Що криється за заявою РНБО про дефіцит води в Україні

Влада, попереджаючи громадян про ймовірну загрозу щодо нестачі води в країні, нарікає винятково на несприятливі кліматичні умови. Про інші вагомі причини, що призводять до водного дефіциту, можновладці воліють не згадувати. Чи не йдеться в цій ситуації про намір владних кланів монополізувати весь маркетинговий ланцюжок очистки та постачання води як товару?

Списати власну безгосподарність на клімат?

Не встигла Україна отямитися від коронавірусу (точніше, ми допоки перебуваємо на "екваторі" боротьби), як нам передрікають черговий Апокаліпсис – від зменшення водних ресурсів в Україні.

Нещодавно Рада національної безпеки та оборони (РНБО), з посиланням на Державне агентство водних ресурсів, заявила про ймовірність виникнення водного дефіциту в басейнах деяких річок, що може негативно вплинути на водопостачання бізнес-структур та побутових споживачів.

Речники держорганів нібито цілком логічно пов’язали цю критичну ситуацію з відсутністю снігу взимку та достатніх весняних опадів.

У Держводагентстві повідомили, що вперше за 120 років Україна опинилася в ситуації, коли гідрометеорологічні умови можуть спричинити обмеження прав споживачів у використанні води, зокрема – для поливу та зрошування сільськогосподарських земель.

Про серйозність цієї загрози дискутувати зайве. Тим паче, що навіть за сприятливих кліматичних умов Україна не могла похвалитися високим рівнем забезпеченості громадян чистою питною водою: за її кількістю на душу населення наша держава посідає 125 місце з 180 країн.

Так, на одного українця припадає всього лише 1 тисяча кубометрів на рік. За цим показником, ми перебуваємо десь поміж такими африканськими країнами, як Чад і Судан.

Згідно ж із класифікацією ЮНЕСКО, якщо на одного жителя припадає менше 1,7 тис. кубометрів води на рік, то така держава належить до країн з недостатнім рівнем водного забезпечення. І це – Україна, де налічується 63 тис. річок, 40 тис. озер, 1100 водосховищ, 400 тис. ставків – назагал 1 млн 100 тис. гектарів прісної акваторії.

Цілком очевидно, що до скрутної ситуації із водозабезпеченням призводять не лише кліматичні катаклізми, на які українській владі вельми зручно списувати катастрофічний стан справ у цій сфері.

Насправді ж, існують цілком рукотворні фактори, із-за яких Україна позиціонується на карті Європи як маловодна країна. Але про них у заяві РНБО – чомусь ні слова. Як і про те, що насправді існує вкрай серйозна проблема, пов’язана із низькою якістю питної води і браком сучасних потужностей для її ефективної очистки у масштабних обсягах. Та про це – дещо нижче.

Наразі ж, просто-таки вражає буйна фантазія і професійність можновладців щодо визначення заходів із порятунку вітчизняного водного ареалу. Як зазначають в РНБО, "ймовірність маловоддя вимагатиме оптимізації водних ресурсів та економного водоспоживання".

Саме тому, фахівцями з національної безпеки запропоновано ще одне геніальне рішення – провести інвентаризацію підземних вод питної якості й артезіанських свердловин з "метою залучення їх до водопостачання".

Поміж іншим, в РНБО згадали про необхідність залучення додаткових коштів "для модернізації системи централізованого постачання" та про водну стратегію України.

Ймовірно, ця "глобальна" риторика топ-чиновників може здатися "непосвяченим" у проблематику мало не одкровенням щодо ефективної протидії обезводжуванню України. Якби не кілька "але".

Так, провести інвентаризацію підземних вод було би дуже корисно. Втім, чи усвідомлюють чиновники від національної безпеки справжні масштаби даного мега-проекту, його реальний фінансовий кошторис? Адже, наприклад, загальний об’єм підземних вод в українській частині басейну Дніпра становить 12,8 км³/рік (35 млн. м³/добу).

Експлуатаційні ж запаси підземних вод, тобто розвіданих і затверджених до використання, нараховують лише 2,6 км³/рік – всього одну шосту від загального обсягу. До слова, максимальна кількість підземних вод зосереджена в Чернігівській області, проте частка розвіданих водних підземних ресурсів тут просто-таки мізерна – всього лише 6%.

Чи усвідомлюють можновладці з РНБО той факт, що на розвідку й підготовку до експлуатації підземних водних ресурсів потрібні сотні мільйонів доларів, що співмірно із затратами на розвідку газових та нафтових покладів?.

Проте, де знайти "додаткові" джерела фінансування, якщо "коронавірусний" держбюджет-2020 буквально "тріщить по швах" з дефіцитом у 300 мільярдів гривень?

І що прямого іноземного інвестора навіть у "мирні" часи не заманиш в Україну – із-за регуляторних "хащів", абсурдних податкових норм, корупції й відсутності справедливої судової системи?

То що вже говорити про сьогодення, коли світова економіка перебуває на порозі глобальної рецесії, спричиненої пандемією коронавірусу?

Хіба що магічним чином збільшить ресурси питної та зрошувальної води нова водна стратегія – попри те, що наразі чинні – загальнодержавна цільова програма "Питна вода України" та низка відомчих і регіональних документів і планів – так і лишаються "мертвими" із-за браку державного фінансування й політичної волі чиновників.

Мені невідомо, якого рівня аналітиків запрошували до такої серйозної структури як РНБО. Проте, як фахівець у даній сфері, переконаний: зрозуміти, із-за чого (окрім клімату) виникає дефіцит води в Україні, нескладно навіть студентові вищого навчального закладу. І ці фактори, які перебувають "на поверхні", чомусь пройшли поза увагою можновладців із РНБО та інших профільних держорганів.

По-перше, з 90-х років минулого століття майже не здійснюються державні заходи з очищення річок. Сьогодні відповідних програм щодо основних водних басейнів України просто не існує.

І тут не можна не навести приклад Дніпра, басейн якого складає 80% водних ресурсів України. Ще далекого 1997 року Верховна Рада затвердила Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра і покращення якості води.

А в 2012 році було схвалено законом Загальнодержавну цільову програму розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року.

З тих пір минули роки, а стан водних ресурсів для 44 % з числа басейнових річок Дніпровської системи є просто-таки катастрофічним.

Якість води більшості водойм та й самого Дніпра класифікується як забруднена і брудна за гідрологічними, хімічними й радіологічними показниками, що безпосередньо загрожує здоров’ю українців.

Раніше я публікував матеріал про захаращення Дніпра фосфатами, що призводить до бурхливого росту водоростей-паразитів.

На жаль, виглядає так, що нинішній уряд і РНБО про ті "архаїчні" екологічні програми з очищення Дніпра навіть не згадує. Як і про те, що в Україні за 25 років знищено понад 10 000 малих річок – це відбулося, насамперед, через бездіяльність влади в контексті очищення річкових русел.

Наприклад, річка Ірпінь, яка є правою притокою Дніпра, зміліла на 70%. Водночас, урядом і місцевими органами влади практично нічого не робиться для того, щоб зупинити деградацію периферійних водних ресурсів.

По-друге, навіть згідно з офіційною статистикою, щороку близько півтисячі промислових підприємств скидає у водойми України понад 300 млн кубометрів неочищених стоків.

Основними забруднювачами води є хімічні, нафтопереробні й целюлозно-паперові комбінати, гірничорудна промисловість, комунально-побутові стоки. Ртуть, мідь, фтор, радіоактивні частки, залізо – головні "подарунки" річкам від промислових підприємств.

Відтак, вода з багатьох водоймищ країни непридатна до переробки в питну. Тож, фактично Україна знаходиться на порозі екологічної кризи.

До речі, згідно з актуальними даними Міністерства енергетики і захисту навколишнього середовища, найбільшими забруднювачами води є "Київводоканал" та низка регіональних водоканалів.

І це – ті підприємства, які зобов’язані постачати споживачам чисту питну воду. А звідки вони її беруть? Правильно – з річок, які самі ж і забруднюють. Чому ж тоді на ці кричущі факти не звертає увагу РНБО, риторично переймаючися загрозою водного дефіциту?

Як і на те, що водоканали і досі застосовують архаїчну технологію знезараження води за допомогою хлору – у той час, як в ЄС для цього використовують діоксид хлору як більш безпечний для здоров’я громадян.

Назагал же, в Україні практично немає ефективних й високотехнологічних комплексів очищення стічних вод і шкідливих викидів підприємств.

Так, переважна більшість очисних споруд й насосних агрегатів, що використовуються водоканалами, побудовані ще за радянських часів і вже давно вичерпали свій експлуатаційний ресурс.

По-третє, в Україні і досі має місце воістину варварське використання води з рік та озер для сільскогосподарського поливу, яке ніким не контролюється.

Річ у тім, що найбільшим споживачем води в Україні є сільське господарство. Лише на вирощування 1 кілограму житнього зерна потрібно 750 літрів води.

І тут фіксують найбільші безповоротні втрати рідини – до 80 %. Адже, ця вода, яку повертають у природу великі аграрні та й фермерські підприємства, забруднена значною кількістю хімічних добрив, отрутохімікатів, гербіцидів, інсектицидів і органічних відходів.

І весь цей токсичний "мікс" вимивається з грунтів, потрапляючи в поверхневі й підземні води, що їх можновладці збираються інвентаризувати.

По-четверте, відбувається просто-таки безбожне вирубування лісів, які мають водорегулюючу функцію. З одного боку, масове знищення дерев (особливо, в Карпатах) спричиняє паводки, оскільки поріділі ліси не затримують воду. З іншого – призводить до катастрофічного обміління рік та зниження запасів підземних і грунтових вод.

Так, за даними британської неурядової організації Earthsight, Україна є найбільшим постачальником "чорної" деревини до ЄС.

Назагал, обсяги вивозу перевищують аналогічні показники всіх країни Латинської Америки, Африки та Південної Азії разом.

Причому, за свідченням екс-очільника Державної екологічної інспекції Єгора Фірсова, якого без будь-яких пояснень звільнили з посади в травні, 90% незаконних вирубок цінної для водно-екологічного балансу деревини здійснюють самі робітники лісгоспів.

Чи ж не цим зобов’язана, насамперед, перейматися РНБО разом із правоохоронними органами?

І, по-п’яте, у нас і досі поширений несанкціонований видобуток (намиття) піску з річок, що призводить до їх замулювання. Незаконне видобування піску (а тіньовий ринок сьогодні вимірюється десятками мільйонів доларів) також спричинює помутніння і цвітіння води в річках, і як наслідок – загибель риби.

Так, посередині течії Дніпра в районі Києва є мілини глибиною 30-50 см, які не лише загрожують пересуванню водного транспорту, а й призводять до зупинки течії.

Назагал, неконтрольований видобуток піску завдає непоправної шкоди довкіллю. Замість боліт, озер, річок виникають величезні площі пісковиків.

Знищується все – риба, рослини, родючий шар ґрунту на суходолі та на дні водойм. Зайве казати про те, як подібне варварство впливає на якість комунальної "питної" води та на забезпеченість водними ресурсами інших галузей.

Як запобігти водному колапсу в країні?

На мій погляд, першочергові завдання РНБО та уряду полягають у тому, щоби проаналізувати вищеназвані причини кризи в сфері водопостачання й поступово усунути їх.

Так, маловодні сезони відбуваються регулярно, проте на кліматичні фактори ми навряд чи можемо суттєво вплинути (хоча проблема парникових викидів в атмосферу й глобального потепління є окремою широкою темою).

Поза сумнівами, потрібно починати інвентаризацію підземних джерел – хоча це робота не на один рік. Втім, вже сьогодні уряд повинен невідкладно протидіяти обмілінню й забрудненню грунтових і підземних вод.

Адже, із-за владної бездіяльності, років через п’ять ці ресурси можуть стати непридатними для використання, а то й і безповоротно зникнути.

Що ж стосується припинення несанкціонованих, а то й кримінальних діянь, на кшталт вирубки лісів, намивання піску, чи видобутку янтаря, то побороти це явище можливо лише за наявності жорсткої політичної волі, чого наразі не спостерігається.

Відтак, вже сьогодні, як мінімум, необхідно:

Урядові – актуалізувати загальнодержавну програму з очистки Дніпра, заклавши реалістичне бюджетне фінансування і продовживши строк її реалізації до 5 років, розглянувши можливість залучення кредитів ЄБРР, Світового банку та інших міжнародних організацій.

Цей напрямок варто інтегрувати в програму "Великого будівництва", що уможливить створення нових робочих місць. Обласні держадміністрації мають розробити відповідні регіональні програми із очищення великих та малих річок.

Зокрема, потрібно передбачити вилучення тромбів-насосів і розчищення водного ареалу від шкідливої та зайвої рослинності.

Урядові та місцевій владі протягом двох років – забезпечити розгалужену систему моніторингу за станом води українських річок, озер та інших водойм і за обсягами токсичних промислових та інших стоків.

Для цього слід встановити достатню кількість моніторингових постів, обладнаних спеціальними датчиками. Необхідно забезпечити єдину систему збору актуальної інформації щодо промислових викидів у водойми, використавши можливості приватних моніторингових сервісів.

Необхідно законодавчо впровадити систему "відчутно-мотиваційних" штрафів для підприємств-порушників екологічного законодавства, аби останнім було дешевше побудувати сучасні очисні споруди, аніж зливати токсичні відходи в річки, чи озера.

Потрібно перевести адміністрування штрафних санкцій Державною екологічною інспекцією в діджитальний режим.

Мінприроди, Держекоінспекції, місцевим органам влади та іншим профільним держструктурам – забезпечити навколо водних об’єктів оптимальне поєднання лісових насаджень та лук, водно-болотних угідь, які здатні регулювати клімат й затримувати вологу, здійснити комплекс заходів із ренатуралізації осушних заплав, рекультивації порушених земель, укріплення берегів, аби запобігти обмілінню й замуленню річок;

Запозичити швейцарський досвід "плати за екологічні послуги" як один із способів стимулювання бізнесу.

У цій альпійській країні певні кантони мали проблеми з питною водою з підземних джерел – у той період, коли почався інтенсивний розвиток сільського господарства із застосування хімічних добрив, пестицидів і гербіцидів.

Тоді місцеві очисні споруди не справлялися з очисткою води до "питних" норм. Відтак, уряд прийняв рішення компенсувати фермерам ті збитки, які вони несуть від незастосування хімікатів на полях.

Тобто, держава стимулювала сільськогосподарських підприємців розвивати біологічне землеробство, і це дало позитивний ефект. Чому б не налагодити застосування такого інструменту в Україні – зокрема, на рівні об’єднаних територіальних громад?

І останнє, проте – не менш важливе. У контексті владних заяв про дефіцит води і інвентаризацію підземних вод, не можу не пригадати історію із власної практики.

В середині 2000-х років мені вдалося ініціювати побудову заводу із очищення шахтних вод до стандарту питної в Алчевську Луганської області та залучити інвестиції у 8 млн доларів США з боку відомої американської компанії General Electric.

В тому числі, завдяки цьому, стартувала регіональна програма щодо постачання якісної питної води побутовим споживачам Луганщини.

Проте, як тільки до влади в місцевій облдержадміністрації прийшли представники сумнозвісної "Партії регіонів", то почали робити все можливе, аби "перетягти" досягнення приватного бізнесу під власний контроль. На щастя, тоді їм це не вдалося.

Про що тут, насправді, йдеться? Головне, щоби за раптовим занепокоєнням чинної влади стосовно нестачі води в річках та в підземних джерелах не стояв чиновницький бізнес-інтерес – підпорядкувати собі колосальні фінансові потоки від очищення та постачання водних ресурсів.

Натомість, у цій сфері має бути забезпечено рівний і справедливий доступ широкого кола бізнес-структур до прозорих тендерів і державно-приватного партнерства.

Головне, – щоб не вийшло так, як із недавньою приватизацією єдиної в Україні станції зі складування та зберігання рідкого хлору. А відтак – з повною монополізацією відомим олігархом ринку виробництва й постачання єдиного реагента, що використовується українськими водоканалами для знезараження комунальної води.

Страждає ж від цих "спраглих ігрищ" влади й олігархічних кланів, як і завжди, пересічний український споживач.