Командир роти вогневої підтримки Петро Пась: "Якщо першу машину спалив, у них починається паніка. Вони починають розвертатися, наїжджати на міни, підриватися, горіти"

Автор: Тетяна Бодня

Згадуючи перший день повномасштабного вторгнення рф, мій співрозмовник розповідає, що вже о шостій ранку поїхав з дому, щоб шукати однодумців і зброю, бо треба було захищати Київ. А коли росіян вдалося вибити з Київщини, сам пішов у ТЦК, бо вважав, що має бути на фронті. З того часу і воює у складі батальйону "Свобода".

Оскільки Петро Пась колишній поліцейський, який вийшов на пенсію за вислугою років буквально за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, запитала, як він ставиться до того, що деякі представники поліції бояться захищати країну на передовій, і що він думає про ідею з мобілізацією засуджених.

Також в інтерв’ю "Цензору" командир роти вогневої підтримки бригади НГУ "Рубіж", який нині воює на Донеччині, розповів про те, як зупиняти і розвертати колони ворожої техніки і що насправді означає витримати швальний вогонь противника, без якого росіяни такі штурми не починають.

– Останнім часом з фронту надходять досить тривожні новини щодо наступу ворога на різних напрямках, посилення технікою. Окрім того, у ЗМІ озвучується інформація про те, що росія готує мобілізацію після переобрання путіна. Чи зможемо ми вистояти за таких умов?

– Зрозуміло, що противник поповнює свої сили і що у них є великий людський ресурс, та й техніки багато ще з радянського союзу залишилось. Та ми бачимо, що якщо вони в одному місці ведуть активні штурмові дії, то в іншому – активно будують різні оборонні споруди. Траншеї копають, облаштовують бліндажі. Тобто на інших напрямках активно готуються до оборони.

Не думаю, що якби противник одразу планував штурмувати на всіх напрямках, він углиб у свій бік зводив би оборонні рубежі. Тому для нас це надія. Якщо противник думає оборонятись, значить, ми розуміємо, що ми вистоїмо і в нас потім буде можливість забирати свої території назад.

Сама тактика ворога останнім часом проявляється в тому, що він намагається робити напівоточення або оточення. У лоб штурмувати не йде, атакує з флангів, пробує якийсь населений пункт обійти.

– Чому? Раніше ж вони, навпаки, кидали людей на штурм саме в лоб.

– Так, улітку вони пішли дуже великою кількістю техніки, наступаючи на населений пункт, який ми тримали. Але тоді спалили всю техніку, яка нас штурмувала прямо в лоб. А зараз уже невеликі піхотні штурми без підтримки техніки саме на нашому напрямку.

– А дронів вони багато застосовують?

– Дрони активізувалися порівняно з літнім періодом у десятки разів. І наші основні втрати від fpv-дронів, від дронів зі скидами. Вони в цьому напрямку дуже активно розвиваються.

Також активно розвивається напрямок радіоелектронної боротьби.

– У них чи у нас?

– І в них, і в нас. Зараз ця війна переходить на іншу стадію. Або працює радіоелектронна боротьба і ніхто не літає. Або все вимикають і літають всі: й наші дрони, і дрони орків.

– Коли працювали поліцейським, ви думали, що колись опинитеся на війні?

– Ні, не думав. Але ж служити і захищати у кожного чоловіка, який поважає себе, в крові має бути.

Та й загалом у цьому плані мені легше, бо виявився більш підготовленим порівняно з переважною частиною громадян. Тому коли почався повномасштабний наступ росії, я не розмірковував, іти чи не йти, я розумів, що треба терміново брати зброю в руки і йти захищати.

– А яка у вас була спеціалізація в поліції?

– У поліції я працював в службі дільничних.

– Тобто, це навіть не оцей підрозділ спецпризначення, який зараз відхрещується і боїться йти, як ми нещодавно бачили із ситуації в Дніпрі.

– Ні (посміхається, – авт.). Звичайним дільничним працював тривалий час, за кілька місяців до вторгнення звільнився за вислугою років, пішов працювати у муніципальну охорону. У мене мало бути спокійне життя, та не склалося.

Усе залежить від духу людини. Воюємо разом з будівельниками, столярами, юристами, тобто людьми, які не мали військової підготовки до повномасштабної війни. Але якщо людина сильна духом, у неї є бажання захищати, тут навчать. Тренуємося на полігонах, вчимося користуватися новими видами зброї. А якщо не стане духу, то немає і вояки.

– Що ви  порадили б колишнім колегам, яким забракло духу, щоб стати на захист держави на фронті? Я не знаю, чому вони цього не роблять: не хочуть, їм страшно, причини можуть бути різними. Але ж хтось має це зробити, відсидітися не вдасться.

– Я багато часу служив у поліції, читаю новини. Мені соромно за поліцейських, які, будучи підготовленими, навченими користуватися зброєю, відмовляються їхати на фронт. Мені важко щось коментувати. Єдине, що вам скажу: я всіх своїх колег-поліцейських дуже-дуже сильно тут чекаю. Хлопці, треба один раз себе перебороти, поставити бажання захистити свою сім’ю вище за свій страх. Бо всім страшно воювати. Кому не страшно? Немає таких. Тому треба просто приїхати сюди і відновити власну гідність. Ви дуже потрібні на фронті.

Поліція – це один із потужних резервів усередині держави. Я коли виїжджаю на ротацію, дивлюся, що самі люди всередині держави себе ведуть спокійніше, чемніше, розуміють ситуацію, немає потреби тримати дуже багато поліцейських в областях, дивитися за порядком. Тому було б добре і для самої поліції, і для її іміджу, якби частину поліцейських було відправлено сюди на фронт, де вони максимально потрібні як люди, які працювали зі зброєю, які більш підготовлені в психологічному плані.

– Зараз озвучуються пропозиції мобілізовувати засуджених. Ви як до цього ставитеся? Наскільки це безпечно для людей, з якими вони будуть поруч окопах?

– Потрібно засуджених розподіляти на категорії, бо є ті, хто отримав вироки за майнові злочини, за ненавмисні злочини, такі як ДТП без жертв. Чому б їх не брати? Але є й ті, кого засуджено за насильницькі злочини, чи неодноразово засуджені, люди з віктимною поведінкою, і вони можуть і надалі вчиняти правопорушення. Звісно, що таких людей нам тут не потрібно. Але я, наприклад, позитивно ставлюся, якщо це будуть люди, засуджені за вчинення ненасильницьких чи ненавмисних злочинів.

– А якщо це якісь колаборанти, зрадники, які заявили, що нібито покаялись і хочуть спокутувати те, що вчинили?

– Я дуже важко до такої категорії людей ставлюся і вважаю, що це неприпустимо, щоб вони були тут на фронті. Через таких зрадників, колаборантів гине багато наших друзів, і тому дуже важко буде стояти поруч із таким. Бо в людини або є принципи і вона ніколи не зрадить, або їх немає. А якщо вона вже зраджувала за гроші чи через власні переконання, їй точно сюди не потрібно. Невідомо, як поведе себе боєць, у якого вбили кращого товариша через таких самих зрадників.

– Петре, ви сказали, що пішли на фронт, коли почалася повномасштабна війна. Ви тоді де були територіально? З чого вона для вас почалася?

– Спав удома, як, напевно, 90% усіх громадян України. Вранці зателефонували, і вже сам почув вибух. Я проживаю біля Києва.

– Як відреагували?

– Розбудив дружину, побіг у магазин, купив необхідні речі й о шостій годині вже виїхав у напрямку Києва, шукати однодумців і зброю. Десь близько одинадцятої знайшли зброю і заступили на блокпости у складі ДФТГ.

А коли орки відійшли від Києва, то пішов у ТЦК. Кажу: я точно треба на фронті. Не домовлявся ні за яку бригаду, думаю, куди вже доля заведе, там, значить, я й найбільш потрібний.

Із ТЦК відправили мене у навчальний центр, звідти – за кордон вчитися працювати з протитанковими засобами. Після повернення залишили мене інструктором. Побув кілька місяців інструктором і почав шукати, як потрапити на фронт. Мені запропонували тоді декілька варіантів. Але я потрапив у батальйон "Свобода". Спочатку був у розвідці, потім став командиром протитанкового взводу. А після літньої ротації став уже командиром роти вогневої підтримки.

– До приходу в правоохоронні органи служили строкову службу? Туди ж без цього не беруть.

– Так, був водієм БТР у 72-й бригаді. Ми працювали на "градах" тоді.

– А бойового досвіду не було? Ви не їздили в ротації на схід після 2014-го?

– Ні, не їздив.

– Коли почався повномасштабний наступ, у Києві було дуже тривожно. Пам’ятаю, як у перший тиждень їхала в машині через один із блокпостів і звернула увагу, наскільки люди там знервовані. Тому ми ще на під’їзді відкрили всі вікна, дістали документи, щоб на нас якось спокійніше реагували. Як вам тоді в перші дні вдавалося відрізняти нормальних людей від можливих диверсантів?

– Узагалі по ситуації в Києві найбільше біди в перші тижні наробила паніка, підігріта різними чутками. Ніяких диверсантів ми не бачили, лише, як ви кажете, нервових людей, які переживали, що от-от звідкись кудись набіжать диверсанти і почнуть стріляти.

Взагалі паніка – це найгірший ворог на війні. Якщо солдат у найбільш критичній ситуації не панікуватиме, він один може стримати взвод противника. Якщо запанікував солдат, а ще гірше – командир, це може призвести до дуже великих втрат.

– Слухайте, всі ми любимо писати в резюме про стресостійкість, та це ж тільки красиве слово. Як не панікувати у бойових умовах, особливо якщо ти знаєш, що сили противника переважають?

– Розкажу, що допомогло мені особисто. Коли я служив у поліції, на підвищенні кваліфікації у нас був курс зі стресостійкості. До нас приїжджав кіборг. Він був увесь час у Донецькому аеропорту аж до виходу і розповідав саме про те, як йому вдавалося себе контролювати під час важких боїв. Що мені в поліції найбільш згодилося? Саме цей курс.

Я зрозумів, що на війні дуже страшно, але страх – це нормальна реакція організму на той чи інший виклик. Треба просто навчитися проходити через цей страх, контролювати свої рухи, свої думки, приборкувати паніку. І все вдасться.

Я думаю, що зараз поліцейських найбільше стримує саме страх. Вони переживають, що приїдуть на фронт, у них почнеться паніка, вони не зможуть зброю тримати, не зможуть воювати.

Якщо зараз усій поліції провести курси зі стресостійкості, розповісти, як себе поводити у бойових умовах, провести навчання поліцейських зі зброєю, зі стрільбами на полігонах, то і серед них буде набагато більше бажаючих піти у штурмові бригади.

– А кіборга часом не Кирилом Недрею звати?

– Саме так.

– Він справді крутий. Його поради мені теж допомогли під час повномасштабки.

– Коли він розповідав про бойові умови, ми не думали, що це нам взагалі колись знадобиться, що буде широкомасштабна війна. А з’ясувалося, що це нам знадобилося у реальних бойових умовах.

– Два роки тому багато хто не вірив, що може бути наступ, як зараз не вірять, що росіяни можуть піти далі від тієї лінії фронту, яка вже є. Тому дехто з чоловіків чекає, що їх питання служби якось омине. Трохи посидять далі від фронту, а за них повоюють інші. Як вважаєте, омине тих, хто сидить десь глибоко в тилу?

– Думаю, що ні. Через те, що ворог також вивчає внутрішню ситуацію у нас в країні. Дивиться на всі опитування, на ставлення населення. І саме отакі прояви слабкості людей, на мій погляд, можуть бути розцінені ворогом, як ознака того, що можна буде захопити ще більше територій. Якби всі чоловіки в Україні з перших днів широкомасштабного вторгнення взяли до рук зброю, а потім не віддали її, а пішли далі на фронт, і також ті, хто залишився всередині країни, проявляли бажання воювати, брати до рук зброю, партизанити, я думаю, війна б закінчилася набагато швидше.

– Не вистачає духу перших місяців.

– Так, не вистачає. Тоді важка ситуація була в Києві. Ворог був під містом. Чекали, що вони почнуть штурмувати саме столицю. Але що думав для себе, наприклад, я? Взяв автомат, патрони і на душі стало спокійніше. Думаю, навіть якщо вони зайдуть і захоплять якусь територію, де я перебуваю, то буду стріляти з будь-якого під’їзду. Скажемо так: партизанити. Ось цього зараз настрою бракує тим, хто боїться мобілізації.

– Пам’ятаєте свої перші відчуття, коли приїхали на фронт?

– Пам’ятаю свій перший бойовий вихід. Ми пішли в "сіру зону". Знайшли там багато БК.

Навіть пам’ятаю реакцію організму на цей перший вихід. Дуже сильно захотілося солодкого – з'їв за хвилину три шоколадки, які брав із собою.

Далі пішло все спокійно, нормально працювали.

– Це де було?

– Під Бахмутом. Я тоді був у підрозділі розвідки.

– Протитанковий взвод був пізніше?

– У батальйоні "Свобода" не було протитанкістів до літньої ротації минулого року. І відчувався страх перед танками. Тобто, що заїдуть танки – а для піхотинців це гарантована смерть чи взяття у полон. Такий дискомфорт був до першого бою з великою кількістю танків. Це було 1 червня. 10 їхніх найновіших танків пішли на населений пункт, де ми стояли. А після першого спаленого танка стало зрозуміло, що не так страшний вовк, як його малюють.

За першим – другий спалений танк, третій, четвертий… І так ми все літо їм палили техніку.

Пам’ятаю їхній останній штурм там. Вони їхали колоною танків, тільки-но доїхали до першого рубежа, й одразу хлопчина з мого взводу "Джавеліном" танка, який ще навіть на бойову позицію не виїхав, на підході був, спалив. Й вони зразу ж тікати кинулись.

Зараз така позиція. Виходить техніка. Якщо першу машину спалив, у них починається паніка. Вони починають розвертатися, наїжджати на міни, підриватися, горіти. А далі вже робота за артою – просто добивати.

– Пам’ятаю, як один із нацгвардійців, який не встиг демобілізуватися після строкової служби і залишився воювати, розповідав, що підбив перший танк і розвернув колону. Це було на Київщині. Він сам дивувався, як в нього це вийшло.

– Спалити техніку – справа не з легких. Питання не тільки в тому, щоб вистрелити зі зброї. Найважче – це коли противник іде танковою колоною, то вони всі протитанкові позиції дуже сильно обстрілюють з усіх видів зброї. Дякувати Богу, що в хлопців і в мене вистачило духу, й ми не пішли з позицій жодного разу. Витримуєш під шквальним вогнем годину, а вже коли пішла колона, робиш пуски зі "Стугни", з "джавелінів". Техніка починає горіти.

– А що означає "витримати швальний вогонь"? Це коли ти сидиш у якомусь умовному бліндажі?

– Витримати – це значить вийти на позицію і фактично без додаткового захисту, такого як окоп, просидіти під цим вогнем. І вірити в Божу допомогу, і що туди не прилетить міна чи інший снаряд.

А коли пішла техніка, треба піднятися, зробити пуск і ховатися.

– На фронті часто доводиться сподіватися на Бога?

– Постійно. Бо коли бачиш, що у твій бік летить снаряд, розумієш, що більше ніякого захисту немає.

– Іноді хлопці розповідають чи пишуть у соцмережах, що в них два дні народження, бо якогось дня вони дивом вижили. У вас таке було?

– Ой, на війні стільки днів народжень! Один із прикладів. Отримав контузію 12 липня після чергового танкового штурму. У противника стояла задача знайти протитанкістів. Вони між собою у перехопленнях кричали, що треба нас знайти і знищити, бо багато техніки ми спалили. І вони, завдячуючи своїй аеророзвідці, знайшли наші позиції. І того дня був просто шалений обстріл саме протитанкових позицій.

Ми там позалазили в окопи, бліндажі, а вони застосовували "Гради", всі позиції побили. Ми залишились живі, завдячуючи Богові й тому, що їхній снаряд прилетів у сусідній бліндаж. Його розбило. Це була хибна позиція, а вони думали, що поцілили саме в нас, і перестали "лупити".

Нас четверо, хто був у бліндажі, отримали контузії, та дякувати Богу, залишились живі. Але не все так завжди вдається. Є й втрати. Під час штурму 1 червня загинув мій кращий товариш, головний сержант взводу. Так що не завжди і не у всіх буває другий день народження.

– Він став товаришем уже на фронті чи ви разом прийшли в батальйон?

– Ми були разом у навчальному центрі. Він був дуже потужний інструктор зі знаннями по "Стугні". Був старшим за мене.

Я пішов уже воювати, а він залишився у навчальному центрі разом зі своїми синами. У нього два сини були також інструкторами у навчальному центрі. А потім він почав мені телефонувати щодня, писати повідомлення: "Переведи нас до себе, ми хочемо воювати, захищати, бути більш корисними". Я дуже довго вагався і переживав. Та врешті-решт його перевели до нас разом із синами. І в тому великому штурмі, де була колона з 10 новітніх російських танків, він загинув під час обстрілів. А його сини спалили дві перші у колоні танки. І фактично таким чином зупинили штурм і запобігли втраті дуже великої кількості людей.

– Не уявляю, що відчували тоді вони і що ви.

– Тоді, певно, був найважчий період у моєму житті. Психологічно. Найгірше – це коли гинуть люди з твого підрозділу. Гірше не буває.

– Війна – це завжди багато горя. А буває якась радість? Ну, крім спаленого танка...

– Буває (сміється, – авт.). На війні сильно проявляються друзі. Таких друзів, як на війні, немає ніде. Тому якщо гарний колектив, між собою злагоджено діють, це вже радість.

На війні звикаєш жити. Є вже якась своя атмосфера. Таке враження, що ми тут уже давним-давно. Як нам повернутись після цього до мирного життя, навіть не знаю.

– Ким ви себе бачите у мирному житті: далі військовим пенсіонером чи плануєте щось змінювати, кудись рухатися?

– Ми поки що не думаємо, що буде після війни. Особисто я не знаю, чи залишуся живим до кінця війни.

Я з хлопцями спілкуюсь і не чув, щоб вони казали щось на кшталт: "От у мене плани на після війни…". У всіх єдине бажання – вистояти. Бо війна – це лотерея. Не знаєш, хто буде наступним.

– Так, відчуваю, що треба просити Кирила про ще один курс.

– У нас стресостійкість і бойовий дух на вищому рівні. Ми робимо свою роботу, робимо її якісно, і в жодному разі не плануємо ламатися морально чи психологічно до перемоги. Я обов'язково повернуся до коханої дружини Марійки, донечки Софійки і сина Макара.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"