10 трендів, які визначатимуть нову українську економіку

Після нещодавнього обстрілу росіянами наших енергетичних потужностей стало дуже сумно. Добре, що опалювальний сезон вже фактично закінчився, але попереду нас чекає повна економічна невизначеність.

Втім, дозволю собі використати тут улюблену фразу В’ячеслава Чорновола: "Чим гірше, тим краще". Поясню. Саме завдяки воєнним руйнуванням ми отримуємо шанс побудувати нову українську економіку практично з нуля, демонтувавши всю систему її пострадянських звичок – від ігнорування норм законодавства до низьких заробітних плат.

Багато, якщо не більшість, економічних порад вже нині не дійсні для України. Нам доведеться винаходити новий шлях до того, аби допомогти країні втриматися на ногах – насамперед, економічно. Потім ще й потрібно почати динамічно крокувати вперед. Давайте в потребі винайти власний шлях бачити не чорну діру, а простір можливостей. Тому я хочу перелічити 10 пунктів, на які варто звернути увагу в цьому процесі.

• Треба розуміти, що навіть поважні економісти та економістки в МВФ та Світовому Банку досить приблизно уявляють і ситуацію в Україні, і вирішення українських економічних проблем. Західна ліберальна економічна педагогіка звикла нагадувати про те, як розвинулися до своїх масштабів американська чи британська економічні системи, але ж то відбувалося ледь не в часи Богдана Хмельницького. Скільки ми не намагаємося пройти цей шлях – все одно не вдається. В американській економічній логіці, якщо чоловік у 30 років не має роботи – він неодмінно звернеться по кредит до банку, щоб розпочати власну справу. Наприклад, відкриє ресторанчик з бургерами на перетині двох вулиць. В українській економічній реальності такий чоловік може натомість напозичати грошей і конкретно присісти на пиво й читання новин у Телеграмі. Немає, на жаль, методичок МВФ про воєнну економіку. Є лише загальні правила про фінансову стабільність, підтримку макроекономічної траекторії та боргової політики. Тому ці поради мають свою межу, вони не мають розв’язків для всіх наших проблем.

• Якщо хтось досі чекає прекрасного закордонного інвестора, ніби принца на білому коні (чи цілий табун принців на білих конях), то не варто. Мода на транскордонні інвестиції минула, як би сумно нам не було це чути. За статистикою Європейського центрального банку, транскордонні інвестиції в єврозоні знаходяться близько 25-річного мінімуму. Хтось із закордонних інвесторів, може, і вкладе якість гроші в українську економіку, купуючи одну з місцевих компаній, однак маємо бути стриманими в очікуваннях, ніби саме це стане основою нашого подальшого економічного розвитку. Найбільші транскордонні угоди зараз стосуються купівлі технологій – якщо в країні є стартап чи компанія, яка вміє робити щось цікаве, то її придбають. А очікувати, що, наприклад, масштабний виробник ковбас із Франції раптом захоче виробляти ковбасу в Україні – поки не варто. Можливо, це зміниться. Але гаряча ідея зараз – це вижимати максимум з внутрішнього ринку. Це стосується і США, і Євросоюзу. Ми маємо навчитися бачити аналогічні можливості тут, в Україні. В України був свого шансу великий шанс створити бізнес-середовище, в якому домінував би поважний західний капітал – однак цей шанс було втрачено, та й росіяни почали активно в цьому "допомагати" з 2014 року. Втім, походження капіталу – це не самоціль економічного розвитку, якщо говорити з філософської точки зору.

• Плануючи вступ України до Євросоюзу, є звичка дивитися на приклади країн-сусідів – це і Польща, і Словаччина, і Угорщина, і Румунія, а ще країни Балтії. Але приєднуючись до ЄС у нульових, вони фактично заходили туди на історичній інерції, котра мала силу від настроїв періоду Холодної Війни. В Західній Європі був сильний історичний інтерес створити приклад того, як колишні соціалістичні країни стають розвинутими капіталістичними економіками завдяки членству в ЄС. Україна теж багато років намагалася використати цю інерцію, але вона сильно ослабла. СРСР розпався надто давно, а корисність постсоціалістичної відбудови вже доведена на прикладі перелічених країни. Отримавши запрошення до ЄС після початку широкомасштабного вторгнення росіян, Україна має тепер побачити свою роль у цьому блоці. Найважливіше – ЄС не хоче отримати вічного реципієнта програм донорської допомоги. ЄС хоче, щоб Україна побудувала самодостатню економіку. Це буде гарним прикладом, наприклад, для Молдови, Грузії та Вірменії, які теж хочуть вступити в ЄС. Прикладом того, що в ЄС ідуть не за субсидіями з Брюсселю, а за іншими речами, котрих багато – спільні безпекові виклики, екологія, регуляторні проблеми, прозорий та конкурентний ринок цифрових послуг, спільний фінансовий ринок приватного капіталу. Дозволю собі сказати контраверсійну річ: чим менше грошових фондів ми отримаємо від ЄС, тим краще про нас думатимуть у Брюсселі.

• Протягом останніх 30+ років основною філософською ідеєю Заходу був заробіток грошей. З цим можна сперечатися, але так чи інакше Захід шукав все нових методів заробляти все більше і більше – будував все нові структури в межах Євросоюзу, підписував нові торгівельні угоди, проводив різноманітні фіскальні реформи, видумував нові фінансові й біржові трюки (від зворотнього викупу акцій до синдикованих кредитів). З початком російсько-української війни, Захід міцно задумався – що не лише гроші важать, але й безпека. Чим більше Україна говорила, що найбільші втрати – це люди, а не гроші чи майно, тим глибше на Заході поширювалася ідея про те, що від ідеї заробітку грошей як ключової для суспільства слід потроху відмовлятися. Це вже має великі наслідки, а матиме ще більші. Купа країн від Південної Кореї та США до Швеції та Британії нині обговорюють, як має виглядати справедлива мобілізація. Інвестиційні банки за величезні гроші наймають радників із геополітики. Всі намагаються побачити обриси все нових безпекових альянсів і хто, кому й скільки в них винен. Якщо ще десять років тому два представники західної цивілізації легко розуміли одне одного, якщо їхня логіка базувалася на логіці заробітку грошей, то зараз це вже не так. Нам усім доведеться шукати нову спільну мову, так чи інакше відштовхуючись від ідеї цінності кожного конкретного людського життя – а це і економічні стандарти комфортного існування, і демографія, і соціологія, і електоральні настрої.

• Культура сприйняття слабкостей – вкрай важливий тренд, до якого нам точно слід долучитися й поширювати в нашому суспільстві. Нам ще довго доведеться майже щодня зіштовхуватися з психологічними травмами війни. Ось свіжа статистика: 51.2% українців та українок вважають психологічну реабілітацію одним з пріоритетів економічного відновлення. У соціальній мережі LinkedIn, яка фокусується на послугах із пошуку та пропозиції вакансій, нині цілий вал рекомендацій від професіоналів HR та рекрутингу про те, що час повірити в тих людей, в яких на перший погляд купа слабкостей та недоліків. Чому? Тому що роботу виконують люди, а не їхні резюме. Це нормально – пережити тривале безробіття. Це нормально – пройти психологічну реабілітацію чи лікування. Це нормально – мати залежність, але подолати її. Це нормально – цінувати домашній затишок більше, ніж гучний корпоратив. Не існує ідеальних людей. А колишні методички про так звану "ідеальну кар’єру" створили демографічну кризу в дуже багатьох країнах, де люди за браком часу – бо ж треба і освітою займатися, і спортом, і песика завести – не встигли завести сім’ю та дітей.

• Минає культ легкого заробітку грошей. В моді стає модель: "Мій батько був столяром, я теж столяр, а потім мій син теж стане столяром". Коли хтось тепер в інвестиційних колах пропонує вкласти гроші в "інновації", то найперше думають, що це шахрай, який воліє вас ошукати. Стимулювання народжуваності, пенсійна політика та пенсійні фонди, забезпечення повноцінного та якісного життя для 70-, 80-, 90-річних, інвестиції в інфраструктуру, довготерміновий бізнес – ось що потроху повертається на чільне місце в західній політико-економічній культурі, до якої ми ж теж належимо. Коли нещодавно відбувся вихід на біржу двох соціальних мереж – Reddit та Truth Social (мережа Дональда Трампа) – то висока оцінка їхніх акцій стала приводом для занепокоєння. Акції Truth Social виросли протягом першого торгового дня з $50 до $79, зупинившись зрештою на $58. Акції Reddit зросли в перший день з $34 до $50. Це – дуже багато. А ще – це свідчення того, що ще дуже багато людей воліють заробляти гроші з повітря, сподіваючись сьогодні купити, а завтра продати. Мільярди грошей продовжують існувати в світі "купи-продай", не маючи виходу в реальну економіку, де вони потрібні. Та тепер є все більше бажання змінити це. І це добре для України, котра є сильною не своїми капіталами чи фінансовою економікою, а традиційними галузями на кшталт аграрного чи машинобудівного бізнесу.

• Нещодавно побачив у соцмережах допис від одного ветерана ЗСУ, який після двох років військової служби повернувся в Київ. "Якийсь інший світ – зовсім не той, який був на початку 2022-го" - був його діагноз Києву. Це дуже суттєва емоція. Після закінчення війни ми точно так само дивитимемося на Євросоюз – "якийсь інший світ". Протягом останніх двох років Євросоюз став набагато серйознішим та водночас суворішим в питаннях захисту екології та клімату. Ми звикли до цього ставитися як до дискусійного, а ще другорядного і в цілому не дуже цікавого питання, яким переймаються десь там, на ситому Заході. А тепер це нас теж торкнеться – і, мабуть, ми будемо в шоці. Якщо завчасно не підготуватись до нових норм екологічної політики ЄС – ми втрачатимемо експорт через невідповідність екологічним нормативам. Аргумент "Яка екологія? Ми ж воювали!" може тут не допомогти.

• Політичні цикли в усій Європі стають значно коротшими. Виборці розчаровуються в своїх політичних кумирах значно швидше, різко змінюючи свої погляди протягом місяців чи навіть тижнів. Згадаймо, як швидко втратила посаду прем’єр-міністерки Великобританії Ліз Трасс – вона мусила піти з неї в жовтні 2022-го, після місяця роботи. Британський фінансовий ринок повстав проти плану Трасс збільшити обсяг державних запозичень, аби профінансувати зниження податків. Менше року пропрацювала прем’єркою Швеції Магдалена Андерсон. Приблизно лише півроку протримався на посаді міністр іноземних справ Латвії Кріш’яніс Каріньш. Це – глобальна втома від політиків, які багато говорять, багато обіцяють, але в процесі роботи порушують свої обіцянки. Або ж – таке теж буває – ці політики не в змозі переконливо пояснити, що й навіщо вони роблять. Чи роблять те, що суперечить етичним стандартам. "Ти нам перестав подобатись – іди геть" - ось на такому принципі будується нині політика в європейських країнах, де немає війни. Висновків з цього можна зробити багато, але я запропоную один: і двосторонні політичні відносини, і транскордонний бізнес варто вести на основі взаємного фундаментального інтересу (хоча це важко), а не на основі персональних домовленостей, особистих симпатій чи політичних афіліацій.

• Ще з початку пандемії коронавірусу, а особливо після широкомасштабного вторгнення росіян роль держави та державних органів влади в Україні зросли до небачених розмірів. Як це тільки не називали – і загроза демократії, і немилостивий Левіафан, і Держплан 2.0. У відповідь на це почалася реакція сил, що відстоюють інтереси приватного сектору – насамперед бізнесу, а ще певної кількості відомих громадських організацій, експертних та аналітичних центрів. Довгі роки ці сили плекали ідеологію про те, що саме приватний сектор має побудувати багату й щасливу Україну, бо чиновники на службі держави на це не здатні. Понад те, чимало самих чиновників – аж до найвищих щаблів в уряді – теж так вважали, стаючи урядовцями саме для того, щоб створювати привілеї для бізнесу. Але зараз час подивитися на це тверезо. Нам важливо вийти на нашу ціль – це багата, безпечна, здорова, щаслива Україна. Яка сила це зробить – питання другорядне. Ідеологія захисту й просування інтересів приватного сектору купується й продається – сьогодні вона потрібна одному олігарху, завтра іншому. Сьогодні певна бізнес-асоціація справедливо обурюється новим законопроєктом, а завтра відробляє лоббістські гроші, наносячи шкоду країні. Коли ми десь у 2019-2020 роках повірили в нову еліту – клас ІТ-підприємців, що добре заробляли й рухали економіку вперед – то знов вирішили дати шанс приватному сектору. Хай хоч ці зможуть. Однак та еліта, на жаль, десь зникла – ймовірно, перебравшись з початком війни за кордон. Тому мені здається, що не треба ні з держави малювати монстра, ні з приватного сектору робити янгола. Правильну політику правильних змін може продукувати кожен із цих секторів.

• То з одного, то з іншого медійного майданчика ми вже можемо помітити, як дуже різні люди починають говорити про власні політичні амбіції – хтось це робить через критику політики президента Володимира Зеленського та його уряду, хтось просто пропонує власну програму дій на майбутнє. Це – поки лише силуети майбутньої, але цілком реальної політичної боротьби, де старі еліти зіштовхнуться з новими елітами, спершу поділившись на різні команди. Політичні технологи вже намагаються намацати тригери суспільної уваги – чи це, як завжди, енергетичні тарифи, чи це бачення ефективності ведення війни, чи це якість євроінтеграційної політики. Цілком можливо, що це навіть буде більш комплексна боротьба – дуже старих еліт, просто старих еліт та нових еліт. Не без російського впливу, звичайно. Ось на цьому етапі українському суспільству треба буде знайти в собі сили знову повірити в політику – і в те, що її можна реалізовувати ефективно. Це буде унікальний шанс дати оцінку всім рокам української незалежності – чи ми хочемо відродити довоєнну Україну, чи ми хочемо побудувати нову. А якщо нову, то яку. Давайте починати міркувати про це зараз.