Уривок з книги "Чи виживе Сингапур?"

Як подолати розлом: досвід Сингапуру.

Уривок з книги "Чи виживе Сингапур?" сингапурського держслужбовеця, дипломата і академіка Кішора Махбубані.

1965 року, коли Сингапур здобув незалежність, його очільники не стільки раділи, скільки плакали. Думка про те, що маленьке острівне місто-держава — з населенням у два мільйони осіб, без внутрішніх земель, у регіоні, який на ті часи був складним і неспокійним, — зможе вижити, видавалася цілковито сміховинною.

У Сингапуру завжди були низькі шанси на успіх. Варто відзначити, що він не лише вижив наперекір усьому, а й став однією з найуспішніших у світі держав, що розвиваються.

Рухатися до успіху наперекір усьому — це виклик, який сьогодні стоїть не лише перед малими вразливими державами на зразок Сингапуру, а й перед усією планетою.

Наприкінці ХХ сторіччя багато людей з різних куточків світу чимраз більше переймається тим, що ми живемо на перенаселеній планеті, якій загрожують екологічні негаразди.

За сто років населення Землі збільшилося втричі: з 1,6 мільярда в 1900 році до 6 мільярдів у 2000-му, що в середньому у світі дорівнює 35 особам на квадратний кілометр. У Бангладеш, теперішньому взірці перенаселення, на квадратному кілометрі мешкає 855 осіб.

Та все-таки найбільш густозаселеною країною світу є Сингапур, де на квадратний кілометр припадає 5900 осіб.

На сьогодні історія успіху держави набула доволі широкого розголосу — попри регулярні нападки деяких західних ЗМІ ліберального спрямування.

Втім, оскільки деякі з цих нападок набрали всесвітнього розголосу, дуже мало хто чув значно цікавішу історію про новаторські соціальні та економічні стратегії, на яких ґрунтується ця історія успіху.

Можливо, новаторські розв’язки поширених економічних і соціальних проблем Сингапуру варті уваги тих, хто прагне подолати дедалі ширший розлом на чимраз більш нестабільній планеті.

Всесвітній економічний форум у Давосі вчасно почав висвітлювати цю проблему, а часописі Forum News Daily, напевно, теж саме час поцікавитися історією Сингапуру.

Всім відомо про економічні успіхи Сингапуру. Починаючи від здобуття незалежності 1965 року економіка країни щорічно зростає на 7%, а дохід на душу населення становить 29 610 доларів США (дев’яте місце у світі).

Дехто вважає, що Сингапур має у своєму розпорядженні найефективніший порт, аеропорт, авіалінії і державну службу.

Крім того, він посідає третє місце за обсягами переробки нафти, а ще там розташовано один із найбільших фінансових центрів. Загальний обсяг торгівлі в Сингапурі втричі перевищує ВВП.

Цього вдалося досягти завдяки порівняно простим заходам: підтримці вільної відкритої економіки, уникненню субсидій, заохоченню закордонних інвестицій і цілеспрямованому руху до бюджетного надлишку. Воднораз акцент повсякчас робиться на тяжкій праці, ощадливості та перевагах збільшення продуктивності праці.

Проте за економічною історією ховається інша, зовсім маловідома. Врешті-решт, державу треба оцінювати за здатністю забезпечити громадянам більшість людських потреб: їжа, житло, здоров’я, освіта, чисте довкілля, відчуття належності до суспільства і мета життя. Напевно, саме в цих вимірах Сингапур міг би щось порадити перенаселеній планеті.

Соціально-економічні заходи в Сингапурі складно якось охарактеризувати. Вони не пасують ані до капіталістичної, ні до соціалістичної парадигм.

Позицію уряду характеризують радше дух здорового прагматизму, відкритість до нововведень і досвід. Їжа коштує дешево, і її багато, адже імпорт надходить із різних куточків світу. У самій державі не виробляється нічого, але середній працівник може пообідати за два-три долари США. Житла теж вистачає.

Дев’яносто відсотків населення мешкає в багатоповерхівках, які займають лише одну шосту площі острова. Середній розмір житлової площі на одну родину перевищує середньосвітові показники.

Практично всі сингапурці мешкають у власному житлі з огляду на обов’язкову програму заощаджень (Центральний ощадний фонд, ЦОФ).

Працівник із доходом 1000 доларів на місяць (а багато хто заробляє саме стільки) може щомісяця заощаджувати щонайменше 400: 200 доларів із зарплатні, а ще 200 вносить роботодавець.

Вкладення в житло окупаються, оскільки за останні десять років ціни на квартири зросли в середньому втричі.

До того ж схема ЦОФ дає сингапурцям змогу заощаджувати кошти для медичних потреб. Система охорони здоров’я перейшла від повного державного субсидування до збільшення співфінансування.

Водночас жодній людині не відмовлять у потрібному лікуванні, а уможливлює це трирівневий захист: особисті заощадження Medisave, схема державного страхування за доступними цінами MediShield і державна допомога Medifund. З року в рік здоров’я населення поліпшується.

Показники дитячої смертності знизилися з 26,3 на 1000 новонароджених 1965 року до теперішніх 4 на 1000 немовлят. Тривалість життя зростає. Освіта не є ані цілком безкоштовною, ні обов’язковою, але на сьогодні в кожному поколінні 90% закінчує принаймні 10 класів; 20% навчається в університеті; 40% — у багатопрофільних технікумах; 30% здобуває професійну освіту. Рання спеціалізація допомагає змалечку розпізнавати й розвивати різні здібності.

Історія про довкілля також варта уваги. Ще задовго до появи "зеленого" руху тогочасний прем’єр-міністр Лі Куан Ю зауважив: "Мені завжди здавалося, що похмурий міський пейзаж — бетонні джунглі — вбиває людський дух. Для поліпшення настрою потрібна зелень природи".

Завдяки ретельному плануванню земель лише 49% острова відведено під житло, торговельні та промислові потреби. А отже, половина острова складається із заповідних лісів, водозаборів, боліт та інших ділянок без забудови. Сингапур — зелений острів, хоча Світовий банк вважає його населення "на 100% міським".

Цікаво, що в Сингапурі рівень біорозмаїття вищий, ніж у всіх Сполучених Штатах. У Сингапурі одразу зрозуміли, яку небезпеку становлять автомобілі. З огляду на це і володіння, і користування автомобілями суворо оподатковується.

Перш ніж купити машину, треба придбати документ — посвідчення права власності (ППВ). Щомісяця обмежена кількість ППВ продається на аукціоні, що допомагає тримати зростання кількості автомобілів під контролем. На сьогодні ППВ коштує в середньому 30 тисяч доларів. З урахуванням податків Mercedes-Benz коштуватиме понад 150 тисяч доларів. 1998 року було запроваджено схему електронної плати за користування дорогами, яка сприяє утриманню під контролем користування автомобілями і зменшенню заторів.

Оподаткування автомобільного транспорту врівноважує ефективна служба метрополітену та автобусне сполучення, котрі, хоч це й дивно, не субсидує держава. Автобусні перевізники заробляють гроші, адже в Сингапурі слово "субсидія" — це, по суті, табу.

Такій увазі до забезпечення фізичних і матеріальних потреб населення не поступається турбота про суспільні та духовні потреби народу. Однак у цьому держава свідомо відійшла від соціальних приписів держав — членів Організації економічного співробітництва та розвитку.

У Сингапурі нема безхатьків, малозабезпечених чи голодних. Злидні вдалося побороти не завдяки програмам соціального захисту (вони, можна сказати, взагалі відсутні), а через єдине у своєму роді партнерство між державою, соціально відповідальними компаніями, групами самодопомоги і волонтерськими ініціативами.

Держава тут виступає в ролі каталізатора — обирає фінансову підтримку, фінансує профілактичні заходи й соціальну допомогу, забезпечує основні потреби. Варто зауважити, що найбідніші 5% домогосподарств володіють приблизно такою самою кількістю нерухомості, телевізорів, холодильників, телефонів, пральних машин і відеокамер, як середня сім’я по країні.

Можливо, саме цим — у поєднанні з суворим режимом дотримання закону і порядку — пояснюється те, чому рівень злочинності у країні один із найнижчих у світі: 167 злочинів на 100 тисяч населення.

У суспільстві Сингапуру важливе місце відведено родині. Державні заходи спрямовано на заохочення родин жити в одному районі. Ці ж заходи заохочують родини дбати про літніх родичів. Традиційна для Азії увага до власного роду й родинних зв’язків дуже сприяє гуртуванню суспільства — навіть попри його осучаснення і розвиток.

Настільки ж сильний акцент стоїть на гармонії між різними расами, зважаючи на расові заворушення, що передували незалежності. Уряд оприлюднює оголошення чотирма офіційними мовами (мандаринською, малайською, тамільською та англійською). Кожна дитина в Сингапурі має бути двомовною, а в освіті чи на державній службі відсутня дискримінація за етнічною ознакою.

Щоб у соціальному житлі не утворювалися расові ґето, у кожному мікрорайоні має жити певний відсоток національних меншин. Суспільні та громадські групи закликають до того, щоб серед їхніх учасників були представники різних рас. До кожного виборчого округу прикріплено громадський центр, відкритий для всіх громадян. Щільна мережа консультативних груп для громадян дає їм змогу брати участь у житті своєї спільноти.

Суспільство в Сингапурі не ідеальне. Це не райське місце. Добробут приніс за собою шкідливі суспільні звички: надмірне споживання і утворення сміття. За даними ЮНЕП (Програми ООН з довкілля), сингапурці накопичують 1,1 кг побутових відходів на день — порівняно з 0,9 кг у Німеччині.

Нікуди не зникла й така шкідлива звичка, як засмічення. Крім того, Сингапур не оминули суспільні проблеми сучасних міст — наркозалежність, вандалізм, підліткова злочинність, — навіть попри суворі заходи стримування.

У Сингапурі ніколи не вщухне боротьба за виживання і поліпшення соціального становища. Але та низка успіхів, котрих домоглася наша країна, може стати обнадійливим прикладом.

Якби решта світу погодилася на сингапурські умови життя, 5,25 мільярда людей на нашій планеті могли б жити на території, яка за розміром дорівнювала б Південно-Африканській Республіці. З огляду на таку можливість наша планета вже не здається настільки перенаселеною.