Україна має натиснути на м’яке місце Німеччини

Як спільними зусиллями запобігти повторенню болісної емігрантської кризи в Європі

Кілька років тому під, час чергового сплеску конфлікту в Сирії, світ спостерігав, як сотні тисяч сирійських біженців транзитом через Туреччину прямували до Західної Європи у пошуках порятунку від жахів війни і злиднів.

Антинародна громадянська війна, розв’язана диктатором Асадом за підтримки Росії, позбавила елементарних природних прав мільйони сирійців, налаштованих будь-що покинути свої домівки у пошуках кращої долі у Європі.

Однак шлях до Європи для багатьох ставав трагічним. Красномовні фотографії жертв цього своєрідного і сумного великого переселення народів заполонили європейську, зокрема, німецьку пресу.

І ми пам'ятаємо, як керівництво ФРН, особливо пані Меркель, зайняло активну позицію щодо можливості для сотень тисяч біженців з Сирії та інших країн Сходу залишитися у Німеччині.

Але ми також пам'ятаємо і те, до яких масових заворушень і навіть трагічних терактів призвело це переселення народів. Випадки немотивованої агресії деяких квазібіженців, спрямованої проти мирного населення Європейських країн, були не менш красномовними, ніж фото загиблих жертв війни у Сирії.

Це привело в розпач навіть найчуйніші серця європейських політиків. Врешті навіть Німеччина була вимушена стати на сторону тих, хто з метою зупинки потоку біженців з Сирії запропонував фінансувати з бюджетів країн ЄС спеціальну програму допомоги Туреччині для облаштування тимчасових місць перебування сирійців у цій країні-транзитері.

Ця програма коштувала мільярди євро. Сама ж Німеччина щороку вимушена витрачати на програми підтримки тієї частину біженців, яких так і не вдалося повернути до Туреччини, від 20 до 50 мільярдів євро.

Наслідки емігрантської кризи боляче вдарили по політичним позиціям партії Меркель, яка не дорахувалася багатьох тисяч голосів німців, що змінили свої електоральні вподобання на суттєво більш націоналістичні.

А ляльководи емігрантської кризи, які знаходилися у Кремлі, потирали руки, створивши Європі новий великий головний біль, яким можна було торгувати, зокрема, у переговорах щодо долі України.

Можливо, це звучить трохи цинічно, але саме українській владі слід було б нагадати Німеччині про травматичний досвід емігрантської кризи. Адже фоном для цього служать виклики, які виникають перед Україною та Європою через майбутнє введення в експлуатацію Північного потоку-2.

Як відомо, запуск Північного потоку-2, фізично уможливить повну зупинку за ініціативи Росії транзиту російського газу через українську газотранспортну систему.

З урахуванням рекордно високих цін на газ у Європі ця зупинка цілком може спровокувати у наступному опалювальному сезоні (а може навіть і у поточному!) дефіцит газу в Україні.

Мова йде саме про фізичний дефіцит газу – про ризик критичного зменшення тиску палива у віддалених точках виходу з ГТС. Люди в багатьох регіонах України можуть залишитися з непрацюючими котельнями, незважаючи на морози.

Мільйони мешканців Півдня України цілком реально можуть позбутися елементарної можливості вижити взимку.

А українській владі доведеться шукати аргументи, пояснюючи своїм громадянам, чому Україна не приготувалася до катастрофічного сценарію, коли рятувати опалення у містах Півдня буде надто пізно. Цілком логічно, що люди втратять мотивацію підтримувати таку владу.

Якщо провокація життєво небезпечної газової кризи в Україні, особливо на найбільш вразливому фланзі нашої оборони – Півдні України, може стати новим елементом гібридної агресії Росії, чи не варто було готуватися до захисту?

Чи не варто було б пояснити нашим Європейським партнерам, що мільйони Українців зі своїх холодних міст під тиском російської агресії своїм притулком захочуть побачити Європу?

Чи справляться європейські політики і європейські бюджети з новими хвилями біженців?

Тому вже зараз Україна мала б чітко пояснити нашим партнерам, що ми спільно маємо вжити комплекс заходів для захисту від нових проявів російської агресії – забезпечити створення запасу газу в українських сховищах на випадок кризи, домовлятися про альтернативні шляхи постачання газу на Південь України з країн ЄС, готувати ГТС для роботи в кризовий період в умовах агресивних дій РФ та її союзників, чим швидше вживати заходи для нарощення видобутку на українському шельфі Чорного моря.

Українська сторона мала б нагадати європейським і американським партнерами, особливо Німеччині, яка, пройшовши через кризу з біженцями зі Сходу, своїми руками санкціонування добудову Північного потоку-2, що Європа фактично провокує Росію на створення нових емігрантських криз.

В 2014 році Україні вдалося стримати мільйонний потік біженців зі Східної України і Криму, абсолютна більшість яких залишилась всередині країни.

Однак гарантувати, що наступна можлива українська криза здасться Європі такою ж легкою прогулянкою, зараз не може ніхто.