Яким має бути шлях української економіки?

Україна опинилася на тому порозі, де майбутні інвестиції в нашу здатність перемогти російську навалу залежать від наших безпосередніх планів з розвитку країни.

По-різному західні політики можуть формулювати причини затримки військової допомоги для України та її дещо обмежені обсяги, але ми й самі повинні мати сміливість здогадатися – Захід не до кінця розуміє, куди Україна рухається.

Якщо взяти глибину геополітичних процесів та тих рішень, які приймають великі світові суперсили, то все зводиться до економіки: відсоткові ставки, торгівля, інвестиції, ланцюжки виробничих постачань.

Кожен дипломат, що нині працює в одному з посольств у Києві, мусить щомісяця пояснювати своєму уряду, в чому полягає конкретна зацікавленість його країни в тому, щоб допомогти Україні.

Залізним аргументом був би аргумент про захист власних інвестицій – але за понад 30 років незалежності ми так і не змогли залучити той критично великий обсяг західних інвестицій, щоб західні демократії вважали їх захист достатньою причиною для надання військової допомоги Україні.

За таких умов єдиним шляхом отримання достатнього обсягу західної підтримки залишається наш план з побудови майбутнього.

Потрібно не соромитися мріяти та показувати ці мрії світові. Водночас такий план має бути достатньо реалістичним, щоб пережити майбутні електоральні цикли.

Не повинно так бути, що зі зміною президента, уряду чи парламенту український план припинить своє існування, а економіка буде знову віддана на поталу жадібним до коротко термінових заробітків комерційним групам олігархічного типу.

Захід хоче бачити майбутнє української економіки, вільної від олігархічного підходу, адже заробітки на старих промислових активах так і не створили ні великий середній клас, ні позитивну економічну динаміку.

Олігархічна клітка обмежень для економіки та її розвитку, навпаки, спричинили поширення бідності в Україні.

Насамперед, варто по-справжньому відкрити український економічний потенціал для закордонних інвестицій.

Світові інвестиційні групи та транснаціональні компанії дуже слабко розуміють український бізнесовий ландшафт.

На інвестиційних конференціях вони чують та бачать переважно макроекономічні презентації зі статистикою ВВП та інфляції, урядовці чи представники інвестиційних компаній показують їм дохідності державних облігацій та ставки Національного банку, але це настільки консервативний підхід, що в умовах війни він точно не принесе результату.

В світі повно країн з приблизно такою самою динамікою ВВП та інфляції, що її має Україна – і в цих країнах немає війни. Тому коли ми намагаємося продати глобальній інвестиційній спільноті наші макроекономічні показники – ми в програшній ситуації, тому що наша економіка ризикова, адже поруч – агресивна росія.

Натомість в Україні є величезна кількість реального бізнесу. Наприклад – харчова промисловість, котра обома ногами стоїть на потужностях аграрного сектору.

Як коронавірусна криза, так і поточна війна продемонстрували стійкість української аграрної економіки до шоків – вона показала, що здатна зберігати виробничу динаміку попри кризу та труднощі. Українській харчовій промисловості не вистачає ефективності та розуміння шляхів виходу на експортні ринки – це саме те, що може змінити новий інвестиційний капітал, який захоче влитися в цей бізнес, варто лише допомогти нашій харчовій промисловості зустрітися з цим капіталом.

Поки що міжнародний капітал зустрічається переважно або з українськими державними облігаціями, або з акціями МХП чи Ferrexpo, не помічаючи ширших, глибших можливостей в українській економіці, побачити які можливо, лише прийшовши сюди, а не просто читаючи публікації в Financial Times, де в основному розповідають про українські проблеми.

Європейська економіка – не без своїх проблем. Вона відстає в динаміці розширення і від США, і від Японії, а тому теж стурбована пошуком нових імпульсів для розвитку.

Євросоюз саме й мотивується ідеєю відкриття нових ринків, розглядаючи можливість вступу до цього блоку цілої низки нових членів – України, а також балканських країн.

Понад рік ми бачимо, як Євросоюз переймається зростанням цін, внаслідок чого Європейський центробанк кілька разів мусив піднімати свої ставки до доволі високого рівня.

Натомість надходження на спільний європейський ринок товарів за нижчими цінами стало би важливим компонентом боротьби з інфляційними трендами на континенті – саме цю роль могла би взяти на себе українська економіка.

Якщо українське зерно в попиті на Близькому Сході та в Африці – чому воно не може надходити до Франції чи Італії?

Точно ж наші ягоди будуть дешевшими в європейських супермаркетах, ніж ягоди з Британії, котрі приїздять збирати працівники та працівниці з усієї Європи, отримуючи достатньо високу британську платню.

Так само дешевшою була би наша свинина, наші консерви, напівфабрикати, молочна продукція – від йогуртів до сирів.

В кожному посольстві в Києві є торгівельний представник – і найчастіше він/вона помирає через нудьгу. Відвідувачі йдуть до посольств з мільйоном політичних запитів та пропозицій, але мало хто приходить запропонувати лінію бізнесової кооперації.

Згадайте, коли востаннє відбулася велика американська інвестиція в Україну? Дійсно, дуже важко згадати. А Америка – це найбільша економіка світу, котра постійно шукає можливостей вкласти свій капітал.

Після нещодавнього візиту американського президента Джо Байдена до В’єтнаму США підписали договір про стратегічну співпрацю з цією країною – розглядаючи її як можливість для інвестицій.

Невже В’єтнам здатен запропонувати ці можливості, а Україна – ні?

Японія живе в умовах вкрай низьких відсоткових ставок, де банки та інвестиційні групи витрачають мільярди на придбання державних облігацій з річною дохідністю 0.9%.

Невже цей капітал не хотів би заробити 10-15% на українській економіці, на її відбудові, на розвитку українського бізнесу?

Грошей в світі багато, просто потрібно попрацювати, щоб їх залучити. Ці інвестиції могли б стати додатковим шаром захисту України від будь-яких зовнішніх ризиків, тому що кожна країна, чий бізнес вкладеться в українські активи, захищатиме ці інвестиції.

Захід, зокрема Америка, намагався побудувати після військових інтервенцій здорове економічне середовище для розвитку в Іраку та Афганістані, з якими Україну все одно продовжують порівнювати, попри відверту несхожість.

Однак як в Іраку, так і в Афганістані місцеві еліти протестували проти того, аби зовнішня сила нав’язувала їм порядок денний – чи це організація виробництва, чи це програма будівництва нової інфраструктури, чи це започаткування біржі.

І хоч Україна вкрай неподібна до Іраку чи Афганістану, ми не повинні повторювати помилок цих країн та із увагою сприймати західні рекомендації.

Щоб Захід повірив в перспективи української економіки – вона має бути побудована за західною моделлю. Це і наявність біржі з вільним обігом капіталу, це і активність антимонопольних органів, це і можливість вирішити будь-які проблемні питання через діалог з урядом чи судову систему.

Мало написати гарний звіт від Нацбанку англійською мовою з графіками та коментарями експертів – потрібно реально почати будувати інститути економічного розвитку західного зразка, якщо ми воліємо залучити західні інвестиції, державні та приватні.

Повоєнна відбудова – це історична можливість побудувати таку економіку України, яка не втрачатиме людей, що волітимуть шукати кращих можливостей у Польщі, Італії, Німеччині, Британії чи Канаді. При плануванні відбудови ми маємо взяти за принцип ту тезу, що ми будуємо економіку з нуля, а це означає, що ми готові змінити будь-які довоєнні правила, що заважали нашій економіці рухатися вперед. Саме такий принцип покаже, що ми визнаємо: довоєнна українська економіка була слабкою, а ми хочемо бачити нашу економіку сильною. Це вкрай важливо. Якщо ми будемо робити вигляд, що нас влаштовував довоєнний стан речей – щирості наших планів щось змінити на краще просто не повірять.

Немає майбутнього в економіки, де виводяться мільярди з найбільшого банку, де на енергетичних тарифах заробляють завдяки маніпуляціям з цифрами, де рівень пенсії просто лякає будь-кого, хто цим поцікавиться.

За таких умов уряд може і має взяти на себе дещо активнішу функцію. Те, що раніше декому вважалося "свободою приватної ініціативи", насправді перетворилося на хаотичну забудову міських зон, корумповану приватизацію, появу сумнівних банків та фінансових компаній, а також цілого покоління компаній, від яких неможливо було дочекатися жодних податків.

Якщо добре пройтися Києвом – то це можна побачити на власні очі. Величезні промзони з незрозумілим профілем діяльності. Десятки шиномонтажних майстерень тіньового плану.

Купа маршрутних автбусів, де не ведеться облік виручки. Супермаркети, де в цілих групах товарів домінує імпорт.

Фермери, що не мають змогу потрапити до цих супермаркетів, продаючи свою продукцію з асфальту на вуличних базарах.

Ось це – і є довоєнна економіка, від якої ми хочемо піти в майбутнє.

Для початку уряд та муніципалітети мають навчитися не закривати очі на ті проблеми, які реально існують.

Подальша роль – це відкриття можливостей для бізнесу, справжніх можливостей.

Хоче компанія вкластися в будівництво житла? То тоді її керівники мають не стукатися в двері того чиновника міської адміністрації, хто бере менші хабарі за дозволи на будівництво, а йти на аукціон та змагатися за право придбати земельну ділянку.

Хоче компанія побудувати мережу автомайстерень? Знову ж таки – вона має знати дорогу на аукціон, де здаються в оренду або продаються відповідні приміщення, а не ліпити брудний нелегальний кіоск десь на Кільцевій дорозі, користуючись тим, що це ніби вже і не міська зона, але ще й не обласна.

Хоче компанія займатися переробкою сміття? Тоді вона повинна мати можливість запропонувати відповідній контракт міській владі, яка все ще закопує сміття в землю, сподіваючись, що воно спокійно там лежатиме, не порушуючи балансів природного середовища, хоча це зовсім не гарантовано.

При цьому уряд має таргетувати за нинішніх обставин такі показники, як створення нових робочих місць та рівень зарплат.

В ідеалі хотілося би мати такий уряд, де прем’єр-міністр писатиме заяву про відставку, якщо зростання зарплатні бодай на 50% відставатиме від зростання цін у магазинах.

Так, дійсно, потрібно привчити корпоративний сектор інвестувати в людей та виплачувати гідну зарплатню, а не користуватися тим, що завжди знайдуться ті, хто працюватиме за копійку.

Є старе й дуже небезпечне правило українського бізнесу: аніж найняти гарного фахівця за $1,000, краще найняти трьох таких собі фахівців за $300. Тоді ти ніби як начальник аж над трьома людьми. Професіоналізм та компетенції мають винагороджуватися – інакше ми ніколи не припинимо переїзд українців та українок у західні економіки.

Окей, є люди, здатні працювати просто за ідею розвитку України – однак не треба нагло користуватися їхнім патріотизмом та наполегливістю.

Лише високими доходами ми забезпечимо як вихід з демографічної кризи, коли сім’ї просто бояться заводити дітей, так і нову якість нашої безпеки, де люди боротимуться за країну, котра забезпечила їхній матеріальний комфорт та допомогла досягти особистих цілей. Зрештою, дуже проста математична ідея – чим вищими будуть зарплати, тим більшим буде державний бюджет для фінансування армії та соціальних потреб, адже він збиратиме більше податків.

Україні вигідніше мати не закритий клуб з десяти мільярдерів, котрі кулуарно ділять між собою доступ до активів, як це було до війни, а широкі можливості для кожного та кожної добре заробляти.

Без активної ролі уряду ми цього не досягнемо і залишатимемося тінню кримінально-бізнесових домовленостей з дев’яностих та нульових.

Потрібно відкрити можливості для нових компаній та бізнесів заробляти та створювати робочі місця.

Ці нові компанії точно намагатимуться віднайти себе в процесі повоєнної відбудови – і їм потрібно допомогти.

Допомогти насамперед знайти свою нішу в бізнесі, а не відкривати тисячну кав’ярню в центрі Києва, щоб через півроку її закрити через брак доходів.

Допомогти повірити в свої сили, мотивувати займатися складнішим бізнесом, аніж "купив дешево – продав дорого".

Для цього варто показати, які реальні перспективи має виробництво, український аграрний сектор, енергетична індустрія, транспорт, сектор культури та розваг, сфера обслуговування, медицина, освіта.

Всі невдачі та проблеми довоєнної економіки насправді мають у собі відповіді на запитання про те, якою ми хочемо бачити нашу майбутню економіку.

Ми добре знаємо, як в Україні сьогодні важко живеться. Ніколи не забуду свого знайомого, котрий жив у однокімнатній квартирі з дружиною, двома дітьми та матір’ю, при цьому досить багато працюючи.

Щоразу, зустрічаючи його, я розумів, наскільки нам потрібна нова економіка, де таких випадків просто не буде. Якщо ми йдемо в Євросоюз, то скарг на життя в нас повинно бути не більше, ніж у поляків чи чехів, естонців чи литовців.

Звісно, скарги на якість життя завжди існуватимуть, але ми точно в нашому економічному розвитку відстали навіть від тих горизонтів, на які планували вийти в дев’яностих, отримавши державну незалежність.

Мабуть, можна було би насамкінець сказати: давайте нарощувати ВВП на 10% щороку. Але це – надто проста реакція на купу наших економічних проблем. Зростання ВВП прийде, якщо ми зробимо те, що потрібно – залучимо інвестиційний капітал, створимо добре оплачувані робочі місця, відкриємо можливості для бізнесового розвитку, дотримуватимемося законів, податкових та антимонопольних правил.

Економіка не буде зростати лише на тому, що Національний банк приймає зважені рішення щодо відсоткових ставок та готує гарні звіти, а урядовці на інвестиційних конференціях показують дохідності державних облігацій.

Країн з таким підходом у світі багато – на всіх континентах. Україна ж точно заслуговує на щось набагато краще від того, де вона зараз знаходиться, радіючи всього лише теплим батареям у квартирі.

Нам потрібна така економіка, де ми радітимемо не теплу в батареях, а високим доходам, вирішеним житловим проблемам та розвинутому ринку праці, де на кожного та кожну чекатиме цікава, перспективна вакансія.