Щоб профінансувати війну, Україні слід стати офіціантом з меню

У 2020 році мені довелося бути присутнім на Мюнхенській безпековій конференції, де я послухав промову Керсті Кал’юлайд, тодішньої президентки Естонії. В цій промові вона сказала таку фразу: "Нам усім слід навчитися стратегічній терплячості".

"Стратегічна терплячість" - це саме та фраза, яка згадується, коли вчергове чуєш про затримки з наданням західної допомоги для України. Мабуть, саме "стратегічну терплячість" повинні ми тепер застосовувати до цієї ситуації.

Щойно почався помітний рух із американським законопроектом про надання Україні $61 млрд допомоги – неприємні новини прийшли з європейського флангу. Крістін Лагард, президентка Європейського центрального банку, виступила фактично проти надання Україні $300 млрд заморожених російських резервів (або принаймні їх європейської частини), а також проти американської ідеї дозволити Україні залучити гроші в борг під заставу майбутніх доходів з цих активів.

І хоча мова, якою Лагард говорить про ці речі, точно залишає достатньо простору для українських апеляцій та аргументів – треба дивитися глибше, щоб зрозуміти, що ж насправді робить нині Захід.

Українська дипломатія та українські лідери продовжують "бомбити" західні столиці та всі західні майданчики для перемовин політичними аргументами про те, чому Путіну слід завдати стратегічної поразки. Цей самий арсенал аргументів взяли на себе дружні до нас дипломати Естонії, Латвії, Литви.

Але річ у тому, що Захід не потребує цих аргументів. Західні політики – не ідіоти. Вони чудово розуміють, що Путіну слід завдати поразки. Хто бував у книгарнях в США, той знає, скільки там продається книжок про те, якою потворною державою є Росія. Дефіциту розуміння цього питання на Заході немає.

Їхні затримки з наданням військової та фінансової допомоги Україні пов’язані з іншими причинами.

Якби західний консенсус волів, аби Україна програла війну чи просто припинила опиратися – Україні би про це сказали, більш або менш категоричною мовою. Але мовою зрозумілою. Тому до таких пояснень можна сміливо ставитися як до конспірології. Окей, конспірологія – теж частина політичної реальності, але поки що не визначальна.

Насправді Захід набагато більше переймається іншою проблемою. Якщо Україна, припустимо, завтра отримає $61 млрд від США, післязавтра – 50 млрд євро від Євросоюзу, а наступного дня - $300 млрд заморожених російських суверенних активів, то президент Володимир Зеленський опиниться перед спокусою все й одразу витратити на закупівлю озброєнь і величезну хвилю ескалації (хвилю опору, велику контратаку – називайте, як хочете) проти росіян. Не факт, що це принесе бажаний результат, а от гроші та ресурси будуть витрачені. А ще ж є додаткові негативні ефекти – Україна водночас закумулює величезний попит на глобальному ринку озброєнь, ввівши його у дефіцитний стан. Україна може піти на небажані втрати. Інституційні спроможності українського уряду, включаючи органи оборонних закупівель, просто не здатні будуть перетравити такі величезні гроші водночас.

Та й про реконструкцію України Захід думає чимало. Кожен долар, витрачений на зброю, є доларом, невитраченим на відбудову економіки. Саме так це виглядає в очах західних політиків, військових планувальників та стратегів.

Західні столиці воліють розбити допомогу на транші, які полегшать їх освоєння (не дуже люблю це слово, але як є) коштів українським урядом та, насамперед, Міністерством оборони. А ще вони зроблять розміри та дедлайни цих траншів інструментом реагування на дії Росії. Почнуть росіяни щось виробляти, нищити чергову електростанцію чи бомбити чергове мирне місто – Захід матиме можливість ескалювати через надання Україні відповідних траншів.

Українська дипломатія ж діє так, ніби хоче всю суму - $410+ млрд (якщо додати американську допомогу, європейську допомогу та російські резерви) – покласти у президентський фонд United 24 і все: "До побачення, Захід! Далі ми самі думатимемо, що нам робити". А воно так не працює.

Та з цієї ситуації є вихід. Запропоную ось такий варіант.

Для початку, треба мати стратегічну терплячість. Йдемо далі. Які ідеї є в України, її політичних та військових лідерів в частині збройної відсічі агресорові? З тих, що так чи інакше лунали в публічному просторі, я нарахував сім основних:

1) Використання російських батальйонів ЗСУ для подальших військових місій на території РФ.

2) Нарощування тиску на російську енергетику та інфраструктуру.

3) Організація великого українського контрнаступу з використанням літаків F-16.

4) Знищення російської логістики на український територій завдяки далекобійній зброї.

5) Дестабілізація Росії зсередини через поширення правдивої інформації про війну та режим Володимира Путіна.

6) Збільшення спроможності України у захисті неба для посилення стійкості до тривалої війни, включаючи можливу співпрацю з Польщею для спільних дій ППО у прикордонному україно-польському регіоні.

7) Збільшення присутності НАТО в Чорному морі.

Щонайменше ці сім ідей слід представити Заходу як українське військово-політичне меню, з відповідними цінами. Кожна з цих операцій має відповідний бюджет та потребує відповідного асортименту зброї, ресурсів.

Коли Захід побачить таке меню та його бюджет – то матиме змогу "зробити замовлення", назвемо це так, профінансувавши відповідні операції.

Звичайно, Україна воліла би реалізувати всі ці сім пунктів. Однак ніж безкінечно просити Захід задовольнити мільйон наших потреб, до яких майже щодня додаються нові, ефективніше було би організувати саме формат меню подальших можливих українських дій, щоб отримати підтримку бодай для якихось з українських військових ідей.

А все, що Захід не підтримає одразу, можна або запропонувати йому пізніше, або профінансувати власним коштом.

Взаємодіяти із Заходом у 2024 році, використовуючи логіку 2022 року, є неправильним. Ми всі чогось навчилися, та й не слід робити вигляд, що ситуація схожа на ту, котра була на початку широкомасштабного вторгнення.

Щоб безкінечно не скаржитися, що "Джо Байден винен у руйнуваннях мирних міст", нам потрібно точно знати, де наші інтереси перетинаються з інтересами Заходу. В яких конкретно військово-політичних підходах, методах, операціях. Це буде комфортніше для всіх. Але для цього нам потрібно мати стратегічну терплячість, як би важко це не було.