Чим особливий досвід АРМА з управління активами у міжнародному контексті?

АРМА не має змоги належно управляти цінними паперами і частками у статних капіталах компаній, оскільки закон вимагає отримання згоди власника.

Згідно з минулорічним показником Індексу сприйняття корупції, Україна посідає 117 місце у списку зі 180 країн світу. Така позиція, на превеликий жаль, забезпечує нам титул однієї з найбільш корумпованих держав у Європі. Водночас, окрім корупційних справ, українські правоохоронці щороку розслідують тисячі інших кримінальних проваджень, де фігурують активи вартістю в мільярди гривень. Мільярди, котрі б мали слугувати суспільству, а не фігурантам кримінальних справ.

Для цього в переважній більшості іноземних та, зокрема, в європейських юрисдикціях створено спеціальні офіси з управління активами, які мають достатньо широкі повноваження для того, щоб арештоване та конфісковане майно було в першу чергу збережене та приносило якомога більшу суспільну користь. Ці, так звані ARO/AMO-офіси реалізовують, зберігають активи, управляють ними або передають їх в управління чи для соціального використання.

Очевидно, що з огляду на масштаби нелегальної економіки в Україні, діюче Агентство з розшуку та менеджменту активів (АРМА) слід було наділити щонайменше такими ж повноваженнями. Однак в цьому випадку європейську ідею втілено лише з частковим урахуванням європейської практики.

Закликаючи депутатський корпус до комплексного законодавчого реформування діяльності АРМА, ми неодноразово апелювали до міжнародного досвіду у сфері менеджменту арештованих активів. А нещодавно, завдяки зусиллям Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні (EUACI), народні депутати мали нагоду почути про досвід закордонних офісів ARO/AMO безпосередньо від їх представників та відомих міжнародних експертів у цій сфері.

Зокрема, було організовано круглий стіл, під час якого експерти обговорювали ключові питання з управління активами, ділячись своїм досвідом та точкою зору щодо основних принципів діяльності ARO/AMO, механізму планування перед арештом, викликів, що постають перед міжнародним співтовариством і якими є шляхи їх вирішення.

Ті практики, про які розповіли експерти голландського, французького, чеського, британського та американського офісів, надто контрастують не тільки з чинним українським законодавством, але й з усталеними в Україні підходами та поглядами багатьох законотворців.

Так, для європейських країн, як і для більшості країн світу, характерне злагоджене планування арешту. Як правило, актив не арештують і тим більше не передаватимуть в управління уповноваженій інституції без попереднього прогнозування наслідків управління та можливостей продати чи зберегти його в інший спосіб. Та й загалом, одна з ключових функцій іноземних аналогів АРМА – це консультування правоохоронців та суддів щодо того, які рішення доречніше ухвалювати для збереження активів.

Водночас в Україні АРМА позбавлене таких можливостей і, як наслідок, Агентству за рішеннями судів без попереднього планування передається багато активів, ефективне управління якими не має перспектив, але натомість часто викликає "праведний гнів" різних діячів, які хочуть називати себе експертами й активістами.

Для збереження вартості арештованого майна наші закордонні колеги переважно вдаються до його реалізації. Слід вказати, що активи продають як після конфіскації, так і до остаточного вироку суду, оскільки тривале зберігання є дорогим і економічно недоцільним.

Особливо це стосується депресивних активів та майна, яке швидко втрачає вартість (у Франції 80% реалізованих активів складає автотранспорт). Як стверджує радник з управління незаконними активами ООН та експерт з повернення активів Міжвідомчої мережі з управління активами Балканського регіону Джил Томас: "Продаж майна до винесення рішення суду, за згодою власника чи без неї, визнаний у всьому світі найкращим підходом до збереження вартості майна".

В Україні ж АРМА не може продавати депресивні активи та майно, яке об’єктивно не підлягає передачі підприємцям для комерційного використання, навіть попри те, що таким правом Агентство наділяє закон.

Перешкодою є судова практика, яка всупереч міжнародному досвіду не дозволяє зберігати вартість арештованого майна шляхом продажу та подальшого управління отриманими коштами.

Подібних проблем, напевно, не виникало б з реалізацією конфіскованого майна, але за умови, якби такі вироки в Україні були. За весь час своєї діяльності АРМА отримало лише один конфіскований актив для реалізації.

Міжнародні експерти з управління активами також наголошують, що ключове завдання офісів полягає у збереженні арештованого майна або його вартості, а не у генеруванні доходів з його управління.

Європейські аналоги АРМА здебільшого прямо або опосередковано витрачають кошти на збереження активів, передаючи їх в управління державним чи приватним структурам, або ж навіть громадським організаціям та місцевим громадам.

Натомість український офіс в абсолютній більшості випадків передає арештовані активи в комерційне використання бізнесу, тобто забезпечує не лише підтримання та покращення стану активу, а й наповнює державний бюджет додатковими коштами, заробленими бізнесом від управління такими активами.

В умовах заблокованого продажу та відсутності функції зберігання (охорона, страхування) це єдиний доступний спосіб управління активами на час дії арешту. Хоча, очевидно, що передачі підприємцям підлягають лише ліквідні активи, тоді як для збереження неліквідного майна в АРМА явно бракує інституційних можливостей. Важливим є той факт, що збереження неліквідного майна, по суті, не є функцією жодного офісу ARO/AMO у Європі.

Показовою прикметою зарубіжного досвіду є й те, що європейським офісам вкрай рідко передають в управління арештовані компанії та підприємства – особливо без повного набору інструментів для здійснення управлінської діяльності.

Досвід АРМА – протилежний. Сьогодні в управління Агентства передано дві ТЕЦ на Львівщині, Український Медіа Холдинг, акції АТ "Газтранзиту" та ПАТ "По газопостачанню та газифікації "Донецькоблгаз", частину магістрального нафтопродуктопроводу "Самара – Західний напрямок", АТ "Мотор Січ" і т. д.

Як вбачається, йдеться не просто про великі компанії, а про стратегічні активи державної ваги, об’єкти критичної інфраструктури, які мають важливе оборонне, економічне та соціальне значення.

При цьому АРМА не має змоги належно управляти цінними паперами і частками у статних капіталах компаній, оскільки закон вимагає отримання згоди власника на фактичне управління.

Агентство мусить шукати для розпорядження вказаними об’єктами комерційні структури, які повинні створювати прибутки, а не дбати про національну безпеку чи потреби громадян, що не зовсім корелюється з державницьким підходом та державними інтересами.

Відтак, унеможливлюються гарантії безперебійного функціонування таких об’єктів та їх збереження, принаймні без законодавчих змін.

Таким чином, навіть побіжне ознайомлення з передовими міжнародними практиками у сфері управління арештованими активами дає змогу переконатися в тому, що український досвід на цьому фоні є унікальним. Однак ця унікальність - не стільки приклад для наслідування, скільки наслідок серйозних інституційних недоліків та обмежень у діяльності органу. Без їх комплексного законодавчого усунення в АРМА навряд є шанс повноцінно виконати ті стратегічні завдання, які сьогодні де-факто стоять перед Агентством.