Джон Кейнс і Сергій Марченко: два підходи до економіки воєнного часу

Міністр фінансів Сергій Марченко на прес-конференції 24 листопада заявив : "Звісно, коштів на безпеку та оборону достатньо не буває, особливо в умовах війни. Але на запитання - "чи можемо надати більше?" - відповім: на цьому етапі йдеться про максимум, на який спроможна наша економіка. Ми зібрали максимум податків та зборів і всі спрямували на захист держави. Все, що вдається позичати на внутрішньому ринку, ми також скеровуємо на сектор безпеки та оборони".

Чи правда це? Чи дійсно це максимум, на який спроможна наша економіка? Це правда тільки з точки зору міністра фінансів. Але це не правда з точки зору макроекономіки воєнного часу. Це не просто не правда, це груба помилка економічної політики, результатом якої є тисячі загиблих бійців на фронті.

В попередній своїй колонці я вказав, що Україна витрачає на війну біля 20% ВВП, а Британія в 1941-44 роках витрачала більше 50%. Чи можемо ми наблизитись до показників Британії? Можемо, якщо усвідомимо, шо фіскальні проблеми – то тільки частина, і не головна частина, проблем воєнної економіки. Джон Мейнард Кейнс в роботі "Як оплатити війну" ще в 1940 році довів, що головне джерело воєнних витрат – не податки, а обмеження споживання. Те саме говорять зараз тисячі людей, прикладом можу навести блог Юрія Кас'янова, де він закликає максимально скоротити необоронні витрати. Життя примушує тисячі наших військових становитися стихійними кейнсіанцями, але владі доведене життям і класиком економічної науки положення не вкладається в голову.

Не знаю, чому влада не бачить очевидного. Припускаю, що Єрмак і Шурма Кейнса не читали, але зараз кейнсіанський підхід до воєнної економіки очевидний для кожного, хто уявляє ситуацію на фронті. У цього підходу є один великий недолік – він не принесе аплодисментів і популярності, він вимагає жертв від всього суспільства заради перемоги.

Книжка Кейнса, найвпливовішого економіста ХХ сторіччя, вийшла друком на початку 1940 року у видавництві Кембриджського університету. Перший варіант цього тексту у вигляді газетної статті був написаний Кейнсом через два місяці після початку Другої світової війни, задовго до того, як Британія почала витрачати більше половини ВВП на воєнні цілі. З самого початку війни для Кейнса була зрозуміла її ціна і джерело, з якого її можливо оплатити. Вісім років гібридної та два роки повноцінної війни з Росією не призвели до того, що наше суспільство, наш номінальний уряд в Кабміні і реальний уряд в офісі Президента зрозуміли б ці проблеми, тому наша воєнна економічна політика повна абсурду, приклади якого я наводив в своїй колонці.

Кейнс абсолютно ясно говорить, що оплатити велику війну можна тільки ціною обмеження споживання. Завдання державної влади (і політиків взагалі) - зрозуміти це і пояснити народу. У практичній площині завданням держави є така політика, яка жертви воєнного часу належним чином покладає на різні верстви населення. Жертви на полі бою можна і потрібно зменшити за рахунок пожертви рівнем споживання.

Для мене прикладом нерозуміння цього владою є дрібниця – пачка турецького печива ціною не більше 20 гривень. Вона лежала в кошику на виході з сусіднього супермаркету, в якому збирають пожертви для бійців на фронті. Якби у нас була притомна влада, то вони б давно зрозуміла, що печиво солдати можуть їсти українське, а валюту, витрачену на турецьке печиво, треба витрачати на гармати, боєприпаси, медикаменти для бійців на фронті.

Для тих, хто цікавиться економічною історією, пропоную переклад декількох сторінок з книжки Кейнса. Мені не відомі переклади цієї книжки українською, тому я зробив його сам, перепрошую за непрофесійний рівень перекладу.

Зрозуміло, що сучасна Україна і Британія 83 роки тому не ідентичні, але економічні проблеми великої війни схожі. Головна відмінність - в рівні злочинності: в Британії не можливо навіть уявити, щоб в розпал війни з країни незаконно вивели б 8 мільярдів доларів, які у нас зникли десь у "зерновому коридорі". Ситуація в сучасній Україні потребує вирішення додаткової проблеми, яку Кейнс не розглядав, - незаконний виток капіталу за кордон. "Зерновий коридор" показав цю проблему у всій гостроті, а також повну неспроможність нинішньої влади впоратися з нею.

Джон Мейнард Кейнс: "Як оплатити війну"

Глава 1

Характер проблеми

Це не легко для вільної громади організуватися для війни. Ми не звикли прислухатися до експертів та пророків. Наша сила полягає в здатності до імпровізації. Проте також є потрібним розум, відкритий до невипробуваних ідей. Ніхто не може сказати, коли прийде кінець. У військовій службі визнано, що найбезпечніше для раннього висновку — то мати план на тривалу витримку. Було б безглуздо виходити з іншого припущення в економічній політиці – те, що ми зараз робимо. На економічному фронті нам не вистачає – якщо позичити фразу М. Рейно[i] – не матеріальних ресурсів, а ясності і сміливості.

Сміливість прийде, якщо лідери думок в усіх партіях витягнуть зі втоми і розгубленості війни достатньо ясності розуму, щоб усвідомити для себе і пояснити суспільству, що є потрібним, а потім запропонувати план, задуманий у дусі соціальної справедливості, план, який використовує час загальної жертви не як виправдання для відкладення бажаних реформ, а як можливість просунутися далі, ніж ми до цього часу просунулися, до зменшення нерівності.

Отже, нашою першочерговою потребою є більше ясності. Це не легко. Бо всі аспекти економічної проблеми є взаємно пов’язаними. Ніщо не може бути розв’язане ізольовано. Кожне використання наших ресурсів відбувається за рахунок альтернативного використання. І коли ми вирішили, скільки ресурсів можна зробити доступним для цивільного споживання, ми ще маємо вирішити найскладніше питання, як найрозумніше це розподілити.

Я припускаю, що ми збільшимо нашу продуктивність до найвищого показника, який дозволяють наші ресурси та наша організація. Ми будемо експортувати все, що можемо заощадити. Ми будемо імпортувати все, що можемо собі дозволити, враховуючи наявний тонаж кораблів і обсяг, в якому доцільно використовувати наші резерви іноземних активів. Із суми нашого виробництва і нашого імпорту ми маємо відняти наш експорт і потреби для війни. Цивільне споживання буде дорівнювати тому, що залишиться. Ясно, що його обсяг буде залежати від нашої політики в інших аспектах. Його можна збільшити лише, якщо ми зменшимо наші військові потуги, або якщо ми витратимо наші іноземні резерви.

Це надзвичайно важко забезпечити правильний результат в наслідок багатьох окремих політичних заходів. Це залежить від зважування однієї переваги відносно іншої. Навряд чи можна собі уявити якесь рішення в сфері постачання, яке на це не впливає. Що краще, аби військове відомство мало великий запас обмундирування на складі, або може тканину слід експортувати для збільшення резервів іноземної валюти? Що краще – використовувати наші суднобудівні заводи для будівництва військових кораблів чи торгових? Чи краще залишити 20-річного працівника на фермі, чи забрати його до армії? Яке збільшення армії ми маємо запланувати? Яке скорочення робочого часу та продуктивності виправдане в інтересах протиповітряного захисту? Можна поставити сто тисяч подібних питань, і відповідь на кожне з них буде значним тягарем для цивільного споживання.

Ми можемо почати або з фіксації стандарту життя цивільного населення та виявити, що залишилося для військової служби і на експорт; або склавши вимоги останніх, дізнатися, що залишилося для цивільного населення. Реальний результат буде компромісом між цими двома методами. Зараз складно сказати, хто вирішить цю справу, якщо зможе. У кінцевому результаті, здається, є більший елемент випадковості, ніж планування.

Але це не становить великої різниці у проблемі, яку ми зараз обговорюємо, чи остаточний результат досягнутий мудро чи нерозумно, випадково чи сплановано. За умови, що наше загальне виробництво настільки велике, наскільки ми зможемо його організувати, певний залишок буде доступним для цивільного споживання. На обсяг цього залишку, зрозуміло, вплинуть обгрунтовані вимоги цивільного населення. Якщо виникає гостра нестача в конкретному напрямку, щось буде зроблено для збільшення пропозиції. Але якщо ми не хочемо далеко відстати від максимальних військових зусиль, ми не можемо дозволити, щоб сума грошей у кишенях народу мала значний вплив, необґрунтований з інших міркувань, на обсяг виробництва для цивільного населення.

Це веде до нашої фундаментальної пропозиції. Має бути певний обсяг, залишений для споживання населення. Цей обсяг може бути більшим або меншим, ніж може забезпечити досконала мудрість і передбачення. Річ у тім, що цей обсяг лише незначною мірою залежатиме від кількість грошей у кишенях населення і від його готовність їх витратити.

Це велика відмінність від досвіду мирного часу. Ось чому для нас складно постати перед лицем наслідків війни. Ми звикли до того, що рівень виробництва нижчий за рівень потужності. В таких умовах, якщо ми маємо більше витратити, то більше буде вироблено і більше можна купити. Не обов’язково в тій самій пропорції. Миттєва пропозиція споживання не може зрости так значно, як попит, тому до якогось рівня зростуть ціни. Тим не менш, коли люди працювали тяжче і заробляли більше, вони мали можливість збільшити споживання приблизно в такій самій пропорції.

В мирний час, треба сказати, розмір пирога залежить від обсягу виконаної роботи. Але у воєнний час розмір пирога фіксований. Якщо ми тяжче працюємо, ми можемо краще воювати. Але ми не повинні збільшити споживання.

Це елементарний факт, який в демократії людина з вулиці має навчитися розуміти, якщо нація діє мудро, що розмір пирога для цивільних є фіксованим.

Що з цього слідує?

В широкому розумінні, це означає, що народ в цілому не може збільшити споживання шляхом збільшення грошових доходів. Але більшість із нас намагається збільшити доходи, вірячи, що ми можемо тим самим збільшити споживання, що звичайно є правдою. Дійсно, в певному сенсі це все ще правда. Бо кожна людина може збільшити свою частку споживання, якщо вона має більше грошей для витрат. Але, оскільки розмір пирога тепер фіксований і більше не розширюється, вона може це робити лише за рахунок інших людей.

Таким чином, що вигідно кожному з нас, якщо розглядати як окрему особистість, то йде на шкоду кожному з нас, якщо вважати нас членами спільноти. Якщо всі однаково витрачають більше, то ніхто не має переваги. Ось ідеальна можливість для спільного плану та встановлення правила, якого кожен повинен дотримуватися. За таким планом, як я сподіваюся показати, найманий працівник може споживати стільки ж, скільки й раніше, і на додаток мати гроші в банку для його майбутньої вигоди і безпеки, які належали б інакше класу капіталістів.

Без такого плану ми будемо споживати не більше, ніж в іншому випадку, але ми витратимо всі наші гроші і нічого не матимемо понад витрачене. Бо ціни просто піднімуться достатньо для того, щоб гроші, які ми витрачаємо, були використані на покриття збільшення вартості того, що можна купити. Якщо всі доходи зростуть на два шилінги на фунт стерлінгів, і витрачаються на покупку такої ж кількості товарів, як і раніше, це означає, що ціни також підвищяться на два шилінги на фунт; і ніхто не буде мати на буханець хліба або пінту пива більше, ніж він мав раніше.

Без того, щоб повна вартість війни була покрита за рахунок податків, що практично неможливо, частина її вартості буде покрита шляхом запозичення, це є іншим способом сказати, що хтось має відстрочити витрачання грошей. Цього не можна уникнути, дозволивши цінам зростати, що просто означає перехід доходів споживачів до рук класу капіталістів. Значна частина цього прибутку останні матимуть витратити на зростання податків; частину вони мають самі витратити на споживання (через зростання цін) на шкоду для інших споживачів; а решта буде позичена у них, таким чином тільки вони самі, а не весь народ, будуть головними власниками національного боргу, що зросте, тобто права витратити гроші після війни.

З цієї причини вимога частини профспілок збільшити грошові заробітки для компенсації зростання вартості життя є марною і значною мірою не вигідної для робітничого класу. Це правда, що краще організована частина споживачів може мати вигоду за рахунок інших споживачів. Але за винятком спроби групового егоїзму, як засобу виштовхнути когось із черги, це дурна гра в наперстки.

У своїх думках і серцях лідери профспілок знають це, як ніхто інший. Вони не бажають того, що просять. Але вони не наважуються зменшити свої вимоги, доки вони не знають, що пропонується альтернативна політика. Це закономірно. Жодного узгодженого плану їм поки не надано.

Мене звинувачують у спробі застосувати тоталітарні методи до вільного суспільства. Не може бути більш неправильно скерованої критики. В тоталітарній державі не існує проблеми розподілу жертви. Це є однією з її засадничих переваг у війні. Це тільки у вільному суспільстві завдання уряду ускладнене вимогами соціальної справедливості. В рабській державі єдиною проблемою є виробництво.

Таким чином, метою цих сторінок є винайти засоби адаптації системи розподілу у вільному суспільстві до обмежень війни. Три головні предмети слід тримати на увазі: (1 ) передбачити підвищену винагороду як стимул та визнання підвищених зусиль і ризику, на що мають право вільні люди, на відміну від рабів; (2) дати максимум свободи вибору кожному індивіду щодо використання тієї частини свого доходу, яку він має вільно витрачати, це свобода, яка належним чином притаманна самостійним особистостям, але не членам тоталітарного мурашника; (3) пом'якшити необхідні жертви для тих, хто найменше здатний їх нести.

[i] Військовий і державний діяч, маршал Франції (1794-1870)