Фінансовий апокаліпсис: як діяти Україні?

Ми поступово призвичаїлися жити в середовищі вкрай великих цифр. $486 млрд – так уряд оцінює потребу України у відбудові економіки. $32 млрд – таким є очікуваний обсяг міжнародної допомоги цього року (без $60 млрд від США). $42 млрд – таким є потрібний обсяг зовнішнього фінансування на 2024-й, за оцінками Міжнародного валютного фонду.

В країні, де не завжди вміли добре розпорядитися мільйоном доларів, тепер треба вирішувати долю десятків мільярдів в умовах зростання дефіциту довіри до ефективності використаних коштів.

Дефіцит довіри – це насправді перша наша проблема із залученням великих сум капіталу, державного чи приватного. Саме через це Україні варто наважитися на зміни у своїй фінансовій політиці, використовуючи європейську практику.

Німеччина для фінансування своїх військових потреб використовує два джерела: кошти державного бюджету та кошти спеціального оборонного інвестиційного фонду. Така структура виникла через те, що в Німеччині, на відміну від інших країни, федеральна Конституція визначає поріг для державних запозичень, а щоб не порушувати цю конституційну норму, канцлер Олаф Шольц для оснащення Збройних Сил Німеччини за стандартами НАТО використовує окремий фонд.

Україні теж варто було би створити спеціальний резервний фонд для потреб оборони – те, що можна було би назвати "бухтою останньої надії", "позичальником останньої інстанції" чи, простіше кажучи, "планом Б", котрий потрібен в раз різкого погіршення безпекової ситуації або стрімкого зростання оборонних витрат з інших причин.

Відмінність такого фонду від державного бюджету могла би бути в тому, що він мав би над собою наглядову раду з присутністю в ній офіційних представників країн-партнерів. Це би полегшило наповнення фонду, адже вирішило би проблему з дефіцитом довіри. А використовувати кошти з цього фонду можна було би в разі виникнення гострих проблем з фінансуванням потреб Сил оборони із грошей державного бюджету.

Оскільки такий спецфонд мав би функцію резерву, то й заходи для його наповнення мають бути заходами "останньої надії". Щойно виникає ситуація, коли на горизонті трьох місяців уряд не бачить можливості профінансувати повною мірою армію на цей період, виходячи з її реальних потреб – вмикається в роботу спецфонд, починаючи акумулювати кошти та передавати їх Міністерству оборони. Коли ж необхідності немає – фонд не залучає додаткове фінансування.

Спецфонд неможливий без радикальних методів, але позитив у тому, що використовуються вони лише в разі виникнення критичної ситуації, пов’язаної з війною. Такими методами можуть бути:

• одноразовий податок на банківські депозити понад 1 млн грн;

• розміщення єврооблігацій під завчасно домовлені гарантії Євросоюзу з метою зниження вартості запозичень, а розраховуватися за цими запозиченнями буде сам фонд;

• націоналізація прибутків корпоративного сектору за період часу зі збереженням принципу беззбитковості компаній;

• введення додаткових акцизів на імпортні товари на певний період часу;

• введення спецподатку на оформлення документів для громадян та громадянок України, котрі перебувають за кордоном;

• спецмито при перетині державного кордону для тих, хто має право легально його перетинати під час війни (з цивілізованими винятками, як-то військові, що їдуть на тренування чи лікування, звісно);

• використання завчасно підготовленої домовленості з країнами-гарантами безпеки України на термінове залучення до фонду коштів на рівні до 0,25% ВВП цих країн (варіант ідеї, яку висунула Естонія);

Цей список можна було би продовжити, однак його логіка, я думаю, зрозуміла. Методи радикальні – і краще обходитися без них, однак план Б в нашій ситуації навряд чи може бути приємним.

Наповнювати подібними методами державний бюджет виглядатиме занадто жорстким заходом в очах українського бізнесу, а от спецфонд матиме відмінну місію – він активізуватиметься лише в разі виникнення негативних сценаріїв, коли вже буде не до критики зі сторони корпоративного сектору. В даному разі йдеться про філософію "Як не програти у війні", де уряд має сприймати загальний консенсус суспільства з цього приводу як апріорну даність.

Якщо спецфонд для потреб оборони матиме профіцит за результатами своєї діяльності – він може бути спрямований на потреби реконструкції країни, а самі кошти фонду за можливості мають зберігатися в інструментах з фіксованою дохідністю, тобто це ще й буде підтримкою для Міністерства фінансів, котре потребує попиту на свої облігації.

Всі фінансисти добре знають, що в питанні з великими бюджетами рано чи пізно починається "освоювання коштів", тобто витрати другої, третьої, четвертої необхідності. Цього не можна допускати в роботі з резервним спецфондом для потреб оборони. Ніяких закупівель канцелярії для Міноборони, мінеральної води для Військового інституту КНУ ім. Шевченка чи айфонів для працівників/працівниць Військової прокуратури.

Навіть і мобілізацію я би не радив фінансувати із резервного фонду, котру в економічному комітеті Ради оцінюють у 720 млрд грн. Оскільки під мобілізацію потрібен суспільний консенсус, то нехай і фінансування під неї формується в державному бюджеті, котрий редагує Верховна Рада як представницький орган української демократії. Пропонований фонд для потреб оборони має забезпечувати лише прямі, пріоритетні потреби фронту. Бажано було би завчасно створити нормативну базу під такий фонд та наповнити його персоналом.

Мабуть, без цього фонду можна було би обійтися, але що ми побачили цього року? Всі розуміли, що в нас вкрай проблемний бюджет – це розумів Кабмін, розумів Офіс президента, розуміли депутати. Однак півтора місяці 2024-го року пішли на банальне очікування допомоги від Євросоюзу та США. Це показує, що урядовці не бачать швидких фінансових рішень для країни в умовах війни – або не можуть їх побачити, або не хочуть, але суті справи це не змінює.

Якщо ж на фронтах відбудеться щось вкрай неприємне – то може бути пізно влаштовувати голосування у Верховній Раді про встановлення ще вищого податку на прибуток банків, адже рахунок йтиме на дні, в той час як банки фінансово звітують раз на місяць в кращому разі, деякі роблять це ще рідше. Уповноважений спецфонд із законними повноваженнями впорався би із задачею пошуку грошей значно швидше. А тоді військова техніка з резервів може вирушати на фронт, в той час як Міністерство оборони матиме кошти замовити нову техніку.

Залишивши для спецфонду радикальні фіскальні методи, ми тим самим врятуємо Міністерство фінансів від потреби їх використання. Це було би добрим знаком для підприємців, для бізнесу – вони би реально бачили, що посилення фіскального тиску для них не є загальною філософією Мінфіну, а вимушеним, тимчасовим заходом, який не викликає позитивних емоцій ні в кого.

Але все ж потрібно зберігати голову холодною, мати чіткі розрахунки для будь-яких рішень фонду і не повторювати політику Станіслава Косіора, очільника ЦК КП(б)У часів Голодомору 1932-33 років. Той, як відомо, насильницьким чином формував зерновий фонд, куди кожен селянин мав віддати фактично всі продукти, котрі він мав. І от щоб перевірити, що селянин нічого не ховає від радянської влади – Косіор ввів таку норму: до селянської сім’ї в хату підселюють двох комсомольців, котрих сім’я має годувати в першу чергу – і лише коли ті поїдять, тоді вже може їсти сама сім’я, її діти. Відповідно, лише коли вже й дітям не було чого їсти – комсомольці звітували, що сім’я дійсно не ховає від влади продукти.

Започаткування спеціального фонду для потреб було б ще й добрим знаком для наших міжнародних партнерів, які побачать, що Україна готова вдатися до радикальних методів пошуку фінансування в разі потреби, а не пасивно чекати, доки західні уряди та парламенти нарешті дійдуть консенсусу щодо виділення Україні коштів.

Саме це й мають на увазі на Заході, коли кажуть, що Україна має навчитися покладатися на себе. От давайте і покажемо, що ми вміємо це робити.