Уривок з книги "Есенціалізм. Мистецтво визначати пріоритети"

Наполеглива праця — це важливо. Але більше зусиль не обов’язково забезпечують більше результатів.

Уривок з книги "Есенціалізм. Мистецтво визначати пріоритети" Ґреґа Маккеон

Розділ 3. Розгледіти. Практично все — неважливе

У класичному алегоричному романі Джорджа Оруелла "Колгосп тварин" нас знайомлять із вигаданим персонажем — конем Боксером.

Його змальовано сумлінним і сильним. На кожну перешкоду і кожну проблему він реагує словами: "Я працюватиму наполегливіше". Він живе за цією філософією, аж доки його, виснаженого і зломленого, не відвозять на шкуродерню.

Він — трагічна постать: зусилля, яких він докладав усе більше й більше, попри його найкращі наміри, тільки посилили нерівність і проблеми на фермі.

Чи ми можемо бути такими, як Боксер? Чи часто перешкоди тільки посилюють нашу рішучість працювати більше й наполегливіше? Чи трапляється таке, що ми на кожен виклик відповідаємо: "Так, я можу взятися і за це!"?

Зрештою, нас усіх з юних років учили, що ключ до результатів — це тяжка праця, і більшість із нас нерідко нагороджували за продуктивність та здатність тягнути на собі кожне завдання і кожен виклик, якими жбурляє у нас світ. Та чи існує межа, після якої навіть робота тямущих людей втрачає цінність? Чи існує межа, після якої працювати більше — не те саме, що продукувати більше? Чи існує межа, за якою працювати менше (але думати більше) — насправді спосіб досягати кращих результатів?

Пам’ятаю, коли я був молодим, хотів заробити кишенькових грошей. Дванадцятирічний англієць міг заробити небагатьма способами, один із них — розвозити газети. За це платили приблизно один фунт на день, забирало це близько години.

Тож довгий час я кожного ранку перед початком уроків годину тягав від дверей до дверей сумку, яка здавалася важчою за мене самого (і щоб ви розуміли — просто кинути газету на ґанок, як це роблять у Сполучених Штатах, не можна було; ми мали просунути газету у маленьку щілинку поштової скриньки на дверях, а потім проштовхнути її всередину). Будьте певні — ці кишенькові гроші були зароблені тяжкою працею.

Ті зусилля, які треба було докласти, просто щоб заробити той один фунт на день, назавжди змінили моє ставлення до вартості жаданих речей. З того часу, коли я дивився на щось, що хотів купити, то переводив ціну в кількість днів, які я повинен буду доставляти газети. Один фунт нагороди дорівнював одній годині праці. Я зрозумів, що за таким сценарієм можу досить довго збирати гроші на радіокеровану машинку, яку так хотів.

Потім я почав думати, як би мені пришвидшити процес, і мене осяйнуло: суботніми ранками я можу не розвозити газети, а мити сусідські автомобілі. Я міг брати по два фунти за авто і мити по три за годину. Відношення годин до фунтів раптом змінилося з 1:1 на 1:6. Я засвоїв критично важливий урок: деякі зусилля приносять більшу винагороду за інші.

Багато років по тому, під час навчання в університеті, я пішов працювати в коучингову компанію. Працював у їхньому відділі обслуговування клієнтів за 9 доларів на годину. Було б легко розглядати роботу в контексті співвідношення часу та грошей. Але я знав, що насправді значення має співвідношення між часом і результатами.

Тож я запитав себе: "Якого найціннішого результату я можу досягти на цій роботі?". Виявилося — перезавоювати довіру клієнтів, які хотіли припинити співпрацю. Тож я наполегливо працював, переконував їх не йти, і невдовзі кількість втрачених клієнтів сягнула нуля. Мені ж платили за кожного клієнта, який не пішов, тож я навчився більшого, заробив більше і досягнув більшого.

Наполеглива праця — це важливо. Але більше зусиль не обов’язково забезпечують більше результатів. Принцип "менше, але краще" — так.

Ферран Адрія — можливо, один з найкращих шеф-кухарів у світі, завдяки якому "Ель Буллі" (El Bulli) став найвідомішим рестораном, — реалізує принцип "менше, але краще" як мінімум у два способи. По-перше, він особливо добре вміє одне: виявляти абсолютну сутність традиційних страв, а тоді інтерпретувати їх так, як ніхто раніше не уявляв. По-друге, столик в "Ель Буллі" щорічно намагалися забронювати два мільйони людей, проте ресторан завжди обслуговував тільки 50 клієнтів за вечір і шість місяців на рік був зачинений. На час написання книжки Ферран узагалі перестав готувати для клієнтів — натомість перетворив "Ель Буллі" на лабораторію їжі, де прагнув відшукати саму суть свого ремесла.

Звикнути до ідеї працювати "менше, але краще" може бути складніше, ніж здається, особливо враховуючи, що раніше нас нагороджували за те, що ми працюємо більше... і більше, і більше. Але є точка, після якої ви докладатимете більше зусиль, а змін не буде — або навіть настане ступор. Ідея прямого зв’язку між результатами і зусиллями приваблює, це правда. Вона здається справедливою. Проте дослідження у багатьох галузях свідчать про інше.

Багато хто чув про так званий принцип Парето, відкритий ще у 1890-х роках: 20% зусиль дають 80% результату. Набагато пізніше, 1951 року, один із праотців руху за якість Джозеф Джуран розширив цю ідею у своєму "Довіднику з контролю якості" і назвав її "законом кількох важливих речей"16. Він помітив, що якість продукту можна суттєво підвищити, якщо вирішити всього декілька проблем.

Людей, які хотіли взяти участь у дослідженні, він знайшов у Японії — на той час вона мала репутацію країни, що виробляє дешевий товар низької якості. Коли зусилля спрямували на те, щоб основну увагу зосередити на поліпшенні кількох нюансів, словосполучення "вироблено в Японії" набуло нового значення. Поступово революція якості привела до того, що Японія здобула статус світового центру економічного розвитку.

"Відокремлювати кукіль від пшениці" — спосіб, який можна застосовувати у всіх справах, великих і маленьких. Це дуже переконливо продемонстрував Річард Кох — автор декількох книжок про те, як користуватися принципом Парето (правилом 20/80)

у щоденному житті. Насправді, приклади є всюди.

Подумайте про Воррена Баффета і його відомий вислів: "Наша інвестиційна філософія межує з летаргією". Ішлося про те, що він та його фірма інвестують всього у кілька проектів і довгий час не виводять гроші.

Мері Баффет і Девід Кларк у книзі "Дао Воррена Баффета" пояснюють: "На початку кар’єри Воррен вирішив, що не зможе приймати сотні правильних інвестиційних рішень, тож постановив, що інвестуватиме тільки в той бізнес, у якому буде повністю впевнений, і потім робитиме на нього величезну ставку. Всього 10 інвестицій забезпечили 90% його статків. Інколи те, чого ви не робите, і те, що робите, буває однаково важливим". Одне слово, Воррен Баффет багато ставить на декілька суттєвих інвестиційних можливостей і відмовляється від багатьох посередніх.

Є люди, які вірять, що зв’язок між зусиллями та результатами ще менш лінійний — згідно з тим, що науковці називають "степеневою функцією". За теорією степеневої функції, певні зусилля дійсно дають експоненційно більше результатів, ніж інші. Наприклад, колишній технічний керівник "Майкрософту" (Microsoft) Натан Майрволд вважає (і підтвердив це мені особисто): "Найкращі програмісти продуктивніші за посередніх програмістів не в 10, не в 100, навіть не в 1000, а в 10 000 разів". Може, це й перебільшення, але теза про те, що певні зусилля дають експоненційно кращі результати за інші, досі актуальна.

Приголомшлива реальність така: ми живемо у світі, де майже все нічого не варте і тільки дещо винятково цінне. Як писав Джон Максвелл: "Неможливо переоцінити ступінь неважливості практично будь-чого".

Не-Есенціаліст майже все вважає суттєвим.

Есенціаліст майже все вважає несуттєвим.

Коли ми перестаємо вважати все однаково важливим, починаємо бачити всю цінність слідування шляхом Есенціаліста. Виявляється, що навіть багато привабливих, бажаних можливостей часто не варті того, що декілька дійсно неймовірних. Тільки ми це розуміємо — починаємо сканувати своє середовище у пошуках "пшениці" й енергійно позбавляємося "куколю". Тільки в такому разі можемо відмовитися від привабливих можливостей і погодитися на справді дивовижні.

Ось чому Есенціаліст присвячує необхідний йому час на дослідження всіх варіантів. Присвятити цьому достатньо уваги — виправдане бажання, адже деякі можливості настільки важливі, що повертаються десятикратною винагородою. Іншими словами,

Есенціаліст більше зіставляє — отже, може менше робити.

Багато здібних людей не можуть вивести власну продуктивність на новий рівень, тому що не можуть позбавитися переконання, що важливо все. Але Есенціаліст навчився помічати різницю між насправді важливим і всім іншим. Щоби практикувати цей навик

Есенціаліста, можемо почати з найпростішого, а коли звикнемо до такого підходу у щоденних рішеннях — спробуймо застосовувати його у важливіших сферах життя. Потрібна грандіозна зміна свідомості, щоб удосконалити це вміння. Але це можливо.