрібна йому ВЖЕ – не через три чи п’ять годин, коли ситуація дозволить його евакуювати. Намагання плюнути на все і йти на ризик, щоб його евакуювати, - це абсолютно невиправданий ризик, тому що за одного ти можеш покласти всю групу одразу. А людей більше у нас не стає, на жаль. І це не комп’ютерна гра, де можна переграти рівень і виграти його…

На нашому напрямку евакуація здебільшого здійснюється взагалі вручну – на руках несуть пораненого з використанням м’яких нош. Рекордом було два кілометри 700 метрів – на руках. Це потребує мінімум чотирьох бійців. Вони виносять пораненого до точки, де медичний пункт батальйону чи роти зможе евакуювати його на якомусь з видів транспорту – на мотоциклі з коляскою, переробленою під евак, чи квадроциклі. Евакуюють його далі в тил, а там вже перехоплює медичний пункт батальйону, вже в санітарному автомобілі перевезе до медичної роти, а далі вже чи в шпиталь, чи в медичну роту...

І поки пораненого виносять, як правило, працюють ворожа артилерія, танки, FPV-дрони… Все це унеможливлює процес під’їзду. У відкритому полі ти – як на долоні. Тому цей час і набігає. І він стає критичним.

Що стосується накладання джгутів… Як нас завжди вчили? Кровотеча чи травматична ампутація з відривом кінцівки – дістав турнікет, наклав, затягнув, після того перевірив: кровотечі немає. Все, супер. Але час іде, і якщо ми не можемо здійснити евакуацію протягом п’яти-шести годин, і весь цей час турнікет перетискає судини... Тут вже можна ставити питання по-різному. Є ситуація, коли бойовий медик не може контролювати цей процес, тому що підрозділ іде далі, і він рухається разом з ним – йому треба пильнувати тих, хто пішов вперед. А той поранений, кому він наклав турнікет, залишився позаду в умовному тилу, очікуючи на евакуацію. Після того, як його евакуюють, ми отримуємо таку картину: турнікет був накладений, конверсії не було здійснено, тканини почали відмирати… Це призводить до травматичної ампутації – не мінно-вибухової, не через поранення, а тому, що так довго стояв турнікет.

Це з нами зіграло злий жарт - маю на увазі не з нашим підрозділом, а взагалі з військовими, тому що колись дуже багато було крику, хайпу з того, що у бійців немає турнікетів, або є, але неналежної якості. "Повинні бути як мінімум по два у кожного!.." Так, я з цим цілком згоден: має бути, і має бути належної якості. Турнікети ми отримали, маємо їх, якусь частку забезпечує держава, командування, решту – фонди, волонтери збирають їх з усього світу. Але ефективність застосування… Зупинка кровотечі без контролю… Скільки турнікет був накладений і чи взагалі потрібно було його накладати при тому пораненні… Може, було б достатньо тампонування і накладання бандажу… Ніхто цього не відслідковує. "Ой, кульове!" чи "Ой, уламкове! Потоки крові!", хоча там кров трохи з’явилася – накладаємо турнікет. Але при певному роді травмувань у багатьох випадках можна обійтися стискаючою пов’язкою, тампонуванням рани – і, в принципі, все. Або, якщо трохи масивніша кровотеча, накладанням турнікету з подальшим його контролем і конверсією, щоб тканини не відмирали. Але дуже часто тепер ми отримуємо те, що людина мала б цю кінцівку здоровою після лікування, оперативного втручання, але її доводиться ампутувати через те, що турнікет простояв стільки часу. На жаль.

"ЯКИЙСЬ ПЕРІОД Я ФУНКЦІОНУВАВ ЯК "ПСИХ-ОДИНАК": БУВ І ВОДІЄМ, І ПАРАМЕДИКОМ, І САНІТАРОМ"

- Ти маєш медичну освіту?

- Ні, я самоук. І, в принципі, не шкодую. Мене до медицини якийсь час тягнуло. Навіть не так. Я люблю вивчати нові речі. Причому абсолютно між собою не пов’язані. Люблю вивчати технічні моменти – довгий час пропрацював головним енергетиком корпорації, потужних підприємств, хоча освіта у мене абсолютно не технічна, а економічна і юридична. Коли мені щось подобається, я починаю вивчати, вникати.

З медициною вийшло так само, але трохи вимушено. У 2014 році був банальний брак авто. І коли ми привезли чергову санітарну машину, спитали хлопців, які ще є потреби, побажання, почули: "Техніка є. Добре, якби ще були робочі руки". Оскільки у мене медичної освіти – нуль, я тоді пригодився у ролі водія, просто крутив баранку санітарного автомобіля. Медиком на борту був Вадим Сільвер. Вадик латає, я рулю – все класно, все у нас виходить. Я на місцевості орієнтуюся, картографічним кретинізмом не страждаю, вирахувати, прорахувати час підльоту, де і як проїхати – все виходить супер. Так я почав свою, умовно кажучи, кар’єру. Мені було цікаво, що робить Вадим, він почав мене підтягувати. З часом я вже не просто рулив і допомагав носити поранених, а вже міг турнікет накласти чи зняти, затампонувати рану, обробити її, вколоти щось, відкапати… І чимдалі – тим більше. Якийсь період я функціонував як "псих-одинак": був і водієм, і парамедиком, і санітаром.

А далі – нові сходинки. Раз – і вже невеличний медпункт організував. А медпункт – це вже колектив, ти працюєш не сам. А потім – раз! – і у тебе вже ціла медична рота.

Тепер вже я дбаю про те, щоб люди працювали в більш-менш комфортних умовах, бо це - елементарна повага до їхньої праці та до тих, кому ми надаємо допомогу. Потрібно надавати її не в якомусь розбитому гаражі, а в стабілізаційному пункті на колесах. У 2014 році про таке можна було тільки мріяти. Коли я вперше на Дебальцевському напрямку побачив автоперев’язочну, вона була на базі ЗІЛа чи 66-го "газону", - це було вау. В машині і лампа, і стіл, схожий на операційний… Минули роки, і я побачив, що існують набагато кращі варіанти подібних АПешек. І зрозумів: як в тих умовах можна було існувати і працювати?! Спека, ніякої тобі вентиляції, ніякої зручності… Тепер я б не хотів, щоб наші медики працювали в тих умовах.

- Яка у тебе зараз "стеля" мрій - портативний УЗД і портативний рентген?

- Так. Причому апарат УЗД наші друзі вже оплатили, наскільки я знаю. Останнє, чого ми ще не маємо, - це рентген. Дурних грошей він вартує, півтора мільйона чи мільйон 600 тисяч гривень, якщо не помиляюсь. Це єдине, чого в бригаді поки немає. Але не факт, якщо ми і цей пункт виконаємо, реалізуємо цей момент, то зупинимося. Я знайду, чого ще у нас немає, або що ще можна зробити краще.

- Згадай найбільш болючу для тебе ситуацію...

- Два такі випадки врізалися у пам’ять… Перший – коли йшли бої за Верхньокам’янське. Хлопця не могли евакуювати. Якийсь час він був непртомний, можна сказати, перейшов вже той поріг, коли можна було його вертати до життя. Але ми намагалися: і адреналін, і масаж серця – що тільки не робили. З нами були медики 57-ої бригади, бо у нас якраз проходив процес передачі позицій – вони нас міняли. Ми всі над ним працювали, свято вірили в те, що зараз його відкачаємо, повернемо. Товклись над ним хвилин 15, і, на жаль, не вийшло. Потім, пам’ятаю, сидів біля входу у підвал і аналізував цю ситуацію: що, як, чому. І пояснень для себе не знайшов...

Другий такий випадок стався вже під час боїв за Піски. В наш імпровізований стабілізаційний пункт, який ми обладнали в гаражі, потрапив поранений. Він був притомний, не мав критичних уражень. Не можна сказати, що цей "трьохсотий" був легким. Поранення ми оцінили як середньої тяжкості. Все ніби правильно зробили: і знеболили, і відкапали, і перемотали, і перев’язали його. Все прямо ідеально. Ми віддаємо його на евак – в наших інтересах працював екіпаж з медичної роти, щоб нас трошки розвантажувати, щоб ми не губили час на доставку в медзаклад. Екіпаж його прийняв на борт, причому дуже притомний екіпаж, спеціалісти своєї справи. Вони його відвезли, повернулися і кажуть: "Чуваки, він – "200"… Кажу: "Як?!" - "Ми його доставили у шпиталь, його одразу на стіл взяли. Ми навіть не встигли вийти за двері лікувального закладу – його дугою вигнуло, конвульсії, зупинилися пульс і серце. Прибігають реаніматолог, анестезіолог, починають реанімаційні заходи – і вони не дали ніякого результату". Ми аналізували, що могли пропустити, чи все зробили правильно. Самі до себе прискіпувались. Ми вливали йому розчини – дійсно те, що треба, чи щось наплутали? Ні, все правильно. Ми його знеболювали цим-то – чи часом не прострочене? Ні, перевірили. Ми слухали його, провели огляд – завжди це робимо максимально, розрізаємо одяг, повністю оглядаємо тіло бійця. Нічого не вказувало на критичне поранення. Але щось-таки ми пропустили. Ця ситуація не дає спокою, тому що абсолютно ніщо не говорило про те, що людина може стати "двохсотим" після тебе і в такому стані, коли, умовно кажучи, можна було відкапати, помазати лоб зеленкою, дати поспати – і через три дні він би пішов своїми ногами назад на позицію… Зараз це тяжче сприймається, ніж навіть у 2014 році.

- Від чого залежить, куди перехиляться терези під час надання допомоги?

- Серед медиків багато віруючих, багато і невіруючих. Кожен сам для себе обирає, у що йому вірити. Немає відповіді, що потрібно зробити, щоб все стало супер. Так, припинення війни однозначно дасть шанс всім жити і не бути пораненим чи перейти в ранг "двохсотих". Але треба чітко розуміти, що всі ті речі, які збільшують шанси на життя, - все це цілий механізм. І кожен гвинтик в цьому механізмі відіграє свою безумовну роль. Не можна сказати, що, наприклад, давши всім по вісім турнікетів і по 12 оклюзивних наліпок, ми закриємо це питання. Не закриємо його ніколи. Чи дамо передові реанімобілі, нові, з салону, і це вирішить проблему рятування поранених. Не вирішить.

Це комплекс заходів, починаючи від хорошої матеріально-технічної бази, від якісного навчання бойових медиків. Частина навчання має проходити в глухій обороні, щоб люди призвичаїлись до звуків розривів, до польоту літаків та безпілотників над головою, - щоб орієнтувалися в них і не лякалися. Це один з моментів. Має бути відповідно нормальна техніка, транспортні засоби. Має бути гідне обладнання і забезпечення. І знову-ж таки: кадри вирішують все. Без людей, маючи все – техніку, найкраще обладнання, - особливо без вузькопрофільних спеціалістів, ми не зробимо рівно нічого.

- Ти себе відчуваєш тим гвинтиком, що на своєму місці і робить, що треба?

- Я себе вважаю частиною цього механізму-організму, який працює. Моє основне завдання, яке я ставлю перед собою, визначаю сам собі, насамперед, - я маю працювати ідеально. Тому що від моєї роботи залежить так само робота інших.

Чи я на своєму місці? Я вважаю, куди мене не запхай, в будь-якому разі знайду собі реалізацію, і ця реалізація буде ефективною. Якби я носив снаряди, то знайшов би сто тисяч п’ятсот варіантів, як їх не носити, а возити, чи не возити, а літати на гелікоптері (звичайно, перебільшую). Тому, думаю, оцінку моїй роботі, моїм діям однозначно мають давати люди зі сторони, командири безпосередні чи командири в цілому. Але я вважаю, що принаймні намагаюся зробити більше, стараюся зробити краще. Тобто, потрібно ставити перед собою постійно цілі, а деколи ставити такі цілі, які можна назвати недосяжними, бо лише вимагаючи неможливого, отримаєш максимум. Я би не сказав, що ми завжди отримуємо максимум, але цей фокус працює. І він примушує рухатися. Ти постійно прогресуєш, щось вигадуєш. Тому вважаю, що я дуже маленька шестерня, гвинтик у великому годинниковому організмі, і в принципі працюю непогано. Але можу працювати ще краще.

Підтримати збір на покупку портативного рентген-апарата можна тут:

Mono

https://send.monobank.ua/jar/6Zuf911m5e

- Pay Pal

[email protected]

- Ощадбанк

5167 4989 8079 9138

Бондар Юрій

IBAN UA183257960000026204504953385

- Приват Банк

5168752087437912

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ