Чому без нової індустріалізації Україні не вижити

Всі тридцять років незалежності промислова політика України нагадувала крижану пустелю, де життя вмирає. Обсяг обробної промисловості скоротився втричі, деіндустріалізація йшла повним ходом, перетворюючи Україну на країну торгово-розважальних центрів і агрохолдингів.

Але цієї зими в Давосі ця крига, здається, скресла. Короткий звіт про останній Давос у викладі першої заступниці голови нашого уряду має заголовок "Підсумки Давосу: ставка на промисловість". І це позиція не тільки нашої урядової делегації, а й західних партнерів, які традиційно рекомендували Україні ліберальну економічну політику.

Вже багато років я пишу про хибність політики деіндустріалізації України. Навіть книжку видав на цю тему – "Українське економічне диво".

Тридцять років незалежності були дійсно дивом економічного провалу – жодна країна у мирний час не зазнала такого падіння економіки, яке спричинила деіндустріалізація України. Таке диво було створене олігархічною практикою на тлі пропаганди ліберальної ідеології.

Ця гримуча суміш запозиченої з Росії політики із запозиченою з Заходу ідеології розвалила економіку України, зробивши її неспроможною до самозахисту без зовнішньої допомоги.

Тільки втрата 20% території, тільки тисячі вбитих і мільйони біженців стали переконливими аргументами щодо хибності деіндустріалізації, ніякі словесні аргументи не допомагали.

Юлія Свириденко в згаданій статті пише: "У контексті агресії проти України, потреб безпеки та виживання, промислова політика отримала нове важливе значення. Нині її мета — забезпечити технологічну перевагу над ворогами та конкурентами. Від стану промисловості, її конкурентоспроможності та масштабності залежить економічне виживання України та Європи".

Якби б це було усвідомлено років двадцять тому, ми б були зараз хоч і не на рівні Південної Кореї, але й не при нинішній безпорадності щодо власного виробництва всього, що потрібно на війні. На жаль, у Ющенка і Тимошенко тоді були зовсім інші інтереси у житті.

В такій ситуації є спокуса заявити: "А що я казав?". Але на превеликий жаль, визнання потреби промислової політики зовсім не означає, що така політика буде успішною.

Дев’ять з десяти спроб запровадження промислової політики закінчуються провалом. Економічна історія дає нам не тільки приклади успішної політики Японії, Південній Кореї, Малайзії, а й в десять разів більше прикладів провальної політики індустріалізації в Латинський Америці й Африці.

Ерік Райнерт в своєму бестселері "Як багаті країни збагатіли і чому бідні країни залишаються бідними" дав концентроване порівняння двох типів втручання держави в економіку під умовними назвами "латино-американський" та "східно-азійський" і показав, як перший веде до провалів, а другий – до успіхів.

Зараз немає ніякої впевненості в тому, що на нас чекає корейський шлях, а не, приміром, аргентинський часів Хуана Перона. Більш того, мені здається, зараз значно більше шансів, що ми потрапимо в "латино-американський" варіант економічної політики. Чому?

Для відповіді треба подивитися на приклади запровадження успішної економічної політики і на стан справ у нас.

Зараз реіндустріалізація у нас має дві іпостасі: з одного боку - гасла на рівні Давосу, з іншого - хаотичні дії по відновленню виробництва військової техніки, викликані нагальними потребами війни. Ніякої цілісної стратегії поки ще не видно, що не дивно, бо створити її нема кому.

Велика кількість провалів промислової політики і значно менша кількість успіхів обумовлена тим, що це дуже складна робота, упоратися з нею на аматорському рівні не можливо, потрібна професійна команда людей з високим інтелектом і значним обсягом знань в сфері економічної політики, зокрема – в сфері економічної історії, що особисто я вважаю надзвичайно потрібним.

В уряді Лі Кван Ю його заступником і міністром фінансів був Го Кен Сві, про якого згадують, що Го говорив службовцям сингапурського уряду: "Хай з якою проблемою зіткнувся б Сингапур, хтось вже колись її вирішував, а ви відшукайте це вирішення".

Про нього розказують, що він читав неймовірно багато книжок. В уряді Сингапуру він був не тільки міністром фінансів, а й міністром оборони і освіти, вирішення будь якої нової проблеми він починав з того, що просив надати все найкраще, написане стосовно цієї проблеми.

Сингапурське економічне диво не було імпровізацією, воно створювалося зі знання економічної історії.

В дійсності, останні 200 років всі випадки успішної промислової політики є історією послідовної модифікації і розвитку американської політики, запропонованої Гамільтоном, головою казначейства в першому уряди США.

В Японії, яка стала прикладом для економічних див після Другої світової війни, та в країнах, які її успішно наслідували, існував спеціальний державний орган, який формував і втілював промислову політику.

В Японії це було Міністерство міжнародної торгівлі та промисловості (ММТП), в Південній Кореї – Рада економічного планування (РЕП). Про методи робити таких органів я вже писав, і я підкреслював, що у нас зараз немає відповідного державного органу, а без нього економічну політику немає кому розробити і втілити. Міністерство економіки України ні за рівнем кваліфікації персоналу, ні за своїми функціями на таку роботу не спроможне.

В Японії ММТП було створене задовго до Другої світової війни, РЕП в Кореї – через 8 років після Корейської війни, тому корейці втратили декілька років на спроби провальної політики заміщення імпорту і на паразитування на американській допомозі.

В Україні спроби реформувати державні органи до сих пір успіху не приносили, достатньо глянути на багаторічну епопею з реформуванням судової системи. Тому для розробки промислової політики краще створити невеличкий спеціалізований орган (для порівняння – корейська РЕП мала чисельність біля 200 службовців, що на порядок менше чисельності нашого Міністерства економіки).

Перед державним органом, призначеним для розробки економічної політики, має бути поставлене завдання політичним керівництвом. І тут ми маємо проблему політичного лідерства. Як правило, в історії економічного успіху ми бачимо персональне політичне лідерство – Лі Кван Ю, Чан Кайші, Пак Чон Хі, Кхама, Махатхір.

Це були політичні лідери, які мали чітке особисте уявлення про економічну стратегію своєї країни. Інша ситуація була в Японії, де не було якогось харизматичного національного лідера. Замість того у японців був надзвичайно якісний бюрократичний держапарат, економічний блок якого детально досліджений в фундаментальній праці Чалмерса Джонсона "Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості та японське диво".

Після Другої світової війни керівники японського уряду всі походили з державних чиновників - з міністерства фінансів, з міністерства торгівлі і промисловості, з міністерства закордонних страв: Йосіда (1948-1954), Кісі (1957-1960), Ікеда (1960-1964), Сато (1964-1972). Коли американці прибрали від влади японських олігархів і генералітет, тоді чиновництво стало кузнею національних лідерів.

Що ми маємо зараз? Немає ні політичного лідера, який мав би чітке бачення економічної стратегії, ні концентрації кращих мізків країни в урядовій бюрократії, як було у японців, – тобто, ми зараз не маємо політичного джерела економічної стратегії.

Просто кажучи, не видно, хто і як може сформувати держорган для розробки економічної стратегії і поставити йому завдання. В такій ситуації ми точно потрапимо в латино-американський варіант промислової політики – побачимо призначення переможців з-поміж персон, наближених до влади, тобто виникнення нового олігархату, який створює під захистом держави і за рахунок державних преференцій неефективні підприємства.

Україна стане ще одним прикладом для ілюстрації тези про неефективність державного управління економікою.

Японський варіант нам зараз повторити не можливо, бо для цього потрібно пару поколінь відбирати на державну службу найрозумніших і найбільш освічених молодих людей. Залишається сподіватися на появу політичного лідера, який не тільки розуміється на економічній стратегії, а й має достатньо чисельну політичну силу для втілення стратегії в життя.

Тут крига ще не скресла, здається, навіть твердішає. Володимир Зеленський нещодавно заявив, що його команда – це тільки п’ятеро людей. У нього самого серед численних талантів хисту до стратегічного мислення нема, а чисельної політичної сили, з якої можна сформувати команду стратегічного планування, не існує.

На перший погляд, найпростішим рішенням може бути повторення найкращого зразку промислової політики, яким є промислова політика Південної Кореї. Але це здається можливим тільки на перший погляд. При більш уважному погляді ми побачимо непереборні складнощі. Основним інструментом корейської економічної політики були п’ятирічні плани, але за перші два десятка років процедура їх застосування постійно змінювалася у відповідь на зміну економічної ситуації і зміну спроможності РЕП і інших державних установ, які приймали участь в підготовці і виконанні п’ятирічок. Яка ж саме з чотирьох перших корейських п’ятирічок має стати зразком для нас?

Правильна відповідь – жодна з них. Наші умови зараз відрізняються від корейських в 1960-х або 1970-х роках, тому процедури і заходи довгострокового планування будуть іншими, тільки наші власні політики і бюрократи можуть зробити їх адекватними нашим умовам.

Для прикладу, тільки після проголошення "Доктрини Ніксона" корейці стали займатися власним ВПК, а до того повністю покладалися на американський військовий захист, а для нас вже зараз ВПК є завданням номер один.

Інший приклад: Південна Корея починала індустріалізація з трудомістких виробництв, бо мала надлишок молодої і дешевої робочої сили, а у нас ситуація геть інша. Тобто, з корейського досвіду ми можемо позичити тільки загальні принципи економічної політики, а не конкретні процедури і заходи. Як перейти до конкретики?

Кішор Махбубані, декан сингапурської Школи державного управління, написав книжку "Чи виживе Сингапур?". Головним аргументом на користь позитивної відповіді на поставлене питання він вважав три принципи державного управління в Сингапурі: меритократія, прагматизм і чесність.

Меритократія – це відбір найсвітліших голів для управління державою. Починаючи зі здобуття незалежності в 1965 році, уряд постійно робив все можливе, щоб система освіти була найкращою в світі, а до державної служби потрапляли найкращі таланти.

Прагматизм полягав у свободі від ідеологічної заангажованості і у використанні кращих зразків політики з досвіду держав світу. Приміром, Сингапур ніколи не воював, але має найвищі в світі військові витрати на душу населення, бо прагматично вважає готовність до війни запорукою миру.

Найскладніше було з чесністю, бо в 1960-х роках Сингапур був типовою корумпованою країною третього світу. Злам стався тільки після того, як одного з міністрів засудили за хабар у декілька тисяч доларів, до смішного малий з нашої точки зору.

Особливої уваги заслуговує те, що серед принципів формування державного управління Махбубані не називає головний український принцип – лояльність до влади. Більш того, він наводить декілька прикладів, включаючи власний досвід, які показують, що для сингапурських політиків меритократія була важливіша за лояльність.

Він сам у студентські роки опублікував декілька статей з різкою критикою уряду Лі Кван Ю і персонально очільника уряду. Але на його подив, Го Кен Сві запросив його на роботу в Міністерство оборони, де в той час формували "команду вундеркіндів".

Виходячи з сингапурського досвіду, як перший крок на шляху формування промислової політики було б доцільно створити в Україні аналог РЕП, знайшовши сотню талановитих, прагматичних і чесних людей.

В разі успіху це міг би бути зародок нової бюрократії, можливо, сингапурського рівня якості. В поточних умовах, цей новий орган ні у кого нічого не зможе "віджати" і нікому нічого не зможе "порішати", тому влада може піти на ризик створити його меритократичним, прагматичним і чесним, не вимагаючи персональної відданості.

Ясно, що при формуванні цього органу співбесіди в Офісі Президента мають бути заборонені.

Війна не тільки руйнує життя і економіку, вона прискорює і змінює багато процесів. Усвідомлення необхідності нової індустріалізації без війни ми могли би чекати ще 30 років. Можливо, війна прискорить створення політичних і бюрократичних засад для неї. Як би там не було, зараз маємо дві новини, одну добру, а іншу – погану. Добра новина: війна примусила державу нарешті зайнятися промисловою політикою. Погана новина: промислова політика за відсутності політичної стратегії та необхідного бюрократичного апарату стане нагромадженням помилок і зловживань, тобто стане ще однією нашою халепою.

Дуже не бажано, щоб цей прогноз виправдався, бо без нової індустріалізації Україні не вижити: якщо FPV-дрони на кухні збирати можна, то для виробництва балістичних ракет треба мати реальну високотехнологічну промисловість.