Як сформувати довіру до податкової політики держави

Ефективність функціонування системи оподаткування в будь-якій країні в найбільшій мірі залежить від рівня довіри платників податків до податкової політики, яку формує та реалізує держава.

Як засвідчує сучасна теорія оподаткування, інституційна теорія, міжнародний досвід та історія розвитку податків, для доброчесності не так важлива величина ставки податку чи база оподаткування як те, наскільки справедливо розподілений податковий тягар між різними верствами населення.

Важливі також зручні та бажано прості процедури адміністрування, вагоме значення має так званий чинник реципрокності – коли платники бачать куди та яким чином держава використовує їхні кошти.

Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц в одному з останніх досліджень, присвячених феномену ухилення від сплати податків, зазначає, що він не є побічним продуктом глобалізації, якимось об’єктивним явищем на кшталт фізичних законів, а, всього на всього, – це результат політичного вибору, свідомого – у разі подвійних стандартів, чи несвідомого – у разі некомпетентних рішень, тих осіб, що формують чи впливають на формування податкової політики.

На кону, як пише Стігліц, значно більше ніж втрата податкових надходжень: якщо громадяни не вірять в те, що всі платять справедливу частку податків зі своїх доходів, майна, активів – особливо в фокусі уваги тут найбагатші особи країні та найбільші корпорації – тоді й вони починають відмовлятись від сплати податків. Чому пересічні громадяни мають їх сплачувати зі своїх невеликих заробітків, якщо найбагатші цього не роблять?

Цей наочний податковий диспаритет підриває належне функціонування демократії, збільшує нерівність, послаблює довіру до державних інститутів і спотворює соціальний контракт.

Податки є одним із засадничих елементів соціального контракту і, вочевидь, сьогодні та у найближчій перспективі у світлі тих викликів та загроз, що постають перед нашою країною, вони не можуть бути мінімальними, несправедливими та необов’язковими для всіх.

В Україні внаслідок багаторічного толерування владою різного роду практик ухилення від сплати податків під загрозою виживання було подальше існування самої української незалежності. Ми ледь не сплатили за це найвищу ціну, яку тільки можна собі уявити, – майбутнє суверенної держави! Добре що громадянське суспільство, наші міжнародні партнери вчасно подали державі руку допомоги. Другого такого шансу може не бути.

Роками у царині податків відносини між державою і платниками в Україні складалися і складаються, м’яко кажучи, не просто. Велика тіньова економіка, податкові майдани, звинувачення, жорсткі дискусії та багато інших буремних явищ та подій стають можливими лише через відсутність довіри між усіма сторонами процесу.

"Лебідь, рак та щука" нескінченних проєктів податкових реформ, коли кожна сторона тягне ковдру не себе, лише "підливають масла до полум’я" суспільної зневіри.

Дискусія та, врешті-решт, дії держави навколо "військового ПДФО" стала ще одним подразником відносин на додаток до існуючих антагоністичних позицій по лінії центрального уряду та місцевих органів влади.

Судячи з усього, жодні найпривабливіші і найліберальніші податкові реформи не в змозі нам гарантувати "українського дива" без формування довіри до дій держави, у першу чергу в сфері оподаткування. Без якої, вочевидь, ми не можемо розраховувати на те, що на економічний прорив, але й на військову перемогу та встановлення миру на довгі роки.

Що ж потрібно робити в цьому напрямку?

Як відомо найгучніше кричить тримай злодія сам злодій. З податками та податковими реформами, на жаль, у нас та сама історія. За прикладами дуже далеко ходити не треба. Зокрема, можна пригадати, що найбільшого "податкового реформатора" в Україні, ніж голова ДПС, за часів президентства януковича годі було й шукати. Але згодом після Революції гідності всі дізнались про статки, "податкові майданчики", тони готівки, знайдені в спеціально обладнаних приміщеннях, та інші винаходи подібних псевдореформаторів.

А що з тих часів змінилось? Ми бачимо, що реформами часто продовжують перейматись люди з багатим практичним досвідом оптимізації/ухилення від сплати податків, що унеможливлює існування довіри вже на початковому етапі формування політики…

Тому найперше, що потрібно зробити державі та громадянському суспільству, звертати ретельну увагу на доброчесність тих, хто виступає з податковими ініціативами. Зрештою, для держави не є проблемою перевірити та оприлюднити суми податків, які той чи інший реформатор/ка сплатили в Україні за останні десять – п’ятнадцять років.

Сучасні антикорупційна інфраструктура, система фінансового моніторингу, розкриття найпотаємніших податкових гаваней, подальший рух в напрямку обміну податкової інформацією між країнами дозволяють у короткі проміжки часу перевірити доброчесність будь-якої персони.

Наступне, що формує довіру, як це не очевидно звучить, відсутність брехні. Не можна пригадати жодної виборчої кампанії, байдуже парламентської чи президентської, в яких політики, що приходили до влади, виконували у повному обсязі свої передвиборчі обіцянки щодо проголошеної політики в сфері оподаткування.

Загальні гасла "за все добре проти всього поганого" були, а от чи були справи? Це, насправді, системна вада українського варіанту демократії, оскільки політичні проєкти, що відбулись дотепер в нашій країні, були переважно персоналістськими. На жаль, і сьогодні в Україні не сформовано політичних інститутів, які гуртують людей навколо ідеології, цінностей, а не навколо тієї чи іншої персони.

Інгредієнти технології у виборчих перегонах в Україні – часто популізм, маніпуляція, омана. Щоправда, вибори – це завжди багатосторонній процес, а тому варто б, в свою чергу, й вітчизняному виборцю позбутись інфантилізму. Будемо сподіватись, що війна зробила щеплення нашому суспільству від наївної безпідставної віри в розбудову "комунізму за п’ятирічку", на які завжди так щедрі популісти до виборів, а популісти в опозиції – після.

Оскільки податки мають стати невід’ємною складовою нового соціального контракту, то вочевидь майбутнім лідерам, що мають політичні амбіції, також слід утримуватись від побажань "рожевих поні у вакуумі", маніпулятивно підкріплених науковими здобутками минулого сторіччя.

У сфері податкової політики Україна має виявити суб’єктність. Джерелом податкових норм для нас мають стати не додатки до угод із МВФ, про які широкий загал дізнається постфактум після підписання чергового меморандуму, і не прокрустове ложе європейських податкових директив, а відкритий діалог в тому числі з міжнародними партнерами, підкріплений якісною експертизою, доказовою наукою.

На жаль, пересвідчитись у відсутності такого аналітичного бекграунду можна у декілька кліків, скачавши законопроєкти щодо оподаткування. Як правило, у пояснювальній записці до них у підрозділі "Фінансово-економічне обґрунтування", експертиза найчастіше обмежується фразами "не потребує додаткових витрат з державного бюджету", "не призведе до втрат податкових надходжень". Що станеться з платниками податків, з пересічними громадянами внаслідок чергових змін до податкового законодавства, як це відіб’ється на темпах економічного зростання, ніхто особливо не замислюється.

Очевидно, якщо вітчизняні policy makers будуть більше приділяти уваги саме таким моментам, то зменшиться кількість законотворчого спаму, а найголовніше якість політичних рішень в цій сфері буде на порядок вищою.

Податкова політика в Україні небезпідставно вважається політикою подвійних стандартів. Свідомий політичний вибір держави завжди полягав у тому, щоб замість обскубування одного жирного гусака обскубувати тисячі ледь жевріючих.

Якщо ми хочемо існувати як незалежна держава, потрібно усувати ці та інші системні вади в сфері оподаткування, бо в іншому випадку наші перспективи сумнівні.