Чи зможе Україна відмовитися від вугілля

На кліматичному форумі "COP26" в шотландському Глазго українська влада сенсаційно взяла на себе зобов’язання відмовитися до 2035 року від видобування вугілля на державних шахтах і його спалювання для виробництва електроенергії на державних теплоелектростанціях. Та чи здають собі справу в українському уряді щодо того, як це зробити, і чи виглядає назагал ця райдужна перспектива реалістичною?

Чи вчасна сенсаційна обіцянка уряду?

Іронія нинішньої ситуації полягає в тому, що безпрецедентний намір України відмовитися від використання "чорного золота" якраз збігся у часі з вугільною кризою всередині самої країни.

Причини такої ситуації – не лише внутрішні, а й зовнішні. Залишається відкритим питання, чому уряд і приватні структури не потурбувалися про накопичення достатніх запасів вугілля влітку – ніби не знали, що настане зима і попит на електроенергію зросте в рази? З іншого боку, на світовому ринку стрімко зріс попит на цей ресурс, який почали закуповувати навіть "зелені" країни, -- із-за газового шантажу з боку Росії щодо ЄС.

Сьогодні для порятунку ситуації уряд, "Центренерго" й приватний монополіст "ДТЕК" – завдяки "титанічним" і лихоманним зусиллям – нібито досягнули домовленості про імпорт до України 1,5 млн т вугілля з Польщі, ПАР, Австралії і Казахстану. Хоча щодо останньої опції виникла вельми абсурдна ситуація: так, народний депутат Андрій Герус звинуватив "Центренерго" у нібито "брехливих" планах. Річ у тім, що держпідприємство буцімто анонсувало поставку з Казахстану 663 тис. тон вугілля вже після того, як було відомо про блокаду цих транзитних поставок Росією. Нещодавно ж, зі слів Голови уряду Дениса Шмигаля стало відомо, що казахське вугілля буде нібито доставлене в Україну "морем". На тлі цієї контраверсійної ситуації виникає природне запитання: як з такими державними керманичами можна бути впевненими в енергетичній безпеці країни?!

Без вугілля – ніяк?

Сьогодні є цілком очевидним: без достатніх запасів вугілля на Україну очікує енергетичний колапс. В структурі електрогенерації ТЕС і ТЕЦ на когенераційних установках, які працюють переважно на вугіллі (рідше використовують мазут і газ), виробляють більше третини електроенергії – 36 % (також на ТЕЦ продукують тепло). Назагал, ці станції мають сукупну потужність 17 ГВт, виробляючи на рік близько 60 млрд кВт-год. Для цього в середньому щороку спалюється близько 20 млн т вугілля та 4 млн куб. м газу.

Найбільше електроенергії виробляють атомні електростанції – понад половину від загального обсягу. Альтернативні і екологічно безпечні джерела енергії (вітрові, сонячні, біостанції) забезпечують близько 7 % ресурсу. Ще 5 % струму дають гідро- і гідроакумулюючі електростанції.

Водночас, Україна сьогодні не може відмовитися від спалювання вугілля – і не лише із-за високої питомої частки електроенергії, що її виробляють ТЕС і ТЕЦ. Річ у тім, що останні виконують сьогодні надважливу функцію маневрових потужностей для "зеленої" генерації в пікові вранішні і вечірні години, коли максимально зростає споживання струму. АЕС для цієї функції не підходять, оскільки дуже повільно нарощують, або зменшують потужність. Альтернативні ж СЕС, або ВЕС так само не можуть забезпечувати безперервне постачання електроенергії, скільки прямо залежні від мінливих природних умов. Водночас, вони не мають сьогодні надто дорогих і потужних накопичувачів електроенергії.

Ще один важливий аспект -- карколомна монополізація як вугільнодобувної галузі, так і сегменту теплогенерації. Так, сьогодні в Україні більш-менш стабільно працює 28 державних шахт, які забезпечують роботою 38 тисяч осіб. У недержавному секторі нараховується 46 великих шахт, значну частину з яких контролює підприємство енергетичний холдинг "ДТЕК" Ріната Ахметова. Назагал, у вітчизняній вугільній промисловості працює більше 56 тисяч людей. До того ж, на підконтрольній території Донбасу історично саме навколо шахт утворилися мономіста, де інші галузі здебільшого не представлені, а отже, окрім шахтарської праці, іншої роботи для місцевих мешканців практично немає.

Постає природне питання: шахти й ТЕС теоретично можна закрити, проте чи здатна влада забезпечити перенавчання й перекваліфікацію цих людей, аби вони завтра не залишилися без засобів до існування на вулиці? Наприклад, як розповідав в медіа колишній мер Українська (Донецька область) Віталій Нешин, коли в 2002 р. закривали шахту "Селидівська", тоді за державною програмою було передбачено і створення нових робочих місць, і газифікація кількох мономіст та ін. Проте, з приходом нової каденції парламенту, про ті "гарантії" тоді влада "забула".

Сьогодні, хоч уряд у вересні ц. р. і схвалив Державну цільову програму справедливої трансформації вугільних регіонів до 2030 року, наріжним очікуваним результатом якої є "створення умов для диверсифікації економіки понад 20 вугільних громад, де проживає близько 850 тис. осіб", документ традиційно є рамковим, на рівні декларацій, на кшталт десятків подібних, "паперових" держпрограм.

Головна проблема – це джерела фінансування, "з урахуванням можливостей державного та місцевих бюджетів". Про ці "можливості" відомо всім. Наприклад, згадана програма передбачає загальний обсяг фінансування протягом восьми років на рівні 15,7 млрд грн., з цієї суми – лише 3,6 млрд грн. з держбюджету. А звідки брати левову частку коштів? Вочевидь, ніхто в уряді про це не знає!

Судячи з усього, гучна заява української влади на кліматичній конференції в Глазго так само виглядає лише декларацію, натомість жодної комплексної програми з детальними алгоритмами й розрахунками оприлюднено так і не було. Можливо, влада й має якісь "магічні" рецепти, та, на жаль, про них нікому не відомо. Що прикметно: ще рік тому, Голова уряду Денис Шмигаль заявляв про можливість повної відмови держави від вугілля до 2070 року. Та чи аж так кардинально змінилися "вихідні параметри" в українській електроенергетиці, що Україна взяла на себе зобов’язання прискоритися аж удвічі?!

За оцінкою радника голови НАК "Нафтогаз України" Олексія Рябчина, для виконання українських кліматичних зобов’язань щодо декарбонізації й повної відмови від використання вугілля необхідно приблизно 100 мільярдів євро інвестицій. Відтак, щороку (до 2035 р.) потрібно інвестувати близько 7,7 млрд євро! Чи реалістично це для боргового й дефіцитного держбюджету? Аж ніяк! Як і завжди – єдині сподівання на гранти ЄС і кошти міфічних інвесторів! Та чи є в уряду хоча би приблизний план щодо залучення цих коштів? Судячи з усього, що ні!

Без монополіста не обійтися?

Іще один важливий аспект. Левова частка української вугільної генерації сконцентрована в приватних руках. Як відомо, холдинг Ріната Ахметова (а точніше, його підрозділ "ДТЕК Energy") контролює аж 80 % видобутку всього українського енергетичного вугілля і близько 70 % потужностей теплової генерації електроенергії (в його приватній власності -- 4 збагачувальні фабрики, 7 шахт і 8 ТЕС проти 3 державних). За 10 місяців поточного року видобуток вугілля становив 19,3 млн т. Це – в чотири рази більше, ніж підняли "на гора" державні шахти (4,8 т). Сумарна потужність ТЕС, що перебувають під контролем олігарха – 13,5 ГВт.

І хоч "ДТЕК" на форумі в Глазго також взяв на себе обіцянку відмовитися від використання вугілля до 2040 року, наразі незрозуміло, чи підкріплений цей анонс реальними намірами. Ось тут якраз і можуть виникнути додаткові ризики для держави у сенсі повної відмови від "чорного золота".

До речі, -- ще й у контексті відвертого саботажу приватними ТЕС Національного плану скорочення викидів від великих спалювальних установок (а там ідеться, насамперед, про встановлення на обладнанні станцій повного набору фільтрів, включаючи пилові, сірко- та азотоочистку, і моніторингових систем) – попри наявність цих умов у приватизаційних договорах.

Водночас, чи не саботуватиме відмову від вугілля саме приватний сектор в особі холдингу Ріната Ахметова, що володіє левовою часткою генераційних потужностей (чому відповідні держоргани толерують цю монополію – це вже інше питання)? Та хоч як парадоксально, проте на початку червня ц. р. "ДТЕК" анонсував готовність продати свої шахти й ТЕС (ще б пак, адже їхні виробничі ресурси максимально вичерпані!). Проте, компенсатором для холдингу в такому разі мала би стати саме "зелена" генерація, 25 % якої в Україні контролюють структури олігарха.

А ось тут якраз "включаються" вельми сумнівні і недолугі дії влади. Це – і перше зниження "зеленого" тарифу у 2020 р., і спроби прощтовхнути в "ресурсному" законопроєкті № 5600 акциз на ВДЕ-генерацію в 3,2 %, і постійно зростаюча заборгованість держави перед виробниками альтернативної енергії (станом на листопад ц. р. – 25 млрд грн., причому це за 2020 р.). Додатково, в поточному році щомісяця в середньому накопичується 1 млрд грн. боргів – і наразі невідомо, за рахунок яких коштів держава збирається розраховуватися з виробниками альтернативної електроенергії.

Нещодавно для погашення заборгованості перед компаніями "зеленої" генерації держкомпанія "Укренерго" під урядові гарантії взяла в борг, розмістивши єврооблігації на 82 млн дол. під 6,7 % річних. Пізніше ДП "Гарантований покупець", нібито попри величезний спротив в уряді, таки виплатив виробникам альтернативної електроенергії 16,3 млрд грн. – приблизно 800 компаніям. Проте, -- окрім "ДТЕК", якій держава заборгувала 4,3 млрд грн.

Що прикметно: після цієї вибіркової оплати "в ручному режимі" вмить зросли на 20 % кредитно-дефолтні свопи України (фінансовий інструмент, за яким торгуються ризики несплати боргових зобов’язань, по суті, страховка від дефолту держави). І справді, навряд чи вітчизняна влада зможе пояснити західним партнерам та інвесторам цю дивну "вибірковість" у виконанні власних зобов’язань. Як і те, яким чином в уряді збираються сприяти зростанню частки "зеленої" електроенергії до 25 % до 2030 року, а отже – домогтися хоча би часткової відмови від використання вугілля до того строку принаймні в державному енергетичному сегменті!

Назагал же, з огляду ще й на т. з. антиолігархічний закон, на вже публічне, "інформаційне" протистояння між Банковою й олігархом Рінатом Ахметовим, чи буде останній синхронно та злагоджено діяти з урядом в рамках програми відмови України від вугілля, і чи стане можливим узагалі т. зв. справедливий енергетичний перехід? Особливо ж, -- якщо влада і далі вбачатиме в "зеленій" генерації лише фінансову проблему, а не могутній стимул до досягнення вуглецевої нейтральності (і саме в даному сенсі геть неважливо, хто контролює значну частку ВДЕ-генерацію – Ахметов, чи Іваненко; головне, щоб не було порушень антимонопольного законодавства)?

Тоді який сенс у ймовірному закритті державних шахт і вугільних ТЕС, якщо лишаються значні ризики стосовно того, що підприємства монополіста теплової генерації електроенергії продовжать забруднювати повітря і міські простори токсичними, смертоносними речовинами?!

Що потрібно для відмови від вугілля – на ділі, а не на словах?

Поза жодними сумнівами, Україна повинна відмовитися від "чорного золота" в горизонті кількох десятиліть. ТЕС і котельні, які спалюють вугілля, -- чи не найбільші забруднювачі навколишнього середовища. За минулорічними даними міжнародного аналітичного центру "EMBER", 8 з 10 ТЕЦ і ТЕС за обсягами викиду зольного пилу – українські. Водночас, Бурштинська ТЕС є найбільшим у Європі забруднювачем у контексті викидів у повітря оксиду сірки (123 519 тон у 2019 р.).

Згідно з висновками дослідження 2020 р., проведеного аналітиками "Centrefor Research on Energy and Clean Air" в 2020 р., Україна посідає 4 місце в світі за рівнем економічних збитків від забруднення повітря, поступаючись лише Китаю, Болгарії та Угорщині. За експертними розрахунками, Україна втратила 5,8% ВВП через захворюваність та смертність, викликані токсичним забрудненням атмосфери.

В економічному ж сенсі державні шахти є "чорною дірою", яка поглинає багатомільярдні дотації з державного бюджету. З 2015 по 2019 р. ці структури отримали 12,3 млрд грн. бюджетного фінансування. Лише пряма дотація минулого року становила 5,6 млрд грн. При цьому підприємства мають застарілу й зношену виробничу базу, є хронічно збитковими, переобтяженими кредитною заборгованістю. Вугілля в нашій країні здебільшого видобувається шахтним способом. А це – набагато дорожче, ніж кар’єрним методом, як наприклад, в Австралії, чи навіть у Росії.

Відтак, з проєктною потужністю в 32,6 млн т на рік, фактичний видобуток минулого року становив всього-на-всього 4,7 млн т. А головне – при ринковій ціні в 1 350 грн./т, собівартість вугілля на держшахтах перевищує 4 000 грн./т, що геть протирічить принципу економічної доцільності! Не кажучи вже про те, що українське "чорне золото" має підвищений вміст сірки (2-4 %), що не відповідає загальносвітовим нормам (до 1-1,2 %). Це суттєво обмежує попит на вітчизняне вугілля -- і як на енергетичне паливо, і як на сировину для виробництва коксу.

Відтак, чи може Україна відмовитися від використання вугілля в тепловій генерації якщо не до 2035 р., то принаймні до 2050 р.? Може, якщо виконати ряд умов:

-- передовсім, необхідно впровадити Єдину Державну систему моніторингу виробництва, постачання, транспортування, споживання та оплати за паливно-енергетичні ресурси і комунальні послуги (ЄДСМ). Адже, як можна щось адекватно планувати в цій царині (в т. ч. -- відмову від використання вугілля до 2035 р.), не володіючи реальними даними при дизайні енергетичного балансу?! Кому вигідно саботувати впровадження ЄДСМ і далі "ловити рибу в мутній воді", здогадатися не важко;

-- уряд повинен внести комплексні зміни в Енергетичну стратегію України до 2035 року -- розробивши окремий розділ, в якому розкриватимуться наріжні аспекти відмови від вугілля, зниження частки атомної генерації, і підвищення до 50 % в енергобалансі "зеленої" енергії, декарбонізації і досягнення вуглецевої нейтральності. При цьому, потрібно уніфікувати в одному базовому документі різноманітні програми, що стосуються вищеозначеної проблематики, включно з планами із впровадження водневої енергетики, енергоефективності тощо;

-- за основу Дорожньої карти енергетичного переходу необхідно взяти цьогорічне комплексне дослідження британського аналітичного центру "Aurora Energy Research" "Економічні наслідки поступової відмови від вугілля в Україні до 2030 року". Експерти аргументовано продемонстрували, що протягом десятиліття можливо – в тому числі, за рахунок коштів, що витрачаються на дотації держшахтам, -- переорієнтувати шахти й ТЕС на інший функціонал (як, наприклад, у Польщі на місці вугільної ТЕС "Adamow" створено сонячну електростанцію потужністю 70 МВт). Закриття вугільних підприємств призведе до втрати 55 тисяч робочих місць, натомість, за умови 50 % постачання електроенергії за допомогою відновлювальних джерел, буде досягнуто стабільності енергосистеми і створено 161 тис. нових робочих місць. Енергетичний перехід забезпечить зростання ВВП на 15 % до 2030 р. завдяки залученню інвестицій;

-- уряду й відповідній робочій групі із провідних експертів необхідно розробити максимально деталізовані проєкти (закриття шахт, диверсифікації палива на державних ТЕС і ТЕЦ, перенавчання й соціальної адаптації шахтарів) – для подання на грантові програми ЄС, США та країн Британської Співдружності. Україна повинна використати кейс ПАР, якій обіцяно міжнародною спільнотою виділити фінансування в 8 млрд євро протягом кількох найближчих років на проєкти з відмови від вугілля та декарбонізації;

-- потрібно якнайшвидше приєднатися до Європейської мережі операторів системи передачі електроенергії (ENSTO-E), ця синхронізація убезпечить країну від дефіциту електроенергії завдяки імпорту з європейського ринку, позбавить енергозалежності від Росії, сприятиме програмам із впровадження розумних систем управління електромережами "Smart-grid" тощо;

-- уряду необхідно оперативно створити оператора системи накопичення електроенергії (нещодавно парламент схвалив відповідний закон), впровадити Український кліматичний фонд, кошти якого мають бути використані в т. ч. для закупівлі потужних акумуляторних батарей, створення потужностей у кілька ГВт для накопичення "зеленої" енергії і покриття пікових навантажень на енергосистему. Для приватних операторів ВДЕ – створити кредитну програму з частковими державними гарантіями на портфельній основі для придбання і будівництва систем накопичення альтернативної електроенергії;

-- уряд і парламент мають впровадити національну систему торгівлі квотами на викиди, повністю розрахуватися зі всіма боргами на ринку ВДЕ-генерації, створити найсприятливіші регуляторні та інші умови для інвесторів в "зелену" енергетику, – ось тут, можливо, є сенс залучити до справи широко розпіарену "інвестиційну няню" тощо.