Як жити Україні в умовах безкінечної війни?

Президент Володимир Зеленський зараз опинився приблизно в тій самій ситуації, що й Нестор Махно у кінці 1920-х та Степан Бандера в кінці 1940-х. Потрібно продовжувати боротьбу, залучати до неї нових людей – але попри те, що українці та українки переважно погоджуються з приводу потреби вести боротьбу далі, розраховувати доводиться в основному на тих, хто вже присвятив себе боротьбі.

При цьому Зеленському навіть важче. Ні в Махна, ні в Бандери не було чіткого обов’язку займатися внутрішньою ситуацією в країні – вони знали, що українські селяни зберуть чергову порцію річного врожаю і цього досить для їх виживання. В них не було ні державного бюджету, ні міжнародних кредиторів, ні величезного державного апарату. На пізній стадії боротьби Махно та Бандера могли бути просто ідеологами – виступати, говорити, розповідати, якою має бути Україна. А в Зеленського – ціле політичне та економічне господарство, про яке потрібно дбати щодня.

Президент, урядовці та генерали один за одним повторили для всіх нас, що 2024 рік буде важким – можливо, дуже важким. Ще до початку війни у відповідь на такі заяви мільйони українців відповіли б: "Я сплачую податки – тому, шановні, це ваша робота зробити так, щоб нам усім все ж стало трохи легше". Але ми живемо в час, коли більшість твоїх зобов’язань виникають вже навіть не до чинного уряду, а до країни як такої.

Схоже, нам усім пропонують приготуватися до безкінечної війни – як же інакше жити поруч з росією. Як саме приготуватися до війни, що не має кінця на горизонті, ніхто не каже, але ми якось мусимо це зробити.

Почати пропоную з того, що ми всі маємо визнати: в Україні не існує нічого, крім війни. Уряд міг би створити інакше середовище, де професійна армія виконувала би бойові завдання, а решта українців та українок працювали би, сплачуючи податки – однак з цією задачею він не впорався. А тому все втратило сенс – крім того, що ти конкретно робиш для країни та для ЗСУ. Всі цивільні заняття, всі види приватного та суспільного життя, крім оборонних задач, стали чимось вкрай другорядним та третьосортним.

Зрештою, ми опинилися у вкрай патологічній ситуації. Вигідно бути бідним, бо тобі немає чого втрачати. Вигідно не мати дітей, бо турбуватися про них під час війни важко. Вигідно не мати роботи, бо тоді твоєму роботодавцеві не прийде повістка з ТЦК в ситуації, коли ти не маєш особливого бажання йти на військову службу. Вигідно не мати власної квартири, бо тоді в тебе немає місця реєстрації – і так само тебе не знайде ТЦК. А ще вигідніше – не мати паспорту, номеру платника податків, жодних офіційних документів, не стояти на жодному обліку, не перебувати в жодних юридично оформлених відносинах, не мати банківської картки, не користуватися жодними цифровими сервісами – тоді ти точно в безпеці.

Це все – глибоко ненормально.

Кожен українець та кожна українка стають героями дуже дивного роману про виживання з безкінечною кількістю пригод, але без гарантованого хепі-енду.

Обіцяна мобілізація по-новому загрожує тим, що до лав ЗСУ потраплять 500,000 людей штабних, тилових та ремонтних професій. Всі ці сотні тисяч чоловіків, почувши обіцянку Міноборони про можливість влаштуватися в армії за цивільним фахом, будуть вимагати саме такого працевлаштування.

Армія поповниться бухгалтерами, автослюсарями, юристами, фахівцями з ремонту холодильників та телевізорів – ким завгодно, але не професійними військовими.

І майже кожен з них волітиме проходити військову службу, не беручи автомат до рук і не стаючи до міномета у бойовій зоні. В разі ж потрапляння у зону бойових дій, кожен з них писатиме мільйон клопотань про переведення на іншу військову посаду, паралельно вантажачи соціальні мережі скаргами на невтішну долю.

Інакшими словами, примусова мобілізація 500,000 чоловіків може закінчитися тим, що керівництво ЗСУ отримає 500,000 заяв з проханням на переведення з посади стрільця кудись в інше місце. Так само їх отримають рекрутингові сайти Lobby X, Robota Ua, Work Ua, де ця маса людей претендуватиме на кілька десятків опублікованих штабних посад, притому що просто через безвихідь, а не через щире бажання туди потрапити.

Візьмемо соціологію. Напередодні широкомасштабного російського вторгнення приблизно 45% українців були готові захищати країну зі зброєю в руках, ще стільки ж вважали це справою професійних військових. Невдовзі після початку війни кількість готових взяти зброю виросла до 80%. А вже влітку 2023-го вона впала набагато нижче навіть довоєнних показників – до 29%.

Якщо говорити відверто, то на етапі від відповіді на запитання соціолога на вулиці до походу в ТЦК навіть ця невелика цифра може суттєво зменшитися. І тому, на жаль, широка мобілізація може насправді створити досить великий прошарок ухилянтів, а не військовослужбовців.

Та й заміна втомлених солдатів на маловмотивованих може не дати країні потрібного, а тим більше швидкого результату, на превеликий жаль.

Наведу порівняння. Наша війна – як футбольний матч у кубковому турнірі, де рахунок не може бути нічийним. В тренера було 11 гравців, щоб виставити їх на футбольне поле – і дуже коротка лавка запасних. Здавалося, 90 хвилин матчу вистачить, щоб переграти супротивника. Однак суддя призначив додатковий час – і гравці почали просити заміну. В когось судоми, в когось вже сил немає бігати. А в тренера можливість лише замінити нападника на центрального захисника, ну і є ще, скажімо, запасний воротар.

У футболі в таких випадках гру закінчують, як-то кажуть, на "морально-вольових" - тренер десь прикрикне на гравців, десь пообіцяє додаткові премії. А вже на наступний сезон керівництво клубу турбується, щоб лавка запасних була довшою – за рахунок випускників футбольних шкіл, за рахунок придбання іноземних гравців чи ще якось.

В нашій же ситуації все виглядає так, ніби тренер вирішує замість професійного форварда чи півзахисника випустити на поле когось із вболівальників, котрі до цього просто сиділи на трибунах. В якості ж підготовки до матчу тренер наказує вболівальнику викинути недопиту пляшку пива у смітник і пробігти три кола навколо поля, перш ніж пристати до задачі вирішення результату принципового поєдинку.

Маємо цілу низку коментарів від поважних політологів у віці за 60, котрим не загрожує мобілізація, з одним і тим самим меседжем: от, дійсно для чоловіків мобілізаційного віку це важко, однак президент мусить іти на складні, непопулярні рішення, втрачаючи свій рейтинг заради порятунку країни.

Особисто мені здається, що рішення про мобілізацію – це насправді легке для президента рішення. Чому? А що ж тут важкого – Верховна Рада голосує за відповідні закони, президент їх підписує, а ТЦК та правоохоронні органи вмикають свій пресинг на громадян призивного віку, маючи додаткові повноваження.

Далі – стандартні, давно відомі процедури: лікарська комісія, навчання, відправлення на фронт. В інтернеті вже продаються щойно видані книжки за авторством докторів юридичних наук про особливості покарань для ухилянтів – ще й суддям з прокурорами робота буде.

Розумію ваш аргумент: слухайте, шановний автор, так до чого ви ведете? Нам же потрібне поповнення ЗСУ, то мобілізація в певному вигляді все ж необхідна. Так, безумовно, таке поповнення потрібне. Тому зараз я поясню власне бачення.

Реформу військового рекрутингу слід було починати ще в 2014 році, коли вже перша хвиля мобілізації показала свої алгоритми та свої результати. Якщо говорити ближче до наших часів, то не пригадується, щоб міністр оборони Олексій Резніков особливо переймався проблемами мобілізації, хоча він міг би зробити дуже багато для цього.

Відштовхуватися потрібно від того, що гроші знайти легше, ніж людей. Потрібно зробити максимум для того, щоб залишити на військовій службі всіх тих військових професіоналів та професіоналок, які мають реальний досвід бойових дій у 2022-2023 роках. Вони ж насправді просто незамінні – це факт.

Якщо потрібно збільшити зобов’язання уряду перед цими людьми – то давайте це зробимо. Зарплати, пенсії, соціальні пільги, освіта, житло, медицина, турбота про членів сім’ї.

Український уряд цілком може оперувати не лише своїми сьогоднішніми фінансами, але й майбутніми – давайте про це не забувати.

Доведеться збільшувати податки? Заплатити податки заради успіхів ЗСУ – це найменше, що можуть зробити цивільне населення та бізнес. Впевнений, мільйони в цій країні радітимуть, якщо їхні податки допоможуть нашій армії. Скільки майна та активів арештувало саме лише Бюро економічної безпеки – чому б не спрямувати все це напряму на виплати військовослужбовцям?

В мене є товариш – ветеран американської армії. Ми з ним регулярно обговорюємо україно-російську війну. Він теж не до кінця розуміє нашу мобілізаційну стратегію, бо в його випадку все виглядало так: він дав згоду провести дев’ять місяців в Афганістані, після чого повернувся в США, придбав собі гарний будинок та вийшов на пенсію. Фактично, в 39 років він тепер може жити у власне задоволення, користуючись повагою від суспільства – хоча зізнається, що просто сидіти вдома досить нуднувато, а тому він все ж роздумує над тим, щоб знайти якусь роботу, ще й дружина – проти того стилю життя, де ти з пивом проводиш дні коло телевізора.

Коли людина бачить, що її участь у бойових діях дасть їй конкретні персональні результати – житло, заробітки, пенсію – вона є набагато більш вмотивованою погодитися на таку службу.

Розрахунки Генштабу з приводу особового складу ЗСУ – це державна таємниця, але мені здається, що має право на життя думка про те, що є сенс витратити бюджет на мобілізацію не на пошук та покарання ухилянтів, а на доплати чинним та потенційним військовослужбовцям. Армія таким чином стане сильнішою, а напруга в суспільстві спаде.

Звичайно, добре було би мати в Україні ще 500,000 військових професіоналів, котрих би можна було покликати на активну службу із резервів. Однак у тому ж і справа, що їх немає. Їх можна було виховати, якби почати в 2014-му чи хоча би в 2021 році, але тоді це не було зроблено.

А починати треба зі шкіл, де уроки військової підготовки мають стати дієвим маркетингом для підвищення престижу військових професій.

Армійський рекрутинг може починатися з роботи з 15-річними, адже виховання психології воїна/воїнки потребує тривалого часу. В США учасники юнацької армійської підготовки (система JROTC) ходять до школи у військовій формі – роками звикаючи до цієї професії та відчуваючи її статус.

Спершу ти вчишся просто прасувати свій мундир та сорочку ввечері, брати участь у військовому оркестрі, читати книжки про війну – а потім пристосовуєшся до ідеї мати військову спеціальність та підписати армійський контракт.

Однак ці програми виховання військових професіоналів та професіоналок вимагають часу – ми не можемо відкрутити роки назад. Згаяно багато. В нинішніх умовах що ми реально можемо – це зробити армійську службу максимально привабливою, насамперед за допомогою осяжних, переконливих матеріальних стимулів, які ти починаєш отримувати з першого дня після вступу у військо.

У нас же не виникає суперечок з приводу того, чому система Patriot коштує аж 1 млрд євро – тому й та ідея, що професійний військовий коштує дорого, має видаватися логічною.

Якщо ми дійсно на повному серйозі вважаємо, що ця війна – дуже-дуже надовго в тому чи іншому вигляді, нам потрібно інакше підходити до проблеми наповнення ЗСУ професіоналами та професіоналками.

Чинні моделі мобілізації, можливо, дозволять хіба що наповнити армію технічними працівниками та сервісним персоналом – але насправді навіть цих людей можна було би залучати комерційними вигодами служби, а не пресингом і юридичними погрозами.

Не хочу вдаватися в описання найбільш негативних сценаріїв, коли тисячі чоловіків знімуть всі свої гроші з банківських рахунків, припинять користуватися будь-якими державними сервісами та виїдуть на проживання у нікому не відомі локації, аби там перечекати війну подалі від ТЦК. Однак масова й жорстка мобілізація дійсно загрожує тим, що ухилянтів стане більше, ніж ефективно мобілізованих військовослужбовців.

За м’якішого сценарію потенційні ухилянти могли би продовжувати працювати, сплачуючи податки та плануючи своє майбутнє в цій країні. Та й м’якіший сценарій зупинив би сумний тренд зменшення кількості громадян та громадянок, які вважають, що справи в Україні розвиваються в правильному напрямку – тепер таких лише 45%, а ще навесні 2023-го було 61%. Саме так виглядає наша реальність.