Сергій Дикун, який втратив ногу на війні: Думаю, я в армії ще пригоджусь. Ампутація в мене ще не дуже велика - одна нога...Десь пригоджусь в армії"

Автор: Ольга Москалюк

Сергій Дикун родом із Нікополя Дніпропетровської області. Учасник АТО, який п’ять років пропрацював за кордоном і повернувся в Україну після повномасштабного вторгнення. У серпні цього року втратив праву ногу під час виконання бойового завдання на Луганщині. Тепер проходить лікування та чекає на протез у львівському реабілітаційному центрі "Незламні", куди потрапив 24 жовтня. Тут ми і познайомилися. Для нього це перше в житті інтерв’ю, тому не приховує хвилювання. Соромиться. Але говорить щиро та відверто.

- Як ви втратили ногу?

- Я виполнял бойову задачу в Луганській області – Стельмахівка, Новосьоловка. Проізошло дистанційне мінірованіє росіянами. Ми не дійшли до позиції три метри. Получається, дуже багато погибших і два тяжолих, серед яких я.

- Ви підірвалися?

- Не ми підірвалися. Я пройшов перший. За мною другим ішов Андрюха. Тоже пройшов. Третій, який ішов, "200-й". Йому прилетіло в області носа. Його не могли найти. Він відліз, притулився до дерева і все – ніхто не знав, де він знаходиться. Його потім знайшли аж в обід. Четвертий получився льогкий "300-й". Йому зразу надали помощь і всьо. У мене зразу перебило ногу. Я не міг ні йти, нічого. Виносили.

- Як вас евакуйовували?

- Наші хлопці-евакуація. Канєшно, тяжело. Ми знаходилися у 20 метрах від росіян – ну, кацапів, як кажуть, агресора. Работал міномьот. З трудом хлопці винесли. Спасіба, що сразу була надана медична допомога. Завдяки їм живий остався.

- Коли це сталося?

- Восьмого августа.

- Куди вас спочатку привезли?

- В Синельнікове (Дніпропетровська область. - О.М.). Там я чи в шість, чи в п’ять утра був прроперірований, мені відрізали ногу, яка висіла только на шкуркє, яку я сам прив’язав ремньом…

- А турнікет?

- Турнікети вєздє у мене були. Єсть такі, що просто не срабатували. У мене було п’ять штук. Один із них просто не сработал, то був запасний. Тобто у мене усюди – і на ногах, і на руках були турнікети. Оказалось, що у мене ціла права рука і ліцо, тіло (торс. - О.М.) - остальне в осколках. У мене все дуже посічено. Усі м’які ткані. Вони убрали осколки, які змогли. (Решту. - О.М.) тут у Львові.

- Як ви потрапили у "Незламні"?

- З Харкова був евакуационний поїзд. Я сюда приїхав по распрєдєлєнію, я так поняв.

- Вам робили реампутацію?

- Мені сім операцій робили. Тут одрізали так, що готовили, щоб зашить культю. Перший раз зашивали неудачно, тому що заділо нерви. Я не двигався. Потім її розкрили, і получилось, чуть-чуть пішло загноєніє ілі воспаленіє. Почистили, поставили вакуум. Щас все начало нормально прогресіровать.

- Вам роблять протез?

- Пока я подав документи. Нада дождаться ВЛК. Потом начнуть протезірованіє – послє ВЛК.

- Коли маєте проходити?

- Коли скаже врач. Це все залежить від нього. Получається, я лєчусь. У мене єсть тут тоже врачі. То вони назначають ВЛК. Вони знають, коли це нужно.

- Чи була у вас можливість чи думки про те, щоб виїхати за кордон?

- Я приїхав з-за кордону. Я вам открою маленький сєкрєт: я проработал там п’ять років. Я сам – АТОшник. Служив в десанті – 25-й бригаді. Приїхав сюда, коли почалося оце усе. Але чуть-чуть позже - я пересік граніцу шостого марта, а сьомого вже був у роті охорони Нікополя при воєнкоматі. Потім мене перевели у харківську бригаду – через півтора місяця чи два, я точно не помню. Дополнітельно розширяли часть – 92-гу бригаду. Я там був старший стрілок.

- Ким ви працювали за кордоном?

- Та ким я только не работал (посміхається. - О.М.). Разнорабочій – можна так сказать.

- А не думали поїхати лікуватися чи протезуватися за кордон?

- Та я думаю, що наші ж должни робить получше. А за кордоном, моє мнєніє, зачем я нужен?! У мене така одна нога, ви самі бачили. Думаю, єсть хлопці потяжелєє. Може, їм нужнєє. Я там только займу лишнє місце.

- Тобто в Україні це все реально зробити?

- Да. Хоча я з цим ніколи не сталкувався, але надеюсь, що єсть хороші протезисти, які предоставлять протези хороші, сдєлають хороше, що буде як настояща нога.

- Ви тут психолога проходите? Працюєте?

- Канєшно! Тут це обязатєльно з самого начала всі працюють з психологами. Дуже багато врачів. Дуже багато дівчат. То вообще! Чесно, я не привик (сміється. - О.М.). За півтора року – не дуже так багато дівчат. А з восьмого числа, як получив поранення, дуже багато побачив (посміхається. - О.М.).

- Це допомагає психологічно?

- Канєшно! Коли заходять, улибаються, коли раді – це дуже пріятно.

- Чому я вас про це запитую. Ми – цивільні не завжди можемо правильно спілкуватися з людиною, яка має ампутацію. Що вам не можна говорити? Що вас, можливо, дратує? Що неприємно?

- Вчора Міша - знайомий у Львові повіз мене в парк. Канєшно, дуже багато вніманія обращають на нас. Я в цій ролі, як новачок. Канєшно, непріятно, що на тебе всі так дивляться. Вродє би і не знаменітость, а уже якось так. Плюс, ти ж не підеш, де парки, бо каждий тикає пальцем. Це теж дуже неприємно. А там діти, але вони ще не понімають. Покамість я в цій ролі – новачок, учусь.

- Ви ж на візочку були?

- Так. Я ж багато ранєній получив і в лєву ногу. Це мені повезло, що і її не відірвало. Це дуже харашо! Только п’ять осколков витягнули із п’ятки. Щоб ви понімали, я ходив на таких поручнях, четвереньках, я не знаю, як правильно сказать (на ходунках. -О.М.), старався, передвигався на носочках, то зі стопи йшла кров. Як нада куда-то сходить по дєлам, то дуже важко… Пройшло больше двох місяців, а у мене досі є гематома (знімає взуття, шкарпетку, показує ушкоджену ліву ногу. - О.М.) і два желейні пальці.

Вони вродє би і балансіруют, але я їх не чуствую. Сказали, що це як такий забой... У мене тут (береться за праву ногу в області паху. - О.М.) єсть глубока рана. Мені повезло – два сантиметри не хватило. Єслі б чуть-чуть вище, я, наверно, не вижив би… У мене в мягких тканях є мелкіє осколки. Сказали, що їх можна не доставать. Вони не мішають. Потім обростають, як капсула, або будуть постєпенно виходить…

Більше врємєні я провів лежачи. Це вообще... Коли до вас усі приходять, а ти нічого не можеш (у Сергія тремтить голос. - О.М.). Це дуже складно. А щас на візку літаю. Це у мене, як "Мерседес" (сміється. - О.М.) еліт-класа. Токо нема ні пасажирів, нічого. Одіночний (посміхається. - О.М.).

- Була у вас депресія?

- Канєшно! А як без депресії?! Найбільше, навєрноє, в Харкові. Як перевозили туди – ще не так. А там почалась, коли мені почистили ногу. В Синельниково мені розрізали, щоб не пішла інфекція, а в Харкові вже начали чистить, уже лічили мене. Дуже багато лікарства, капельниць. У мене там було дві операції. Тут – п’ять чи більше.

- Про що ви думали? Які найважчі думки у вас виникали?

- Як сказать… Не хочеться ж бути інвалідом. Одне – я радий, що живий... Коли я лежав в лікарні в Харкові, моїх хлопців вже хоронили. Це дуже печально. Це як розказувать (Сергій опускає очі, його голос тремтить. - О.М.), то лучше промовчать…

Рядом була мамка. Хто ще допоможе, як не батьки. А знайшли мене в Харкові. Брат знайшов. Він тоже служить в армії. Получається, я лежав в Харкові, але ніхто не знав, що я ранений. На третій день його друзья принесли записку з номером телефона. До мене на слідуючий день приїхали батьки, брат з жінкою.

- У вас не було телефону?

- Телефон був. Він якраз спас мені руку ліву. У мене збоку був телефон. Осколок попав, і так надавив, що у мене потім було таке синє, гематома. Спасіба телефону. Марку не буду казать (всміхається. - О.М.). А так я би був теж без руки. Я бачив хлопців без рук, без ног – то взагалі пєчально…

- Так телефон все?

- Хлопці привозили, що осталось від телефона – сім карта і карта пам’яті.

- Відпрацював.

- Так. А турнікети були у мене на руках і ногах. Я зробив собі першу помощ. Як одрізало мені ногу, у мене одна пішла під іншу. Я лежав і уже поняв, що відбувається - великий осколок попав вище берца і одразу відрізав мені ногу. Це дуже важко. Но у мене був ремень на поясі, яким я собі потім ногу і перев’язав, поки дождався евакуацію. Весь в турнікетах. Один не спрацював, то харашо, що у мене був п’ятий. Але я не знав, де я ще поранений. Був весь посічений. Знаєте, отримав поранення, і ніби на кострі – ти гориш. У тебе такий жар! Хлопці мене, коли вже везли, обливали водою. Сказали, що заносили, а я вже був без пам’яті. Я їм благодарний. Молодці хлопці!

- Зараз ви готуєтеся до протезування. Це вже зовсім інший настрій, правда?

- Як в школі учився, так і тут заново починаєш учитися. Я освоїв такий агрегат – "Мерседес". Зараз буду осваївать "запасні ноги" – костилі (милиці, як по-нашому кажуть). На даний момент на лівій нозі я можу найдовше простояти п’ять мінут.

- А як фізичні заняття? Вам важко?

- Дуже важко! На колінах я не дуже сильно можу і на локтях. Тому шо дуже довге время я пролежав. Я вже отвик от такого. Я только на "Мерседесі" недавно катаюсь (посміхається. - О.М.). Того мене перевели сюди. Я пішов дуже харашо. У мене почалися успіхі у виздоровлєнії. Дуже хочеться бігати. Я не знаю, як так, але бігати дуже хочеться. Але поки на такий уровень продвинувся.

- Ви ж ще без протезу!

- З протезом я продвинуся ще вище – як кажуть, 11-й клас і на випуск у школі (сміється. - О.М.). Так воно й должно буть, навєрно.

- Будуєте плани на майбутнє?

- Даже не знаю, які будуть плани. Вообще, думаю, що останусь дальше воєвать. Мої критерії – думаю, я в армії ще пригодюсь. Ампутація у мене ще не дуже велика – одна нога. Канєшно, що такая тяжолая. Но де-то пригодюсь в армії…

- Хочете повернутися…

- А що мені робить?! Я ж чого приїхав в Україну?! (посміхається. - О.М.). Нада дальше воєвать. Думаю, усі хлопці тут скажуть, що хочуть тоже на фронт. Покамість у нас війна, то ми будемо усі захищати свою Батьківщину і свій дом. Це саме головне.

- Що для вас означає ця війна?

- Ой, не знаю, не можу сказать. Лучше б її вообще не було. А война показує, хто єсть хто. У нас є хлопці, які воюють, і ті, хто потікали. Я сюда вертався із хлопцями, з якими служив. Всі поверталися. Ми зустрілися якраз во Львовє. Оказується, зі Львова виїхати ніяк, а от приїхати сюди з усіх кутков України. Сказали, що протягом 15 минут погрузка, і я поїхав на Нікополь. Свій Нікополь (посміхається. - О.М.). Зато бистро доїхав.

- Туди ж дороги були вільні.

- Ну, три человека назад їде. Це ж вообще! Так і вертались. Три хлопці якраз – вони вийшли в Дніпрі, а я – в Нікополі. Так і вертались. Далі, що я можу сказати… Виграємо, наверноє…

- Чому напевно? Виграємо!

- Та виграємо! Обязательно. Уже пора вигравать (посміхається. - О.М.). Тоді ж наступали. Сейчас нада наступить удачно. Думаю, там наша верхушка головнокомандуючих щось придумали вже.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторські