Уривок з книги "Дієва економіка для важких часів"

Чому комунікаційний бар’єр призводить до нераціонального використання ресурсів? Звідки береться нераціональне використання? І як освіта впливає на безробіття?

Уривок з книги "Дієва економіка для важких часів" Естер Дюфло, Абхіджіт Банерджі

Кінець зростання? Риболовля з мобільними телефонами

Основний принцип усіх теорій зростання, які ми обговорили, полягає в тому, що ресурси без перешкод доставляють туди, де їх найпродуктивніше використають. Ця гіпотеза підтверджується, поки ринки працюють ідеально.

Найкращі компанії мають приваблювати найкращих працівників. Найродючіші земельні ділянки мають найстаранніше оброблятися, а найменш родючі використовуватися для промисловості. Люди, які мають гроші для позики, мають надавати ці позики найкращим підприємцям.

Саме це припущення і дозволяє макроекономістам говорити про запас "капіталу" або "людського капіталу" в економіці, незважаючи на очевидне: економіка — це не єдиний велетенський механізм. Поки ресурси використовуються якнайкраще, кожне окреме підприємство — наче гвинтик у машині, що безвідмовно працює, охоплюючи всю економіку.

Але це часто не так. У конкретній економіці співіснують продуктивні та непродуктивні фірми, а ресурси не завжди використовуються якнайкраще.

Недостатнє застосування доступних технологій — це не просто проблема бідних домогосподарств; вочевидь, це і проблема сфер промисловості в країнах, що розвиваються.

У багатьох випадках найкращі підприємства галузі використовують найновішу технологію, тоді як решта — ні, навіть якщо це здається логічним з економічної точки зору. Часто так відбувається тому, що масштаб їхнього виробництва замалий.

Наприклад, донедавна в Індії типовим виробником одягу був кравець, який сам шив одяг на замовлення у власній майстерні, а не фірма, яка займається масовим виробництвом. ЗФП низька не через те, що кравці використовують неправильну технологію, а тому, що швейні фірми занадто малі, щоб найкраща технологія давала їм прибуток. Те, чому такі фірми існують, у певному сенсі є головоломкою.

Тож проблема з технологіями в країнах, що розвиваються, не стільки в недоступності прибуткових технологій, скільки в тому, що їхня економіка, здається, ненайкращим чином використовує доступні ресурси. І це стосується не лише технологій, а й землі, капіталу й талантів.

Одні фірми мають більше працівників, ніж потрібно, тоді як інші не можуть їх найняти. Деякі підприємці з чудовими ідеями не мають чим їх профінансувати, а інші, які не надто добре знаються на своїй справі, працюють далі: це те, що макроекономісти називають нераціональним використанням.

Яскравим прикладом подолання нераціонального використання є вплив поширення мобільних телефонів на рибальство в штаті Керала в Індії. Рибалки вирушали на риболовлю рано-вранці, а в проміжок від 8-ї до 10-ї поверталися на берег, щоб продати улов.

Коли мобільних ще не було, вони приставали біля найближчого берега, де їх зустрічали покупці. Продавали, доки не розійдуться люди або не закінчиться риба. Оскільки улов щодня був різний, в одному місці продажу було багато зіпсованої риби, а в іншому часто залишалися засмучені покупці.

Це яскравий приклад нераціонального використання. Коли з’явився мобільний зв’язок, рибалки почали телефонувати заздалегідь, щоб вирішити, де причалити; вони пливли туди, де було багато охочих купити рибу і небагато човнів. У результаті відходи фактично зникли, ціни стабілізувалися, а становище покупців та продавців покращилося.

Перша історія породила другу. Головним знаряддям праці для рибалки є човен, а добрі човни служать значно довше за погані. Технологія виробництва рибальських човнів завжди та сама, але одні ремісники в цьому вправніші за інших.

До появи мобільних рибалки купували човни в найближчих ремісників. Але коли вони почали мандрувати на інші береги, щоб продати рибу, то часто бачили, що в іншому місці є кращі човнярі, й замовляли їм нові човни. У результаті кращі човнярі отримали більше роботи, а гірші пішли з ринку.

Якість середнього човна покращилася, крім того, оскільки у кращих човнярів стало більше роботи, вони могли краще використовувати наявну інфраструктуру, і в результаті знизили ціну на човни. Нераціональне використання ресурсів зменшилося: робітники, які виготовляли човни, обладнання, деревина, цвяхи та мотузки для них — усе це використовувалося значно ефективніше.

Спільним у цих двох історіях є те, що до нераціонального використання ресурсів призводив комунікаційний бар’єр. Коли комунікація покращилася, ті самі ресурси стали використовуватися краще, що спричинило зростання ЗФП, оскільки стало можливим зробити більше з тими самими внесками.

Нераціональне використання ресурсів поширене в економіках країн, що розвиваються. Візьмімо місто Тіруппур на півдні Індії, майкову столицю країни. У Тіруппурі два типи підприємців: ті, які приїхали з інших міст і почали шити тут майки, і ті, хто народився та виріс у цьому районі.

Останні майже всі є дітьми із заможних селянських сімей — ґаундерів, які прагнуть щось змінити у своєму житті. Ті, хто приїздить туди виробляти майки, зазвичай краще знаються на цьому, ніж місцеві; багато з них мають сімейні зв’язки в цьому бізнесі, і, можливо, через це фірми, якими керують приїжджі, виготовляють ту саму кількість майок, використовуючи менше машин, і зростають значно швидше.

Але попри вищу продуктивність, як виявив Абхіджіт під час дослідження разом із Кайваном Мунчі, фірми, якими керували іммігранти, були малі, мали менше обладнання, ніж ті, якими керували місцеві. Ґаундери вливали гроші у фірми власних дітей замість того, щоб дбати про "ефективність": позичати гроші мігрантам і передавати зароблений дохід від відсотків синам. У результаті, в одному містечку могли зберігатися продуктивні та малопродуктивні фірми.

Коли Абхіджіт запитав їх, чому вони воліють фінансувати синів замість позичати гроші більш здібним чужинцям і жити з цих прибутків, ґаундери пояснили, що не впевнені в тому, що їм повернуть гроші. За відсутності надійного фінансового ринку вони вважали за краще давати гроші синам, навіть нездібним, і отримувати менші, але відносно надійні прибутки. Крім того, вони, мабуть, усвідомлювали власний обов’язок давати синам не лише якісь живі гроші, а й засоби заробити собі на гідне життя.

Сімейні фірми поширені в усьому світі (від малих ферм до великих сімейних груп), і вони не завжди пристосовуються до "економічних" стимулів. Фірми передають синам, навіть якщо доньки могли б краще ними керувати, усі добрива в сім’ї йдуть на одну ділянку (яка належить особі чоловічої статі), навіть якщо було б логічно розподілити на всі поля.

Це, звичайно, стосується не лише невеличких фірм у Буркіна-Фасо або сімейних концернів в Індії й Таїланді, а й США. За даними дослідження, з 335 змін генеральних директорів у сімейних фірмах, 122 були "сімейними": новий директор був дитиною або чоловіком чи дружиною попереднього директора (часто засновника або дитини засновника).

У день зміни керівника доходи на фондовій біржі в компаній, які призначали стороннього генерального директора, різко зростали, тоді як із доходами тих, хто призначав "свого", такого не відбувалося. Ринок винагороджував призначення людини зі сторони. Вочевидь, ринок щось знав. Підприємства, що призначали гендиректорів зі складу сім’ї, у наступні три роки переживали велике зниження продуктивності, порівняно з підприємствами, що підвищували до керівника тих, хто не мав із ними родинних зв’язків: їхній прибуток від активів зменшувався на 14%.

Отже, твердження про те, що ресурси використовуватимуть найкращим чином, не можна сприймати як щось саме собою зрозуміле. Якщо їх нераціонально використовують у межах окремої сім’ї або містечка, то нам точно не слід очікувати протилежного в масштабі всієї країни.

Нераціональне використання ресурсів так само знижує загальну продуктивність. Причина бідності країн частково в тому, що вони гірше дають собі раду з використанням ресурсів. Зворотною стороною є те, що зростання можливе лише за умови раціональнішого використання наявних ресурсів.

Протягом останніх кількох років макроекономісти витратили чимало зусиль, намагаючись підрахувати, яке зростання дасть кращий розподіл. Це важко зробити досконало, але результати дуже підбадьорюють. Одне відоме дослідження свідчить, що 1990 року, завдяки лише перерозподілу факторів у межах вузько визначених галузей, індійська ЗФП зросла на 40–60 %, а китайська — на 30–50. У ширших масштабах перерозподіл точно був би ще більшим.

А є ще й нераціональне використання, якого ми не бачимо: видатні ідеї, які ніколи не бачать світ. З огляду на те, що венчурний капітал значно активніший у пошуку нових ідей в США, а не в Індії, цілком ймовірно, що Індія втрачає більше таких неоцінених геніїв.

Проблема в банках?

Звідки береться нераціональне використання? Індійські фірми зростають значно повільніше за американські, але мають значно менше шансів закритися. Іншими словами, США — це економіка, що працює "угору або вниз", де люди пробують щось нове і досягають успіху, розширюючи свою справу, або зазнають невдачі впродовж кількох років. Індійська економіка, навпаки, надзвичайно незговірлива: добрі фірми не зростають, а погані — не гинуть.

Ці два факти, можливо, близько пов’язані: те, що добрі фірми не зростають швидко, допомагає пояснити, чому виживають погані. Якби найкращі фірми швидко зростали, вони збивали б ціни на свою продукцію, таким чином витісняючи з ринку всіх, крім найвправніших, хто здатен заробляти навіть за низьких цін.

До того ж вони підвищували б зарплати і вартість сировини, ще більше перешкоджаючи поганим фірмам. І навпаки, залишаючись невеликою, орієнтованою виключно на місцевий попит, менш продуктивній фірмі легше вижити на найближчому ринку.

Єдиний природний винуватець — це ринок капіталу. Поза сумнівом, він відіграє свою роль у випадку з Тіруппуром, де найпродуктивніші підприємці в найпродуктивнішому кластері Індії з виробництва майок не можуть позичити достатньо коштів, щоб зрівнятися за розміром із менш продуктивними місцевими фірмами.

Підрахунки свідчать, що в Індії та Китаї простий перерозподіл капіталу між підприємствами усунув би більшу частину розриву в ЗФП, створеного нераціональним використанням ресурсів.

Ця інтерпретація узгоджується з поширеною думкою про те, що банківський сектор у Китаї та Індії має серйозні проблеми. Відомо, що індійські банки всіляко уникають надавати позики будь-кому, крім позичальників із класу "блакитних фішок" (зазвичай не усвідомлюючи, що зі вчорашніми "блакитними фішками" вже сьогодні може трапитися катастрофа).

Китайські банки переживають значні реформи з 1990-х років, мета яких — дозволити входження на ринок різних гравців і покращити управління державними банками, але "велика четвірка" державних банків і досі занадто охоче надає гроші на сумнівні проєкти з хорошими політичними зв’язками. Молодому та амбітному підприємцю з хорошою ідеєю, але без впливових друзів, і досі важко знайти гроші.

Індійські банки стикаються зі схожою проблемою, і до того ж, на загальну думку, у них надзвичайно роздуті штати. Це означає, що між відсотковою ставкою, за якою вони готові надавати позики фірмам, і нормою заощаджень, пропонованою вкладникам, потрібно ставити величезний клин, якщо вони хочуть працювати беззбитково.

У результаті кредитні ставки банків в Індії відносно високі порівняно з рештою світу, навіть попри те, що вкладники отримують дуже малий відсоток. Це перешкоджає інвестиціям з боку тих, хто хоче взяти гроші в борг, і сприяє тим, хто має багатих родичів, як ґаундери Тіруппурі. Погані банки завдають збитків з обох боків: через них норми заощаджень менші, ніж могли би бути, а самими заощадженнями погано управляють.

На додачу, компаніям потрібен венчурний капітал — фінансування, що, на відміну від банківського, захищає їх у несприятливих умовах. Це функція фондових ринків, але китайський фондовий ринок ще не має широкої довіри, а індійський, хоча й старший і краще управляється, досі перебуває під потужним впливом "блакитних фішок".

Ще одна причина, чому компанії не зростають,— погано розвинені ринки землі. Для зростання продуктивна фірма купуватиме більше землі та будівель, щоб створити простір для розміщення нових машин та робітників. Крім того, землю та будівлі можна використовувати непрямо — як застави для позик.

Погане функціонування ринків землі перетворюється на величезну проблему. Візьмімо поширений приклад: у багатьох країнах право власності на землю та нерухомість часто виявляється спірним. А претендує на землю Б, ділянка потрапляє під контроль суду, і врегулювання суперечки тягнеться роками. Одне з нещодавніх досліджень свідчить, що земельні ділянки та будівлі в Індії відіграють велику роль у нераціональному використанні ресурсів.

По суті, приблизно в половині округів більш продуктивні підприємства зазвичай мають менше землі та будівель, ніж найменш продуктивні! Вочевидь, ця проблема характерна для багатьох країн, де не чітко визначені права власності на землю.

Життя одне

Але є й інші, психологічні причини, чому в Індії, Нігерії або Мексиці не домінують найкращі фірми. Можливо, власникам подобається ідея залишити синові у спадок бізнес, вони воліють уникнути ризиків зовнішнього контролю, що приходить разом із зовнішнім фінансуванням; пошук коштів на фондовому ринку, наприклад, вимагає створення незалежної ради директорів, яка може стати на заваді запланованому наступництву.

І, зрештою, можливо, власників не настільки хвилює зростання, щоб вони ставили на нього все, що мають. Якщо жодне інше підприємство не переживає швидкого зростання, то немає й ризику, що їх витіснять з ринку. Вони достатньо заробляють на прожиття і мають місце для праці. Тож навіщо рвати жили в намаганні розширитися? В одному цікавому дослідженні розглядаються управлінські прогалини в індійських фірмах.

За нормами того, що називається хорошим менеджментом у США, у країнах, що розвиваються, керують підприємствами просто жахливо. Хтось може відкинути таку думку як упередження щодо інших способів управління.

Зокрема, індійці дуже пишаються своїм вмінням вести бізнес з мізерним бюджетом, те, що вони називають "джуґаад". Це вимагає винахідливості у використанні наявних ресурсів і, ймовірно, саме цим і займаються менеджери. Але керівники зазнають невдачі в аспектах, які, можливо, не мають для них сенсу

Наприклад, на підлозі майстерні дозволяється нагромаджувати сміття, що спричинює загрозу пожежі. Або невикористані матеріали складають у мішки і кидають у комору, але ніхто не веде обліку, тож використати їх практично неможливо. Коли дослідники, один із яких був колишнім консультантом із питань управління, відправили команду високооплачуваних консультантів (безкоштовно) попрацювати п’ять місяців з менеджерами довільно обраних підприємств із цього переліку, прибутки зросли на 300 тисяч доларів на фірму, що навіть для цих відносно великих фірм — не дріб’язок.

Крім того, зміни, завдяки яким це стало можливим, відносно прості: маркування запасів і прибирання сміття. Важко зрозуміти, чому менеджерам, якби вони захотіли збільшити прибутки, знадобилася б ця доволі дорога зовнішня допомога (за консультування їм довелося заплатити 250 тисяч доларів).

Вони беруться за очевидні зміни, коли хтось вказує їм на них і соромить, але не тоді, коли це залишають на їхній розсуд. Скоріше за все, власники не мають чіткого уявлення, до чого їм слід докласти максимум зусиль.

Чекати вічно

До того ж компанії потребують робочих рук. Можна було б подумати, що це вже точно не проблема для бідної країни з надлишком робочої сили, але насправді це не так. Навіть некваліфіковані робітники в Одіша, одному з найбідніших штатів Індії, наполегливо вимагають зарплати, яку вважають справедливою, навіть якщо альтернативою є безробіття; робітників, які погоджуються працювати за менші гроші, чекає покарання від інших.

За даними загальнодержавного вибіркового опитування National Sample Survey, у 2009–2010 роках 26% усіх індійських чоловіків віком від 20 до 30 років із принаймні 10 класами освіти не працювали. Не тому, що не було роботи: частка безробітних, молодших за 30 років і менше ніж з 8 класами освіти, становила 1,3%. А частка безробітних, які мали 10 класів освіти і вік понад 30 років, становила близько 2%. Таку саму картину ми бачимо в 1987, 1999 та 2009 роках, тож річ не в тому, що в сучасної молоді менше можливостей для працевлаштування.

Роботи море, але це не та робота, яку хочуть виконувати молоді люди. Зрештою вони погодяться взятися за роботу, від якої відмовилися, коли були молодші, — можливо, тому, що з віком посилюється економічний примус (батьки, які дають їм нині їжу й дах над головою, вийдуть на пенсію або помруть; або вони захочуть одружитися), а вибір звузиться (зокрема, посади в державному апараті, мають вікову межу до 30 років).

Дещо подібне Естер виявила в Гані. Десь 10 років тому дослідники виявили, що близько 2000 підлітків здали важкий іспит, необхідний для переходу в старші класи середньої школи (10–12 класи), але не були зараховані на перший триместр через брак коштів. Третину з них відібрали у випадковому порядку і запропонували повну стипендію на весь час навчання у старших класах.

Перш ніж їх відібрали для стипендії, Естер та її співавтори запитали батьків цих учнів, які економічні вигоди, на їхню думку, дасть зарахування до старших класів школи. Загалом батьки були налаштовані оптимістично. У середньому вони вважали, що їхній син або донька могли б заробляти майже вчетверо більше, якби закінчили старшу школу.

Крім того, вони вважали, що такі заробітки з’явилися б внаслідок більшого доступу до посад у бюджетній сфері, таких як викладання або робота медсестрою. Не дивно, що через такі переконання, три чверті дітей, яким запропонували стипендію, вхопилися за цю можливість і закінчили старшу школу, а серед тих, хто стипендію не отримав, таких виявилося лише близько половини.

Відтоді Естер із колегами відстежували успіхи цих підлітків, опитуючи їх приблизно раз на рік. Вони виявили багато позитивних моментів: студенти дістали корисні знання у школі, це багато в чому змінило їхнє життя; усі вони показували кращі результати під час тесту на здатність застосовувати знання в конкретних ситуаціях; дівчата довше не створювали сім’ю і мали менше дітей.

Не дуже добра новина — цей вплив на їхній середній заробіток був незначний, за винятком тих небагатьох, хто отримав посаду в бюджетній сфері. Батьки мали рацію в одному: середня освіта справді важлива в отриманні доступу до диплому коледжу, що вже дозволить випускникам потрапити на бажану роботу. У випускників старших класів середньої школи було більше шансів стати вчителями, здобути інші посади в бюджетній сфері або роботу в приватному секторі з перевагами та фіксованими зарплатами.

Але їхня помилка в тому, що хоча середня освіта й необхідна, її недостатньо. Стипендіати (зокрема дівчата) з більшою ймовірністю продовжували навчання в коледжі, але ця ймовірність однаково доволі низька (16% серед стипендіатів проти 12% у групі порівняння). І лише деяким із них вдалося здобути посаду в бюджетній сфері. Стипендія подвоїла цю ймовірність, але збільшила її від 3 до 6%; тобто від мізерної до невеликої.

Тим часом, більшість із тих, хто ходив до старших класів, чекали на щось краще, навіть попри те, що їм вже було 25 або 26 років. Значна частина взагалі не працювала: лише 70% дітей у вибірці (група впливу та контрольна група разом) щось заробили в останній місяць.

Бажаючи дізнатися, чим же займаються ці молоді люди замість роботи, ми відвідали деяких із них. Стів, молодий, ввічливий та вишуканий у розмові чоловік, прийняв нас у себе вдома. Він закінчив середню школу два роки тому, але відтоді не працював. Він сподівався вступити до коледжу і вивчати політику, мріючи одного дня стати радіоведучим, але його оцінки на вступному іспити поки що були занадто низькі. Він продовжував спроби. На час розмови він жив на бабусину пенсію. І не бачив підстав відмовлятися від власних мрій. Може, у нього зрештою вийде, адже, на його думку, він ще молодий.

Зворотний бік цього явища — це те, що навіть у країнах із жахливо високими показниками безробіття, як Південна Африка (де 54% осіб віком від 15 до 24 років називають себе безробітними), компанії скаржаться, що не можуть знайти бажаних працівників: з певною освітою, сумлінним ставленням до роботи і готовністю працювати за запропоновану зарплату.

В Індії уряд інвестував колосальні державні кошти в підготовку робітників до робочих місць, які створює економіка. Роки два тому Абхіджіт співпрацював з компанією, що професійно готує і шукає роботу для своїх випускників у сфері послуг. Вони переймалися, що їм не дуже добре вдається влаштувати своїх студентів. Це підтверджували дані. З 538 юнаків та дівчат, які записалися на курс, 450 закінчили навчання. З них 179-м запропонували роботу, і 99 погодилися працювати, але за шість місяців лише 58 із цих людей працювали на місцях, які знайшла для них ця компанія, тобто коефіцієнт успіху становив понад 10%. Ще 12 випускників працювали в інших місцях386. Ми запитали тих, хто отримав пропозицію роботи, але не прийняв її або практично відразу кинув: чим вони займаються натомість?

Вони подавалися на те, що називали "конкурсними іспитами" (щоб отримати посаду в бюджетній сфері або державній установі на кшталт державного банку), або вчилися, щоб отримати диплом бакалавра, а потім вже подаватися на якусь роботу в бюджетному секторі. Або просто сиділи вдома, навіть коли це було обтяжливо для їхніх родин.

Чому ж вони не захотіли братися за роботу, яку їм пропонували? Ми почули багато відповідей, але всі вони зводилися до того, що робота їм не сподобалася: забагато працювати, задовгий робочий день, потрібно довго працювати стоячи, багато ходити з одного місця на інше, замала платня.

Почасти проблема — у невідповідності очікувань. Юнаки й дівчата, яких ми опитували в Індії, виросли в родинах, для яких середня освіта була новинка; їхні батьки мали в середньому вісім класів освіти, а матері — чотири і менше. Їм казали, що, якщо добре вчитися, вони отримають хорошу роботу, а це означало здебільшого офісну або вчительську посаду.

Це було ближче до правди за молодості їхніх батьків, ніж сьогодні (особливо щодо верств населення, які історично перебувають у несприятливому становищі на кшталт нижчих каст і дістали переваги завдяки політиці позитивної дискримінації). Зростання робочих місць у бюджетній сфері сповільнилося і зрештою зупинилося через навантаження на бюджет, але зростала частка освіченого населення навіть серед тих, хто історично перебував у несприятливому становищі. Іншими словами, пріоритети змінилися.

Дещо подібне трапилося в таких країнах, як Південна Африка, а також у Єгипті та інших країнах Близького Сходу й Північної Африки, але вони розвиненіші за Індію. Там було мало закінчити середню школу, але якийсь час диплом бакалавра виконував ту саму відсіювальну функцію: маючи ступінь бакалавра, можна було йти на роботу в бюджетній сфері. Це вже не так, але ці країни й досі випускають мільйони бакалаврів із таких спеціальностей, як арабська мова та політологія, для яких вже немає ринку. Звичайно, відсутність у сучасних випускників навичок, яких хочуть роботодавці,— це проблема по всьому світу, у тому числі й у США. Але в цих країнах така ситуація доволі небезпечна.

Невідповідність між очікуваннями і реальністю посилює брак знань про реальний ринок праці. Абхіджіт спільно зі Сандрою Секвейра проаналізував програму в Південній Африці, що надавала молодим робітникам у тауншипах (колишні чорні гетто часів апартеїду) безкоштовний проїзд для пошуку роботи далеко від дому.

Ті, кого довільно обрали для отримання субсидії на проїзд справді поїздили значно більше, але це не мало жодного впливу на зайнятість. Однак що справді змінилося, то це їхнє уявлення про ринок праці. Майже всі спочатку були налаштовані занадто оптимістично; очікували зарплати в 1,7 раза вищі від реальних заробітків, про які повідомляли робітники, зайняті на аналогічних посадах. Знайомство з реальним ринком праці додало ложку дьогтю до їхніх сподівань, і їхні зарплатні очікування наблизилися до реальності.

Ринки праці, скуті такою повною невідповідністю, марнують ресурси. Ці молоді люди здебільшого чекають на робочі місця, яких не отримають. Індійські газети часто повідомляють про шалену гонитву за посадами в бюджетній сфері; наприклад, на 90 тисяч низькокваліфікованих робочих місць на державній залізниці подали заявки 28 мільйонів людей.

Деякі з проблем країни, що розвиваються, створили самі собі. Існує невелика частка професій, значно привабливіших за решту, з причин, що не мають нічого спільного з продуктивністю. Найкращий приклад — посади в бюджетній сфері. У найбідніших країнах існує величезний розрив між зарплатами в державному та приватному секторах. У цих країнах заробітки працівників державного сектору більше ніж удвічі перевищують середньостатистичну зарплату у приватному. А ще є щедрі пільги в медицині та пенсійному забезпеченні.

Така відмінність може створити хаос на всьому ринку праці. Якщо робочі місця в державному секторі цінуються вище, ніж у приватному, до того ж вони в дефіциті, тож кожен вважає, що краще почекати і стати за ними в чергу. Якщо процес відбору передбачає, як це часто буває, складання певних іспитів, люди можуть витратити більшу частину свого трудового життя (або стільки, скільки їм дозволять їхні родини) на підготовку до цих іспитів.

Якби посади у бюджетній сфері перестали бути настільки бажаними, економіка отримала би багато років продуктивної праці, змарнованих у гонитві за здебільшого недосяжною метою. Звичайно, посади в бюджетній сфері привабливі й в інших країнах, зокрема тому, що дають гарантію зайнятості.

Але розрив у зарплатах не такий великий, і черга туди не така довга. Скорочення зарплат у бюджетній сфері, ймовірно, стане битвою, але було б неважко, наприклад, обмежити кількість спроб податися на ці посади або посилити вікові обмеження.

Це дозволить уникнути масового марнування часу тими, хто бездіє в очікуванні цієї роботи. Це додало б елемент фортуни в розподілі робочих місць, але це не означає, що цей процес погіршиться, як порівняти з нинішньою системою, що сприяє тим, хто може дозволити собі почекати.

Поки Стів у Гані байдикував, іншим молодим випускникам довелося шукати якусь роботу, бо їм не було на що жити. Уяви їм не бракувало: ми зустріли фермера, який вирощував горіхи, діджея, який спеціалізувався на похоронах, випускника, який навчався на проповідника, і двох футболістів у команді нижчої ліги.

Проте проблеми ринку праці в країнах, що розвиваються, не обмежуються надмірною привабливістю державного сектору. У Гані випускників середніх шкіл приваблюють і ті посади в приватному секторі, де пропонуються певні привілеї, високі зарплати і якийсь захист за трудовим законодавством.

Така двоїстість характерна для ринку праці в багатьох країнах, що розвиваються: величезний неофіційний сектор зайнятості без жодного захисту, де є багато самозайнятих людей за відсутності кращого варіанта, і офіційний, де працівники не лише розбалувані, а й добре захищені.

Певний захист за трудовим законодавством, звичайно ж, необхідний; працівники не повинні залежати від примх роботодавця. Але законодавство на ринку праці настільки суворе, що фактично придушує будь-який ефективний перерозподіл ресурсів.