Який Україні потрібний військово-промисловий комплекс

Війна дуже гостро поставила питання оборонної промисловості, особливо гостро, коли через пару місяців війни виявилося, що озброєння та боєприпаси закінчилися, воювати далі можна тільки за рахунок закордонної допомоги.

Часто-густо обговорення не дають ніякого результату, бо люди вкладають різний зміст в однакові слова.

У нас так відбувається з поняттям "військово-промисловий комплекс України", під яким розуміють сукупність підприємств, які виробляють військову продукцію або розробляють технології військового призначення.

Але за межами України під словами "military-industrial complex" розуміють дещо інше.

Військово-промисловий комплекс (ВПК) у розумінні західних економістів та політологів - це не просто сукупність заводів, а специфічні відносини між збройними силами і постачальниками озброєння, які мають спільні інтереси і які мають політичний вплив для відстоювання цих інтересів при формуванні політики держави.

Уособленням ВПК є вищий генералітет, власники та топ-менеджери компаній з виробництва озброєння та продукції подвійного призначення.

Вплив на політичні рішення здійснюється, як правило, через політиків та вищих чиновників, але й також через формування суспільної думки через ЗМІ.

Саме в такому розумінні ми будемо говорити про ВПК, і для початку маємо визнати, що ВПК в Україні не існує. Генерали є, менеджери та власники оборонних підприємств є, але їхній політичний вплив (принаймні до 24 лютого 2022 року) дорівнював нулю.

Спроба генералів вказати владі на хибність політики у сфері оборони призводять до звільнення таких генералів і відкриття проти них карних справ за дивними обвинуваченнями.

Якщо генералітет та боси оборонної промисловості не можуть вплинути на формування політики, то це означає, що ВПК у нас нема, а потреба в ньому очевидна.

Відсутність політичного впливу командування ЗСУ та топ-менеджерів оборонних заводів призвела до того, що Україна зустріла російську навалу 2022 року не підготовленою.

Якби у нас був ВПК, то в 2021 році витрати на оборону країни не скоротились, а зросли б; бюджетні кошти витрачались би не тільки на ремонт доріг, а й на будівництво фортифікаційних споруд, щоб ворог не дійшов за три години до Києва; держава фінансувала б не закупівлю бітуму у білорусів, а закупівлі ракет "Нептун" та "Стугна" у власних виробників.

При наявності ВПК ми б зустріли напад Росії з зовсім іншим рівнем підготовки і понесли б значно менше втрат.

В більшості випадків відношення західних політологів та журналістів, особливо лівого спрямування, до ВПК є негативним, бо вважається, що ВПК є засобом збагачення обмеженого кола осіб за рахунок оборонного бюджету. Мабуть в цьому обвинуваченні є правда.

ВПК має власні інтереси, які не завжди відповідають інтересам інших верств суспільства. Але уявіть на мить, що в США не було б ВПК. Що було б зараз з Україною? Де б зараз проходила лінія фронту?

Власні запаси озброєння та боєприпасів Україна вже давно вичерпала, основна наша надія зараз на продукцію американського ВПК.

З іншого боку, американському ВПК вигідно, щоб допомога Україні йшла не зі старих запасів армії США, а за рахунок нової продукції заводів. Хоча це дає нам новітні озброєння, але значно уповільнює поставки, що призводить до збільшення людських втрат.

Для розуміння природи ВПК і обставин його виникнення та існування доречно пригадати, коли і при яких обставинах почав формуватися ВПК у сучасному розумінні цього поняття.

ВПК як соціальне явище виник не дуже давно, бо він є об’єктивним результатом індустріалізації війни, яка почалась півтора сторіччя тому.

У кінці ХІХ сторіччя технологічний розвиток привів до того, що для воєнних перемог стали потрібні великі промислові підприємства, значні інвестиції в основний капітал та постійні технологічні інновації.

Піонером в створенні ВПК стала найбільш індустріалізована країна того часу - Велика Британія. Почалося все з загрози безпеці Британії, яка виникла в результаті технологічних інновацій.

В 1880-х роках Британія імпортувала дві третини необхідного їй зерна, бо вирощування зерна за океаном виявилося дешевшим, ніж в Британії, навіть з урахуванням витрат на транспорт. Це забезпечувало здешевлення продовольства для народу, але становило потенційну загрозу для Британії, в разі, якщо якась країна зможе заблокувати поставки зерна з-за океану.

Технічно така можливість була винайдена французькими флотськими офіцерами та інженерами і полягала вона в створенні дешевих швидкісних торпедних катерів. Торпедний катер коштував приблизно в 50 разів дешевше броненосця, але міг однією торпедою потопити будь-який британський військовий корабель з відстані 500 метрів, не входячи в зону прицільного артилерійського вогню.

Іншим компонентом підриву безпеки Британії стали швидкісні крейсери, які були здатними перехоплювати торговельні судна з зерном. Пару десятків таких крейсерів укупі з парою сотень торпедних катерів могли б поставити Британію на коліна, не дивлячись на її величезну морську силу.

Технічне рішення цієї проблеми було зрозумілим - повне переоснащення артилерії британського флоту, щоб гарматний вогонь міг потопити торпедний катер до того, як він підійде на відстань пуску торпеди.

Для цього була потрібна заміна застарілих корабельних гармат на нові, які заряджалися не з дула, а з казенника, мали значно довші сталеві стволи, високу швидкість стрільби і значно більшу дальність - більше 1,5 км.

Таке рішення потребувало, по-перше, величезного державного фінансування, а по-друге, промислових потужностей для виготовлення нових гармат і модернізацію кораблів.

Капітан Джон Фішер, майбутній знаменитий адмірал і перший лорд адміралтейства, який одним з перших усвідомив потенційну загрозу, організував негласний виток інформації в пресу для того, щоб отримати широку суспільну підтримку ідеї переозброєння флоту.

Монопольним постачальником корабельних гармат для британського флоту був державний арсенал, але в нього не було технічних можливостей виготовити велику кількість гармат нової конструкції. Єдиною компанією, здатною впоратися з завданням, було приватна компанія Армстронга. У адміралтейства фактично не було іншого вибору, ніж порушити монополію арсеналу.

На початку 1880-х британська економіка переживала депресію, яка в тому числі зачепила суднобудування: верфі простоювали без замовлень, тисячі робітників опинились без роботи. В цій ситуації уряд в 1884 році прийняв не звичайне рішення про скорочення витрат, а навпаки - про збільшення державного замовлення для переоснащення флоту.

Тобто, як кажуть - одним пострілом вбив двох зайців - зменшив безробіття та соціальну напругу і одночасно розпочав модернізацію флоту. Типова кейнсіанська економічна політика, коли сам Кейнс був ще немовлям.

Таким чином, великий приватний бізнес взяв на себе виконання завдань національної безпеки Британії.

Ця співпраця доповнилась персональними стосунками: в 1885 році один з співробітників Армстронга був призначений головним конструктором британського флоту, а капітан Нобл перейшов з флоту до компанії Армстронга і після смерті останнього очолив компанію.

В американському ВПК такі персональні стосунки стали зараз звичайною річчю.

Після того, як процес технологічного, фінансового та персонального зрощення промисловості і збройних сил був започаткований, його вже було не спинити.

Значні державні витрати на переозброєння давали можливість створювати все новіші і досконаліші зразки озброєння, що робило вже прийняту на озброєння техніку застарілою, а це потребувало нових державних витрат на переозброєння.

З 1880-х років змінилося відношення між військовими та інженерами: військові почали формулювати технічні вимоги для конструкторів, що нині здається звичайним і нормальним процесом. Таким чином виник військово-технологічний симбіоз.

Створення нової військової техніки потребувало значних капітальних інвестицій, а щоб їх повернути було недостатньо замовлень тільки британської армії та флоту, для забезпечення рентабельності потрібно було експортувати значні обсяги продукції.

Експорт зброї тоді і нині - то не чиста комерція, а політично підтримана і політично обумовлена комерція.

Експортний контроль і заборони поставок потенційним ворогам - неодмінна риса державного втручання в торгівлю продукцією військового та подвійного призначення. Це означає потребу тісної співпраці приватних виробників і держави щодо технічних і комерційних питань експорту.

Зміцненню ВПК також сприяла міжнародна ситуація, перш за все - швидкий розвиток німецького військового флоту.

В таких умовах державні витрати на нові озброєння мали широку політичну і суспільну підтримку.

Вінстон Черчилль описує показовий випадок, учасником якого він був. В 1908 році Німеччина започаткувала нову програму розширення флоту, на що в 1909 році британський уряд запропонував побудову нових лінкорів.

Адміралтейство вимагало побудувати 6 нових лінкорів, урядові фінансисти наполягли на 4, а в результаті дійшли згоди побудувати 8 нових лінкорів.

Таким чином, ми бачимо, що формування ВПК було природним процесом, обумовленим як зовнішніми загрозами безпеці країни, так і внутрішнім розвитком військової техніки, внутрішньої потреби у тісній співпраці військових, конструкторів та промисловців.

Всі ці фактори зараз в наявності у нас. На сьогодні ми вже маємо передумови для формування ВПК:

1. Міжнародна ситуація постійної та смертельної загрози з боку Росії.

2. Небачений донині авторитет збройних сил в суспільстві, з якого неодмінно виникне політичний вплив генералітету.

3. Суспільне і політичне усвідомлення того, що без власного виробництва озброєння протистояння з Росією призводить до величезних людських жертв.

4. Очевидні переваги сучасної високо технологічної зброї порівняно до застарілих радянських зразків, що потребує широкого імпорту технологій, не можливого без тісної співпраці виробників та політиків.

Найслабшою ланкою зараз є оборонна промисловість. На момент набуття незалежності вона була складовою частиною військової промисловості СРСР, причому в більшості випадків українські підприємства створювали не кінцеву продукцію, а поставляли компоненти для заводів в Росії.

Такі виробники як "Южмаш" або завод імені Малишева були виключеннями, а не правилом.

Перспективи такої оборонної промисловості були сумними, а власної нової промисловості Україна практично не створювала, принаймні, до 2014 року.

Ті залишки старої і зародки нової оборонної промисловості, які ми мали на початок 2022 року, зазнали російських ракетних ударів, тому перспектив їх повноцінної роботи до закінчення бойових дій нема.

Тим не менш, відновлення оборонної промисловості - справа нагальна і можлива. Наприклад, бойові дії 2022 року показали перспективність і необхідність комплексів "Нептун" та "Стугна".

Чому б не розгорнути їх виробництво українськими інженерами і робітниками на території країн НАТО, наприклад, у Польщі, Румунії або ж у Словаччині?

Не існує ніяких принципових технічних або юридичних перепон для такого виробництва, необхідно тільки проявити політичну волю. Після закінчення бойових дій таке виробництво може бути повернуте в Україну, а ще краще було б, якби воно продовжувалося на двох майданчиках - в країні НАТО і в Україні.

При бажанні, почати такий варіант розвитку нашого ВПК можна хоч завтра. Більш того, це може бути демонстрацією виникнення ВПК, тобто демонстрацією змоги військових та промисловців впливати на політичні рішення.

Негативне ставлення до ВПК як суспільного зла має підстави, але наш сумний досвід показує, що відсутність ВПК - ще більше зло.

ВПК не тільки інструмент наживи купки людей, ВПК дає можливість визначати загрози для національної безпеки (можливо, навіть перебільшено), а головне - можливість вчасно відреагувати на ці загрози.