Переробка власної сировини – альтернатива економіки бідності

Відновлена і сучасна переробна промисловість виведе Україну в категорію багатих країн світу.

Чому переробка власної сировини важлива?

Це величезна і реальна можливість зробити країну і людей багатшими. Україна дуже багата такою сировиною. Перш за все – це різноманітна аграрна продукція. Це пшениця, кукурудза, соняшник та інші олійні культури, це овочі і фрукти. З них з можна виробляти дуже багато продуктів, як готових харчів так і харчових інгредієнтів.

Друге – це мінеральні ресурси: газ і нафта, які можна добувати в рази більше ніж зараз. Тверді мінерали, такі як залізорудна, марганцева, титанова руда.

Окрема стратегічна сировина, яка у нас є – це літій. Він зараз набирає особливої популярності у зв'язку із необхідністю виробництва акумуляторів для "зеленого переходу". Також згадаємо деревину, яка дає початок величезним виробничим кластерам.

І якщо ми говоримо про потенціал економічного розвитку України, то найперше йдеться про переробку внутрішньої сировини. Але ми не розумні і цього не робимо.

Зараз ми свою сировину, більшою мірою, продаємо в сирому необробленому вигляді. Наприклад, 60% пшениці ми експортуємо і тільки 40% йде на внутрішній ринок. Тобто – має переробку.

Беремо залізорудну сировину. Хоч вона і переробляється на наших металургійних комбінатах, 57% експортується. Це цифри за 2021 рік. Титанова руда – експортується 69%. Ми видобуваємо глину, з якої можна виробляти сантехніку та кераміку. Але 68% цієї сировини експортується.

Ми порівнювали ці показники з показниками інших країн. Візьмемо, наприклад сусідів – Польщу та Туреччину. Там експорт необробленої сировини складає від трьох до п'яти відсотків. Це означає, що ці країни майже всю свою сировину переробляють у себе.

Це найперше, що і ми маємо зробити.

Скільки дає суспільству оброблена і необроблена сировина?

Переробка сировини створює значно більше доданої вартості. Що таке додана вартість? Це первинні доходи суспільства, які для нас мають три складові. Частина з них – це оплата праці робітників, які виготовили цей продукт. Друге – це прибуток підприємця, який володіє бізнесом. І третє – це податки, які сплачені в бюджет з цього виробничого процесу.

Давайте на цифрах подивимось, що означає цей процес і наскільки багатшою стає країна, якщо його налагодити. Візьмемо для аналізу одну тону зерна пшениці.

Його можна переробляти за кількома напрямками. Перше, що спадає на думку – це виробництво за ланцюжком борошно, макарони, хлібні вироби. Звичайно, це один з напрямків, який дуже важливий. Але зараз велике значення та більшу ефективність має інший вид переробки. Коли шляхом біотехнологій та глибокої сепарації з зерна роблять різні харчові інгредієнти. Такі як сироп, лизин, лимонна кислота та інші види амінокислот, різні типи кормових добавок.

Наприклад, ми виростили тону пшениці і продали її за $280. Це сьогоднішня приблизна ціна нашої пшениці на умовах FOB – в порту відвантаження. В цій ціні додана вартість, яка залишається в Україні – це близько $90. Приблизно $190 складають матеріальні витрати на вирощування цієї продукції.

Але якщо ми з цієї тони пшениці зробимо борошно, то вийде більше 900 кг продукції. Воно буде коштувати вже $500, де доданої вартості буде $220. Наступне – це сиропи і клейковина з однієї тони пшениці. Тут вже буде $550 доданої вартості. А органічні кислоти та амінокислоти – це вже $940 доданої вартості.

І от маємо чисту картину зростання первинного багатства суспільства і кожного учасника процесу. Без переробки маємо і ділимо між собою $90, а якщо переробимо в інгредієнти то вже $550! І все це тому, що самі створили додану цінність, а не віддали цей процес іншим.

Так само кругом в економіці. Якщо ми виробляємо машинобудівну продукцію, то кожен процес переробки (value-added) збільшує додану вартість. Чим більше доданої вартості ти створюєш в країні, тим більше заробляють всі – населення, підприємець, держава.

Тому суть всіх економічних політик розвинутих країн полягає в тому, щоб максимізувати процеси створення доданої вартості на своїй території, зокрема і шляхом переробки сировини та напівфабрикатів.

Звичайно в реальності ланцюги створення вартості складніші, особливо в машинобудуванні. Наприклад дизайн, розробка і патентування зразка дозволяють контролювати весь глобальний ланцюг і збирати з нього дохід. Але глибинна суть процесу однакова – затягнути до себе найдохідніші ділянки процесу виготовлення товару. І це пояснює раціональну поведінку країн, які застосовують політику, що стимулює не вивозити сировину чи напівфабрикати, а переробляти чи далі обробляти її на своїй території.

Як переробна промисловість впливає на бідність чи багатство громадян і країни

Для чого існує економіка? Для того, щоб створювати продукти, які роблять життя людини кращим, комфортнішим, зручнішим. Це смисл економіки. Всі предмети, які ми бачимо навколо нас, це все є продукція переробної промисловості.

Суспільство, яке вміє переробляти і створювати цю цінність – воно завжди економічно успішне і сильне. А те суспільство, яке цього не вміє, продає сировину чи нескладні напівфабрикати, знаходиться на нижчому рівні економічного розвитку.

Дуже показовий приклад, який свідчить про беззаперечну користь від переробки сировини – це колоніальне минуле. Всі колоніальні адміністрації в першу чергу слідкували за тим, щоб колонія ввозила готову продукцію з метрополії, а туди вивозила сировину.

Тому якщо країна зараз вирощує сировину і продає її на експорт – це ознака сучасного м'якого неоколоніалізму. Економічна суть його така сама, яка була в історії колоніальних держав: тисячу талерів заробити в метрополії, а десять – лишити колонії.

Україна, на жаль, поки що піддається політиці сировинного придатку, сповідує економіку бідності. І це те, що ми маємо змінити.

Що таке пастка бідності?

Спрощено вона полягає в тому, що кошти, зароблені від продажу сировини, країна витрачає для придбання готової продукції за кордоном. Зокрема – для виробництва цієї ж сировини. Наше сільське господарство – яскравий цьому приклад.

У нас в структурі собівартості сільськогосподарської продукції, наприклад зерна, імпортна компонента доходить до 75%. Що це означає? Для вирощування зерна потрібні нафтопродукти – ми імпортуємо їх на $7 млрд на рік. Нам потрібні комбайни, сільськогосподарська техніка, нам треба насіння, засоби захисту рослин та мінеральні добрива. Всі ці позиції, окрім частини добрив – азотні добрива ми виробляємо самі – закуповуються за кордоном.

Згідно останнього нашого дослідження, частка імпорту тракторів і комбайнів складає 95-96%, на суму біля $910 млн в 2021 році. Це означає, що ті гроші, які ми заробили від експорту зерна, майже повністю витратили на придбання імпортної продукції для його виробництва.

І це призводить до негативного, але важливого висновку. Сьогодні ми виробляємо близько 75 млн тонн зерна на рік. Нехай ми будемо виробляти 100 млн тон, або 120 млн тонн – для суспільства майже нічого не зміниться. Воно не стане багатшим, бо гроші, зароблені від експорту сировини, будуть витрачені на імпорт засобів виробництва для цієї ж сировини. Це називається пастка бідності, яку треба зламати.

Як вийти з пастки бідності?

Цю пастку потрібно ламати комплексною політикою стимулювання розвитку переробної промисловості. В країні має з‘явитись тисяча і більше нових, сучасних заводів, оснащених цифровими технологіями. Але немає якогось одного рішення, яке забезпечить появу таких заводів в країні. Це має бути набір інструментів. І ця комплексна політика має тривати довго, не один рік.

В чому полягає суть цієї політики? Головний принцип – підтримується підприємець, який готовий взяти на себе сміливий підприємницький ризик, збудувавши великий виробничий об'єкт. Цей ризик високий, бо вимагає великих фінансових і часових затрат при деякій невідомості їх окупності, яка завжди присутня у ринковій економіці. Але якщо працюватиме нове виробництво, це принесе величезний ефект для всього суспільства через створення доданої вартості. Тому держава підтримує підприємця, частково зменшуючи його ризики.

Вона витрачає для цього кошти. І ця підтримка відбувається і на етапі капітальних інвестицій і на етапі операційної діяльності.

Є певний шаблон такої стимулюючої політики. Для того щоб підприємець прийняв рішення про інвестиції, він має побачити, що у нього будуть умови для їх повернення. Серед таких умов має бути доступ до базової інфраструктури: електроенергія, дороги, вода. Це те, що називається hard infrastructure. Отже держава має потратитись на інфраструктуру і забезпечити легке приєднання до неї виробничого об'єкту.

Підприємцю потрібні робітники. Це те, що називається soft infrastructure. Це означає, що держава має профінансувати базову освіту. І тут важливо готувати тих спеціалістів, на яких буде попит у підприємців.

Важливий блок пов'язаний із доступом до довгострокового фінансування з прийнятними відсотковими ставками. Якщо сьогодні у нас облікова ставка Нацбанку складає 25%, то комерційний кредит може бути виданий під 30% і більше. Ніхто не буде будувати завод за кредитні гроші при таких відсотках.

Доступ до довгих дешевих грошей має забезпечити держава своєю банківсько-фінансовою політикою. Як правило, в світі діє схема фінансування нових проєктів, коли інвестор кладе 30% власних коштів, а 70% - кредитних. В Україні все відбувається навпаки. Ті підприємства, які будувались, зазвичай, будувались за власні кошти підприємця. Це одне з пояснень того, чому у нас майже не з'явились дорогі великі заводи.

В тих країнах, як робили рішучий індустріальний перехід, а це обов’язкова умова "економічного дива", створювались інституції для кредитного фінансування капітальних інвестицій. Перша інституція, яка грає колосальну роль в цьому напрямі, це національний банк розвитку. Його в Україні поки немає.

Також практикується тимчасове звільнення від податків. Особливо в країнах де вищий ризик, зокрема політичний, щоб забезпечити швидку окупність інвестицій. Розмір звільнення можна вимірювати у відсотках від капітальних інвестицій. Це може бути 30% або 50% від суми капінвестицій.

Також важливе стимулювання ринку. Наприклад, це норма, згідно якої публічні кошти, які витрачаються державою, мають йти на закупівлю товарів із місцевою складовою у виробництві. Як воно діє? Якщо ти витратив кошти на власного виробника, то в процесі виготовлення продукції цей виробник сплатив зарплату людям і податки, а значить частково повернув державі ці кошти. Коли аналізуєш ціну питання, враховуючи ці складові, то бачиш зовсім іншу картину.

Ще один інструмент, який використовують всі розвинені країни – це експортно-кредитні агентства. Найкращий для країни процес збагачення, коли твою додану вартість оплачує іноземний контрагент. Для експорту також потрібна підтримка дипломатії, бо продаж дорогої високотехнологічної продукції, це майже завжди політика.

Як підтримка промисловості впливає на корупцію?

Є такий наратив, що головною умовою для розвитку економіки є економічні свободи і захист приватної власності. Звичайно це так, якщо в країні є загроза рейдерства, то ніхто не буде будувати завод.

Але з моєї точки зору, захист інвестицій – це паралельний процес, який має відбуватись одночасно з промисловою політикою. Ці дві політики взаємно доповнюють одна одну.

Уявімо собі, що держава задекларувала політику підтримки інвестицій в переробку, а тут у підприємця, який отримав таку підтримку, виникають проблеми, пов'язані із захистом інвестицій. Здійсниться галас. Коли суспільство стає на шлях промислової політики, воно стає більше не терпимим до таких речей.

Також важливо, що правові інституції можуть працювати лише в суспільстві, де є середній клас. В бідному суспільстві вони працювати не будуть. В цьому сенсі будівництво заводів генерує велику кількість людей з доходами на рівні середнього класу. І тому для них інституції правового захисту стають середовищем існування.