Доміно, атомні станції та крадіжки - як живуть українські заводи

Розповім вам кілька цікавих історій про завод "Дніпропрес Сталь".

У загальному сприйнятті образ власника заводу - це такий небожитель, який тримає Бога за бороду.

Але найчастіше це - нещасна людина, яка весь час живе між молотом і ковадлом: із жахом чекає на нічний дзвінок, отримує повідомлення від головного інженера про те, що потрібно витратити більше, аніж ви заробили, а клієнт розраховується невчасно, але продукцію хоче отримати раніше строку :)

Отже, історія 1 про доміно-забастовку.

Уявіть собі гігантське підприємство, яке існує понад 60 років.

Це сотні тисяч квадратних метрів, виробництво спецсталі для машино- та суднобудування, нафтохімії, трубної промисловості тощо.

Подібних лише 2 в Україні!

Ще за радянських часів у робочих з’явилась традиція - змагання по доміно.

В цей момент уся робота на півтори години зупинялась, робочі розкладали доміно і самозабутньо віддавались грі.

Коли ми почали модернізацію, переналаштування систем управління персоналом, то торкнулись і цього моменту.

Але не все так просто!

Робочі зустріли заборону на доміно відвертим обуренням, супротивом та навіть забастовками!

Смієтесь? А топ-менеджерам серйозно довелось попітніти: впровадити певні міри, контроль, аби винести доміно-звичку поза робочий час і повернути робочу дисципліну.

Історія 2. Про атомну станцію

У 2014-15 роках в Україні склалась така ситуація, коли атомним електростанціям знадобився черговий ремонт, але ремонтувати їх було нікому. Оскільки увесь час їх обслуговували лише російські компанії то, відповідно, подібний досвід та запчастини були тільки у них.

Один із проектів стосувався ремонту підйомного крану у машинному залі.

Наш "Дніпропрес Сталь" взяв участь у тендері, але нам відповіли: "Надайте нам референси, що ви вже працювали із подібними проектами".

Але звідки у нас можуть такі референси, якщо обслуговування українських АЕС з 1991-2014 рр. "вигравали" лише рос.підприємства.

Тобто ні в кого не було необхідних референсів.

Після двох тижнів сварок нас допустили до роботи. Нам поставили куратора, який над нами знущався і вставляв палиці у колеса: як ви подужаєте цей проект, у вас же немає досвіду!

Мені декілька разів телефонував керівник команди і просив дозволу вдарити того у "центр прийняття рішень".

Я просив - тільки після акту виконаних робіт :)

Врешті, ми справилися, а на згадку залишилась така історія.

Історія 3. Про крадіжки.

Коли 11 років назад ми почали модернізацію "Дніпропрес Сталь", то одним із актуальних питань, як і на кожному великому пострадянському виробництві, була проблема крадіжок.

Деталі виносили в сумках, у нижній білизні. На пунктах прийому брухту я бачив продукцію заводу, вкрадену у нас.

Лише системою покарань викорінити це неможливо, бо у свідомості залишається переконання, що "можуть і не спіймати".

Ми тоді застосували усі заходи - від камер та прожекторів до прозорості процесів із заміною вертикальної ієрархії на горизонтальне управління, яке сприяло більшій відповідальності на місцях.

Ми навіть сідали щільним колом топ-менеджерів і будували припущення, як би ми самі крали, якщо б були на місці цих робітників, намагаючись зрозуміти хід їхніх думок :)

І от одна із таких схем мені запам’яталась найбільше.

Вона полягала не в тому, як вивезти матеріал із заводу, а в тому, як його туди не завезти!

Так, для отримання певного продукту було потрібно 50 кг нікелю (30 у.e./ кг) на кожну тонну металу. Але можливий допуск незначних відхилень (tolerance).

Отже, учасники "схеми" запропонували постачальнику наступне: той привозить на завод на тонну менше, а вони при прийомі підписують, що отримали повний обсяг.

І от "недовезений" нікель робітники потім ділять між собою (це близько 15К у.e. на кожній поставці).

Врешті ми цю схему, як і інші викрили. А детективний сюжет про винахідливість робочих залишився.