Український бізнес має працювати, а не чекати

Крім як фрази "треба щось робити", тут важко щось сказати. Я - про економічну ситуацію. От візьмемо такий пульсометр - звітність Ощадбанку. Великий, системний банк з купою як великих корпоративних клієнтів, так і просто собі фізичних осіб з невеликою кількістю грошей на рахунку. Банк розповів про суттєве зростання прибутку (аж у шість разів) за дев'ять місяців - ок, чудово. Державний банк все ж таки, має сплачувати дивіденди до держбюджету - тому буде чим фінансувати потреби воєнного часу.

Але от на що я звертаю увагу насамперед. Обсяги кредитування протягом року зросли на 3,1%, при цьому в третьому кварталі - а це квартал активних аграрних робіт, коли ще й треба фінансувати вивезення продукції на експорт - кредитування було меншим за минулорічні обсяги.

Вмикаємо логіку. Якщо компанії не зверталися по кредити в липні-вересні навіть з тією активністю, котра була минулого року, то це означає, що горизонту планування там так і немає.

Ми всі розповідаємо, як ми очікуємо на Перемогу - а от цифри показують, що компанії не вірять у закінчення війни в осяжному майбутньому. Ощадбанк, звичайно, показує прибуток - за рахунок тримання державних облігацій та розформування резервів, акумульованих під найгірший сценарій війни, але під цим прибутком немає реальної економіки - тієї економіки, яка створює робочі місця та платить зарплати.

Маємо ще одну цифру: Національний банк оцінює рівень безробіття приблизно у 20%. І це ще дуже консервативна оцінка, безробітних може бути і більше.

Як долається безробіття? Долається воно тоді, коли компанії збільшують залучення кредитів на 20-30% і під це розширюють виробництво, активізують комерційну діяльність, під що наймають людей. А як в нас кредитування практично не зростає - то й не помітно потенціалу для створення вакансій, щоб прилаштувати ці 20% безробітних.

Мабуть, ці 20% безробіття поки лишаються з нами в нашій економіці. Це - велика проблема, тому що з цих 20% хтось дуже скоро просто припинить пошуки роботи, сприймаючи такий стан справ як довготерміновий.

Та й навіть ми можемо помітити профіцит електрики в енергосистемі, через що Укренерго мусить експортувати надлишки до сусідніх країни. Про що це говорить? Про недостатню економічну активність, навіть порівняно з минулим роком, а не з довоєнними роками.

Ясно, що містяни вже не йдуть масово до ресторанів та кінотеатрів, котрі активно споживали електрику у вечірні години. Темними залишаються вікна в домівках 6 млн мігрантів, котрі виїхали за кордон. Йдучи вулицями Києва, бачу, як не горять чимало неонових вивісок, котрі до війни горіли всю ніч. Звичні неонові червоно-білі вивіски Нової Пошти, які в довоєнному житті були орієнтиром для загулялих до пізнього вечора галасливих компаній в їхньому маршруті додому, теж вже не всі горять.

Програми відбудови, під які Україна має отримувати суттєві кошти від міжнародних партнерів, поки що на стадії або планів, або спроб домовитися про страхування цих інвестицій. Ця стадія буде продовжуватися ще, мабуть, місяці три. Приблизно такою є динаміка урядового планування. Навряд чи щось почне суттєво рухатися до початку нового бюджетного року. А нам потрібно наситити потенціал до економічного зростання капіталом, кредитними коштами.

Той капітал, який нині є в межах країни, проінвестований досить консервативно - і не в майбутнє зростання, а просто щоб триматися на попередньому рівні, ховаючись від інфляції. Компанії підуть по кредити, якщо в них будуть плани - а зараз планів у них немає, крім як просто продовжувати бодай щось робити. А цього - мало.

Компанії, принаймні найсміливіші з них, можуть все ж спробувати оптимістичніше оцінити ситуацію в країні. Так, триває війна - і звільнення територій не відбувається швидко, для чого є причини. Однак ніхто ж не каже їхати завтра в Бахмут і будувати там новий завод. Ніхто не каже післязавтра починати реконструкцію Херсонського порту. Ніхто не каже наступного тижня започатковувати ферму для вирощування грибів на Іванківщині, побіля кордону з Білоруссю, де генерал Наєв розпорядився активніше замінувати місцевість під потенційний наступ з півночі.

Саме для бізнесових прожектів, близьких до лінії фронту, дійсно потрібне страхування. Але ж є вся інша територія країни, де можна було би рухатися якось швидше й активніше, із заходами безпеки. Бо інакше виходить так, що бізнес вирішив "пересидіти" війну, розраховуючи на власні запаси та резерви.

Ще в 2022 році важко було критикувати цю стратегію - дійсно, більшості вірилося, що війна аж так надовго не затягнеться. Але ж зараз варто подумати над зміною планів. Якщо бізнес так і сидітиме на резервах до кінця 2024 року - то ми вийдемо з війни з безробіттям 30-40%, з іще більшою кількістю мігрантів, з десятком закритих великих виробництв та з двома-трьома банками-банкротами - і це ще в кращому разі.

Це ж азбука інвестування: найбільше заробляє в інвестиціях той, хто раніше за інших припиняє боятися.

Українські компанії, треба сказати, завжди були консервативними. Ще під час коронакризи більші з них намагалися "вийти в долар", заморозивши на доларових рахунках, причому за кордоном, великі суми. Чому? Тому що вони не мали жодних планів, не знаючи, що таке коронавірус та коли закінчиться пандемія.

Спрацьовує інстинкт, що ти починаєш рятувати свої капітали. Власне, найгірше український бізнес реагував у 2014-2015 роках, під час першої хвилі російського вторгнення - тоді майже весь великий капітал "вийшов у долар", в нас розсипалася банківська система, і ми мусили глибоко увійти в програму МВФ, реструктуризувати борги та зменшити зобов'язання корпоративного сектору перед Пенсійним фондом, бо корпоративний сектор просто сховав усю грошову ліквідність подалі від негараздів.

Притому що події 2014-2015 років за своїм обсягом суттєво відстають від нинішньої війни. Тому добре, що бодай ще тоді український бізнес зміг вивчити урок про те, що не треба панікувати.

Але зараз нам йдеться трошки про більше. Нам йдеться про ризикнути заради України. Нехай мене звинуватять в наївності, але просто сидіти й чекати, доки закінчиться війна та почнуться прибутки, можна дуже-дуже довго.

Нам же всім давали гарну пораду ще в перші три місяці війни: приготуйтеся, дорогі українці та українки, що це надовго. Не живіть очікуванням закінчення бойових дій, доки живим є путінський режим. В бізнесу було більше 620 днів перелаштуватися та скласти нові плани. Я нагадаю, що державний бюджет на наступний рік - вкрай консервативний, грошей в ньому вистачає лише на безпеку.

Не слід чекати, що державний капітал знов триматиме економіку в робочому стані, як це було в минулому та в нинішніх роках. Все, що тільки можна, піде на ЗСУ - тому що дуже хочеться перемогти у війні.

Але, з позитивної точки зору, такі інвестиції в оборону мають створити нам надійний тил - в тому числі для бізнесу, котрому час бодай щось вкладати в економіку через капітальні інвестиції.

Міністерство оборони взяло політичний курс на рекрутинг, тобто залучення охочих проходити військову службу, замість пресингу зі сторони військкоматів, коли би чоловіків призивного віку виловлювала би поліція в метро.

Це означає, що уряд робить крок назустріч - ось, будь ласка, є можливість наймати людей, є можливість організувати виробництво, ділову активність. Так, ця активність зараз повинна мати інші форми - відроджувати збанкрутілий ресторан, мабуть, не варто.

Будувати новий готель для лижників у Карпатах теж, напевно, не на часі. Рано говорити про звичайні життєві радощі, розваги, задоволення. Але все інше - від пошиття одягу до технологічних розробок, від виробництва їжі до випуску нових, необхідних нам ліків та медичних рішень - може працювати.

Щоб економіка запрацювала, в неї треба влити гроші. Іншого методу немає. Так, звісно, якщо завтра в Україні раптом з'явиться свій Стів Джобс, винайде та виробить український айфон, що створить мільйон додаткових високооплачуваних робочих місць - то інша справа. Але от цей Джобс має з'явитися буквально завтра вранці, в крайньому разі післязавтра. Якщо ж ми говоримо про широке зростання - то його треба напрацювати.

Банки мають влити гроші в компанії, а компанії - у виробництво та людей. Окей, українці та українки дійсно вміють жити дуже економно, а хто не вмів - той вже встиг навчитися протягом війни.

Але - ось вам історичний приклад: грекам вистачило двох років економії, з 2013 по 2015 рік, щоб вони проголосували за місцевих комуністів - партію Сиріза - яка обіцяла припинити режим економії адміністративними методами. Сподіваюся, нам вистачить розуму не вестися на аналогічну пропаганду - але от є до корпоративного сектору питання, від яких нікуди не подінешся.

Якщо основна стратегія українського бізнесу - це чекати на день Х, коли з'вляться сотні мільярдів американських, європейських грошей, а ще російські заморожені активи і все запрацює само собою, то треба одразу визнати: всі ці кошти надходитимуть поступово.

В цій справі треба дивитися десь аж на 2024-2030 роки. Як зуміла перелаштуватися на довготривалу війну наша армія, так має перелаштуватися і бізнес, знайшовши адекватні нашій ситуації форми комерційної активності. Нові, адекватні форми. І це - наближатиме Перемогу. Наближатиме податками, інвестиціями, економічною захищеністю. Це ж так важливо. Складно, місцями дуже складно, але важливо і - десь навіть без особливих альтернатив.