Чи завжди для бізнесу потрібні облік та контроль

Завдяки дієвому контролю, який застосовується тільки там, де він виправданий, і зосереджується на найважливішому – можна одразу враховувати реалії, і, виходячи з них встановлювати такі норми, які дійсно буде дотримано.

Колись Ленін видав крилату фразу: "социализм – это учет и контроль". Насправді, під "соціалізмом" він мав на увазі тоталітарну державу та планову економіку, тобто совієцьку систему, але сутність визначено вірно: вона дійсно потребувала тотального обліку і контролю.

Утім, навіть совок не був в змозі проконтролювати геть усе, та і з обліком далеко не завжди вдавалося впоратися. Наприклад, навіть на офіційних "колгоспних ринках" ніхто не вибивав чеки, не вів жодних книг, і не мав "первісних документів" на товар.

Не кажучи вже про гігантську тіньову економіку, завдяки якій принаймні два покоління могли, попри усе, носити джинси та слухати рок і диско. Але, можливо, для цього просто не вистачало технологій?

Он, комуністичний Китай – поперед усієї планети у питаннях контролю за своїми підданими. Та і інші "успішні країни", у тому ж ЄС, хизуються своєю спроможністю усе тотально контролювати. Утім, чи варто нам цей приклад наслідувати?

Так, дійсно, важко заперечити користь від обліку та контролю всередині великих та середніх фірм.

І у боротьбі із злочинністю сучасні технології контролю зробили справжню революцію: уявіть собі, на хвилинку, чи змогли б розслідувати те ж отруєння Скрипалів так швидко та ефективно – та й взагалі! – пів-століття тому?

Але усе має свою ціну, і про це не варто забувати, навіть якщо йдеться про святе – дотримання законів. З суто економічної точки зору, витрати на облік та контроль відносяться до так званих "транзакційних".

Тобто, вони не додають цінність безпосередньо, але з ними доводиться миритися, бо вони супроводжують процеси обміну та управління, без яких неможливо організувати скільки-небудь велике виробництво як приватних благ, котрі постачають підприємства, так і суспільних, які постачає держава.

Єдине, але важливе, виключення становить мікро бізнес, де власник і члени сім’ї часто є єдиними працівниками. Проте, "миритися" – не означає "спокійно дивитися", бо усі ці втрати зменшують суспільний добробут.

На перевірки та довідки нам доводиться витрачати час і нерви; навіть дистанційний контроль (як-от вимірювання швидкості камерами) підвищує рівень стресу – тобто, вкорочує життя і збільшує кількість помилок; у багатьох випадках для контролю та обліку треба купувати недешеві прилади, тощо.

На додаток до цього, держава витрачає частину наших же податків на засоби контролю, зарплату контролерам, розробку методик, та інші подібні речі, які нам безпосередньо теж не потрібні.

Тому перш ніж запроваджувати черговий вид контролю та обліку треба ретельно зважити вигоди та витрати від нього.

Але порівнювати можна тільки співставні за сутністю величини, а з цим є проблема, бо, як показує практика, зрозуміти що саме рахується іноді не легше, ніж підрахувати.

Приміром, витрати на податковий контроль часто помилково порівнюють з фіскальним ефектом.

Наприклад, мовляв, якщо держава (як у Болгарії) придбає своїм коштом касові апарати для усіх торгівців, умовно кажучи, за мільярд гривень, а в результаті зможе зібрати на два мільярди більше податків – то це вигідна справа.

Дійсно, при цьому бюджет залишиться у виграші на мільярд, але інша частина економіки – приватний сектор – втратить два мільярди, отримавши при цьому нічим не корисні для нього касові апарати.

Таким чином, чистий суспільний ефект від такої справи може бути позитивним тільки якщо держава спроможна буде використати свій додатковий мільярд з удвічі більшою користю для суспільства, ніж це зробили б приватні підприємці.

Важко уявити собі таку ситуацію, тому при такому розкладі від поліпшення контролю суспільство в цілому втратить. Хоча це не виключає, що існують ситуації, де контроль таки є виправданий – якщо, звичайно, він працює сумлінно.

Так, але ж втратять-то порушники закону, то, можливо, контроль вартий того, аби їх покарати? Ну, якщо суспільство готове жертвувати заради цього – то, можливо і так.

Але чи не краще просто не вводити (або скасувати) відповідні регуляції, аби не доводилося вибирати між втратами добробуту і готовністю заплющувати очі на порушення законів?

Іншими словами, не варто гнатися за ідеальною моделлю, яка все одно в житті працюватиме "як завжди", краще одразу враховувати реалії, і, виходячи з них встановлювати такі норми, які дійсно буде дотримано – в тому числі, і завдяки дієвому контролю, який застосовується тільки там, де він виправданий, і зосереджується на найважливішому.

Це є універсальний рецепт, рівним чином дотичний до будь-яких країн, хіба що співвідношення вигод та витрат різниться в залежності від місцевих особливостей.

Проте, за наших умов є фактор, важливіший за описаний вище аналіз вигод та витрат: це природа нашої держави.

Ефект контролю різниться в залежності від природи держави, яка його застосовує, так само, як один і той самий ніж може різати хліб, а може – вбивати людей, залежно від того, у чиїх він руках.

Технології, які допомагають державі контролювати громадян, можуть робити їхнє життя безпечнішим та комфортнішим.

А можуть і навпаки: усе залежить від того, на кого працює та держава, тобто, наскільки міцно громадяни її, своєю чергою, контролюють – у кінцевому підсумку, значення має баланс контролю.

Не випадково навіть жителі розвинутих країн з усталеними демократичними традиціями постійно занепокоєні можливостями держави щодо контролю над громадянами.

Подивіться, хоча б, голлівудські фільми-антиутопії, де героям доводиться протистояти тоталітарній державі майбутнього, яка завдяки технологіям спромоглася вийти з-під контролю громадян та підкорити їх собі.

Утім, самий фактор такої пильності є найкращим запобіжником проти втілення цього кошмару в реальність.

Але в Україні, як і у переважній більшості світу, держава ніколи не була і не є підконтрольною громадянам. Аби зробити "як у Європі" не за формою, а за змістом, нам, як і громадянам інших подібних держав, ще належить взяти їх під контроль, та втримати його.

А це передбачає важкий шлях боротьби (зокрема, і через повстання та повсякденну активність небайдужих громадян), адже ті, хто сьогодні контролюють держави і вважають їхнє населення своїми підданими, не здаються без бою.

Вони, звісно ж, не гребують застосуванням технологій контролю та відповідних законодавчих інструментів проти підданих, а, точніше, тих, хто відчув себе вільними громадянами і встав на шлях боротьби за підкорення держави народові.

Посилення інструментів контролю допомагає їм придушити цю боротьбу – саме так діє Китай.

При цьому, "звичайні люди", яких влаштовує стан підданих, це навіть вітають, бо їм так спокійніше живеться, але і для них це, зрештою, з часом обернеться застоєм у рівні життя, якщо не гіршими проблемами – принаймні у довгостроковій перспективі, ковбаси без свободи не буває.

На той же Китай, скоріше за все, ще чекають важкі часи.

Друга, не менш важлива для України сторона: облік та контроль, а надто контроль за обліком, зазвичай розширюють можливості для корупції, бо контроль означає владу не тільки держави в цілому, але й конкретного контролера.

Технології можуть дещо пом’якшувати цей ефект, але у більшості випадків рішення все одно приймає людина, а вона слабка до спокус.

Знову-таки, у країнах Північно-Західної Європи, а також у конфуціанських, люди, в тому числі і контролери, відчувають відповідальність перед інститутами, тому описувана проблема стоїть не настільки гостро.

Натомість, у більшості світу, в тому числі і в Україні, переважає відповідальність перед ближчим колом – сім’єю та друзями. І за таких умов контролерові важко втриматися від спокуси допомогти кумові (та і себе улюбленого не забути).

Особливо небезпечні в цьому плані дискреційні норми, які дозволяють різне тлумачення, а то і відкрито залишають рішення на розсуд інспектора, а також види контролю, які передбачають особистий контакт, як-от податкові перевірки.

Навіть якщо контролери не беруть хабарів, за соціального порядку "з обмеженим доступом", який поки що переважає у світі в цілому, і в Україні зокрема, вибірковий контроль є ефективним способом обмеження доступу до економічних та політичних можливостей через придушення конкурентів за принципом (не у нас вигаданим та сформульованим) "друзям – усе, решті – закон".

Усі ми знаємо, як за допомогою перевірок тиснуть на бізнес-конкурентів, яких "замовили" у силовиків та податківців; як, під приводом контролю за дотриманням закону, що, буцімто, не має жодного відношення до політики (тих же податкових норм) можуть утискати бізнес, пов'язаний з політичними конкурентами, їхні медіа, та навіть самі партії і окремих активістів.

І це характерно далеко не тільки для України, але для усіх країн, окрім "розвинених", де діють принципово інші неформальні закони, тож контролери більше смерті бояться звинувачень у подібних речах.

Тому що, чим міцніший "учет и контроль" – тим міцніший "обмежений доступ" (зокрема, і згадана на початку совєцька система), і менше шансів перейти від нього до "відкритого", який, власне, і зробив розвинуті нині країни багатими.

Не дивно, що саме бенефіціари "обмеженого доступу" – "олігархи" (як клас) та корупціонери – наполегливо намагаються всіляко розширити можливості для контролю над окремими громадянами та бізнесом, зокрема, посилаючись на досвід "успішних країн".

Але, допоки ми не будемо упевнені, що саме ми, свідомі громадяни, контролюємо державу, а не вона – нас, так само, як у цьому впевнені громадяни тих країн, ми маємо опиратися будь-яким спробам розширити контроль держави.

Навіть у тих сферах, де такий контроль, буцімто, широко застосовується в "успішних країнах": в цій частині, їхній досвід – не для нас.

Натомість, в Україні мінімізація необхідності у контролі та зведення його до дуже простих, чітких, прозорих, формальних та легких для стороннього спостереження ознак, має стати одним із найважливіших критеріїв вибору засобів реалізації тих чи інших державних функцій.

Це потрібно не тільки з антикорупційних міркувань, але і для того, аби сприяти встановленню контролю громадян над державою, який тільки і може забезпечити виконання базових умов для переходу до "відкритого доступу".

Насамперед –  правової держави, публічного контролю над силовиками, тощо. І це стосується усіх сфер життя.

Конфлікти державного контролю з правами людини, а надто в умовах "гібридної війни", є предметом постійної дискусії правозахисних організацій з силовиками, вони широко дебатуються у медіа – тут, безумовно, є свої проблеми, але залишимо їх фахівцям.

Набагато менше уваги приділяється наразі контролю в економічній сфері, зокрема, але не тільки, податковому: на нього громадяни, навіть свідомі в інших питаннях, охоче дають згоду.

Між тим, якщо застосувати доведений вище критерій, то багато суперечок, які зараз викликають гарячі дискусії, вирішуються однозначно, причому, на відміну від багатьох інших випадків, тут не доводиться робити важкий вибір між свободою та безпекою.

Ось декілька актуальних сьогодні прикладів:

• реформа корпоративного податку (податок на виведений капітал (ПнВК) замість податку на прибуток підприємств) – конче потрібна, бо вона зменшує необхідність у контролі, –  це і є її головна мета. Власне, виходячи з цього критерію (точніше – насамперед, описаної на початку економічної складової) робоча група при МінФіні, яка остаточно розробляла законопроект, відмовилася від контролю багатьох видів видатків, зазвичай присутніх у такого роду законах;
• фіскалізація (обов’язкове застосування касового апарату чи іншого пристрою для видачі фіскального чеку), а надто контроль кінцевих продажів з перевіркою документів на товар – однозначно шкідливі ідеї, бо вони потребують шаленого збільшення контролю. Серед іншого, це повертає більше мільйона платників єдиного податку у залежність від податкових інспекторів особисто, а, з іншого боку – унеможливлює глибоку реформу ДФС: а хто ж буде контролювати видачу чеків?
• звільнення роботодавців від статусу "податкового агента" по відношенню до працівників з перекладенням на них обов’язку із сплати податків (ПДФО та ЄСВ) – шкідливо, бо контролювати доведеться не сотні тисяч роботодавців, а десять мільйонів працівників. І зробити це неможливо без застосування "непрямих методів контролю доходів", які є просто апофеозом описаних вище проблем;
• спрощена система оподаткування та звітності для мікро бізнесу і само зайнятих осіб (ССО) в українському варіанті не передбачає ведення звітності, і спеціально побудована у спосіб, що мінімізує необхідність та можливості контролю. Це робить її вразливою до деяких зловживань, які, на жаль, набули масового характеру, проте становлять незначну частину "тіньової економіки" порівняно із іншими видами, за які відповідає великий і надвеликий бізнес, що домінує у вітчизняній економіці (підприємці на ССО за оборотом складають 8.2%, навіть з урахуванням прихованих оборотів). Спроби посилення контролю є недоцільними навіть економічно, не кажучи вже про ту роль, яку вільні громадяни-підприємці відіграють наразі в українському суспільстві і його боротьбі за контроль над державою;
• давно, по-факту, мертву солідарну пенсійну систему треба якнайскоріше викинути на смітник, але примушувати замість цього працівників накопичувати на старість – сумнівна пропозиція, бо це потребує ретельного контролю. Краще просто забезпечити певний мінімум на старість, а решту віддати на розсуд самої людини, як у Грузії чи Новій Зеландії. Аналогічно, обираючи між таким мінімумом для усіх (як у Новій Зеландії), чи тільки для бідних (як у Грузії) перевагу слід віддати першому варіанту, бо він не потребуватиме контролю;
• митники та колишні митники наполегливо просувають ідею перекласти основний тягар контролю з власне митниці на подальший рух товарів (так званий "пост аудит") – як воно, здебільшого, працює у ЄС. Але це, вочевидь, збільшує необхідність контролю, тому неприйнятно для України;
• найбільше контролю потребують прямі податки (на доходи громадян та прибуток підприємств, працю), бо вони за самим принципом сплачуються на підставі декларації з подальшою перевіркою, яку неможливо автоматизувати. Тому вони підлягають скороченню, а податок на працю – повній відміні ("з чого ж платити пенсії" - див. вище щодо пенсійної реформи). Їх мають частково замістити податки на землю та майно, які завдяки сучасним технологіям практично не потребують контролю на місцях, при цьому піддаються автоматичному нарахуванню за допомогою масової оцінки. Непрямі податки (ПДВ та акцизні) треба переводити в автоматичний режим, теж скорочуючи необхідність контролю – і це вже почасти робиться, хоча і не без проблем. Окрім того, що таке переміщення податкового тягаря зменшує необхідність у контролі, воно ще й дещо послаблює пригнічуючий ефект податків на економічне зростання;
• регулювання природних монополій має відбуватися на основі принципу price cap, за яким тарифи встановлюються ззовні, а не на підставі аналізу буцімто реальних витрат постачальника (і, відповідно, контролю). Тим більше неприпустимим є перенесення на наш корумпований ґрунт "кращого європейського досвіду" RAB-тарифів, які мають на меті враховувати капітальні вкладення – теж предмет для контролю, де ніхто не може гарантувати його добросовісність (в даному питанні головним є аргумент корупційної вразливості).

І таких прикладів можна навести, мабуть, ще дуже багато.

Однак, не завжди облік та контроль ведуть до підкорення людей державі. Є і протилежні приклади, коли за допомогою цих механізмів громадяни контролюють державу.

Це, насамперед, прозорість бюджетів (еДата), прозорість реєстрів відшкодування ПДВ, облік реального споживання газу і тепла, і багато чого іншого. Саме такий облік та контроль нам потрібні, аби ця держава стала в повній мірі нашою.

І тільки тоді можна буде, дуже обережно, не втрачаючи пильності, дозволяти їй більше "контроля и учета" там, де це дійсно виправдано…