Якщо ми не чинитимемо спротив, то його доведеться чинити нашим дітям, - резервістка ТРО Марта Юзьків. ВIДЕО

Марта Юзьків - резервістка 130-го батальйону ТРО Києва, мама трьох синів, хазяйка десятьох котів та двох собак. Жінка працює в приватній компанії клінічних досліджень.

Спеціально для програми "Східний фланг" пані Марта розповіла, як "партизани" для Путіна надихнули її підписати контракт, чому вона щотижня чекає суботніх стрільб та чи є у неї план на випадок масштабної війни?

Матеріал вийшов у рамках програми "Східний фланг", спільного проєкту Цензор.НЕТ та Незалежної антикорупційної комісії (НАКО).

Як ви відреагували на новину про те, що жінкам потрібно ставати на військовий облік?

Мене це вже не стусується безпосередньо, бо я стала на військовий облік раніше, але відреагувала спокійно, бо вважаю, що це дуже вчасний і правильний крок. Більшість людей з мого оточення сприйняло це також позитивно. Водночас я бачу величезний спротив у людей, які не докінця зрозуміли, бо всім не роз’яснили. Інформація про те, що треба стати на військовий облік з’явилася раніше, ніж роз’яснення про те, як цей процес відбуватиметься.

2014 рік. Де ви були і де вас застала війна?

Я була в Києві, на той час двом моїм дітям не було і семи років. Війна для мене була дуже несподіваною, незважаючи на те, що я активно брала участь у Майдані, і спостерігала дуже детально за тим, що відбувається. Для мене все виглядало сюрреалістично.

Що ви робили на Майдані?

По-перше, ми жили поруч з Майданом, і тому були там кожної критичної ночі – це 9 і 11 грудня, потім у січні, ми також приходили на всі недільні віче. Вночі ми допомагали з чоловіком: він на барикадах, а я у медпункті. 23 січня мого старшого сина забрав Беркут з Автомайдану, ми його шукали наступного дня по відділках міліції. Але з ним все було добре, йому пощастило. Як нам розповідали, беркутівці ліквідували спочатку тих, хто їм загрожував, а мій син був такий собі худенький студент. Йому небагато перепало і його відпустили. Після законів "16 січня" я зрозуміла, що якщо зараз закритися і не вийти знову, то нас передавити по одному буде дуже просто.

Після анексії Криму та війни на Донбасі я почала волонтерити, в основному допомагати грошима. Також у мене жили знайомі з дітьми, які виїхали з Донецька.

Зараз ви в теробороні. Але чому тоді не пішли ні в добровольчий рух, ні в Збройні сили?

Я думаю, що не кожен готовий. Якби мене не стримувала наявність двох мамів-пенсіонерок, моєї і чоловіка, двох малолітніх дітей... мабуть, я не була повністю готова все кинути. А тероборона – це непогана альтернатива для людей, які хочуть бути готовими, але з якихось причин не можуть піти на фронт. Хоча я і дотепер за цим шкодую десь, що тоді не пішла.

Коли ви прийняли рішення піти в тероборону і підписати контракт?

Я навіть не знала про її існування. Поштовхом була стаття на "Українській правді" "Партизани для Путіна", яка вийшла на фоні чергової ескалації на українському кордоні, коли Росія підтягнула війська. Після цього я протягом тижня знайшла всі контакти, зібрала необхідні документи і пішла підписала контракт. Це було досить швидко.

Що має статися у житті людини, щоб вона перейшла з пасивного спостерігання в активну фазу, активну участь у війні?

Це не є активна чи пасивна фази ведення війни. Ми воюємо у відкритій війні більше семи років, а за свою ідентичність – вже більше ніж 300 років. Моя громадянська позиція зростала поступово, починаючи з 18 років. Достатньо бути активним в будь-якій сфері, щоб називатися громадянином: допомога онкохворим, бездомним тваринам, армії, ветеранам.

У мене синів втричі менше, ніж у вас, але думки про те, як захистити дітей у разі масштабної загрози все одно тривожать. Що ви відчуваєте, коли думаєте про це, адже ви підете воювати?

Я часто думаю про це, але уявити собі повномасштабне вторгнення і як будуть нас бомбити, докінця неможливо, поки це не станеться. Я точно знаю, що я не хочу жити під окупацією. Якщо ми не будемо чинити спротив, то цей спротив точно доведеться чинити нашим дітям, від чого хотілося би їх вберегти. Мам-пенсіонерок і дітей ми евакуюємо, а самі з чоловіком залишимось тут. Тепер ми знаємо, куди йти і як це відбуватиметься.

До того, як ви пішли в тероборону, військової підготовки у вас не було і автомата в руках не тримали?

Я вчилася у радянській школі, у нас була військова підготовка. Там ми і стріляли, і розбирали автомат Калашникова. Проте це було дуже давно, тому зброя була завжди для мене Terra incognita (щось невідоме, - ред.), її було незвично брати. Я трохи вчилася на військовій кафедрі у медичному університеті. Але це знову ж таки було в 90-х роках, і все не так, як зараз. Тому уявити собі, як армія влаштована зсередини, мені було важко. В теробороні трохи інакше, бо там розуміють, що ми люди цивільні, тому трохи інакше підходять до підготовки. Але дійсно, спочатку я десь годину чистила автомат, збираючи і розбираючи його.

Ми вчимося пересуванню, взаємодії у великих та малих групах, охороні об’ктів, відпрацьовуємо питання засідки і контрзасідки, стрілецькі дні є, тактична медицина. Звісно, медицина мені подобається найбільше, я закінчила Київський медичний університет, лікар-анастезіолог-реаніматолог, але після інтернатури я майже одразу пішла в науку.

Зараз я займаюсь клінічними дослідженнями, а перед тим працювала з патофізіологіями в Інституті фізіології ім. Богомольця. Нині мій проєкт пов’язаний з онкологією, це клінічні випробування препаратів перед тим, як вони мають вийти на ринок.

Перед тим, як вас мали відправити на зброри, виникли проблеми, що полігон нібито "не був облаштований для жінок"? Як все вирішилося?

Списки з нашими повними іменами були подані заздалегідь, можна було побачити, чоловік це чи жінка. Але за пів доби до виїзду подзвонив начальник, вибачився і сказав, що йому забороняють відправляти жінок на збори, тому що полігон не облаштований для їхнього перебування там. Це був польовий полігон з наметовим містечком. Ми дуже засмутилися, намагалися довести, що не вимагаємо ніяких додаткових умов. Але, ймовірно, є певні військові норми, за якими мають бути облаштовані і туалети, і душові кабіни. Але один з наших товаришів Олексій сказав, що це питання не можна просто так залишити, бо це повна гендерна дискримінація, з якою потрібно боротися. Тому він звернувся до радника з гендерних питань головнокомандувача ЗСУ. Вранці вони дали добро і ми все-таки поїхали на навчання. Насправді там були і марковані туалети, і відгороджені душеві кабінки.

Чи є ця гендерна дискримінація у вашому підрозділі? Жінкам дають слабші завдання чи всі рівні?

Ми відрізняємося від регулярних підрозділів. Я думаю, що це буде стосуватися усіх жінок, які зараз ідуть в армію: вони – високомотивовані. А у нас в підрозділі нікого ж силою не залучають, всі приходять добровільно; відповідно мотивовані і чоловіки, і жінки. Чи відчуваємо ми дискримінацію? Зовсім ні, навпаки, відчуття, що ти знаходишся в родині, де всі рівні. Мабуть, чоловікам часто хочеться подати руку, але це просто правильне відчуття такту і все.

Ви виховуєте трьох синів і даєте їм модель чи зразок сильної і незалежної жінки, яка може розібрати "калаш", знає, як захищати свій дім і країну. Виходячи за ворота, вони бачать зовсім іншу картину, наприклад, 8 Березня у школі, чоловічі й жіночі ролі у суспільстві і так далі. Як ви пояснюєте їм, що є мама така, а є мами і дівчатка не такі?

Я вважаю, що правила етикету повинні зберігатися – пропустити жінку вперед, подати руку – це просто правила вихованості. Мої діти досить чітко знають, що немає чоловічих і жіночих ролей, вони можуть виконувати будь-яку роботу і повинні її виконувати. Немає такого, що жінка варить борщі, а чоловік з автоматом захищає країну. Так, хлопці стикаються з різним, але ми ці речі досить детально проговорюємо вдома.

Якщо жінка не готова займати рівноцінну роль з чоловіком, це її особисте право, над нею працюють ще такі патріархальні стереотипи. Але на рівні суспільства ми повинні з цим боротися.

Ірина Сампан

Автор: Роман Русиченко